4. Панство й чиновництво в романі.

- Генерал Польській - вихідець з "голопузої шляхти", яка після поділу Польщі переметнулася під крило російського царату. "Заліз у якийсь полк, терся до передніх вельмож, поки таки дотерся до

генерала... і до Пісок!"

"- Тепер ви уже не козаки, - сказав він, зібравши громаду. -Годі вам гайдамацтво плодити! Тепер ви мої... За мої щирі послуги сама цариця пожаловала мені Піски..."

- Генеральша - жорстока кріпосниця, самодурша, що знущалась з кріпаків, її незчисленні коти, якими вона опікувалась, були дорожчі

за людей..

- Василь Семенович - "достойний" нащадок генерала, "царьок" у Гетьманському повіті, який зосередив у своїх руках усю владу:

"Сам - предводитель; родичі - урядники; справник, суддя, під­судки - все то зяті, родичі зятів, племінники... Як квочка курчат збирає під крила, так Василь Семенович прибрав до своїх лап цілий

повіт..."

~ Секретар суду Чижик, котрий вимагав з Чіпки хабара; попович Шавкун, недовчений студент, "прониза й підлиза", який "розкопав" давню Чіпчину провину і "зляпав" на нього справу та ін.

107

5. "Саме духовна анемія робила вчорашнє козацтво "пропащою силою", і воно, подібно до Чіпки з роману Панаса Мирного та [ Біляка "Хіба ревуть воли, як ясла повні?", або вдавалося до анархічного бунту, деградувало до антисоціальної діяльності, або, як мати Чіпки та Галя, сублімувало енергію лише на збереження сім'ї пристосовувалося до обставин." Петро Кононенко ,

Тема 14. Михайло Старицький - талановитий поет, про- ' заїк, перекладач, визначний культурно-громадський і

Діяч._______________________________J

"До молоді", "До України", "Виклик".

/. Сучасник і друг Миколи Лисенка, Лесі Українки, Івана'. Франка, Івана Карпенка-Карого. '.

14 грудня 1840 р. в с. Кліщинцях на Полтавщині в сім'ї дрібно- "^і маєткового поміщика народився Михайло Петрович Старицький.

1852 р. - осиротів, виховувався у сім'ї Віталія Лисенка - батька славетного композитора.

1858 р. - закінчив Полтавську гімназію, вступив до Харківського університету, через два роки перейшов до Київського універ- | сигпету, почав писати вірші, перекладати, j

1861 - 1864 pp. - (припинивши заняття) мешкав у рідному селі, \ займаючись культурно-освітніми справами, разом з Миколою :

Лисенком збирав фольклор, організовував аматорські вистави, створив український хор.

1865 р. ~ закінчив Київський університет, служив у Київському '•:

архіві, 1868 р. оселяється в селі Карпіви,і на Поділлі, де займа­ється хліборобством і літературною роботою.

1871 р. - повернувся до Києва, цілком присвятив себе культурно- , громадській, літературній і театральній роботі.

1881, 1883 pp. ~ книжки оригінальних поезій і перекладів "З давнього зшитку. Пісні і думи", 1, II; драма "Не судилось".

1883-1885 pp. ~ очолює першу українську театральну трупу (М. Кропивницький, М. Заньковецька та ін), переробляє мелосценічну \ п'єсу Нечуя-Левицького "На кожум'яках" у комедію "За двома зайцями".

1887 p. - драма "Ой, не ходи, Грицю, та й на вечорниці" (за \

мотивами народної пісні і легенди про Марусю Чурай). 90-ті роки - бурхлива робота як драматурга і прозаїка. Створені

п'єси "У темряві" (1892 р.), "Талан" (1893 р- ~ присвячена Марії 108

Заньковецькій), "Богдан Хмельницький" (1897 р.), "Остання ніч" (1899 Р.) Написані повість "Оборона Буші" (1891 р.), трилогія "Перед бурею" (1894 р.), "Буря" (1896 р.), "Біля пристані" (1897 р.) та інші історичні твори російською мовою. 27 квітня 1904 р. Михайло Старицький помер у Києві, похований на Байковому цвинтарі.

2. Поетична творчість Михайла Старицького. а) Заклик до молоді любити Україну діяльною любов'ю, "за неї сили До загину І навіть душі положіть!!" (вірш "До молоді!"). "Лихом", що "гіршає щоднини", "темною ніччю" називає поет тяжке становище сучасної йому України, коли під забороною було українське слово, коли жорстокі утиски російського царату знекровлювали українську культуру і літературу.

Поет, який сам активно працював на ниві просвіти і культур­ництва, майбутнє України пов'язує з молодими силами, з щирістю та чесністю юності.

На вас, завзяті юнаки, Що возлюбили Україну, Кладу найкращії гадки, Мою сподіванку єдину. В вас молода ще грає кров, В думках у вас немає бруду, І в серці гріється любов До обездоленого люду.

Поет закликає берегти цю синівську любов, не розміняти її у складнощах життя, "Нехай ваш дух вона гартує В житті у чесній

боротьбі".

Велику надію покладає він на просвітницьку роботу серед

народу ("...несіть сліпому світиво просвіти"), він вважає, що саме знання, вищий культурний рівень пробудять у серцах людських живу надію, почуття гідності, упевненості. Соціальний і націо­нальний аспекти майбутнього Старицький ставить поруч, і вирі­шувати їх, на його думку, треба саме молодим.

Не забувайте рідних хат, Де лихо гіршає щоднини... Не можна гаяти й хвилини, Поки ще стогне менший брат.

Вшануйте, друзі, рідну річ (мову), Назвіте голосно своєю Та розженіте над землею

Непереможну, темну ніч!

109

Традиції безсмертної музи Т. Шевченка, мотиви його "Заповіту'

відгукуються у цій поезії.

б) Зізнання у синівській любові в поезії "До України". Вона

стоїть у ряду відомих патріотичних поезій, започаткованих знаме­нитими Шевченківськими віршами "Садок вишневий коло хати", "І виріс я на чужині" та ін. Я

Розпочинається поезія звертанням-зізнанням: Ц

Моя Україно! Як я тебе любив! •Щ Твої луги, твої степи розлогі, Дніпра ревучого славетнії пороги І хвилі золоті твоїх шовкових нив!

Поет застосовує анафору (єдинопочаток) "як я любив" і тільки дві останні строфи трансформує у "як я люблю".

Перед духовним зором ліричного героя оживають чудові пейзажі України і її працьовиті, щирі люди.

Як я любив у хмарах вишняку Твої білесенькі, немов хустини, хати, Поважну річ старих дідів чубатих І плескіт дітвори веселий на ставку.

Перші п'ять строф, що розпочинаються анафорою "як я любив", змальовують весняну, літню, осінню, зимову пору в Україні, і в кожну добу по-своєму принадна і благодатна українська земля, і співучі й роботящі її люди. Так було завжди. Та інакше постало у поетовій сучасності. І його любов до України набирає нових ознак:

вона "безрадісна", "мучена". Чому? Тому що народ гибіє у страшному ярмі, не спроможний скинути його з себе, тому що він безправний, знесилений, упосліджений. І це не вбиває любові ліричного героя, а лиш підсилює її, примушує свідомо ставитись до свого почуття.

Як я люблю безрадісно тебе,

Народе мій, убожеством прибитий,

Знеможений і темністю сповитий,

Що вже забув і поважать себе,

Потративши свої колишні сили... ,

Ця поезія близька за духом до патріотичних зізнань і заперечень | Пантелеймона Куліша та Івана Франка. | в) Поезія "Виклик", що стала народною піснею. | Оспівування одного з найкращих людських почуттів - юного j кохання. Закоханий юнак викликає піснею свою кохану на поба- | чення. І

110 ' '

Ніч яка, Господи, місячна, зоряна! Ясно, хоч голки збирай, Вийди, коханая, працею зморена, Хоч на хвилиночку в гай!

Ліричний герой - людина з трудових верств суспільства. Та тяжка праця не може затьмарити в ньому почуття любові до своєї коханої, відчуття краси літньої ночі ("Глянь, моя рибонько, -хвилею срібною Стелиться полем туман", "Перл.-іми ясними он під тополями Грає краплиста росл"), турботи і ніжності про кохану ("Ти не лякайся, що змерзнеш, лебедонько...", "Ти не лякайся, щоб злоба

підслухала..").

Звернення надзвичайно поетичне, пройняте сердечним і щирим хвилюванням, жаданням зустрічі. З натхненністю почуттів ліричного героя перегукується мальовнича природа жагучої літньої ночі.

Гай чарівний, ніби променем всипаний, Чи загадався, чи спить;

Он на стрункій та високій осичині Листя жагою тремтить.

Душа закоханого сповнена ніжності й радісного чекання, свою кохану він називає пестливими найменнями - "моя рибонько", "вірная", "лебедонько", "серденько".

Ця поезія наче перегукується з інтимною лірикою Олександра

Олеся.

3. "Можна сміло сказати, .що в ту пору на Україні не було поета, що міг би здобутися на таке сильне та енергічне слово і не взяти в нім ані одної фальшивої ноти". Іван Франка.