6. Павло Грабовський - перекладач.

- Як перекладач поет звертався лише до тих творів, що ідейно-тематично були близькими йому. Грабовський переклав понад 150 поетів, створивши по суті першу антологію світової поезії (і це в умовах заборони українського слова!). То був великий громадянсь­кий і творчий подвиг.

- Збірки перекладів: "Твори Івана Сурика" (1894 р.), "3 чужого поля" (1895 р.) "Доля" (1897 р.), "Хвиля" (за життя не опублікована).

6. "Тюрма і заслання зв'язали творчість Грабовського, не дали розгорнутися йому до вищих проявів громадянської поезії, але й таким, як був, Грабовський дає зразок коли не найталановитішого, то найтиповішого поета-громадянина в нашому письменстві". Сергій Єфремов.

133

Тема 19. Новаторська проза Михайла Коцюбинського.

"Fata morgana", "Intermezzo", "Тіні забутих предків"

1. Життєвий і творчий шлях письменника. 17 вересня 1864 р. у Вінниці в сім'ї дрібного чиновника народився

Михайло Михайлович Коцюбинський. 1875-1880 pp. - навчається у Барській початковій школі, Шарго-

родському духовному училищі.

1890 p. - перша публікація - вірш "Наша хатка", подорож до Львова, знайомство з Іваном Франком.

1891 p. ~ іспит на звання народного вчителя, вчителює у с.

Лопатинцях. 1892-1897 pp. - працює у філоксерній комісії (що вела боротьбу з

шкідником винограду - філоксерою) в Бесарабії та Криму. 1898 p. - поселяється в Чернігові, де працює в губернському земстві. 1903-1910 pp. - повість "Fata morgana". 1908р. - новела "Intermezzo".

1909-1912 pp. - поїздки на лікування на острів Капрі. 1911 p. - після кількох відвідин Гуцульщини (село Криворівня)

написано повість "Тіні забутих предків". 25 кітня 1913 p. Михайло Коцюбинський помер, похований у

Чернігові.

2. Повість "Fata morgana" - художня епопея революції 1905-1907 pp. На селі.

а) Історія твору.

- Перша частина повісті, що має підзаголовок "З сільських настроїв", написана 1903 p.

Тема - змалювання тяжкого становища селянства, його пролетаризації.

- Друга частина закінчена 1910 p., присвячена революційним

подіям на селі.

- Третя частина задумана, але не створена.

б) Земля, що, як марево, манить хліборобів і, як марево, зникає, - головний герой повісті.

Вона жива істота, активний персонаж, що діє і відчуває, як людина. З перших сторінок твору його герої говорять і думають про землю. По-різному ставляться вони до неї: безземельний Андрій Волик розчарувався у роботі на землі, проклинає її, його дружина Маланка, почувши це, "стала, як стовп, і зняла руки до неба:

- Що ти кажеш, непритомний! Та ти ставай на коліна та цілуй її... їж її, землю святу, вона тебе годує... вона тебе й сховає, чоловіче...

134

Вона стояла біла, як біль, і справді налякана".

Для Маланки земля - це віковічна мрія, мета, від якої вона ніколи не може відмовитися, бо Маланка - селянка.

Земля присутня майже в кожній сцені повісті, в кожному епізоді. Вона дає людині долю - щасливу або нещасну. Тільки на свято дозволяє собі Маланка помріяти: "П°ред очима в Маланки встала левада - зелена, весела, над річкою... Вони з Гафійкою плоскінь беруть... і так їй весело, старій, так легко, наче вона помолодшала... Стоять городи, мов у віночку. Капуста в головки звивається. Квасоля вже пожовкла, вітер шумить поміж маківками, гарбузи розляглись, як годовані кабани, а картопля зародила, аж гич сплітається..."

Та то лише в святкових мріях, а насправді земля несе селянинові нещастя, голод і холод. Бо не йому вона належить. Ця безвихідь, ця одвічна селянська журба тонко передана великим майстром слова в заключному малюнку першої частини повісті. Земля співчуває своїм дітям, які віддають їй свій піт і кров, і сумує разом з ними:

"Ідуть дощі. Холодні осінні тумани клубочать угорі і спускають на землю мокрі коси. Пливе у сірі безвісті нудьга, пливе безнадія, і стиха хлипає сум..." Міріадами дрібних крапель виснуть у повітрі сльози землі. Та не в силах вона зупинити зубожіння і горе селянське. "...Брудною, розгрузлою дорогою ідуть заробітчани. Йдуть та й йдуть, чорні, похилені, мокрі, нещасні, немов каліки-журавлі, що відбились від свого ключа, немов осінній дощ".

Земля, а не Марко Гуща, піднімає селян у революційні роки. Юна Гафійка, ота "ластівка", "ота весняна золота бджілка", вишиває на червоній китайці заповітні слова "Земля і Воля". І вони затріпотіли над юрбою, як обіцянка, як одвічна мета, як предковічна святиня. Та не' віддали її селянам. Загинули люди під час сільського самосуду, дехто втік, решта похмуро і злісно вбивала своїх односельців. "Важким холодним сном за хатою спала земля, а високо над нею тріпались зорі". Письменник немов поставив перед наступним поколінням питання: хто ж розбудить землю? хто дасть їй справжнє життя?

Але, на жаль, і наступні покоління тільки завинили перед землею.

Від головного образу походить і вся елегійна тональність оповіді. Письменник немов прозирав у майбутнє, і воно було затягнене мрякою й туманами, Назва твору "Fata morgana" (марево) звучить песимістично. У третій частині Коцюбинський хотів показати повне здичавіння села.

Українська земля, така багата, така розкішна, на якій усе цвіте і буяє, одвернулась від своїх нещасливих дітей, належала не їм.

135

в) Зображення неоднорідності селянства в революційних подіях.

- Керівник селянської боротьби Марко Гуща. В підготовчих матеріалах до повісті письменник так розкриває програму свого | героя: "Довго сидів у тюрмі, але коли повернувся на село, він добре знає, чого хоче. Соціаліст. Погромами нічого не вдієш, тільки організація і спільна робота поможуть ділу. Говорить в лісі. На мітингах. Читає маніфест і пояснює. По його думці конфіскують, а не руйнують економію, його вибирають управителем. Націоналізаця ' землі".

Його кохана Гафійка так думає про нього: "Він, як бурчак, рвав би каміння, рив берега, з корінням вивертав би дерева. Його слухали б всі".

- Селянський демократ Панас Кандзюба, нова людина на селі, прихильник колективного господарювання, права рука Марка Гущі, мрійник.

"Не буде більше бідних і багатих, - радісно думає він, - земля всіх нагодує. Народ сам скує собі долю, аби тільки не заважали. Оці будинки, покої, по яких перше блукала одна несита і загребуща людина, тепер підуть під школи. Тут будуть збиратись люди, там будуть читання. Уява малювала інше життя, ніч розступалась, сяли вікна вогнями, гомін розпирав стіни, підіймав груди".

- Гафійка Волик - перший в українській літературі образ жінки-революціонерки, зображене її духовне зростання. Єдина донька, "оте чисте, виплекане, немов вилизане матір'ю звірятко, таке туге, як пружина", змальована в повісті з великою любов'ю. Викохана матір'ю Маланкою і батьком Андрієм Воликами, вона, однак, з часом змушена піти в найми до Підпари. Сповнена ненависті до заможних селян. У всьому покладається на Марка і вірить йому. Вишиває червоний прапор із словами "Земля і Воля", який майорить над натовпом під час демонстрації. В лиху годину самосуду над сільськими революціонерами рятує Марка, а не батька.

-Маланка - бідна жінка, яка все життя мріяла про землю. "Мала, суха, чорна, у чистій сорочці, в старенькій свитці. Андрій не бачить її обличчя, але знає, що у неї спущені додолу очі й затиснені губи. Ми хоч бідні, але чесні. Хоч живемо в пучок, а проте й для нас є місце в церкві". Маланка поетизує землю, звертається до неї як до живої істоти: "Яка ти розкішна, земле, - думала Маланка, - Весело засівати тебе хлібом, прикрашати зелом, і заквітчати квітами. Весело обробляти тебе. Тільки тим ти не добра, і що не горнешся до бідного. Для багатого пишаєшся красою, багатого | годуєш, зодягаєш, а бідного приймаєш лише в яму". Реалістичний,!

136

надзвичайно тонко психологічно виписаний образ жінки, жодна з мрій якої (видати дочку заміж за хазяйського сина, мати землю, хоч раз узути червоні козлові чоботи, як у ковалихи) так і не збулася.

- Андрій Волик - її чоловік, спролетаризований селянин, на відміну від дружини ненавидить землю і працю на ній, всі його надії і мрії пов'язані з фабрикою: "Не страшна тобі ані посуха, ані дощі. Робота чиста, рівна. Прийде термін - бери гроші..." Та коли на роботі йому одтяло пальці і його було звільнено, він - серед найактивніших погромщиків фабрики. У час сільського самосуду його вбито.

- Хома Ґудзь - втілення одвічного селянського гніву й ненависті до панства. Він вічний парубок, бо жодна дівчина не хотіла йти за нього. "Цілий вік із худобою, сам худобиною став. Ціле життя хвости бачив замість людей, бабрався у гною, у гною спав, на гною їв, на купі гною й здохну". Його мрія, яку він реалізує під час революції, - "бити й палити".

- Панас Кандзюба - селянин-середняк. Його мрія - "озути пана в постоли", але він боягуз, нікому не довіряє. Під час самосуду саме він розстрілює свого племінника Прокопа Кандзюбу.

- Куркулі Лук'ян Підпара, староста Максим Скоробагатько -втілення всіх хижацьких рис, людиноненависництва, звірячої експлуатації. Саме вони до приїзду козаків, щоб ті не спалили всього села, організували самосуд над своїми односельцями.

в) Змалювання різних ступенів революційної боротьби:

"листочки" (прокламації), агітація, збори в лісі, демонстрація під червоним прапором, конфіскація маєтків, розгром фабрики і маєтку, розгул стихійної помсти, самосуд, вбивство найбільш активних селян своїми ж односельцями.

3. Новела "Intermezzo" (1908 p.) - особливий твір письмен­ника, ідейно-естетичне кредо (символ віри, основа світогляду, 'переконань), висловлене в бездоганно довершеній художній формі.

а) Чи не єдиний у світі твір, присвячений не людям, а "кононівським полям". Новела має автобіографічну основу. Коцюбинський влітку 1908 p. відпочивав у селі Кононівці на Полтавщині.

б) Використання засобів інших мистецтв у новелі.

- Заголовок походить від назви музичного жанру, intermezzo -це невелика музична п'єса, що виконується між окремими частинами значного музичного твору (симфонії, опери). Тут у розумінні перепочинку, надихаючої перерви. Музика присутня в багатьох описах і образах новели, "це симфонія звуків і симфонія барв" (Симон Петлюра).

137

- Як у творі, що написаний для театру, перед текстом після заголовка винесені "Дійові особи: Моя утома. Ниви у червні. Сонце. Три білих вівчарки. Зозуля. Жайворонок. Залізна рука города. Людське горе".

- Від живопису письменник запозичив імпресіоністичну манеру письма.

Імпресіонізм - це метод відображення дійсності у живо­пису, який досяг вершини у Франції наприкінці XIX - на початку XX ст. (Клод Моне, Едуар Мане, Огюст Ренуар, Вінсент Ван-Гог та ін.). Імпресіоністична манера - це витончене відтворення суб'єктивних (особистих) вражень та спостережень, мінливих почуттів і переживань, коли картина дійсності складається наче. з окремих мозаїчних частинок.

"Йду далі - усе пшениця й пшениця. Коли ж сьому край буде? Біжить за вітром, немов табун лисиць, й блищать па сонці хвилясті хребти". Це яскравий приклад імпресіоністичного образу. Коцю­бинський не стільки малює картини суспільної задухи в пост-революційні часи в Російській імперії, скільки передає враження від них, які відбиваються в душі ліричного героя, його психіці.

"Знаєте, я раз читав, як вас (учасників революційних подій. -Ю.С.) повішали цілих дванадцять... Цілих дванадцять... і позіхнув. А другий раз звістку про ряд білих мішків (з повішеними. - Ю.С.) заїв стиглою сливою. Так нзяв, знаєте, в пальці чудову сочисту сливу.. і почув в роті приємний солодкий смак... Ви бачите, я навіть не червонію, лице моє біле, як і у вас, бо жах висмоктав з мене всю кров".

За допомогою елементів імпресіонізму, тобто відбиття вражень, миттєвих реакцій, переживань, автор досягає досить переконливого розкриття психологічного світу героя, його тонкої душевної структури, глибоких хвилювань, громадянської позиції. Не назива­ючи речі прямо, не малюючи картини реалістично, письменник наче окремими широкими й строкатими мазками змальовує панораму жорстокої дійсності, яка доводить до краю чесну, мислячу людину, котра не може існувати в такому суспільстві.

Так само елементи імпресіоністичного письма застосовує автор при змалюванні могутніх, відновлюючих сил природи, що чародійно впливають на хвору, знесилену, зневірену душу героя.

в) Ліричний герой - це людина, яка тонко відчуває навко­лишню дійсність, знервована й перевтомлена нею, на межі нервового струсу: "Життя безупинно і невблаганно іде на мене, як хвиля на берег. Не тільки власне, а й чуже. А врешті - хіба я знаю, де кінчається власне життя, а чуже починається? Я чую, як чуже

138

існування входить в моє, мов повітря крізь вікна і двері, як води притоків у річку. Я не можу розминутись з людиною. Я не можу

бути самотнім".

г) Природа - кращий лікар, вічне джерело натхнення, що

відновлює духовці й фізичні сили ліричному герою. Природа опоетизована, вона жива, наділена найкращими рисами і могутньою силою.

"Вівса, пшениці, ячмені - все се зіллялось в одну могутню хвилю; вопе все топить, все забирає в полон. Молода сила тремтить і пориває з кожної жилки стебла; клекотить в соках надія й те велике жадання, що його звати - плодючість".

д) Кульмінаційний момент - зустріч серед нив з селянином. Ліричний герой уже не роздратувався, на злякався його, не втік, а почав з ним дружньо розмовляти. "То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних... блідих жінок у чорних. подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними псами" (типово імпресіо­ністична картина тогочасного бідного села).

Ліричний герой повертається у світ людей, у світ громадських змагань: "Йду поміж люди. Дута готова, струни тугі, наладжені, вона вже трлс..."

4. Неповторний світ Карпат, його поезія, первісна природа у повісті "Тіні забутих предків", що відкрила українському читачеві незнаний побут Гуцульщини.

а) Фольклорно-етнографічні джерела повісті.

- Відвідини Карпат, життя у мальовничому селі Криворівні, яке жартома називали українськими Афінами, тут бували Іван Франко, Леся Українка, Ольга Кобилянгька, [Володимир Гнатюк, Гнат Хоткевич та ін. Дружба з Володимиром Гнатюком - збирачем і дослідником фольклору, особисті спостереження за життям гуцулів, участь у багатьох гуцульських дійствах-обрядах, проникнення у їхні поетичні уявлення про природу, її одухотворення.

"Яка велична тут природа,' яке первісне життя, - писав Коцю­бинський в одному з листів звідси. - Гуцули - оригінальніший народ, з багатою уявою, з своєрідною психікою. Глибокий язичник-гуцул все своє життя до смерті провадить у боротьбі з нечистою силою, що населяє ліси, гори й води".

- Праці А. Онищука "Матеріали до гуцульської демонології", В. Шухевича "Гуцульщина" - справжні енциклопедії гуцульського життя.

139

б) Розповідь про непогасне кохання Івана і Марічки на тлі родової помсти двох ворогуючих сімей, цих українських Ромео і Джульєтти.

Гуцульська поез'я як основа цього кохання. Марічка зверталась до Івана мелодіями і словами співанок, які сама складала. Поезія жила в них, бо вони були діти цього краю. І коли Марічка потонула в Черемоші, Іван шість років приходив до тями. Та кохання того так і не подолав. Об нього розбились Ґаздівська упевненість Палагни і залізна воля мольфара (чаклуна) Юри, котрий умів розганяти навіть хмари. У моторошні, мольфаровим чаклунством закляті дні повертається до Івана Марічка. "Всі його клопоти і турботи, страх смерті, Палагна і ворожий мольфар - все кудись щезло, все одтетіло, наче ніколи нічого такого не було". Радісний і легкий, іде він за Марічкою у небуття.

в) Буяння фольклорної стихії, що стала не лише тлом і засобом характеристики героїв, а й основою художньої мови твору, матеріа­лом, з якого автор творив образи:

"З лускотом і зойком летить десь в далину зрубане дерево в лісі, аж гори одвітно зітхають, - і знову плаче трембіта. Тепер вже на смерть. Закувала зозуленька та й коло Менчила... от тепер вже співаночка комусь си скінчила".

г) Літературні аналогії, створені у ті ж роки, - "Лісова пісня" Лесі Українки, "У неділю рано зілля копала" Ольги Кобилянської, "Над Дніпром" Олександра Олеся.

За повістю Коцюбинського видатний кінорежисер - вірменин Сергій Параджанов - створив славетний фільм у жанрі поетичного • кіно "Тіні забутих предків".

5. Михайло Коцюбинський - "великий майстер рідного слова, що в огненному горні свого творчого духу переливав його в самоцвітні кришталі і, як великий будівничий, виводив їх, свої мистецькі твори, повні великого художнього смаку, глибокої задуми і безмірно щирої любові до людей... Та творча сила народного духу, котра надала його нам, не зникне безслідно ніколи, а його праця буде сіяти провідною зорею над шляхом інших, що підуть слідом за ним". Панас Мирний.

140 ' . •