14. Особливості викладання давньої української літератури в середній школі.

Вивчення давньої української літератури в сучасній українській школі залишається одним із найскладніших питань. Перш за все ця складність зумовлюється специфікою матеріалу нашого старого письменства. Зрозуміти тексти епох Середньовіччя, Ренесансу і Бароко складно учневі.

У програмі Міністерства освіти та Інституту педагогіки Академії педагогічних наук України вживаються два терміни:

1) Х-ХІІ ст. - “давньоруська література”

2) ХІІІ-ХVIII ст. - давня українська література.

Програма Інституту літератури ім. Шевченка подає три терміни:

1) До нашої ери – ІХ ст. – “початки художньої творчості”

2) ІХ-ХІІІ ст. – “давня українська література”

3) ХІV - ХVIII ст. – “стара українська література”

Спочатку даємо поняття про давньоруську літературу (літературу Київської Русі). В основному використовуємо лекцію (з елементами бесіди). При вивченні теми “Біблія – визначна пам’ятка світової літератури” будуємо діалог між учителем та учнями, у процесі розгортання якого вчитель викладає матеріал і відповідає на питання дітей.

Це робить засвоєння матеріалу легким і динамічним. Добре, що значення Біблії для української літератури подається у загальному духовному контексті нації.

“Оригінальна давньоруська література” починається з аналізу перекладної літератури та її впливу на формування оригінальної. Урок будується у формі діалогу. Вчитель залучає у роботу як книги, так і фото, зокрема скульптурного зображення Нестора-літописця. Це урізноманітнює роботу, а візуальний матеріал полегшує сприйняття учнями текстів. Доречними є і цитування текстів.

Вивчення творчості “Іван Вишенський”. Учитель починає урок віршем Івана Драча “Пам’яті Івана Вишенського”. Об’єктом розмови є аналіз пропонованих програмою питань, які вчитель записує на дошці: суперечності у світогляді, громадянській позиції, творчості письменника, історична зумовленість цих суперечностей; огляд творчості; всеслов’янське і світове значення творчості Вишенського. Як бачимо, вже сама постановка питань змушує учнів мислити, спонукає висловлювати власні думки.

Урок про “Козацькі літописи” – включає розгляд Літопису Самійла Величка. Добре, що учитель прослідковує традицію літописання від часів Київської Русі, згадує попередників Величка на терені козацького літописання (Самовидець, Григорій Граб’янка).

Говоримо про «Історію Русів», «Слово о полку Ігоревім», літописах, творчості Сковороди тощо.

Звертаємо увагу на мову творів. Аналізуємо систему образів та відображення епохи.

15. Методика вивчення ліричних жанрів давньої української поезії.

При вивченні давньої української поезії XIV—початку XVII ст. недостатньо, на нашу думку, говорячи про ренесансні прояви в українському письменстві, розглядати тільки латино- і польськомовний прошарок нашої поезії на першому етапі її розвитку (XVI — поч. XVII ст.). Щоб уявлення про давню українську лірику було повнішим, пропонуємо проаналізувати кілька найвидатніших творів української та українсько-білоруської поезії початку XVII ст.

Учитель має сказати, що давня українська поезія пройшла три важливі етапи свого розвитку: перший — XVI — поч. XVII ст.; другий — середина XVII — поч. XVIII ст.; третій — XVIII ст. Поетичні здобутки на кожному з цих умовно визначених періодів мають свою виразну специфіку.

Розглянемо перший етап. Складний і цікавий літературний матеріал, створений поетами XVI — поч. XVII ст., доцільно подати на двох спарених уроках у формі композиції.

З часів свого становлення у XIV ст. і до кінця XVIII ст. українська література була багатомовною. Письменники творили старослов’янською, українською, латинською, польською, російською, а іноді й грецькою мовами. Тривалий час їхній латино- і польськомовний доробок, вважаючи чужорідним і навіть ворожим, відсікали від українського літературного процесу. Національну приналежність митців, крім мовних ознак, визначали також за ознаками конфесійними (релігійними): усе “неправославне” — католицьке чи протестантське — вважалося польським. Твори, написані латинською чи польською мовою (хай і українськими письменниками), вважались католицькими, а отже, ворожими православ’ю, хоч були серед них і твори відверто православного спрямування.

Уведення в текст античних образів є однією з тенденцій ренесансної української літератури. У творах ренесансного українського поета Павла Русина з Кросна виразно виявляється й така характерна риса творчості гуманістів, як автобіографічність. Мірилом усіх цінностей проголошується людина, особистість. Павло Русин пише для свого учня Севастяна Маді вірш, яким той має привітати рідну землю, і ми розуміємо, що це почуття самого поета, який сумує за рідною Лемківщиною.

безсмертна “Повість минулих літ”. Читаємо: “У рік 955. Вирушила Ольга в Греки і прибула до Цесарограда. І побачивши її, гарну з лиця і вельми тямущу, здивувався цесар розумові її і розмовляв з нею, сказавши їй:

“Достойна ти єси цесарствувати в городі сьому з нами”*. У 1618 р. український поет киянин Іван Домбровський звернувся до цієї події в латиномовній поемі “Дніпрові камени”* (її віднайдено нещодавно). Автор розвиває ідею рівності народів і, бажаючи своєму народові, що потерпав від турків, татар, польської шляхти, добра і волі, звертається думкою до героїчного минулого, славить руських князів і княгиню Ольгу, одну із семи уславлених жінок світу.

Минуло кілька століть, перш ніж змінилися погляди на жінку й утвердилося шанобливе ставлення до неї, а в поезію увійшла тема кохання, яка стала однією з провідних для літератури Відродження, зокрема й української. З любов’ю до жінки поєднувалась і любов до землі, що її зростила. Так, українсько-польський поет Себастьян Кленович (близько 1545–1602 рр.) створив у 1584 р. латинською мовою поему “Роксоланія” — маніфест палкої любові до України. Він славить її неосяжні простори, щедроти, красу, змальовує жінок-українок, душу і серце яких розгадати не так легко.

Багатомовна поезія України — це своєрідне явище, яке слід розглядати в контексті як української, так і польської літератур. Але звернемося до суто україномовних поетів. Передусім згадується легендарна піснярка XVII ст. Маруся Чурай. Та вона була не єдиною жінкою-поетесою. Погортаймо “Пісні Купідона” — збірку любовної поезії в Україні XVI — початку XIX ст. Скільки там щирих схвильованих рядків, авторство яких найчастіше невідоме, але часом його вдається встановити — воно закодоване в акровіршах. Це — Анна Лібовичівна, Анна Бесчасная, Маруся та ін. Визначний сучасний письменник і дослідник давньої української літератури Валерій Шевчук в одній з акровіршевих пісень рукописного збірника XVIII ст. прочитав ще одне ім’я поетеси — Анисія.

Для поезії характерними були й інші ознаки: близькість до розмовної мови, вживання яскравих епітетів, які викликають у читача бурхливі почуття. Багато епітетів автор бере з народних уст: “добре здоров’я”, “великий жаль”, “живий чоловік”, “хвороба смертна”, “напої коштовні” та ін. Використовує він і усно-книжні традиції Київської Русі. Так, патріотичний пафос віршів про Сагайдачного суголосний “Слову про закон і благодать” Іларіона Київського, яке також з’явилося у складний період, коли Київська Русь відстоювала незалежність (державну, культурну і церковну) від зазіхань Візантії.

Ми продовжуємо розмову про давню українську поезію, розпочату на попередньому занятті. Розглянемо другий, не менш важливий етап у її розвитку, який охоплює другу половину XVII — початок XVIII ст. Основним центром поетичного життя залишався Київ. де розроблялася теорія поезії, писалися поетики.

Надзвичайно строкатою була мовна мозаїка творів поетів цього часу. Наприклад, І.Орновський, О.Бучинський-Яскольд писали польською мовою; І.Величковський, А.Стаховський, Л.Баранович — польською і старослов’янською, а І.Величковський — ще й книжною українською. Лише старослов’янською творив І.Максимович, Л.Крщонович писав польською і латиною.

Звісно, осягнути такі поетичні пласти в усій повноті неможливо. Тому вчитель може вибрати героїчну поезію і козацькі літописи. Не можна також залишити поза увагою і творчість Климента Зіновіїва — найвидатнішого поета цього періоду.

Третій урок, присвячений давній українській поезії, доцільно провести у формі лекції з елементами бесіди. Щоб лекція носила проблемний характер, важливо в центр її поставити вагоме перспективне питання, яке стало б стрижнем і наступного заняття. Така перспективність зумовлюється постановкою теоретичних питань, передбачених двома шкільними програмами: “Поняття про силабічний вірш, бурлеск і травестію”.

Розпочати ж таке заняття варто показом загальної картини розвитку поезії XVIII ст., виділяючи основні групи віршованих творів: дидактико-моралізаторські, що розвивали ідеї християнської моралі; духовні вірші, які оспівували Христа, Богородицю, святих; ліричні вірші-пісні про соціальну нерівність, любов, розлуку; історичні вірші про боротьбу за соціальне і національне визволення (вірші про Б.Хмельницького, “Разговор Великоросії з Малоросією” Семена Дівовича, гумористичні і сатиричні вірші (“Сатирична коляда”, 1764, “Плач київських монахів”, “Отець Негребецький”), Впродовж уроку розкриваємо теми: “Мандрівні дяки. Пародіювання церковної служби, молитов, зниження постатей Христа, Марії і апостолів. Викриття у сатиричних віршах козацької старшини, духовенства. Народність гумористичних і сатиричних віршів як одного з джерел формування нової української літератури”.