14. Психологічні основи навчання мови.

Навчання – це процес оволодіння людьми знаннями, вміннями і навичками. Основу його складає активна пізнавальна діяльність тих, кого вчать. Це і є найістотнішою ознакою процесу навчання.

Дитина починає пізнавати світ з перших днів свого життя і значить, що її навчання також починається дуже рано.

Коли маленька дитина приходить в школу вона вже володіє великим запасом різноманітних відомостей, умінь і навичок. Цей запас ні в якому разі не можна недооцінювати, його потрібно поповнювати і розвивати. При цьому слід враховувати таке:

1. дитина своєю природою - істота допитлива, вона намагається пізнавати нове, невідоме, незвідане;

2. дітей, які байдужі до знань, не існує;

3. зовсім не здібних до навчання серед нормальних дітей немає, а в школі «нездібних» інколи багато. Причина – порушення у навчальному процесі.

Висновок для вчителя: у навчанні не покладайся на свідомість і добру волю учня, щоденно слідкуй за його роботою, вчасно допоможи, попередь відставання; не сподівайся на можливості батьків учня.

Успішне навчання школярів вимагає зональної роботи з індивідуальним підходом до кожної дитини.

Стимулює навчальну роботу учня і те, як оточуючи, і в першу чергу учитель, ставляться до його трудових зусиль, чи справедливо оцінюють їх, чи своєчасно приходять на допомогу. Усе це піднімає робочій настрій, окрилює школяра і активізує навчальну діяльність.

Три рівні засвоєння учнями мовного матеріалу:

І. Сприймання пояснювального матеріалу вчителем, запам’ятовування його і відтворення (пізнання учнями фактів і явищ).

ІІ. Багаторазове повторення матеріалу за певним зразком на основі усвідомлення знань (використання набутих знань за зразками).

ІІІ. Засвоєння знань шляхом розв’язання проблемних завдань, коли учні набувають досвіду творчої діяльності з предметом (творче самостійне застосування знань).

Сучасний процес передбачає обов’язкове доведення до ІІІ рівня, що є розвиваючим навчанням – це таке навчання, у якому дидактичні дії забезпечують розвиток пізнавальних здібностей дітей, завдяки чому вони швидко можуть оволодіти знаннями, уміннями і навичками.

Під умінням розуміють таку форму діяльності учнів, яка ґрунтується на чіткому усвідомленні дії, її складу і структури. Це своєрідна готовність людини до виконання складних комплексних дій.

Навичкою прийнято називати дію, яка на основі багаторазового повторення набуває автоматизованого характеру.

Таким чином, розвиваюче навчання школярів різні процеси мислительної діяльності значною мірою сприяють засвоєнню мовного матеріалу, формуванню комунікативних умінь і навичок.

15. Дидактичні основи навчання мови.

Під дидактичними основами розуміється реалізація поставлених цілей на уроці відповідно до вимог навчального процесу. Сучасна методика української мови у своїх рекомендаціях спирається на дидактичні принципи, загальні для всіх навчальних предметів. Їх називають загально дидактичними. За своїм характером вони поділяються на 3 групи.

До першої групи відносять принципи активності, свідомості і міцності знань. Усі ці принципи пов’язані із психологічними основами навчання.

Принцип активності передбачає так організовувати навчальну діяльність учнів, щоб вони сприймали те, що вивчається, за умов використання всіх своїх інтелектуальних можливостей – активна робота думки, асоціативні зв’язки, використання раніше відомого.

Принцип свідомості вимагає забезпечення вивчення мовних понять при повному їх розумінні.

Принцип міцності знань вказує на необхідність так організовувати заняття, щоб можна було використовувати всі ті умови, що забезпечать учня у майбутньому можливістю вільно відтворювати в пам’яті вивчене і правильністю його застосування для розв’язання практичних завдань.

Другу групу загально дидактичних принципів складають науковість, систематичність і послідовність, наступність і перспективність, доступність, наочність.

Принцип науковості вказує на необхідність повідомляти учням лише міцно встановлені в науці достовірні знання, такі, що не вступають у суперечність із сучасною лінгвістичною наукою.

Принцип систематичності і послідовності зобов’язує вчителя давати учням цілісну систему знань про мову, компоненти якої суцільно пов’язані між собою і певним чином взаємодіють (напр., ненаголошені/наголошені голосні; пряме/переносне значення слова; тверді і м’які приголосні).

Принцип доступності спрямовує увагу вчителя на врахування вікових та індивідуальних особливостей учнів, врахування рівня їх розвитку і підготовки, а також обґрунтований перехід від елементарних фактів мови до більш складних.

Принцип наступності спрямовує увагу вчителя на врахування логіки предмета і його окремих розділів, на необхідність опори на попереднє під час вивчення нового. Поняття наступності тісно пов’язане з поняттям перспективності, тобто із своєчасною підготовкою до засвоєння нового.

Принцип наочності вказує на необхідність спиратися на живе сприймання того, що вивчається на яскраві виразні приклади слів, словосполучень, речень, що можуть подаватися на дошці, на спеціальних таблицях, на картках для індивідуальної роботи.

Третя група загально дидактичних принципів зумовлюється практикою навчання: зв'язок теорії з практикою, навчання з життям, навчання з вихованням.

Принцип зв’язку теорії з практикою зумовлює необхідність навчити учнів застосовувати теоретичні знання для розв’язання практичних завдань; організовувати викладання так, щоб усвідомлювати практичне призначення теорії і навчитися за її допомогою вирішувати практичні завдання.

Принцип зв’язку навчання з життям вмотивовує не тільки необхідність розвивати інтелект учнів, а й озброювати їх мовою як засобом пізнання дійсності, засобом нормування світогляду.

Принцип зв’язку навчання з вихованням зобов’язує вчителя добирати для вивчення мовних явищ такі тексти (дидактичний матеріал), які допомагатимуть формувати в учнів необхідні якості вихованої людини.