Тема 1. Конституц ійно-процесуальне право

як галуз ь права, н аук а і н авчальна дисципліна

— 29 —

• об’єктивності — спрямований на максимально можливе в

суб’єктивних умовах виключення з конституційного проце-

су проявів суб’єктивізму, однобічності в аналізі й оцінці дій

і фактів суб’єктів (законом, зокрема, передбачено принцип

неупередженості органів виконавчої влади і місцевого само-

врядування, їх посадових і службових осіб до суб’єктів вибор-

чого процесу; передбачено обов’язок Конституційного С уду

неупереджено здійснювати конституційне судочинство, при-

ймати рішення та висновки, що не піддаються перегляду і є

обов’язковими для всіх без винятку тощо);

• гласності — зумовлений необхідністю повної поінформова-

ності суспільства про діяльність державних органів, їх посадо-

вих осіб щодо виконання покладених на них функцій, а також

про факти законодавчого процесу, що створюють для грома-

дян певні права чи обов’язки (конституцією передбачено пра-

во громадян знати свої права й обов’язки і кореспондуючий

йому обов’язок органів влади доводити до відома населення

закони та інші нормативно-правові акти, які визначають пра-

ва і обов’язки громадян; конституцією також передбачено

право на вільний доступ до інформації, за винятком тієї, що

є державною таємницею; конституцією та законами передба-

чено відкритість діяльності державних органів, зокрема суду

при здійсненні судочинства, яке повинно повністю фіксува-

тися технічними засобами);

• інтенсивності перебігу — передбачає встановлення на зако-

нодавчому рівні конкретних строків реалізації тих чи інших

процесуальних положень (законом чітко встановлюються

строки виборчого процесу, строки окремих стадій законодав-

чого процесу, строки провадження у справах в порядку кон-

ституційного судочинства тощо);

• самостійності в ухваленні правозаконних рішень — виклю-

чає будь-яке втручання одних органів влади і посадових осіб

у процес реалізації своїх повноважень іншими органами і осо-

бами, уповноважених на здійснення відповідної управлінської

діяльності (за винятком випадків, коли орган влади вищого

рівня скасовує чи зупиняє дію незаконного рішення органу

влади нижчого рівня). Цей принцип також виключає можли-

вість передачі одним органом чи посадовою особою своїх по-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 30 —

вноважень іншим органам чи особам (так, президент згідно з

Конституцією не може передавати свої повноваження іншим

особам або органам; згідно з положеннями О сновного Закону

до виключної компетенції парламенту як єдиного в державі

органу законодавчої влади належить прийняття законів; і такі

повноваження нікому не можуть бути делеговані тощо), за

винятком випадків, визначених законом (зокрема, в поряд-

ку делегування органам місцевого самоврядування окремих

повноважень органів виконавчої влади, віднесення до віда-

ння А втономної Р еспубліки Крим додаткових повноважень,

передбачених законом). Цей же принцип забезпечує перед-

бачену конституцією свободу волевиявлення громадян на ви-

борах і референдумах, забороняє примушування до участі або

до неучасті у виборах, забороняє застосування будь-яких дій,

що перешкоджають вільному формуванню і вираженню сво-

єї волі, забороняє незаконне втручання будь-кого у виборчий

процес;

• дотримання правових презумпцій конституційного проце-

су — має на меті забезпечення надійного захисту прав і закон-

них інтересів громадян та органів влади, які беруть участь у

тих чи інших процесуальних діях в конституційній сфері.

До основних презумпцій конституційного процесу належить, зо-

крема, презумпція невинуватості особи, що є важливою процесуаль-

ною гарантією конституційних прав і свобод громадян; презумпція

знання законів, за якої незнання законів не звільняє від юридичної

відповідальності; преюдиціальність — особлива правова презумпція,

якою користується рішення органів конституційного судочинства,

що виключає можливість заперечення судами загальної юрисдикції

вірогідності доведених в процесі конституційного провадження юри-

дичних фактів; презумпція правомірності правової позиції громадя-

нина — найбільш характерна для провадження за скаргами громадян

на рішення, дії чи бездіяльність органів влади та їх посадових осіб

в порядку реалізації конституційного права громадян на звернення.

Така презумпція проявляється у тому, що позиція громадянина, ко-

трий подає скаргу, має вважатися правомірною доти, доки не буде

встановлено інше рішенням органу чи посадової особи, уповнова-

жених законом розглядати подану скаргу по суті. І ншими словами,

презюмується, що наявні підстави для подання скарги, конкретне

ТЕМА 1. Конституц ійно-процесуальне право

як галуз ь права, н аук а і н авчальна дисципліна

— 31 —

право громадянина порушено конкретними діями або бездіяльністю

певного органу чи посадової особи, має місце порушення ними ви-

мог правових норм. А окрім того, права й обов’язки щодо доведення

правомірності правової позиції громадянина мають бути відповідно

розподілені між ним і органом (посадовою особою), що розглядає

скаргу, а також органом (посадовою особою), чиї дії або бездіяльність

оскаржуються. Ця презумпція випливає з гарантованого конституці-

єю права кожного на оскарження в суді незаконних рішень, дій чи

бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самовряду-

вання, їх посадових і службових осіб.

У розвитку змісту конституційного процесу найбільш харак-

терною його ознакою є послідовність, що означає наявність вимог

суворої регламентації черговості дій, що обумовлює досконалість,

оптимальність і ефективність конституційного процесу. Навпаки,

недостатність правової регламентації цієї послідовності, а тим паче

її відсутність, суттєво знижує якість конституційного процесу, його

динамічність і, як наслідок, унеможливлює чи значно ускладнює ре-

алізацію суб’єктами конституційних відносин своїх юридичних прав

і обов’язків.

Послідовність дій, встановлених конституційно-процесуальними

нормами, знаходить свій вираз у стадіях конституційного процесу. Т ож

стадія конституційного процесу — це сукупність взаємопов’язаних

дій суб’єктів конституційного права, встановлених його процесу-

альними нормами, які складають певну частину конституційного

процесу. Е тапність конституційного процесу полягає у суворій по-

слідовності здійснення кожної стадії та переходу до наступної стадії

процесу лише після виконання всіх конституційних процедур, перед-

бачених його попередньою стадією. Кожен вид конституційного про-

цесу складається з окремо визначеної кількості стадій, що характери-

зуються певною специфічністю. Д етально їх буде розглянуто нижче.

Конституційні процедури — це сукупність процесуальних норм,

що визначають конкретний порядок здійснення (виконання) перед-

бачених законом дій, прийняття відповідними суб’єктами рішень, які

забезпечують реалізацію прав і обов’язків учасників конституційних

правовідносин на відповідних стадіях конституційного процесу.

Деякі вчені намагаються розмежувати процесуальні та проце-

дурні норми. О днак це не зовсім правильно, позаяк розмежовувати

процесуальні та процедурні норми означає прямо заперечувати од-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 32 —

нопорядкові поняття, фактично спільні через загальний теоретичний

підхід до цього питання з боку інших галузей національного права. З

іншого боку, визначення процедурних норм як виду процесуальних

може знову повернути нас до існуючого невиправданого застосування

терміну “конституційний процес” поряд із терміном “конституційне

судочинство” лише на позначення розгляду окремої категорії справ,

що належать до конституційної юрисдикції і знаходяться внаслідок

цього у віданні органів конституційної юстиції. О днак з формально-

логічної точки зору видається абсолютно очевидним, що поняття

“конституційний процес” значно ширше за поняття “конституційне

судочинство” і включає в себе останнє. Т ому компромісний варіант:

розмежування конституційно-процедурних норм та норм конститу-

ційного судочинства і, разом з тим, піднесення їх до спільного зна-

менника, яким конституційно-процесуальні норми є апріорі.

§ 6. Конституційно-процесуальні строки

Наукове пізнання будь-якого процесуального моменту з метою

з’ясування засадничих принципів реалізації конституційного процесу,

зокрема організації і здійснення конституційного судочинства чи то

основних механізмів реалізації прав і обов’язків суб’єктів конституцій-

них відносин, передбачає розгляд процесуальних строків, що являють

собою найважливіші якісні характеристики й орієнтири на своєчасне

вирішення справ, які належать до конституційної юрисдикції. Форму-

вання процесуальних строків відбувається, як правило, із урахуванням

практики правотворчої та правореалізаційної діяльності та розвитку

конституційного судочинства в державі. Е фективність цієї діяльності

істотно залежить від часового фактора, тобто швидкості перебігу того

процесу, в рамках якого така діяльність реалізується.

Значення фактора часу ще більше зростає в умовах суспільно-

політичних криз, які часто стають невід’ємною складовою політичної

системи суспільства. У цій ситуації необхідно забезпечити не тільки

правильне, але й своєчасне вирішення завдань, які стоять перед учас-

никами конституційних правовідносин, зокрема здійснення органом

конституційної юрисдикції — Конституційним С удом провадження

у справах за конституційними поданнями і зверненнями, що до нього

надходять.

ТЕМА 1. Конституц ійно-процесуальне право

як галуз ь права, н аук а і н авчальна дисципліна

— 33 —

Встановлення у законодавчому порядку строків для процесуаль-

ної діяльності Конституційного С уду та діяльності учасників і сторін

законодавчого, виборчого, референдного, парламентського та інших

процесів є гарантією забезпечення швидкого і адекватного реагуван-

ня влади на потреби держави і суспільства, на потреби своїх громадян,

якщо такі потреби вимагають конституційно-правового врегулюван-

ня. Це вносить певну визначеність, сприяє утвердженню стабільності

в сфері владних відносин.

З урахуванням викладеного, процесуальні строки можна визначи-

ти як особливий механізм державного впливу на суспільні відносини

і процеси, що визначають головні напрямки своєчасного вирішення

справ та спорів. Т ож конституційно-процесуальним строком назива-

ється період часу, протягом якого повинна бути вчинена певна проце-

суальна дія сторонами й іншими учасниками конституційного процесу,

органами, що виконують рішення органів конституційної юрисдикції.

Встановлюючи строк, протягом якого повинна бути вчинена пев-

на процесуальна дія, слід виходити з конкретних обставин ситуації,

що склалася, цей строк має бути достатнім для здійснення процесу-

альної дії і разом з тим не надто тривалим, аби не створювати умов для

затримки остаточного вирішення справи чи спору. П ризначені стро-

ки можуть бути продовжені, тобто їм можуть бути призначені нові,

більш тривалі терміни для провадження відповідних процесуальних

дій. Необхідність у цьому може виникнути у зв’язку з неможливістю

вчинити певну процесуальну дію у визначений термін, наприклад на-

дати документи, що у даний момент у сторони відсутні.

Строки, в межах яких вчиняються процесуальні дії, встановлюють-

ся законом, а якщо не визначені законом, — встановлюються судом.

Строки, встановлені законом або судом, обчислюються роками,

місяцями і днями, а також можуть визначатися вказівкою на подію,

яка повинна неминуче настати. В окремих випадках строки обчислю-

ються в годинах або хвилинах.

Таким чином, строки для здійснення процесуальних дій визна-

чаються точною календарною датою, вказівкою на подію, що повинна

обов’язково настати, або періодом часу, протягом якого відповідна

дія може бути вчинена.

Перебіг процесуального строку починається з наступного дня

після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов’язано

його початок. Відтак, першим днем строку, який відповідно до

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 34 —

закону має початися у зв’язку з настанням певної події, є день, на-

ступний після дня настання вказаної події. О станнім же днем строку,

який відповідно до закону має закінчитися у зв’язку з настанням пев-

ної події, є день, що передує дню вказаної події.

Строк, обчислюваний роками, закінчується у відповідні місяць і

число останнього року строку. С трок, обчислюваний місяцями, закін-

чується у відповідне число останнього місяця строку. Я кщо закінчен-

ня строку, обчислюваного місяцями, припадає на такий місяць, що

відповідного числа не має, строк закінчується в останній день цього

місяця. Я кщо закінчення строку припадає на вихідний, святковий чи

інший неробочий день, останнім днем строку є перший після нього

робочий день.

Перебіг строку, закінчення якого пов’язане з подією, яка повинна

неминуче настати, закінчується наступного дня після настання події.

Останній день строку триває до 24 години, але коли в цей строк

слід було вчинити процесуальну дію в органах, де робочий час закін-

чується раніше, строк закінчується в момент закінчення цього часу.

Строк не вважається пропущеним, якщо до його закінчення за-

ява, скарга, інші документи чи матеріали або грошові кошти здано на

пошту чи передано іншими відповідними засобами зв’язку.

Право на вчинення процесуальної дії втрачається із закінченням

строку, встановленого законом або судом. Д окументи, подані після

закінчення процесуальних строків, залишаються без розгляду, якщо

уповноважений суб’єкт за клопотанням особи, що їх подала, не зна-

йде підстав для поновлення або продовження строку.

Уповноважений суб’єкт поновлює або продовжує строк, встанов-

лений відповідно законом або судом, за клопотанням сторони або

іншої особи у разі його пропущення з поважних причин. О дночасно

з клопотанням про поновлення чи продовження строку може бути

вчинено ту дію або подано той документ чи доказ, стосовно якого за-

явлено клопотання.

Запитання для самоконтролю

1. Визначте поняття конституційно-процесуального права і

встановіть, де проходить межа між його предметом регулю-

вання і предметом правового регулювання конституційного

матеріального права.

ТЕМА 1. Конституц ійно-процесуальне право

як галуз ь права, н аук а і н авчальна дисципліна

— 35 —

2. Д айте перелік джерел конституційно-процесуального права і

доведіть або спростуйте твердження про те, що повнозначним

елементом системи цих джерел є судові прецеденти, створю-

вані органами конституційної юрисдикції.

3. В чому полягає особливість конституційно-процесуальних

норм та чи можуть передбачені ними санкції тягнути за собою

наслідки формально-юридичного характеру?

4. Ч ому держава і народ України не можуть вважатися безпосе-

редніми суб’єктами конституційно-процесуальних відносин

попри те, що прямо згадуються у нормах Конституції і зви-

чайних законів?

5. В чому полягає відмінність “широкого” і “вузького” розуміння

поняття конституційного процесу та на яких основних прин-

ципах будується конституційно-процесуальна діяльність?

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 36 —

ТЕ МА 2.

Вибор чий і ре ферендн ий про цес

в Укра їні

Обирати собі уряд має право лише той народ,

який завжди знаходиться в курсі всього,

що відбувається.

Томас Джефферсон

§ 1. Державотворчий процес в Україні як передумова

реалізації механізмів безпосередньої (прямої) демократії.

Проголошення і правове закріплення державного

суверенітету України

У ст. 1 Конституції України поряд з поняттями суверенності й

незалежності зазначається, що Україна — демократична, соціальна,

правова держава. П роте коли мова йде про державотворчий процес,

слід завжди пам’ятати, що держава є лише одним із складових еле-

ментів політичної системи і її завдання полягає не тільки в тому, щоб

забезпечувати процес прийняття законів та їх належне виконання,

а передовсім воно полягає у служінні суспільству. А дже, як відзна-

чав видатний французький мислитель Жан-Жак Р уссо у своїй праці

“Про суспільний договір”, метою держави як політичного організму

є захист свободи своїх громадян. Т обто державотворчий процес має

розглядатися не лише як становлення і розвиток різних гілок дер-

жавної влади, підвищення рівня ефективності їхнього функціону-

вання, досягнення консенсусу у вирішенні соціально-економічних і

суспільно-політичних конфліктів, але перш за все як шлях до форму-

вання демократичного та стабільного суспільства, кожному з членів

ТЕМА 2.

Виборчий і референдний процес в Україні

— 37 —

якого гарантовано і забезпечено захист основних політичних, гро-

мадянських, соціальних, економічних та культурних прав і свобод. І це має бути головним ціннісним пріоритетом для держави, оскільки

саме від пересічних громадян, зрештою, залежить, або принаймні має

залежати, яким має бути соціально-економічний курс країни і вектор

її суспільно-політичного розвитку. А отже, не слід забувати й про те,

що на кожному з громадян лежить відповідальність за майбутнє на-

ших нащадків. У цьому контексті не можна не згадати про поперед-

ження відомого американського політолога Д жона Кіна про те, що

покладати всю відповідальність за розвиток демократії виключно на

державу є надто небезпечною, а до того ж — безпідставною схильніс-

тю, оскільки можновладці не мають звички вживати на ніч “пігулки

лібералізму”, аби щоразу на ранок прокидатися демократичними.

Складовими елементами сучасного державотворчого процесу є:

утвердження принципів демократії та парламентаризму, політично-

го плюралізму, забезпечення прав і свобод громадян, поділ влади на

законодавчу, виконавчу, судову, формування системи самоврядуван-

ня. О днак реальний процес розбудови Української державності про-

ходить у складних політичних, економічних та соціальних умовах.

Для зупинки та поступового виходу з кризового стану, як необхідної

передумови побудови сильної держави, потрібно визначити шляхи

того, як найкраще це зробити. А саме в основі становлення та ефек-

тивного розвитку державотворчого процесу незалежної України має

бути національна ідея, національна самосвідомість, затверджена на

державному рівні; вона має дійти до кожного українця, кожного гро-

мадянина Української держави.

Вихідним пунктом новітнього державотворчого процесу в Укра-

їні стало прийняття Верховною Р адою Української РСР Деклара-

ції про державний суверенітет України. 16 липня 1990 р. Верховна

Рада УРСР , виражаючи волю народу України, прагнучи створити де-

мократичне суспільство, виходячи з потреб всебічного забезпечення

прав і свобод людини, шануючи національні права всіх народів, дбаю-

чи про повноцінний політичний, економічний, соціальний і духовний

розвиток народу України, визнаючи необхідність побудови правової

держави, маючи на меті утвердити суверенітет і самоврядування на-

роду України, урочисто проголосила державний суверенітет Укра-

їни — як верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади

Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 38 —

зовнішніх зносинах. У Д екларації вперше в новітній національній

історії поруч із назвою “Українська РСР ” було вжито назву “Украї-

на” як офіційну назву держави Україна, повернуто до повноцінного

політико-правового та наукового обігу поняття “національна держа-

ва”, “право української нації на самовизначення”, “національна дер-

жавність”.

Положення Д екларації про державний суверенітет України, зо-

крема, визначали, що Україна як суверенна національна держава роз-

вивається в існуючих кордонах на основі здійснення українською на-

цією свого невід’ємного права на самовизначення. Україна здійснює

захист і охорону національної державності українського народу.

Будь-які насильницькі дії проти національної державності України з

боку політичних партій, громадських організацій, інших угруповань

чи окремих осіб переслідуються законом.

Положення Д екларації містили твердження про народ України

(громадян Р еспубліки всіх національностей) як єдине джерело дер-

жавної влади, верховенство Конституції та законів Р еспубліки на

своїй території, розподіл влади на законодавчу, виконавчу і судову,

верховенство України на всій своїй території, необхідність запрова-

дження громадянства України, виключне право народу України на

володіння, користування і розпорядження національним багатством

України, самостійність України у встановленні порядку організації

охорони природи на території Р еспубліки та порядку використання її

природних багатств, право України на власні Збройні С или, внутріш-

ні війська, органи державної безпеки, незалежність і рівноправність у

зовнішніх зносинах тощо. Закінчувався текст даного документа по-

ложеннями, якими було визначено, що “Декларація є основою для

нової Конституції та законів України і визначає позиції Р еспубліки

при укладанні міжнародних угод”.

Прийняття Верховною Р адою Української РСР Декларації про

державний суверенітет України вважається початком, своєрідною

точкою відліку процесу відновлення державної незалежності Укра-

їни. Ця подія мала й безпосереднє відношення до конституційного

процесу в Україні як процесу підготовки та прийняття нової Консти-

туції. Фактично, саме прийняттям Д екларації про державний сувере-

нітет було розпочато те, що згодом почали називати конституційним

процесом в Україні. І хоча тоді, під час ухвалення самої Д екларації,

не йшлося про розроблення Конституції незалежної Української дер-

ТЕМА 2.

Виборчий і референдний процес в Україні

— 39 —

жави, а лише про майбутню Конституцію для країни-учасниці онов-

леного союзу радянських республік, саме ці положення Д екларації

виявилися для багатьох вельми привабливими у плані прискорення

державно-правової розбудови України. Ч имало тодішніх народних

депутатів у зв’язку з цим навіть ставили питання про надання Д екла-

рації статусу Конституційного закону. О днак перемогла ідея, за якою

Декларація мала залишитись у тій якості, що була обумовлена її сут-

ністю саме як декларації — акту-документа, яким було формально і

офіційно проголошено державний суверенітет України. А вже керую-

чись її засадами, планувалося створити нову Конституцію, яка відпо-

відала б кращим світовим стандартам, ґрунтувалася на теоретичних

засадах і практичному досвіді національного і міжнародного консти-

туціоналізму.

Таким чином, Д екларація про державний суверенітет України

проголосила національний, народний і, зрештою, державний суве-

ренітет України. П рийняття Д екларації стало вагомим кроком на

шляху до незалежності України. А ле недоліком будь-якої декларації

є відсутність у ній конкретних механізмів реалізації. Т ому декларації

значною мірою знаходять розвиток у законах, що приймаються від-

повідно до них.

19 серпня 1991 р. в СРСР було здійснено спробу державного пе-

ревороту. Цей факт прискорив процес юридичного закріплення дер-

жавної самостійності України. Т ож 24 серпня 1991 р. Верховна Р ада

УРСР ухвалила Акт проголошення незалежності України. В цьому

доленосному для українського народу документі, зокрема, говорилось,

що “виходячи із смертельної небезпеки, яка нависла над Україною у

зв’язку з державним переворотом в СРСР , продовжуючи тисячоліт-

ню традицію державотворення в Україні, виходячи з права на само-

визначення, передбаченого С татутом ОО Н та іншими міжнародно-

правовими документами, здійснюючи Д екларацію про державний

суверенітет України, Верховна Р ада Української РСР урочисто про-

голошує незалежність України та створення самостійної української

держави — України. Т ериторія України визнавалася неподільною і

недоторканною. Встановлювалося, що з моменту проголошення не-

залежності України на території України мають чинність виключно

Конституція і закони України. А окремою П остановою Верховної

Ради Української РСР “Про проголошення незалежності України”

було визначено також, що з моменту проголошення незалежності

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 40 —

чинними на території України є тільки її Конституція, закони, поста-

нови Уряду та інші акти законодавства республіки.

Після розпаду СРСР і здобуття Україною незалежності розпо-

чався новий етап у розвитку державотворчого процесу в Україні. З

огляду на проголошення незалежності України і створення само-

стійної Української держави постала необхідність визначення долі

державної території, державно-правових установ, законодавчих

нормативно-правових актів, міжнародних майнових прав і обов’язків

України, громадянства. З цією метою 12 вересня 1991 р. Верхо-

вною Р адою було прийнято Закон “Про правонаступництво Укра-

їни”, яким було юридично оформлено перехід прав і обов’язків від

УРСР до держави Україна.

Серед найважливіших положень Закону “Про правонаступни-

цтво”, з огляду на перспективи подальшого розвитку державотворчо-

го процесу в Україні, варто назвати такі: з моменту проголошення не-

залежності України найвищим органом державної влади є Верховна

Рада України в депутатському складі Верховної Р ади Української

РСР ; до ухвалення нової Конституції на території України діє Кон-

ституція (Основний Закон) Української РСР ; Закони Української

РСР та інші акти, ухвалені Верховною Р адою Української РСР , діють

на території України, оскільки вони не суперечать законам України,

ухваленим після проголошення незалежності України; органи дер-

жавної влади і управління, органи прокуратури, суди та арбітражні

суди, сформовані на підставі Конституції (Основного Закону) Укра-

їнської РСР , діють в Україні до створення органів державної влади і

управління, органів прокуратури, судів та арбітражних судів на під-

ставі нової Конституції України; державний кордон С оюзу РСР , що

відмежовує територію України від інших держав, та кордон між

Українською РСР і Білоруською РСР , Російською Р ФСР , Республі-

кою Молдова станом на 16 липня 1990 року є державним кордоном

України; Україна підтверджує свої зобов’язання за міжнародними

договорами, укладеними Українською РСР до проголошення неза-

лежності України; Україна є правонаступником прав і обов’язків за

міжнародними договорами С оюзу РСР , які не суперечать Конститу-

ції України та інтересам республіки; всі громадяни С оюзу РСР , які на

момент проголошення незалежності України постійно проживали на

території України, є громадянами України; Україна гарантує забезпе-

чення прав людини кожному громадянину України незалежно від на-

ТЕМА 2.

Виборчий і референдний процес в Україні

— 41 —

ціональної приналежності та інших ознак відповідно до міжнародно-

правових актів про права людини.

На підтвердження А кта проголошення незалежності України

Верховна Р ада призначила проведення всеукраїнського референду-

му. Відповідно до П останови Верховної Р ади Української РСР “Про

проголошення незалежності України” та П останови Верховної Р ади

України “Про проведення всеукраїнського референдуму в питан-

ні про проголошення незалежності України” він відбувся 1 груд-

ня 1991 р. 90,32 % громадян, які брали участь у референдумі, висло-

вили свою підтримку А кта проголошення незалежності України.

Це стало справжнім рекордом народного волевиявлення, що свідчить

про колосальну важливість цього питання для кожного пересічного

українця в той час. Т оді, в грудні 1991 р., фактично відбулося віднов-

лення української національної державності і його офіційне і оста-

точне затвердження.

Декларація про державний суверенітет і А кт проголошення не-

залежності України фактично оновили Конституцію 1978 р. (остан-

ню Конституцію УРСР ) і за своїм політико-правовим призначенням

та змістом становили єдине ціле з чинною на той час Конституцією

України. Вони ніби склали своєрідну “конституційну тріаду” (Декла-

рація — Акт — Конституція), яка й виконувала роль реальної юри-

дичної Конституції України аж до прийняття Конституції 1996 р.

Між складовими цієї “конституційної тріади” існував не тільки зміс-

товний, а й функціональний зв’язок, адже вони, на думку багатьох

вчених, були тісно поєднані у своєму призначенні щодо перспектив

державотворчого процесу України.

Поряд із прийняттям цих нормативно-правових актів в Укра-

їні активно велася робота із підготовки Конституції незалежної

України. На виконання положень Д екларації про державний суве-

ренітет 24 жовтня 1990 р. П остановою Верховної Р ади Української

РСР було утворено Комісію з розробки нової Конституції Украї-

ни (всього 59 осіб), яку очолив Г олова Верховної Р ади Української

РСР Леонід Кравчук. Конституційній комісії було доручено створи-

ти робочі групи з підготовки окремих розділів Конституції, залучив-

ши до них провідних вчених і фахівців з відповідних галузей права,

а П резидії Верховної Р ади Української РСР внести на розгляд сесії

парламенту у грудні 1990 р. Концепцію нової Конституції. Д ля опе-

ративного вирішення питань, пов’язаних із підготовкою Концепції

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 42 —

нової Конституції України, на першому засіданні Конституційної ко-

місії, що відбулося 1 листопада 1990 р., було створено Р обочу групу.

Перед цією Р обочою групою було поставлено завдання відобразити

в Концепції нової Конституції вузлові питання щодо майбутнього

державного устрою Р еспубліки, її назви, політичної, економічної та

виборчої систем, громадянства, системи прав, свобод та обов’язків

людини і громадянина, державної і національної символіки, терито-

ріального устрою тощо. П ідготовлена Концепція Конституції Укра-

їни після досить тривалих дебатів на сесії Верховної Р ади 19 черв-

ня 1991 р. була схвалена Верховною Р адою і опублікована в засобах

масової інформації для всенародного ознайомлення.

На рівні загально-методологічних принципів було визначено,

що майбутня Конституція України має бути О сновним Законом дер-

жави і ґрунтуватися на Д екларації про державний суверенітет, має

закріпити, розвивати і конкретизувати її положення. В центрі уваги

нової Конституції має бути людина як найвища соціальна цінність, а

також її права і свободи, гарантії їх реалізації, тож основним об’єктом

конституційного регулювання мають стати відносини між громадя-

нином, державою і суспільством заради забезпечення умов життя,

гідних людини, а також формування громадянського суспільства.

Конституція має визначити пріоритет загальнолюдських цінностей,

закріпити принципи соціальної справедливості, утвердити демокра-

тичний і гуманістичний вибір народу України. Норми Конституції

мають бути нормами прямої дії, а сама Конституція — бути стабіль-

ним та ефективним законом, з метою забезпечення останнього пови-

нен бути запроваджений жорсткий механізм внесення змін, а також

інститут конституційних (органічних) законів.

1991–1996 рр. були дуже складними в конституційному про-

цесі. Д о Конституції УРСР 1978 р. було внесено сотні змін і допо-

внень. П роте це були лише тимчасові заходи, спрямовані, насам-

перед, на стабілізацію соціально-політичної ситуації в країні. А ле,

зрештою, постало питання і про розробку прийняття нової Кон-

ституції України.

У 1992 р. було сформовано перший після офіційного проголо-

шення незалежності склад конституційної комісії. У розробці про-

екту Конституції активну участь брали не лише парламентарії, а

й вчені-правники, практичні працівники правоохоронних органів,

суду. На початку липня 1992 р. проект Конституції було офіційно

ТЕМА 2.

Виборчий і референдний процес в Україні

— 43 —

представлено П резидентом України Л еонідом Кравчуком. Цей про-

ект розповсюдили серед керівників регіональних управлінь органів

державної влади, місцевих осередків громадських організацій для

внесення ними своїх зауважень, а також для відкритого всенародного

обговорення. П роект також було розглянуто і детально проаналізо-

вано на П ершому С вітовому Конгресі українських юристів у жов-

тні 1992 р. Було також отримано числені коментарі до проекту від

міжнародних експертів з конституційного права. Більшість з тих, хто

запропонував свої коментарі та зауваження до проекту Конституції,

в цілому досить позитивно оцінили роботу комісії, а також процес

обговорення. Наприкінці 1992 р. Конституційна комісія одержала

понад 46 тисяч пропозицій і зауважень щодо бажаних змін. П роек-

тні модифікації нової Конституції виникали одна за іншою (останній

варіант — 26 жовтня 1993 р.). Ч лени комісії в результаті зіткнулися

з найбільш руйнівною рисою політичної реальності: відсутністю по-

літичної згоди. О крім того жорстока боротьба за владу в країні супро-

воджувала всі етапи перебігу конституційного процесу в цей час. Т ож

сам конституційний процес було загальмовано, внаслідок чого будь-

які намагання прийняти нову Конституцію не мали жодного сенсу.

Лише після обрання нової Верховної Р ади та П резидента України

в 1994 р. конституційний процес поновився.

10 листопада Верховна Р ада затвердила новий склад Конституційної

комісії, співголовами якої стали П резидент України Л . Куч-

ма та Г олова Верховної Р ади України О . Мороз. О дночасно з роз-

робкою проекту Конституції необхідно було вирішити питання про

встановлення в Україні тимчасового конституційного порядку, який

би усунув численні неузгодженості і розбіжності, що існували між

різними гілками влади в процесі організації їх діяльності і взаємо-

дії. 5 червня 1995 р. цей процес завершився укладенням Конститу-

ційного договору між П резидентом і Верховною Р адою України про

організацію державної влади та місцевого самоврядування на період

до прийняття нової Конституції України. Конституційний договір

дозволив створити умови для прискорення конституційного процесу

в Україні.

24 листопада 1995 р. Конституційною комісією створюється

нова Р обоча група з підготовки нової Конституції України. 11 березня

1996 р. реорганізована Конституційна комісія схвалила про-

ект Конституції і передала його на розгляд Верховної Р ади УкраїВ.

Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 44 —

ни. 24 квітня Верховна Р ада прийняла поданий проект за основу.

5 травня 1996 р. було створено Т имчасову спеціальну комісію Верховної

Р ади України з доопрацювання проекту Конституції, до складу

якої увійшли представники всіх депутатських фракцій і груп. Л ише

на початку червня комісія завершила свою роботу — адже до проекту

було подано понад 5 тисяч змін і доповнень — і передала для першого

читання у Верховну Р аду України доопрацьований варіант. Р озпо-

чалися палкі дискусії щодо проекту найважливішого нормативно-

правового акту держави. П ротягом місяця — до 26 червня — Верхо-

вна Р ада не ухвалила жодного розділу Конституції, окремі статті

залишалися непогодженими.

Вважаючи неприпустимим наступне гальмування конституцій-

ного процесу, 26 червня П резидент України підписав Указ, яким на

вересень 1996 р. призначив всеукраїнський референдум з питань за-

твердження нової Конституції. 27 червня Верховна Р ада України від-

новила свою роботу з розгляду Конституції. Увечері було відновлено

і пленарне засідання, що тривало всю ніч.

Завершальну крапку в конституційному процесі було поставле-

но 28 червня 1996 р. П ісля майже дводобової, практично безперерв-

ної роботи Верховна Р ада України на своїй п’ятій сесії прийняла нову

Конституцію України. За її прийняття проголосувало 315 народних

депутатів України.

День прийняття Конституції України було проголошено держав-

ним святом українського народу, оскільки вона є О сновним Законом

держави, який визначає та закріплює підвалини всього суспільного

життя, правовий статус людини і громадянина, основи організації та

принципи діяльності механізму державної влади України.

Конституція України є основою правової системи української

держави. Ї ї прийняття було важливим кроком для розбудови нашої

країни, сприяло підвищенню міжнародного авторитету України на

світовій арені, визнанню України світовою спільнотою демократич-

ною, правовою і соціальною державою.

Новітній етап сучасного конституційного процесу в Україні роз-

почався одразу після прийняття Конституції України і триває досі.

Він пов’язаний з необхідністю внесення змін до Конституції Украї-

ни 1996 р., спрямованих на трансформацію форми правління в Україні

і перетворення її з президентсько-парламентської на парламентсько-

президентську. П ротягом 2002–2003 рр. до Верховної Р ади було вне-

ТЕМА 2.

Виборчий і референдний процес в Україні

— 45 —

сено дванадцять законопроектів, що передбачали внесення змін до

Конституції України. Ці зміни, зокрема, стосувалися:

 скорочення кількості народних депутатів у парламенті

до 300 осіб;

 права П резидента України достроково припиняти повнова-

ження Верховної Р ади України, якщо вона протягом місяця

не зможе сформувати постійно діючу парламентську біль-

шість;

 створення у Верховній Р аді України другої (верхньої) па-

лати.

24 серпня 2002 р. П резидент України обґрунтував необхідність

переходу до поширеної в Європі парламентсько-президентської мо-

делі організації влади. С утність цієї моделі полягала у такому:

 виборці обирають до Верховної Р ади депутатів на основі про-

порційної виборчої системи — за списками політичних партій

і блоків;

 партії, які дістали на виборах найбільшу підтримку виборців,

створюють у парламенті дієву парламентську більшість, що

формує Кабінет Міністрів;

 парламент поділяється на дві палати: палату регіонів (верх-

ню) та палату народних представників, або палату депутатів

(нижню).

Окрім цього пропонувалося вважати, що результати Всеукраїн-

ського референдуму з приводу змін до Конституції, які планувало-

ся внести у майбутньому, мають пряму дію і не потребують затвер-

дження їх будь-яким органом влади. 26 грудня 2002 р. Верховна Р ада

України утворила Т имчасову спеціальну комісію Верховної Р ади з

опрацювання проектів законів України про внесення змін до Консти-

туції України, якій було доручено доопрацювати законопроекти про

внесення змін до Конституції з урахуванням відповідних висновків

Конституційного С уду, а також вимог юридичної техніки та внести

доопрацьовані законопроекти на розгляд Верховної Р ади до 23 груд-

ня 2003 р.

Після підготовки відповідних матеріалів П резидент Украї-

ни 6 березня 2003 р. видав Указ “Про винесення на всенародне обго-

ворення проекту Закону України “Про внесення змін до Конституції

України”. О днак після проведення такого обговорення жодних змін

на практиці не відбулося.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 46 —

4 вересня 2003 р. на розгляд Верховної Р ади було внесено про-

ект Закону України “Про внесення змін до Конституції України”

(№ 4105), який передбачав удосконалення механізму функціону-

вання державної влади, розподілу повноважень між П резидентом та

органами державної влади, забезпечення балансу між гілками влади,

ефективної співпраці парламенту з урядом, їх взаємної відповідаль-

ності за здійснення державної політики. 24 грудня 2003 р. Верховна

Рада приймає рішення попередньо схвалити цей законопроект та на-

правити його до Конституційного С уду, а питання про прийняття За-

кону “Про внесення змін до Конституції України” внести до порядку

денного наступної чергової сесії Верховної Р ади, як це і передбачено

Конституцією України. 8 квітня 2004 р. зазначений проект Закону не

набрав необхідної кількості голосів під час голосування у Верховній

Раді України.

Тоді 24 червня 2004 р. альтернативний законопроект (внесений

до Верховної Р ади 19 вересня 2003 р.) за номером 4180 був попередньо

схвалений Верховною Р адою України, яка прийняла Закон України

“Про внесення змін до Конституції України” 8 грудня 2004 р.

Тим самим було змінено конституційний статус Верховної Р ади,

Президента та Кабінету Міністрів України. Ці зміни передбачали

розширення установчих і контрольних повноважень парламенту сто-

совно уряду, що забезпечило перетворення України з президентсько-

парламентської на парламентсько-президентську республіку.

Внесені зміни полягали у наступному:

 зберігалася однопалатна структура парламенту чисельніс-

тю 450 народних депутатів, які обираються на основі пропо-

рційної виборчої системи в єдиному багатомандатному за-

гальнодержавному виборчому окрузі за виборчими списками

кандидатів у депутати від політичних партій та виборчих бло-

ків політичних партій строком на п’ять років;

 встановлювалися засади щодо несумісності депутатського

мандата з іншими видами діяльності;

 встановлювалися додаткові підстави дострокового припинен-

ня повноважень народного депутата. Зокрема передбачалося,

що його повноваження можуть бути достроково припинені у

разі невходження його до складу депутатської фракції полі-

тичної партії або виборчого блоку політичних партій, від яких

він був обраний, або виходу депутата зі складу такої фракції, а