99. Євроатлантична інтеграція України: виклики і перспективи

Хронологія відносин Україна–Європейський Союз нараховує чотири етапи: перший – 1991–1994 рр. – період ініціативно-динамічних зовнішньополітичних зусиль (але на початку 1990-х рр. політичні амбіції брали гору над прагматизмом, економічною доцільністю); другий – 1994–1998 рр. – інерційний; третій – 1999–2004 рр. – „смутний час”; четвертий період – 2005–2008 рр. 21 лютого 2005 р. в Брюсселі підписано План дій „Україна–ЄС” , а 22 квітня 1995 р. уряд затвердив важливий документ – „Заходи щодо виконання у 2005 році Плану дій „Україна–ЄС”. Однак на початку травня 2005 р. єврокомісар із зовнішніх зв’язків політики європейського сусідства Беніта Ферреро-Вальднер заявила, що Україні варто утриматися наразі від подання заявки на вступ до Євросоюзу, щоб уникнути відмови

На нашу думку, 2008 р. розпочався новий період – період пошуку відповідей на нові виклики. Україна має будувати свою євроінтеграційну стратегію в нових умовах.

2008 р. став визначальним з огляду на характер позиції країн-членів ЄС щодо членства України в ЄС. На Бухарестському саміті (квітень 2008 р.) було відхилено надання Україні Плану дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) через невідповідність України необхідним умовам розвитку та опозиційним настроям, активізованим „листом трьох”. Із другого боку, політика провідних держав ЄС щодо України, зокрема Франції та Німеччини, має проросійську спрямованість, що пояснює характер рішень Бухарестського саміту.

Після Бухарестського саміту спостерігається еволюціонування настроїв членів ЄС щодо

України: серпень 2008 р. – події в Грузії – дещо пом’якшили ставлення, але „газова війна” початку

2009 р. чітко окреслила позицію західних політиків щодо нашої держави. Опосередковано події

2008 р. дають змогу визначити характер процесів і настроїв у ЄС щодо України. Саме

проросійськість західної політики є основною причиною того, що Європа не зацікавлена в прийнятті

України в Євросоюз. Серед основних причин – залежність країн ЄС від російського експорту нафти

й газу: для країн ЄС це 15 % споживаних ними енергоносієв, а для Німеччини – понад 40 %.

Останнім часом у відносинах Україна–ЄС простежується криза, яку можна пояснити наслідком

комплексу чинників, пов’язаних, по-перше, із внутрішньополітичними процесами в Україні та їх

сприйняттям на Заході; по-друге, із загальним погіршенням міжнародних позицій України, по-третє,

з процесами розширення ЄС та його наслідками; по-четверте, ЄС змінився й продовжує

змінюватися; по-п’яте, з періодом турбулентності системи міжнародних відносин, основні риси

якого знайшли вияв після російсько-грузинського конфлікту 2008 р. [7].

На жаль, Україна продовжує втрачати час і можливості активного впливу на ситуацію. „Маємо,

зрештою, визнати, – зазначає один із дослідників процесів євроінтеграції України С. Федака, – що

дедалі частіші заяви української сторони про європейський вибір України, спроби окреслити зміст і

хронологічні рамки етапів її євроінтеграції, висловлювання про необхідність надання Україні

статусу асоційованого членства в ЄС – усе це не знаходить жодної підтримки у представників

Євросоюзу„ [5, 111–112]. Останні, вочевидь, уникають обговорення цього питання, вдаючи, ніби не

чують українських заяв, укотре наполягаючи на необхідності виконання угоди про партнерство та

співробітництво – основного документа, який нині регулює відносини України та ЄС і не передбачає

євроінтеграційних перспектив України. Сьогодні замість очікуваної пропозиції підписати Угоду про

асоціацію ЄС пропонує Україні статус сусідства.

Менш помітним, але не менш важливим фактом є те, що в дипломатичному діалозі з Україною з

боку ЄС простежується певна зміна акцентів: якщо до квітня 2002 р. спроби українських дипломатів

говорити про асоційоване членство у відповідь викликали нагадування, що Україна не відповідає

„копенгагенським критеріям” членства в ЄС і їй треба працювати в цьому напрямі, то нині закидів

значно поменшало. Представники ЄС майже перестали нагадувати Україні про необхідність дотримання

демократичних прав і свобод, про повільний темп економічних реформ, про інституційні реформи, тобто

про вимоги, що загалом становлять комплекс критерів членства в Євросоюзі [1]. На тлі погіршення

міжнародного іміджу України цей факт, здається, на перший погляд, парадоксальним. Проте він має

досить просте пояснення – наразі в ЄС перестали сприймати Україну як державу, яка має будь-які

євроінтеграційні перспективи й, отже, нагадування про Копенгагенські критерії членства у відносинах із

нею втрачають сенс. Із цього випливає, що зростання „рівня поблажливості” ЄС насправді свідчить не

про поліпшення стосунків, як це намагаються, усупереч іншим фактам, тлумачити, а про зниження рівня

вимог у зв’язку зі „зниженням” рівня відносин.

Із точки зору іміджевих характеристик Української держави – економічних, політичних,

дипломатичних, інформаційно-медіальних, ментально-психологічних, цивілізаційних тощо – вона

має серйозні проблеми з перспективами реалізації євроінтеграційного курсу шляхом досягнення

членства в Європейському Союзі.

„Газова війна” між Україною й Росією насправді ще раз продемонструвала „турбулентний стан”

сучасних міжнародних відносин. ЄС виявися не спроможним стати арбітром у розв’язанні

конфлікту. Одна з причин полягає в небажанні загострення відносин із Росією: по-перше, як з

основним постачальником газу; по-друге, як із надійнішим (хоча й небезпечним) партнером;

по-третє, через непередбачуваність України; по-четверте, негативні іміджеві характеристики України через суперечки політиків. Віце-президент Європейського парламенту Марек Сівець, оцінюючи російсько-українську „газову війну” та її наслідки для численних держав-членів ЄС, зазначив: „Брак чітких сигналів викликав хаос у європейських головах – вони скоро заплуталися у своїх оцінках” [4

До такого наслідку призвели кампанія взаємних обвинувачень центрів влади, „політична метушня”

Україні, відсутність чіткої інформації про стан справ або навіть дезінформація тощо. Ці под

констатують „опосередкований збиток” євроінтеграційного курсу України.

На шляху до Євросоюзу потрібні рішучі кроки в інформаційній галузі. „Повернення України до

Європи” потребує насамперед серйозної перебудови суспільної свідомості українців. Проблеми

2008 р. активізували аналіз роздвоєності й амбівалентного ставлення в українському суспільстві до

євроінтеграційного та євроатлантичного вибору України.

Загалом, інтеграція України до ЄС була визначена серед основних стратегічних пріоритетів

зовнішньої політики України й залишається таким і на майбутнє. Курс на інтеграцію необхідний, але

свобода для України – у створенні самобутнього державотворення, дієвого та сильного. Тобто

передусім – створити внутрішні основи потужного позитивного іміджу держави, на яку необхідно

зважати на міжнародній арені. Нині Європі ми не потрібні. Цілком логічним і зрозумілим є

небажання ЄС посилювати відносини з державою, де владну вертикаль пронизує корупція, з

нестабільною економікою, яка не виконує Копенгагенських критеріїв, з невизначеністю політичного

життя, відсутнім чітким зовнішньополітичним курсом.

100. ООН - міжнародна організація глобального масштабу, її основні органи та функції. Роль і місце

Організа́ція Об'є́днаних На́цій (ООН) — міжнародна організація, заснована 24 жовтня 1945 на конференції у Сан-Франциско на підставі Хартії Об'єднаних Націй. Декларованою метою діяльності організації є підтримання і зміцнення миру і міжнародної безпеки та розвиток співробітництва між державами світу.

Головні органи ООН: Генеральна Асамблея (ГА), Рада Безпеки (РБ), Секретаріат (генеральний секретар обирається Генеральною Асамблеєю за рекомендацією Ради Безпеки на 5 років), Міжнародний Суд, Економічна і соціальна рада; Рада з Опіки; штаб-квартира розташована у Нью-Йорку.

Члени-засновники — 51 держава (в т. ч. Україна). Станом на 1998 рік ООН нараховувала 185 держав-членів. З 14 липня 2011 року має 193 держави-члени^[1]. Західна Сахара та інші маленькі держави не приєднались до ООН через їх невизнання.

Організація фінансується з обов'язкових та добровільних внесків від своїх держав-членів, і користується шістьма офіційними мовами: арабська, китайська, англійська, французька, російська та іспанська.

Функції ООН Стаття 5 Органи та спеціалізовані установи системи Організації Об'єднаних Націй повинні в межах своєї компетенції сприяти визнанню і здійсненню прав та принципів, викладених у цій Декларації, і в цих цілях, зокрема, повинні: а) сприяти міжнародному і регіональному співробітництву для розробки регіональних стратегій боротьби з насильством, обміну досвідом та фінансування програм, пов'язаних з викоріненням насильства щодо жінок; b) сприяти проведенню нарад і семінарів з метою ознайомлення всіх людей з проблемою насильства щодо жінок та поглиблення розуміння ними цієї проблеми; з) сприяти розширенню координації та обмінів в рамках системи Організації Об'єднаних Націй між органами, що займаються питаннями договорів у галузі прав людини, для ефективного вирішення проблеми насильства щодо жінок; d) включати в доповіді організацій та органів системи Організації Об'єднаних Націй, присвячені аналізу соціальних тенденцій і проблем, такі, як періодичні доповіді про світовий соціальному положенні, розгляд тенденцій в області насильства щодо жінок; е) заохочувати координацію між організаціями та органами системи Організації Об'єднаних Націй в цілях включення питання про насильство щодо жінок в поточні програми, приділяючи особливу увагу групам жінок, які перебувають у найбільш уразливому положенні; f) сприяти розробці керівних принципів або керівництв, що стосуються насильства щодо жінок, беручи до уваги заходи, згадані в цій Декларації; g) враховувати відповідним чином питання про викоренення насильства щодо жінок у процесі виконання своїх мандатів, у тому числі щодо здійснення документів з прав людини; h) здійснювати співробітництво з неурядовими організаціями у вирішенні проблеми насильства стосовно жінок.

У 1945 р. Україна стала однією з держав-співзасновниць ООН, що було визнанням внеску українського народу у перемогу над фашизмом та зміцнення миру в усьому світі. Делегація України взяла активну участь у конференції у Сан-Франциско, зробивши вагомий внесок у розробку Статуту ООН. Глава делегації України на конференції у Сан-Франциско, міністр закордонних справ УРСР Д. Мануїльський головував у Першому комітеті, де були розроблені Преамбула та Глава 1 "Цiлi та принципи" Статуту. Україна в числі перших підписала Статут i ввійшла в групу з 51 держави-засновниці ООН.

Безперечно, досвід і знання, здобуті українськими представниками за час роботи в міжнародних організаціях і особливо в ООН, стали засадами для розвитку української дипломатії після проголошення незалежності України.

З 24 серпня 1991 року починається новий відлік участі вже незалежної України в міжнародних організаціях. У цьому ж році, вперше за 45 років членства в ООН, делегація України беручи участь в роботі сесії ГА ООН, відстоювала національні інтереси своєї власної держави.

Велику роль в перші роки незалежності зіграло постійне представництво України при ООН. Будучи найважливішою серед нечисленних на час проголошення незалежності закордонних дипломатичних установ України, воно сприяло визнанню незалежності України і встановленню дипломатичних відносин з декількома десятками держав зі всіх континентів миру.

Зміцнюючи двосторонні відносини, наша молода держава не забуває і про багатобічну співпрацю. Зараз Україна є членом близько сорока міжнародних організацій. Свідоцтвом зростаючого авторитету нашої держави є її членство в ЕКОСОР, Комітеті ООН з внесків, Комітеті ООН з прав людини.

Нашу державу підтримує необхідність реформування ООН відповідно до нових реалій і потреб майбутнього з метою перетворення цієї організації в справжній центр загальних дій з врегулювання регіональних конфліктів мирними політичними способами, захисту прав людини, вирішенню таких глобальних проблем, як охорона навколишнього середовища, роззброєння, боротьба з наркоманією, СНІДом і тому подібне. Після структурних змін, які відбулися в світі, Україна розглядає ООН, як один з гарантів її національної безпеки і незалежності, територіальній цілісності і непорушності меж.

На офіційних засіданнях зроблено понад 50 виступів з викладом позицій нашої держави за окремими пунктами порядку денного сесій. Україна стала співавтором понад 40 прийнятих проектів резолюцій.

Українська делегація також шукала шляхи пом'якшення економічних проблем, які стали перед Україною і іншими країнами внаслідок виконання ними режиму санкцій Ради Безпеки ООН проти колишньої Югославії, і була співавтором резолюції про економічну допомогу державам, які постраждали в результаті цих санкцій.

Активну участь брала делегація України в обговоренні питань ядерного роззброєння, інтеграції країн з перехідною економікою в світову економіку, захисту прав людини, захисту прав національних меншин, забезпечення прав депортованих народів. Наполегливо зверталася увага міжнародного співтовариства до проблем, пов'язаних з наслідками викликаними аварією на Чорнобильській АЕС.

На пленарному засіданні 49-ої сесії Генеральної Асамблеї ООН, Президент України Леонід Кучма виступив з пропозицією "Партнерство ради розвитку", закликаючи всі держави - і великі, і малі - відмовитися від підозр, недовір'я і взаємних претензій в ім'я стабільного економічного розвитку, проявити солідарність в справі зміцнення міжнародної безпеки, справедливості і рівноправ'я, підтвердити важливість партнерських і рівноправних зв'язків у всіх сферах. (2, стор. 8-11).

26