Тема 9. Механізм реалізації

конституц ійних прав, свобод та обов’язк ів громадян України

— 485 —

 зняття з військового обліку призовників, які втратили грома-

дянство України.

Рішення призовної комісії може бути оскаржене до призовної

комісії вищого рівня або до суду в порядку, визначеному законом.

Відстрочка від призову на строкову військову службу надається

призовникам за рішенням районної (міської) призовної комісії у ви-

падках, передбачених законом. П ризовники, яким надано відстрочку,

зобов’язані щорічно до 1 жовтня подавати у військові комісаріати до-

кументи, що підтверджують їх право на відстрочку. П ризовники, які

втратили підстави для надання відстрочки, а також особи, які не ма-

ють права на відстрочку або підстав для звільнення від призову, і не

призвані з різних причин на строкову військову службу у встановлені

строки, мають бути призвані під час здійснення чергового призову.

На військову службу за контрактом приймаються громадяни,

які відповідають вимогам проходження військової служби, встанов-

леним законом. Форма, порядок і правила укладення контракту з

громадянином, припинення (розірвання) контракту та наслідки при-

пинення (розірвання) контракту визначаються положеннями про

проходження військової служби відповідними категоріями військо-

вослужбовців.

Строки військової служби для осіб офіцерського складу, які пе-

ребувають на кадровій військовій службі, обмежуються граничним

віком перебування на військовій службі, встановленим законом.

Строки військової служби в календарному обчисленні встанов-

люються:

1) щодо строкової військової служби:

 для солдатів і сержантів, які проходять строкову військо-

ву службу в Збройних С илах України та інших військових

формуваннях, — до 12 місяців;

 для матросів і старшин, які проходять строкову військову

службу на кораблях, суднах і в берегових частинах бойово-

го забезпечення Військово-Морських С ил України, в мор-

ських частинах інших військових формувань, — до 18 мі-

сяців;

 для осіб, які мають вищу освіту за освітньо-кваліфікаційним

рівнем підготовки спеціаліста або магістра, — до 9 місяців;

2) щодо військової служби за контрактом:

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 486 —

 для солдатів і матросів, сержантів і старшин з числа вій-

ськовослужбовців строкової військової служби, жінок і

військовозобов’язаних, прийнятих на військову службу за

контрактом, — не менше 3 років;

 для курсантів вищих військових навчальних закладів та

вищих навчальних закладів, які мають військові навчальні

підрозділи, — від 3 до 5 років;

 для прапорщиків і мічманів — не менше 5 років;

 для офіцерів, прийнятих на військову службу за контрак-

том, — від 5 до 10 років;

 для офіцерів запасу, призваних на військову службу, — не

менше 2 років.

Після закінчення строків військової служби за контрактом вона

може бути продовжена за новим контрактом на строк від 3 до 5 років що-

разу до досягнення граничного віку перебування на військовій службі.

Громадяни, звільнені з військової служби, а також звільнені від

призову на строкову військову службу (крім виключених з військово-

го обліку), зараховуються в запас. Виконання військового обов’язку

в запасі у мирний час полягає у дотриманні порядку і правил вій-

ськового обліку, проходженні зборів, збереженні та вдосконаленні

військовозобов’язаними знань, навичок і умінь, необхідних для ви-

конання ними обов’язків військової служби у воєнний час відповідно

до військово-облікових чи цивільних спеціальностей.

Військовозобов’язані, які перебувають у запасі, призиваються на

навчальні (або перевірні) та спеціальні збори. Військовозобов’язані,

які досягли граничного віку перебування в запасі, а також визнані

військово-лікарськими комісіями непридатними до військової служ-

би у воєнний час, виключаються з військового обліку і переводяться

у відставку.

Усі військовозобов’язані та призовники підлягають військовому

обліку. Загальне керівництво роботою, пов’язаною з організацією та

проведенням військового обліку, контроль за станом цієї роботи здій-

снює Г енеральний штаб Збройних С ил України. Функціонування

системи військового обліку забезпечується органами Міністерства

оборони України, Міністерства внутрішніх справ, С лужби безпеки

України, місцевими державними адміністраціями, органами місцево-

го самоврядування, міністерствами та іншими центральними органа-

ми виконавчої влади.

Тема 9. Механізм реалізації

конституц ійних прав, свобод та обов’язк ів громадян України

— 487 —

Військовий облік усіх військовозобов’язаних та призовників

провадиться за місцем їх проживання. Військовий облік громадян

України, які перебувають за кордоном, проводиться дипломатичними

і консульськими представництвами України. Д ипломатичні та кон-

сульські представництва зобов’язані забезпечити прибуття громадян

України чоловічої статі, які досягли 18-річного віку, до військових

комісаріатів за місцем постійного проживання для проходження при-

зовної комісії. О собливості ведення військового обліку та здійснення

призову громадян, які перебувають за кордоном, визначаються Кабі-

нетом Міністрів України.

Взяття на військовий облік призовників здійснюється з моменту

приписки громадян до призовних дільниць. Військовозобов’язані та

призовники після прибуття на нове місце проживання зобов’язані у

семиденний строк стати на військовий облік. Д ля постановки на вій-

ськовий облік усі військовозобов’язані повинні у семиденний строк

прибути до районних (міських) військових комісаріатів за місцем по-

стійного або фактичного проживання.

У воєнний час виїзд військовозобов’язаних і призовників з місця

постійного проживання без дозволу районного (міського) військово-

го комісаріату забороняється.

Виключенню з військового обліку у військових комісаріатах під-

лягають громадяни:

а) визнані військово-лікарськими комісіями непридатними до

військової служби з виключенням з військового обліку;

б) які досягли граничного віку перебування в запасі;

в) які припинили громадянство України;

г) які були засуджені до позбавлення волі за вчинення тяжких

злочинів;

д) які не отримали до 36-річного віку військово-облікової спеці-

альності або спорідненої з нею;

е) які померли.

Призову на військову службу під час мобілізації підлягають гро-

мадяни, які перебувають у запасі і не заброньовані в установленому

порядку на період мобілізації. Наступні призови у воєнний час про-

водяться на підставі відповідних указів П резидента України. Г рома-

дяни, які перебувають у запасі та не призвані на військову службу

під час мобілізації, можуть використовуватися для роботи на посадах

працівників Збройних С ил України та інших військових формувань

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 488 —

відповідно до законодавства України. Військовослужбовці у разі ого-

лошення мобілізації продовжують проходити військову службу, за

винятком військовослужбовців-жінок, які мають дітей віком до 16 ро-

ків, якщо вони не висловили бажання продовжувати службу.

З метою підготовки необхідного контингенту для комплектуван-

ня Збройних С ил України та інших військових формувань у воєн-

ний час за рішенням Кабінету Міністрів України запроваджується

обов’язкове для всіх громадян військове навчання: чоловіків — віком

від 15 до 50 років, жінок — віком від 18 до 40 років, які мають дітей

віком понад 8 років або не мають їх. Військове навчання громадян

здійснюється за місцем роботи, навчання або проживання без відриву

від виробництва та навчання.

Організація і керівництво військовим навчанням покладаються

на Міністерство оборони України, інші центральні органи виконав-

чої влади, місцеві державні адміністрації і органи місцевого само-

врядування. Вони створюють необхідну навчально-матеріальну

базу, забезпечують добір і підготовку керівників військового на-

вчання. П орядок проведення військового навчання і категорії гро-

мадян, які звільняються від нього, визначаються Кабінетом Міні-

стрів України.

Громадяни України мають право на заміну військового обов’язку

альтернативною (невійськовою) службою відповідно до Конститу-

ції та Закону України “Про альтернативну (невійськову) службу”

від 12 грудня 1991 р.

Альтернативна служба є державною службою поза Збройними

Силами та іншими військовими формуваннями, що запроваджується

замість проходження строкової військової служби і має на меті ви-

конання обов’язку перед суспільством.

Право на альтернативну службу мають громадяни України, якщо

виконання військового обов’язку суперечить їхнім релігійним пере-

конанням і ці громадяни належать до діючих згідно з законодавством

України релігійних організацій, віровчення яких не допускає корис-

тування зброєю.

На альтернативну службу направляються громадяни, які підля-

гають призову на строкову військову службу і особисто заявили про

неможливість її проходження як такої, що суперечить їхнім релігій-

ним переконанням, документально або іншим чином підтвердили іс-

тинність переконань та стосовно яких прийнято відповідні рішення.

Тема 9. Механізм реалізації

конституц ійних прав, свобод та обов’язк ів громадян України

— 489 —

Не підлягають направленню на альтернативну службу громадяни:

а) звільнені відповідно до законодавства від призову на строко-

ву військову службу;

б) яким відповідно до законодавства надано відстрочку від при-

зову на строкову військову службу (на строк дії відстрочки).

Альтернативну службу громадяни проходять на підприємствах, в

установах, організаціях, що перебувають у державній або комунальній

власності, діяльність яких пов’язана із соціальним захистом населен-

ня, охороною здоров’я, захистом довкілля, будівництвом, житлово-

комунальним та сільським господарством, а також в патронажній

службі в організаціях Т овариства Ч ервоного Хреста України.

Для вирішення питань проходження альтернативної служби

утворюються комісії у справах альтернативної служби України, А в-

тономної Р еспубліки Крим, обласні, Київська та С евастопольська

міські, а в разі необхідності — районні і міські комісії.

Для вирішення питання про направлення на альтернативну

службу громадяни, які мають право на альтернативну службу, піс-

ля взяття на військовий облік, але не пізніше ніж за два календарні

місяці до початку встановленого законодавством періоду проведен-

ня призову на строкову військову службу, особисто подають до ко-

місії за місцем проживання мотивовану письмову заяву. Т ака заява

розглядається комісією протягом календарного місяця після її над-

ходження до комісії, а заява про звільнення від призову на військові

збори — протягом чотирнадцяти календарних днів.

Рішення про направлення громадянина на альтернативну служ-

бу або звільнення від призову на військові збори приймається комісі-

єю у разі встановлення істинності релігійних переконань.

Запитання для самоконтролю

1. Р озкрийте зміст інституту громадянства. За яких умов мож-

ливе набуття і припинення громадянства України?

2. Я кі органи влади України беруть участь у вирішенні питань

українського громадянства? П роходження яких процедур ви-

магає чинне законодавство для набуття особою громадянства

України?

3. Д оведіть або спростуйте, що громадянин України втрачає

громадянство України з підстав, передбачених чинним зако-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 490 —

нодавством, навіть якщо він стає внаслідок цього особою без

громадянства.

4. У яких формах реалізується політичне право громадян на

свободу об’єднання? У які способи може бути здійснено лега-

лізацію діяльності об’єднань громадян?

5. Я кими правами наділяються політичні партії, зареєстровані в

установленому законом порядку? Що включає в себе поняття

гарантованої їм свободи опозиційної діяльності?

6. На яких підставах може бути здійснено припинення діяль-

ності об’єднання громадян? У яких випадках відбувається

його примусовий розпуск (ліквідація)?

7. Я кі рішення, дії чи бездіяльність органів публічної влади, їх

посадових і службових осіб можуть стати юридичною підста-

вою для оскарження їх у суді чи в інших державних органах?

За якої умови відмова в прийнятті і розгляду звернення гро-

мадян може бути законною?

8. У яких формах можуть подаватися звернення громадян до ор-

ганів влади та їх посадових і службових осіб? Я кими правами

наділяються ті громадяни, які подали відповідне звернення?

9. Я кі процесуально-правові гарантії забезпечення і захисту

прав і свобод громадян Ви знаєте? Наскільки чітко вони ви-

значені і чи визначені вони взагалі у чинному законодавстві?

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 491 —

Тема 10.

Кон ститу ційно -правова відпов іда льність

Жоден окремий громадянин не повинен стояти

так високо над суспільством,

щоб його не можна було за законами держави

притягти до відповідальності.

Ніщо так не відповідає духу рівності й свободи,

як можливість притягати до суду будь-кого,

навіть наймогутнішу особу.

Що ж можна було би без остраху

будь-кому доручити, якщо не треба було б

нікому звітувати у своїх діях?

Тит Лівій

§ 1. Передумови становлення і особливості розвитку

інституту конституційно-правової відповідальності

Однією із системотворчих ознак конституційного права є інсти-

тут конституційно-правової (державно-правової) відповідальності.

Проблема створення ефективного механізму відповідальності та

контролю за діяльністю органів державної влади не втратила своєї

актуальності й сьогодні, особливо стосовно вищих органів влади, які

здійснюють основні функції держави.

Широка політизація мас, кардинальна перебудова всіх ешелонів

влади, рішучий поворот до прогресивних демократичних відносин і,

зрештою, проголошення й розбудова державної незалежності і пра-

вової державності України владно диктують необхідність створення

нових механізмів забезпечення реалізації повновладдя народу Укра-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 492 —

їни. О дним з таких механізмів і є конституційна (державно-правова)

відповідальність.

Відповідальність ця має одразу дві площини — політичну і

конституційно-правову. А заходи відповідальності покликані забез-

печити належне функціонування публічної влади як з погляду не-

ухильного виконання органами влади своїх функцій відповідно до

власних статусу та компетенції, так і з погляду доцільності, ефектив-

ності їхніх рішень та відповідності діяльності інтересам суспільства в

цілому. Т ака подвійність мети, політичне забарвлення діяльності ор-

ганів влади призвели до того, що політична та конституційно-правова

відповідальність мають багато спільних рис і часто об’єднуються од-

ним поняттям — конституційна-правова відповідальність.

Ця відповідальність — невід’ємний складовий елемент соціаль-

ної відповідальності особи, а також формальних і неформальних сус-

пільних інституцій. Це — особливий вид юридичної відповідальнос-

ті, чиї зміст і особливості зумовлені місцем і роллю конституційного

права в системі національного права України. Вона має багато спіль-

ного з іншими видами юридичної відповідальності, але в той же час

відзначається чималою часткою специфічності.

Прогресивним орієнтиром, запровадженим Конституцією Укра-

їни 1996 р., є побудова держави, яка відповідає перед людиною за

свою діяльність, де закони виконуються не тільки рядовими громадя-

нами, а й державою в особі її органів та їх посадових осіб.

Одним із засобів забезпечення режиму законності в діяльності

вищих органів державної влади є їх відповідальність перед народом,

яка є не тільки гарантом демократичної організації влади, а й запору-

кою прогресивного розвитку суспільства в цілому, важливим чинни-

ком утвердження і забезпечення легітимності державної влади.

Існування конституційно-правової відповідальності як особли-

вого виду юридичної відповідальності було визнано ще на початку

ХХ ст. А ле багатоплановість та багатофункціональність цього інсти-

туту викликали значні труднощі в теоретичному осмисленні та роз-

робці механізму його реалізації.

У вітчизняній юридичній науці проблематика конституційно-

правової відповідальності і сьогодні залишається однією з найменш

розроблених, однак це зумовлено не тільки її специфікою, а й спад-

щиною радянських часів, за яких поняття взаємної відповідальнос-

ті особи і держави було відсутнє, а сама державно-правова відпові-

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 493 —

дальність застосовувалася виключно до органів виконавчої влади і

лише за умов збереження принципу їх ієрархічної підпорядкованос-

ті. Вищий представницький орган держави взагалі не розглядався як

суб’єкт конституційно-правової відповідальності, а інституту глави

держави в колишньому СРСР тривалий час просто не було.

Сучасні пріоритети розвитку української держави змушують

приділити більш серйозну увагу подальшій розробці цього інституту

конституційного права. І снуючі в світовій та вітчизняній практиці те-

оретичні напрацювання з цього питання здебільшого стосуються ви-

вчення окремих аспектів конституційно-правової відповідальності,

причому не самих основних. Комплексного дослідження питань при-

роди, сутності, механізму функціонування та місця конституційно-

правової відповідальності в системі стримувань і противаг між різни-

ми гілками влади наразі не існує.

Аналіз історичних умов формування інституту конституційно-

правової відповідальності звертає увагу передусім на те, що спроби

запровадити відповідальність органів державної влади пов’язані ще

з першими прецедентами здійснення процедури імпічменту у серед-

ньовічній А нглії (починаючи з 1376 р.). А ле в умовах абсолютизму

відповідальність за процедурою імпічменту виступала політичним

інструментом, спрямованим, в першу чергу, на обмеження влади мо-

нарха шляхом притягнення до відповідальності його міністрів.

Своє визнання цей інститут одержав лише в XIX ст. разом із

становленням конституційного ладу, за якого діє відомий постулат

конституціоналізму: “Державна влада підпорядковується закону так

само, як і будь-хто з підвладних”. С уб’єктами конституційно-правової

відповідальності тоді виступали міністри уряду, інші посадові особи,

члени парламенту, парламент в цілому. Д о них застосовувалися такі

види відповідальності, як усунення з посади і дострокове припинен-

ня повноважень.

Інститут конституційно-правової відповідальності розвивав-

ся як політико-правовий інститут. Це було зумовлено специфікою

діяльності вищих органів, яка лежить у двох площинах — політич-

ній і юридичній, тому й оцінюється відповідно за двома критерія-

ми — політичної доцільності та відповідності законодавству. Р е-

троспективний аналіз законодавства Франції, І талії, П ортугалії,

Австрії, Угорщини та деяких інших країн дозволяє зробити висно-

вок, що спроба розмежування цих видів відповідальності і надан-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 494 —

ня конституційно-правовій відповідальності характеру чітко вре-

гульованого законом правового інституту була невдалою, оскільки

в жодному законодавчому акті не знайшли свого відображення її

предмет і процедура здійснення. Взагалі, термін “державно-правова

відповідальність” використовувався в широкому розумінні, для по-

значення будь-якої відповідальності посадових осіб, що мала свої-

ми підставами як порушення норм права, так і деякі суто політич-

ні вчинки. Т ому в умовах конституційних монархій цей правовий

інститут носив більш декларативний, аніж прикладний характер, і

на практиці конституційно-правова відповідальність часто заміню-

валася політичною. Це пояснюється здебільшого об’єктивним чин-

ником. П равовий статус суб’єктів конституційно-правової відпові-

дальності, їх знаходження на верхівці “правової ієрархії” вимагали,

щоб інстанція відповідальності мала широкі повноваження для за-

стосування юридичних санкцій щодо цих органів. Т ому втілення

такої відповідальності в реальне життя є можливим лише за умови

участі в цьому процесі інших вищих органів державної влади. Все

це дає можливість стверджувати, що відповідальність цих органів

реально може існувати лише в горизонтальній площині, коли вона

використовується як елемент системи стримувань і противаг в умо-

вах застосування принципу демократичного поділу влади.

Порівняльний аналіз політичної і конституційно-правової від-

повідальності дає можливість зробити висновок, що політична і

конституційно-правова відповідальність співвідносяться як родо-

ве та видове поняття. О скільки підстави конституційно-правової

відповідальності водночас є формалізованими критеріями нега-

тивної політичної оцінки діяльності органу державної влади, то їх

конституційно-правова відповідальність завжди має суто політичне

забарвлення і полягає у позбавленні права здійснювати державну

владу шляхом вилучення зі сфери політики.

Основні риси розвитку конституційно-правової відповідальності

вищих органів державної влади в новій і новітній історії яскраво свід-

чать про те, що конституційно-правова відповідальність існує виключ-

но у тих державах, де впроваджена цетралізовано-сеґментарна модель

побудови державних органів (Президент — Парламент — Уряд). В

інших країнах, де зберігається верховенство представницького орга-

ну або влада персоналізована і знаходиться в руках окремої особи,

питання про конституційно-правову відповідальність або взагалі не

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 495 —

розглядається, або така відповідальність носить суто декларативний

характер.

Конституційно-правова відповідальність в умовах різних форм

державного правління відзначається різними межами застосування в

залежності від обсягу повноважень органу державної влади, його ролі

та місця в державному механізмі. С ьогодні світова практика засто-

сування цього виду відповідальності дозволяє виділити такі її види,

як дострокова зміна конституційного статусу органу, визнання акта

органу влади неконституційним, а також імпічмент посадових осіб.

Аналіз відносин, які виникають в процесі реалізації конституційно-

правових норм, дозволяє стверджувати, що конституційно-правова

відповідальність включає як позитивну відповідальність (відпові-

дальну поведінку, несення відповідальності перед будь-ким), так і

ретроспективну (негативні наслідки як результат протиправної по-

ведінки), при цьому перша має домінуючий характер.

Слід відзначити, що конституційно-правова відповідальність

настає тільки за порушення норм конституційного права, які закрі-

плюють конкретні права і обов’язки державних органів, визначають

їх компетенцію, тому це є відповідальність за неналежну реалізацію

органом влади свого конституційного статусу. Ї ї позитивний аспект

полягає у відповідальному ставленні суб’єкта до здійснення своїх за-

конодавчо закріплених прав та обов’язків, а ретроспективний (у ви-

падку правопорушення) — у безпосередньому застосуванні заходів

юридичної відповідальності. П ідставою позитивної відповідальності

можна вважати набуття державним органом відповідного статусу, а

підставою ретроспективної — конституційне правопорушення (кон-

ституційний делікт).

При нормативному закріпленні підстав ретроспективної відпо-

відальності спостерігається узагальнене окреслення об’єктивної сто-

рони, що створює значні труднощі при застосуванні правової норми.

Це пов’язано, по-перше, з тим, що в сферу правового регулювання

“втягуються” норми морально-політичного змісту, по-друге, з тим,

що неправомірність виражається у діяльності чи бездіяльності, а не

просто в діях чи бездіяльності.

До проявів об’єктивної сторони конституційного делікту відно-

сять: діяльність представницьких і виконавчо-розпорядчих органів,

що не забезпечує виконання поставлених перед ними конституцій-

них цілей і завдань; порушення встановлених законом процедурних

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 496 —

форм діяльності державних органів; діяльність посадових осіб, що

обираються представницькими органами, яка не відповідає вимогам,

встановленим до відповідних посад; “невиправдання” довіри вибор-

ців депутатом або вчинення ним дій, не гідних звання депутата; “не-

реалізацію” конституційних норм, яка може виражатися у фактичній

відмові від використання конституційних інститутів (наприклад, зві-

ти депутатів перед громадянами фактично не проводяться), і т. ін.

Суб’єкти конституційно-правової відповідальності специфічні,

оскільки вони є представниками влади і мають відповідний державно-

правовий статус. Всі державні органи та посадові особи можуть і по-

винні нести юридичну відповідальність. Коло таких суб’єктів, як

правило, виводиться логічним шляхом, хоча доцільною була б їх кон-

кретизація в законодавстві. Т ак, аналіз Конституції України дозво-

лив віднести до суб’єктів конституційно-правової відповідальності

в Україні державу в цілому, органи державної влади і їх посадових

осіб, органи місцевого самоврядування, об’єднання громадян, фізич-

них осіб.

Аналіз санкцій конституційно-правової відповідальності дозво-

лив виділити такі, що застосовуються до вищих органів державної

влади, і констатувати їх правовідновлювальну спрямованість. Д о них

відносять дострокову зміну конституційного статусу органу (роз-

пуск, відставку), відставку або імпічмент посадової особи, визнання

акта органу влади неконституційним.

Отже, конституційно-правова відповідальність — це юридична

відповідальність політичного характеру, що існує у сфері конститу-

ційних відносин і реалізується у відповідальному статусі суб’єктів

конституційно-правових відносин (позитивний аспект) за здійснення

їх правового статусу та компетенції, а у випадках його порушення — у

примусовому перенесенні заходів впливу (ретроспективний аспект),

суть яких полягає у вилученні зі сфери політики та позбавленні пра-

ва брати участь у здійсненні державної влади.

Україна належить до держав з неправильною формою правлін-

ня, тому побудова взаємовідносин між гілками влади характеризу-

ється відходом від традиційних схем. А наліз повноважень вищих

органів державної влади свідчить про те, що встановлена чинним

законодавством конституційно-правова відповідальність не відпо-

відає обсягу їх компетенції, що призводить до порушення балансу

між законодавчою і виконавчою гілками влади та неможливості

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 497 —

притягнення окремих органів і посадових осіб до юридичної відпо-

відальності. Т ому очевидною можна назвати необхідність докорін-

ного реформування інституту конституційно-правової відповідаль-

ності у напрямку посилення персональної відповідальності органів

влади та їх посадових осіб.

Зрозуміло, що Конституція та конституційні закони не можуть

бути єдиним джерелом конституційно-правової відповідальності,

оскільки більшою мірою вони покликані регламентувати лише осно-

вні засади усіх видів юридичної відповідальності, які підлягають по-

дальшій конкретизації в галузевому законодавстві. О днак в системі

конституційного права України не вистачає інтеграційної ланки, яка б

упорядкувала всі складові конституційно-правової відповідальності.

Для цього необхідно розробити й прийняти спеціальний закон, який

комплексно регулював би процедуру застосування конституційно-

правової відповідальності і в якому були б чітко визначені юридичні

підстави для настання несприятливих наслідків юридичного харак-

теру для її суб’єктів. Відсутність конкретних підстав притягнення до

конституційно-правової відповідальності — одна з найважливіших

проблем конституційного права. Загальний характер конституційних

норм є додатковим аргументом на користь прийняття такого закону,

який системно конкретизував би норми Конституції, хоч що норми

останньої і є нормами прямої дії.

§ 2. С піввідношення конституційно-правової

і політичної відповідальності

як засобів відповідальності органів влади перед народом

Загальновідомо, що поряд із юридичною та моральною відпові-

дальністю до категорії “соціальна відповідальність” належить також і

відповідальність політична. О дним із проявів політичної відповідаль-

ності є відмова виборців у підтримці на наступних виборах чинних

глави держави, правлячої партії, діючого керівника муніципалітету

і т. ін. Т ака форма політичної відповідальності лежить поза межами

правового аналізу, якщо її розглядати з точки зору політологічної на-

уки. О днак існує й інша форма політичної відповідальності, яка має

достатньо чітке нормативно-правове оформлення, а відтак може бути

досліджена з позицій права. Наприклад, в країнах з парламентською

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 498 —

системою управління при відхиленні уряду від курсу політичної пар-

тії, яка цей уряд сама або в коаліції з іншими політичними силами

сформувала, парламентська більшість може висловити вотум недо-

віри уряду і глава держави повинен відправити такий уряд у відстав-

ку або розпустити парламент. Р еальні підстави висловлення вотуму

недовіри уряду, так само як і остаточного рішення глави держави,

можуть бути різноманітними, але частіш за все вони лежать суто в

площині “політичної гри”.

Однак така ситуація характерна не лише для парламентарних

держав. Наприклад, у Франції, яка має напівпрезидентську форму

правління, президент може в будь-який момент розпустити нижню

палату парламенту, ґрунтуючи своє рішення лише на власному роз-

суді. Конституції деяких держав встановлюють навіть можливість

відкликання обраного народом глави держави парламентом або без-

посередньо виборцями, що його обрали. О чевидно, що в подібних ви-

падках підстави для прийняття таких серйозних рішень лежать зде-

більшого в сфері політики, а відтак, це політична відповідальність,

якій надано нормативно-правову форму у вигляді положень консти-

туцій та законів.

Однак деякі фахівці вважають, що встановлення в нормах кон-

ституцій подібних заходів впливу на окремі органи державної вла-

ди означає існування не політичної, а конституційно-правової від-

повідальності. Можливість застосування деяких таких наслідків в

юридичній літературі традиційно характеризується як політична

відповідальність, але в силу того, що вона регламентується правови-

ми нормами, її треба вважати відповідальністю юридичною. Т акий

підхід справедливо критикується. Я кщо визнати, що конституційно-

правова відповідальність — це відповідальність юридична, то покла-

дення на певного суб’єкта обов’язку перетерпіти негативні наслідки

відповідного характеру може бути здійснене тільки тоді, коли для

цього є підстави, зафіксовані в тих чи інших нормативно-правових

актах. П ричому єдиною такою підставою може бути винне скоєн-

ня правопорушення. В нашому випадку — це конституційне пра-

вопорушення або конституційний делікт, тобто деліктна підстава

конституційно-правової відповідальності. Звичайно, у наведених

випадках відповідальність уряду, парламенту, президента наступає

у зв’язку з певними обставинами, але вони, по-перше, частіш за все

полягають не в конституційному правопорушенні (а в політичному

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 499 —

чи моральному проступку чи взагалі у політичній стратегії), і, що

найважливіше, ця підстава заздалегідь прямо ніде не встановлюєть-

ся (мається на увазі не формальна підстава “у випадку висловлення

вотуму недовіри…”, а реально-змістовна “політичний чи моральний

проступок” тощо). У таких випадках вказані суб’єкти зазнають нега-

тивних наслідків не у зв’язку з конституційним правопорушенням,

а відтак, юридичною відповідальністю застосування таких заходів,

як відправка у відставку уряду у зв’язку з вотумом недовіри парла-

менту, розпуск парламенту главою держави, відкликання депутатів

парламенту виборцями тощо, вважати не можна. П одібні негативні

наслідки, що застосовуються у відповідності з нормами конституцій-

ного права за відсутності реального правопорушення, більш коректно

було б називати заходами конституційно-правового примусу, що не

належать до заходів власне юридичної відповідальності.

Такий підхід допоміг би уникнути ситуацій, коли, наприклад,

глава держави має право розпустити парламент тільки тому, що про-

тягом тридцяти днів однієї чергової сесії пленарні засідання пред-

ставницького органу не можуть розпочатися. Т ут відсутнє будь-яке

правопорушення. Т ож у даному випадку окремі дослідники пропону-

ють вести мову про політичну відповідальність. І дійсно, такими за-

ходами, як розпуск парламенту і відправка уряду у відставку суб’єкти

політичного процесу можуть розпоряджатися досить довільно (ке-

руючись правилами політичної гри), але, звичайно, в залежності від

системи організації і взаємодії вищих органів державної влади. Я кщо

в президентській республіці президент, як правило, має право на свій

розсуд звільняти з посад підзвітних йому міністрів, то не має сенсу

встановлювати, що таке звільнення може бути наслідком порушення

міністром у своїй діяльності конституції чи законів держави. П рези-

дент у президентській республіці відповідальний за здійснення ви-

конавчої влади і має безумовну можливість виключно на власний

розсуд і в будь-який момент відправляти членів свого кабінету у

відставку. Ще більш недоречним було б закріплювати таку умову в

конституції парламентської республіки. Уряд у таких державах спи-

рається у своїй діяльності на волю парламентської більшості, а тому

лише вона наділена правом відправляти його у відставку в будь-який

момент, коли парламент висловить вотум недовіри або відмовить у

довірі уряду. Т ак само й розпуск парламенту не може ставитися у

пряму залежність від певної матеріальної підстави. О чевидно, що

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 500 —

такі штучні “вплітання” у політичний механізм не привносять у його

функціонування нічого, окрім дисбалансу влади.

Але світовий досвід показує, що в конституціях держав закрі-

плюються й інші випадки застосування примусових заходів, перед-

бачених конституцією, стосовно органів державної влади та інших

суб’єктів її механізму. Т акі формули встановлюють можливість на-

стання негативних наслідків для суб’єктів конституційного права, як,

наприклад, позбавлення громадянства, заборона політичної партії,

обмеження політичних прав громадянина тощо. О днак принциповою

відмінністю таких заходів від заходів політичної відповідальності є

те, що вони завжди визначають конкретні деліктні підстави свого за-

стосування.

Так, президент ФРН може бути усунений з поста у випадку

“умисного порушення О сновного чи іншого федерального закону”.

Президент Франції також може бути усунений зі свого поста, але

лише у разі вчинення ним державної зради. Вища посадова особа

суб’єкта Р осійської Федерації може бути усунена зі своєї посади у

разі невжиття нею заходів щодо скасування визнаного судом не-

конституційним або незаконним нормативного акту, виданого цією

посадовою особою. На цій же підставі може бути розпущено і парла-

мент суб’єкта Р Ф. А у випадку усунення з поста в порядку імпічмен-

ту особи, що займала в С ША посаду міністра, президента або судді,

ця особа позбавляється права обіймати будь-яку почесну посаду на

державній службі С ША. В А встрії, І спанії, І талії та деяких інших

країнах натуралізовані (а іноді й філійовані) громадяни можуть бути

позбавлені свого громадянства у випадку вчинення певних тяжких

або особливо тяжких злочинних діянь. У ФРН Конституційний С уд

може заборонити певні політичні партії у зв’язку з їх відверто анти-

конституційною діяльністю. П одібні заходи конституційно-правової

відповідальності передбачені у конституціях багатьох країн світу.

І саме у таких випадках, очевидно, слід вести мову про можливість

настання конституційно-правової, а не політичної відповідальності,

оскільки її основна підстава — це передбачене законом конституцій-

не правопорушення.

Але однієї деліктної підстави замало для проведення чіткої межі

між політичною та конституційно-правовою відповідальністю. Ви-

окремлення додаткового критерію необхідно остільки, оскільки не-

рідко одні й ті ж заходи конституційного процесу можуть викорис-

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 501 —

товуватися і як санкції конституційно-правової відповідальності, і

в якості заходів відповідальності політичної. Наприклад, усунення

президента з поста може бути здійснено і без встановленої підстави

(Словаччина, Л атвія тощо), відкликання депутата в одних країнах не

ставиться у залежність від скоєння правопорушення, а в інших депу-

тат може бути відкликаний тільки у випадку порушення ним норм

конституції та законів. А оскільки підстави політичної відповідаль-

ності є досить широкими (позаяк вони чітко не визначені), то може

виникнути ситуація, коли, наприклад, президент Л атвії (який може

бути просто відкликаний С еймом і за відсутності будь-якої із вста-

новлених Конституцією Л атвії підстав) буде відкликаний за те, що

він грубо порушив конституцію, тобто вчинив конституційний делікт.

Виходить, що в цьому випадку підстави політичної відповідальності

ніби поглинають підстави конституційно-правової відповідальності,

і остання автоматично включається до категорії першої. Може бути і

протилежна ситуація: наприклад в конституції чітко встановлено під-

ставу усунення президента з поста (вчинення державної зради, іншого

тяжкого злочину і т. ін.), але практика прямує шляхом досить широ-

кого тлумачення цієї підстави, і так, що формально конституційно-

правова відповідальність перетворюється у політичну. Ці проблеми

можуть стати суттєвою перепоною при розрізненні двох видів від-

повідальності, якщо не виділити ще один необхідний елемент змісту

конституційно-правової відповідальності — процесуальний.

Будь-який вид юридичної відповідальності неодмінно передба-

чає участь (на тому чи іншому етапі) правосудного юрисдикційного

органу, який би авторитетно констатував: було правопорушення чи

ні. І у випадку з конституційно-правовою відповідальністю належ-

ною є така процедура, яка обов’язково передбачає на тому чи іншому

етапі її реалізації участь органу правосуддя, який здатен об’єктивно

встановити, чи було допущено суб’єктом конституційного права

конституційне правопорушення, що в подальшому слугує (чи може

стати) підставою для застосування до нього певних конституційно-

правових санкцій. Я кщо ж участь органу правосуддя в процедурі

притягнення певної особи чи органу до конституційно-правової від-

повідальності не передбачено, то навіть при наявності деліктних під-

став, визначених у конституції, має місце лише відповідальність по-

літична. Це яскраво доводить практика С ША, Словаччини, багатьох

інших європейських країн.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 502 —

Президент С ловаччини може бути усунений з поста глави дер-

жави Національною радою, якщо він “здійснює діяльність, спрямо-

вану проти суверенітету і територіальної цілісності С ловацької Р ес-

публіки, або діяльність, спрямовану на ліквідацію демократичного

конституційного устрою”. Здавалося б, підстави для притягнення до

конституційної відповідальності сформульовані, а відтак, передбаче-

на конституційно-правова відповідальність. А ле сама процедура усу-

нення з поста словацького президента не дозволяє зробити такий ви-

сновок, оскільки Конституція С ловаччини не передбачає наявності

рішення Конституційного С уду чи взагалі будь-якого судового орга-

ну, який би констатував таке порушення. Т ому відповідальність пре-

зидента С ловаччини є політичною, а не конституційно-правовою.

Свідчення цьому — спроби усунути з поста П резидента Ковача

в 1995 р. О бґрунтуванням рішення депутатів Національної ради С ло-

ваччини тоді було, зокрема, таке: “Президент не здатен виконувати

свої обов’язки, оскільки він є причиною поляризації суспільства, діє

неупереджено і не проявляє належної поваги до серйозних демо-

кратичних рішень, прийнятих парламентом і тим самим — до волі

більшості словацького народу”. Г лава С ловацької Р еспубліки не був

усунений з поста, але, незважаючи на це, очевидно, що та підстава усу-

нення з поста, про яку твердить словацька Конституція, і пред’явлені

президенту обвинувачення мало співвідносяться один з одним. А ле

при відсутності судового контролю за такими обвинуваченнями пар-

ламенту ніщо, в принципі, не заважає пред’являти президенту такі

обвинувачення і усувати його з посади. А ле тоді це політична, а не

конституційно-правова відповідальність.

Не передбачена участь судового органу і в механізмі імпіч-

менту П резидента С ША. Його функцію формально виконує С енат

Сполучених Штатів на останній стадії імпічменту, головує на засі-

данні якого Г олова Верховного С уду С ША. Ця ідея була закладена

ще “батьками-засновниками” американської демократії і в значній

мірі себе не виправдала. П олітична історія С ША показала, що без

участі судів у процесах імпічменту обійтися практично неможливо,

що стало очевидним після гучних процесів притягнення до відпо-

відальності (спроб притягнення) президентів Р ічарда Ніксона і Ві-

льяма Клінтона.

У першому випадку Верховний С уд зобов’язав Р ічарда Ніксона

надати аудіозаписи, що містили доказ вини його найближчих поміч-

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 503 —

ників по Р еспубліканській партії в незаконному прослуховуванні у

штабі Д емократичної партії, чим, по суті, примусив його піти у від-

ставку добровільно. В другому випадку, не заборонений Конститу-

цією С ША і дозволений в 1997 р. Верховним С удом приватний по-

зов, пред’явлений Вільяму Клінтону жінкою, яка звинуватила його

в “сексуальних домаганнях”, а також дозвіл судді Верховного С уду у

примусовому порядку допитувати усіх жінок, які взагалі коли-небудь

працювали з Клінтоном, стали точками відліку процесу імпічменту

президента Клінтона.

Очевидно, що передбачена спочатку ізоляція американських

судів від процедури імпічменту виявилася нереальною, і тепер вони

відіграють своєрідну роль “запасного козиря”, що навряд чи відпо-

відає авторитету і призначенню американського правосуддя. Р азом

з тим відсутність заздалегідь передбаченої ролі американських су-

дів у процедурі імпічменту може призводити до такого яскраво ви-

раженого політичного використання цього механізму, як у випадку

з президентом Е ндрю Д жонсоном в 1867 р., який мало не був усу-

нений з поста (не вистачило лише одного голосу), хоча його дії не

мали абсолютно нічого спільного із “державною зрадою, хабарни-

цтвом, тяжкими і менш тяжкими злочинами”, які є підставою імпіч-

менту президента С ША. Головною причиною спроби конгресменів

усунути президента Д жонсона з його поста було те, що американ-

ський Конгрес ставився з презирством до надто “м’якої” політики

Джонсона відносно переможеного в Г ромадянській війні П івдня, і

був сповнений рішучості відправити його у відставку, використову-

ючи будь-який слушний привід.

Можна припустити, звичайно, що участь Верховного С уду

США в цій справі не дозволила б Конгресу так довільно застосову-

вати конституційну процедуру імпічменту до чинного президента.

Але, з іншого боку, показовим у цьому плані є приклад Р умунії, де рі-

шення Конституційного С уду в певній мірі “витверезило” парламент,

який намагався усунути з поста П резидента І лієску.

Наведені приклади дозволяють зробити висновок, що

конституційно-

правова відповідальність як відповідальність юри-

дична не може розглядатися поза межами такого необхідного про-

цесуального фактора, як участь у ньому органу правосуддя. Т аким

чином, конституційно-правова відповідальність може бути визна-

на як така лише за наявності двох елементів її змісту: матеріаль-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 504 —

ного (т. зв. деліктна підстава) і процесуального (участь судового

органу), які тісно взаємопов’язані. Д о такого висновку дозволяє

дійти не лише іноземний досвід, а й практика Конституційного

Суду України.

В принципі сьогодні участь судової влади в механізмах

конституційно-правової відповідальності розглядається не просто як

процесуальна гарантія від зловживань цими механізмами, але й як

змістовна частина самого цього інституту. Без процесуальної складо-

вої, так само як і без належної матеріальної підстави, конституційно-

правова відповідальність існувати не може.

Взаємозалежність матеріального і процесуального елементів

змісту конституційно-правової відповідальності, як уже відзнача-

лося, справляє безпосередній вплив на формули підстав цієї відпо-

відальності (допустимою є та підстава, яку можна встановити зако-

ном чи підтвердити в суді). А ле нерідко висловлюються думки, що

конституційна відповідальність може мати суто моральні підстави.

Скоєння, наприклад, аморального проступку посадовою особою ви-

сокого рангу може слугувати підставою усунення його з займаної

посади. О днак, при всьому бажанні, конституційно-правова від-

повідальність не може наставати за моральні проступки, якщо ви-

знати справедливим твердження про те, що необхідною умовою її

здійснення є участь судового юрисдикційного органу. П оважний

державний орган не стане розглядати питання притягнення до від-

повідальності того чи іншого суб’єкта, якщо в якості її підстави ви-

ступатиме скоєний цим суб’єктом аморальний проступок (якщо

тільки він не містить складу правопорушення). Відповідальність

за аморальні вчинки є також суто політичною відповідальністю в її

широкому розумінні.

Отже, слід визнати, що конституційно-правова відповідальність

як юридична, і політична відповідальність як соціальна, є принци-

пово відмінними. Г оловним завданням законодавства є раціональне

співвідношення цих двох потужних інструментів у системі розподілу

влади і здійснення народовладдя.

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 505 —

§ 3. Поняття і специфіка

конституційно-правової відповідальності

Конституційно-правова відповідальність — це особливий вид

юридичної відповідальності, зміст і особливості якої зумовлені пер-

шочерговою роллю конституційного права в системі національного

права України.

Конституційно-правова відповідальність є передбачений норма-

ми конституційного права специфічний обов’язок суб’єктів консти-

туційного права зазнати несприятливих наслідків особистого, май-

нового чи громадського характеру за скоєне правопорушення, який

виступає як засіб забезпечення норм конституційного права, часто

має чітко виражений політичний характер, реалізує інтереси осо-

бливого кола суб’єктів через спеціальний механізм реалізації, містить

цілу низку юридичних санкцій.

Тож особливістю конституційної відповідальності є те, що вона

включає в себе два аспекти, а відтак, може бути:

а) позитивною, що передбачає відповідальну поведінку, під-

звітність, юридичну компетентність, усвідомлення свого

обов’язку, його сумлінне і неухильне виконання, тобто відпо-

відальність як обов’язок здійснити дії, встановлені у законі.

Підставою активної (позитивної) відповідальності є покла-

дення на суб’єкта конституційно-правових відносин і невико-

нання або неналежне виконання цим суб’єктом певних своїх

функцій (бездіяльність посадової особи, недосягнення по-

ставлених цілей і завдань, неефективна робота певних органів

тощо);

б) ретроспективною, що передбачає відповідальність за вчи-

нення конституційного правопорушення і являє собою спе-

цифічні правовідносини між суб’єктами конституційного

права з приводу скоєного конституційного делікту, що харак-

теризуються осудом протиправного діяння і суб’єкта право-

порушення та покладенням на останнього обов’язку зазнати

негативних наслідків особистого, майнового чи громадського

характеру за скоєне правопорушення.

Конституційній відповідальності властива якість, яка надає їй

специфічних рис. Т акою якістю є політичний характер конституцій-

ної відповідальності, і це цілком закономірно, оскільки конституційні

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 506 —

відносини пов’язані з такими соціальними явищами, як влада, держа-

ва, політика, суспільство. Д уже виразно це спостерігається на рівні

конституційного регулювання. Т ут — особлива вага (ціна) відпові-

дальності, оскільки в ній реалізуються інтереси суб’єктів конститу-

ційних відносин. Конституційний статус цих суб’єктів реалізується

в нормах Конституції і окремих законів, що визначають їх функції і

повноваження.

Найважливішим елементом конституційного правопорушення

є наявність вини. В конституційному праві вина іноді не відповідає

традиційним уявленням про її форму, що пов’язано зі специфікою

конституційних правовідносин і особливим статусом їх суб’єктів.

Така специфіка наштовхує на висновок, що конституційно-правова

відповідальність може наставати й за відсутності правопорушення,

а обов’язкова вимога наявності вини звужує діапазон застосування

відповідальності. Т акий погляд є помилковим, оскільки викликаний

ототожненням конституційно-правової відповідальності з політич-

ною. П орівнюючи підстави політичної та конституційно-правової

відповідальності, виявляємо низку відмінностей. Юридична відпо-

відальність передбачає наявність нормативної підстави — юридич-

ної норми, та фактичної — правопорушення. Нормативна підстава

конституційно-правової відповідальності має бути юридично форма-

лізована в конституції або в конституційному законодавстві.

Та існує думка, що конституційно-правова відповідальність за-

стосовується й за відсутності чітко виражених формалізованих кри-

теріїв. Д . Т. Шон, наприклад, вважає, що неможливо точно перелічити

обставини, які можуть бути її підставою. Виходячи з цього, достат-

ньою підставою для її настання він вважає неспроможність органів

державної влади та їх посадових осіб впоратися з покладеними на них

завданнями, виробити стратегічний курс політики, який відповідав

би інтересам суспільства. Т ому відставку уряду через те, що він не-

спроможний подолати, скажімо, економічну кризу в країні, Д . Т. Шон

називає заходом конституційно-правової відповідальності.1

Однак насправді тут йдеться не про конституційно-правову, а

саме про політичну відповідальність, для настання якої достатньою

підставою є невідповідність діяльності суб’єкта поглядам, переконан-

ням, інтересам певних груп суспільства чи населення країни в ціло-

1 Шон Д . Т. Конституционная ответственность // Г осударство и право. —

№ 7. — 1995.

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 507 —

му. Т а сама дія іноді тягне за собою залежно від певних соціально-

політичних умов різну реакцію суспільства, політичних партій, за-

собів масової інформації, окремих громадян. О скільки цей критерій

піддається постійним змінам, він з об’єктивних причин не може бути

формалізований. Т ому, коли немає юридичних підстав, йдеться або

про відповідальність політичну, або про прогалину в законодавстві,

що потребує змістовного заповнення.

Посилання на те, що неможливо точно перелічити обставини,

які можуть слугувати підставою конституційної відповідальності у

зв’язку зі складністю діяльності у сфері здійснення державної вла-

ди, є малопереконливими. Я ким би нестабільним та різноманітним

не було політичне життя, воно, врешті-решт, є не безладним хаосом,

а набуває більш-менш тривалих і часто досить типових форм, що мо-

жуть бути врегульовані правом.

Отже, головна специфіка конституційно-правової відповідаль-

ності полягає в конституційному статусі суб’єктів правовідносин,

пов’язаних з її настанням. С уб’єкт конституційно-правової відпові-

дальності повинен мати певну деліктоздатність, а тісний взаємозв’язок

з політичною відповідальністю пояснюється тим, що обидва ці види

відповідальності переслідують спільну мету — забезпечити належне

здійснення публічної влади.

Дуже важливою особливістю конституційно-правової відпо-

відальності є перенесення “центру тяжіння” з ретроспективного ас-

пекту на позитивний. Р етроспективна відповідальність настає лише

в тому випадку, коли “не спрацював” механізм активної відповідаль-

ності. У сфері конституційних відносин домінує саме позитивна від-

повідальність, а ретроспективна відіграє роль допоміжної, хоча аж

ніяк не другорядної відповідальності.

Підставами відповідальності, за конституційним правом,

є нор-

мативні та фактичні умови. Нормативна основа передбачає лише

можливість юридичної відповідальності, а реальною вона стає за на-

явності юридичних фактів. П ідставами позитивної відповідальності

є виконання суб’єктом конституційних відносин певних функцій.

Так, державний орган чи посадова особа несуть відповідальність вже

з огляду на те, що до цього зобов’язує їх їхній статус. П озитивна від-

повідальність характерна й тим, що іноді важко визначити формалі-

зовані критерії для оцінки

поведінки вказаних суб’єктів. І нколи їх у

законі немає взагалі. П ідставами цієї відповідальності можуть бути

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 508 —

такі критерії, як бездіяльність посадової особи, недосягнення постав-

лених цілей і завдань, неефективна робота тощо.

Фактичною підставою відповідальності в ретроспективному

плані є вчинення правопорушення. Наприклад, якщо посадова особа

податкової інспекції не добросовісно здійснювала перевірки на під-

леглих підприємствах, у зв’язку з чим мало місце приховування по-

датків, що мали надійти до бюджету, — тут має місце позитивна від-

повідальність. Я кщо ця посадова особа, наприклад, порушила умови

реалізації права на державну службу, тоді наступає ретроспективна

відповідальність.

Отже, співвідношення ретроспективного і позитивного аспектів

полягає в тому, що домінуюча позитивна відповідальність не може

існувати без ретроспективної, яка настає лише тоді, коли для цього є

нормативна основа, тобто пряма вказівка в законі.

У правовій державі в основу побудови системи державних органів

покладається принцип демократичного поділу влади. Цей принцип,

закріплений у Конституції, зокрема, визначає, що державна влада в

Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконав-

чу та судову. О сновою згаданого принципу є механізм стримувань

і противаг, який фактично закріплюється в санкціях норм Консти-

туції, які, в свою чергу, визначають відповідні види конституційно-

правової відповідальності.

Конституційно-правова відповідальність має складну структуру.

Вона закріплює:

1) по-перше, — соціальну відповідальність, що вимагає відпо-

відної високосвідомої та ініціативної поведінки всіх суб’єктів

конституційного права;

2) по-друге, — загальні засади відповідальності за правопору-

шення, що слугують “орієнтиром” для формування відпові-

дальності в інших галузях права;

3) по-третє, — конкретні види конституційно-правової відпові-

дальності, що застосовуються за порушення окремих конституційно-

правових норм та інститутів.

Високий авторитет конституційно-правових норм, їх неухиль-

не дотримання і виконання всіма суб’єктами конституційного

права забезпечується виключністю застосування заходів консти-

туційної відповідальності. На перше місце тут виступає превентивно-

попереджувальна її дія на суспільні відносини і членів соціуму.

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 509 —

Конституційно-правова відповідальність визначає не тільки

міру впливу у випадку правопорушення, а й, передусім, відповідаль-

ну поведінку суб’єктів конституційного права щодо виконання свого

обов’язку, реалізації своєї політико-юридичної компетенції. Т ому цей

вид відповідальності формується не тільки в охоронних, а й у регуля-

тивних приписах конституційно-правових норм.

Конституційна відповідальність — невід’ємна складова соціаль-

ної відповідальності. Вона має багато спільного з іншими видами

юридичної відповідальності, з якими її споріднюють такі ознаки, як

санкції і можливість у встановлених законом випадках застосовувати

такий спонукальний захід, як примус.

Особливістю конституційної відповідальності є й те, що в бага-

тьох випадках вона детально не конкретизується. І нколи законода-

вець лише вказує на можливість застосування чи настання такої від-

повідальності.

Таким чином, будучи засобом забезпечення приписів конституційно-

правових норм, конституційно-правова відповідальність реалі-

зується:

 безпосередньо в межах конституційно-правових і конституційно-

процесуальних відносин;

 через конституційно-процесуальні норми у поєднанні з нор-

мами інших галузей права;

 на підставі норм інших галузей права, які забезпечують ви-

конання приписів конституційних норм;

 внаслідок порушення норм інших галузей права, зокрема кри-

мінального і адміністративного;

 на підставі притягнення до політичної відповідальності

суб’єктів політичної системи суспільства.

Наприклад, відмова у реєстрації кандидата в народні депутати

через несвоєчасну подачу передбачених законом документів реалізу-

ється виключно в межах конституційно-правових відносин. Т ут нема

потреби застосовувати норми інших галузей права. Відповідальність

“вичерпує” себе в нормах конституційного права.

Однак у багатьох випадках конституційна відповідальність часто

поєднується з іншими видами юридичної відповідальності, зокрема

кримінальною і адміністративною. Т ому підставою для притягнення

до конституційно-правової відповідальності може бути порушен-

ня як норм конституційного права, так, скажімо, і положень кримі-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 510 —

нального законодавства. Наприклад, вчинення П резидентом Укра-

їни державної зради або іншого злочину є підставою для усунення

його з поста в порядку імпічменту, що є різновидом конституційно-

правової, а не кримінальної відповідальності. А відповідальність на-

родного депутата, що вчинив кримінальний злочин, поєднує в собі

конституційно-правову і кримінально-правову відповідальність. У

цих випадках конституційна відповідальність виступає своєрідною

передумовою настання інших видів юридичної відповідальності.

Адже після того, коли глава держави усувається з поста або народний

депутат позбавляється свого мандата, вони уповноваженими на те ор-

ганами притягаються до тієї відповідальності, матеріальна підстава

якої послужила формальною підставою настання щодо них консти-

туційної відповідальності. Більше того, не можна забувати, що у разі,

коли конституційна відповідальність не настає фактично, тобто пре-

зидент чи народний депутат в силу певних причин не позбавляються

свого конституційно-правового статусу, можливість притягнення їх

до інших видів відповідальності, зокрема кримінальної чи адміні-

стративної, виключається автоматично, позаяк відповідна їх статусу

недоторканність охороняє їх від примусу та інших заходів будь-якої

юридичної відповідальності.

У цьому якраз і виявляється сама суть конституційної відпові-

дальності, правова природа якої двозначна: з одного боку, вона не має

формальних меж застосування, а з іншого — обумовлює, як правило,

додаткове навантаження на суб’єкта, оскільки на додаток до заходів,

передбачених власне нею самою, вона тягне за собою настання від-

повідних наслідків, передбачених заходами інших видів юридичної

відповідальності.

§ 4. Ф орми конституційно-правової відповідальності

Конституційно-правова відповідальність — це особливий різновид

юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий ха-

рактер, настає за скоєння конституційно-правового делікту та знаходить

свій прояв у передбачених конституційно-правовими нормами особли-

вих несприятливих наслідках для суб’єкта конституційного делікту.

Законодавчого визначення конституційно-правового проступку

(делікту), як і окреслення категорії “конституційно-правова відпові-

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 511 —

дальність” на сьогодні, звичайно, не існує. О днак загальні уявлення

про конституційно-правову відповідальність дозволяють визначити

конституційний делікт як протиправну поведінку суб’єкта консти-

туційного права, яка не відповідає вимогам норм конституційного

права, завдає шкоди соціальним цінностям, взятим під охорону цими

нормами, порушує політико-правові владні відносини, відносини у

сфері реалізації прав і свобод людини і громадянина, законодавчого

процесу, виборів й референдумів, закріплюється в конкретній регу-

лятивній нормі, яка визначає правове положення винного суб’єкта, і

є підставою для притягнення правопорушника до передбаченої цією

нормою юридичної відповідальності.

Специфіка конституційного делікту не дозволяє виділити чітких

ознак порушення конституційних норм, які традиційно виділяються

стосовно адміністративного чи дисциплінарного проступку, проступку

цивільно-правового характеру. У випадку конституційно-правової від-

повідальності об’єкт і суб’єкт проступку, його об’єктивна і суб’єктивна

сторони часто невизначені. Що ж до вини, яка є конститутивною (атри-

бутивною) ознакою суб’єктивної сторони будь-якого делікту, то в кон-

ституційному порушенні вона взагалі може бути відсутня, хоча сама

конституційна відповідальність при цьому настає. Хоча, як відомо, від-

сутність вини унеможливлює притягнення до будь-якого з інших видів

відповідальності — як адміністративної або дисциплінарної, так і ци-

вільної й кримінально-правової. Я кщо в колі об’єктів конституційного

правопорушення інколи ще можна виокремити загальний, родовий і

безпосередній об’єкти, а також предмет протиправного посягання, то

в структурі об’єктивної сторони проступку часто присутнє лише певне

діяння (дія або бездіяльність), що стало основою делікту, однак кон-

кретних негативних його наслідків і, тим паче, причинно-наслідкового

зв’язку між ними навряд чи вдасться відшукати.

У будь-якому разі об’єктом конституційно-правового делікту

є політико-правові відносини, які регламентуються нормами кон-

ституційного і конституційно-процесуального права. С утність цих

правовідносин визначається тим, що вони є найважливішими і осно-

воположними відносинами, ґрунтуються на ідеях та практиці волеви-

явлення народу, внаслідок чого об’єктом конституційного правопору-

шення можуть ставати владні відносини, відносини у сфері реалізації

прав і свобод людини і громадянина, законодавчого процесу, виборів

та референдумів тощо.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 512 —

Об’єктивна сторона порушення за конституційним правом є

протиправною поведінкою суб’єкта, яка не відповідає вимогам норм

конституційного права. О собливістю цього елемента складу право-

порушення є те, що законодавець лише в найбільш узагальненому

вигляді, вказуючи лише на родові ознаки, визначає об’єктивні підста-

ви відповідальності. Д ругою особливістю об’єктивної сторони кон-

ституційного правопорушення є те, що, оскільки в конституційному

праві відсутні чітко виражені формалізовані критерії складу право-

порушення (як, наприклад, у кримінальному праві), його об’єктивна

сторона закріплюється найчастіше в конкретній регулятивній нормі,

яка визначає правове положення винного суб’єкта, а не в нормі охо-

ронного характеру, яка традиційно містить засоби і способи юридич-

ної відповідальності за порушення прав і невиконання обов’язків, за-

кріплених у регулятивних нормах. І це пов’язано, передусім, із тим,

що конституційне право взагалі практично не містить охоронних

норм. Воно містить лише положення, які за змістом своїм є гаранті-

ями прав, інтересів, статусу тих чи інших суб’єктів конституційних

правовідносин, покликаних охороняти і захищати ці права та інтер-

еси. О днак ці норми лише обумовлюють фактом свого існування не-

обхідність встановлення санкцій, які на практиці забезпечуватимуть

правочинність цих гарантій, і розвиватимуть тим самим положення

конституційних норм.

Коло суб’єктів конституційної відповідальності також досить

важко назвати конкретизованим, а їх поділ на загальні та спеціаль-

ні взагалі є формальним, адже конституційна деліктоздатність того

чи іншого суб’єкта конституційних правовідносин часто залежить не

лише від особи деліквента, а й від волі уповноважених на притягнен-

ня його до відповідальності, обсягу їх компетенції та реальних мож-

ливостей її здійснення, від відповідності обсягу такої здатності обся-

гу самого правопорушення та ступеня визначеності його об’єктивних

і суб’єктивних ознак у законі чи, принаймні, конкретизації у право-

застосовній практиці.

До суб’єктів конституційно-правової відповідальності належать

органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх поса-

дові особи, громадяни України та їх об’єднання, іноземці та особи без

громадянства. Відкритим залишається питання щодо конституційно-

правової відповідальності територіальних громад, що пов’язано з не-

визначеністю юридичного статусу територіальної громади. С учасна

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 513 —

юридична наука відносить до кола суб’єктів конституційно-правової

відповідальності і державу, яка відповідає перед громадянами за свою

діяльність (ч. 2 ст. 3 КУ), у разі скасування вироку суду як неправо-

судного відшкодовує матеріальну і моральну шкоду, завдану безпід-

ставним засудженням (ч. 4 ст. 62 КУ), компенсує витрати органів

місцевого самоврядування, які виникли внаслідок рішень органів

державної влади (ч. 3 ст. 142 КУ). Ще одна форма відповідальності

держави перед громадянами пов’язана з правом кожного на відшко-

дування за рахунок держави матеріальної та моральної шкоди, завда-

ної незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів держав-

ної влади та їх посадових осіб (ст. 56 КУ). Відшкодування державою

матеріальної та моральної шкоди можуть вимагати також і юридичні

особи у разі, коли така шкода завдана актами і діями, що визнані не-

конституційними (ч. 3 ст. 152 КУ).

Форми конституційно-правової відповідальності класифікують

за різними підставами. О днак пріоритетною, на думкою багатьох вче-

них, є класифікація за характером негативних наслідків санкції:

а) дострокове припинення повноважень органів публічної вла-

ди та їх посадових осіб (усунення П резидента України з поста

в порядку імпічменту; дострокове припинення повноважень

Верховної Р ади України П резидентом України; прийняття

Верховною Р адою України резолюції недовіри Кабінету Мі-

ністрів України, дострокове припинення Верховною Р адою

України повноважень Верховної Р ади А втономної Р еспублі-

ки Крим; висловлення Верховною Р адою України недовіри

Генеральному П рокуророві України, дострокове припинення

повноважень народного депутата України, судді у разі пору-

шення ними вимог щодо несумісності, дострокове припинен-

ня місцевою радою або за рішенням місцевого референдуму

повноважень відповідно сільського, селищного, міського го-

лови, дострокове припинення повноважень відповідної місце-

вої ради за ініціативою голови цієї ради або не менш як однієї

десятої частини членів відповідної територіальної громади,

що мають право голосу тощо);

б) скасування або зупинення дії актів органів публічної влади та

їх посадових осіб, застосування до них права вето (повернення

Президентом України законів, прийнятих Верховною Р адою

України, для повторного розгляду; скасування П резидентом

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 514 —

України рішень голів місцевих державних адміністрацій, що

суперечать Конституції та законам України, іншим актам за-

конодавства України; зупинення П резидентом України дії

нормативно-правових актів Верховної Р ади АР К з мотивів їх

невідповідності Конституції та законам України тощо);

в) визнання результатів виборів або референдумів недійсними,

а самі вибори чи референдуми — такими, що не відбулися;

г) встановлення обмежень щодо реалізації окремих конститу-

ційних прав і свобод (заборона діяльності об’єднань громадян;

заборона страйку; обмеження права на свободу світогляду і

віросповідання; обмеження права громадян на мирні зібрання

тощо).

Нормативною підставою конституційно-правової відповідаль-

ності є порушення норм Конституції України та інших джерел консти-

туційного права. Фактична підстава конституційно-правової відпо-

відальності — це конкретний конституційно-правовий делікт. О днак

досить часто конституційно-правові норми не містять чітких юри-

дичних підстав притягнення суб’єкта до конституційно-правової від-

повідальності. П ри цьому слід відзначити, що конституційно-правова

відповідальність може наступати лише у випадках прямого порушен-

ня конституційно-правової заборони чи невиконання функцій, за-

вдань, обов’язків, покладених конституційно-правовою нормою на

суб’єктів конституційного права. Р азом з тим настання ретроспектив-

ної конституційно-правової відповідальності може мати місце навіть за

відсутності вини, особливо тоді, коли стосовно певного кола суб’єктів

конституційного права складно встановити конкретну форму вини.

Як уже зазначалося, специфічною рисою конституційно-правової

відповідальності є її політичний характер, який враховується тоді,

коли якісь конкретні норми права формально й не порушуються. У

цьому випадку конституційна відповідальність пов’язується з тими

діями, що розцінюються як негативні в суто політичному сенсі. П ри-

кладом такого виду відповідальності є колективна відповідальність

уряду перед парламентом. П ритягнення уряду до такого виду відпо-

відальності визначається не критеріями законності дій Кабінету Мі-

ністрів або окремих його членів, а додержанням політичного курсу,

засад внутрішньої і зовнішньої політики, вектор якої визначає парла-

мент, але втілює в життя саме уряд, програму діяльності якого попе-

редньо схвалює і потім відповідним чином оцінює парламент.

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 515 —

Основне призначення конституційної відповідальності — захист

Конституції України, забезпечення її верховенства, тоді як інші види

юридичної відповідальності покликані виконувати більш широкі, але

менш значущі функції.

§ 5. С анкції конституційно-правової відповідальності

Характерною рисою конституційної відповідальності, яка відріз-

няє її від інших видів юридичної відповідальності, є своєрідність її

санкцій. Вони можуть бути різними: прийняття резолюції недовіри,

дострокове припинення повноважень, усунення з поста в порядку ім-

пічменту, відмова в реєстрації чи скасування реєстрації кандидата в

депутати і т. ін. В юридичній літературі питання про віднесення кон-

кретних санкцій до заходів конституційно-правової відповідальності

вирішується неоднозначно.

У будь-якому разі санкція є обов’язковим атрибутом ретроспек-

тивної юридичної відповідальності. В цьому плані конституційно-

правова відповідальність не є винятком. Більше того, вона взагалі

дуже часто виступає в якості форми реалізації деяких санкцій.

У правовій державі в основу побудови системи державних орга-

нів покладається принцип поділу влади. Цей принцип, закріплений і у

Конституції України, зокрема, визначає, що державна влада в Україні

здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судо-

ву. О сновою даного принципу є механізм стримувань і противаг, який

фактично закріплюється в санкціях норм конституційного права.

До кожного окремого суб’єкта конституційно-правової відпові-

дальності можна застосувати одну або декілька з наведених санкцій:

1) скасування незаконних актів (примусова ліквідація право-

відносин, що незаконно виникли, відновлення порушеного

правопорядку, усунення спричиненої шкоди і відшкодування

завданих збитків);

2) призупинення дії актів державних органів з мотивів їх некон-

ституційності або невідповідності чинному законодавству;

3) визнання результатів виборів чи референдумів, інших форм

народного волевиявлення недійсними;

4) дострокове припинення повноважень органів державної вла-

ди, усунення з посади;

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 516 —

5) дострокове переформування органів;

6) позбавлення юридичної сили дій, які не відповідають вимо-

гам конституційно-правових норм;

7) процесуальні санкції, передбачені регламентами колегіальних

органів державної влади.

Тут варто звернути увагу на один надзвичайно важливий в су-

часних умовах факт: як уже відзначалося, норми Конституції є нор-

мами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав

і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Консти-

туції України гарантується. В контексті питання, що розглядається,

це також означає, що відповідальність за санкціями конституційно-

правових норм безпосередня і настає остільки, оскільки передбачена

як така у Конституції та конституційних законах.

Запитання для самоконтролю

1. Д айте визначення поняття конституційно-правової відпові-

дальності. В чому, на Вашу думку, полягає її специфіка?

2. Я ким чином реалізується конституційно-правова відпові-

дальність? П оміркуйте над тим, чи не унеможливлює мож-

ливість її застосування той факт, що окреслення меж мате-

ріальної підстави конституційно-правової відповідальності в

законодавстві не існує, а так само і не існує її процесуального

визначення.

3. Р озкрийте зміст понять “форми” і “санкції конституційно-

правової відповідальності”. Д оведіть чи спростуйте тверджен-

ня про те, що вони є тотожними.

4. Я кий критерій, на Вашу думку, є визначальним у класифі-

кації санкцій конституційно-правової відповідальності? П о-

міркуйте над тим, чи впливає специфіка правового статусу

окремих суб’єктів конституційно-правової відповідальності

на можливість її реального настання і визначте, які механізми

існують, або які механізми необхідно закріпити законодавчо

для того, аби процес притягнення до конституційної відпові-

дальності зробити можливим, а сам факт існування такої від-

повідальності де-юре конституційно легітимним.

Тема 10.

Конституц ійно-правова в ідповідальність

— 517 —

Терм іно логічний словн ик

— А —

Абсентеїзм (лат. absentia — відсутність) — це байдуже ставлення лю-

дей до реалізації своїх політичних прав, свідоме ухилення від здій-

снення своїх громадянських обов’язків, передусім від участі у ви-

борах, що розглядається як одна з форм пасивного протесту проти

виборчої системи і політичної системи суспільства взагалі.

Абсолютне вето — це право глави держави відхилити ухвалений пар-

ламентом законопроект, внаслідок чого він автоматично знімається

з парламентського розгляду і не може бути прийнятий повторно.

Ад Хок (лат. ad hoc — для цього, стосовно цього, для певного випад-

ку) — принцип парламентської практики, який дозволяє Верхо-

вній Р аді України у разі необхідності прийняти рішення про од-

норазове відхилення від процесуальних процедур, передбачених

її Р егламентом.

Акламація (лат. acclamo — виголошую) — це спосіб ухвалення рішен-

ня представницьким органом влади без підрахунку голосів — на

основі реакції депутатів, що виявляється у відповідних вигуках чи

репліках.

Активне (лат. activus — діяльний) виборче право — це право грома-

дянина обирати своїх представників до органів публічної влади.

Альтернативна (фр. alternat — чергування; від лат. alternus — змін-

ний, інший) (невійськова) служба — це державна служба поза

Збройними С илами та іншими військовими формуваннями, що

запроваджується замість проходження строкової військової служ-

би і має на меті виконання обов’язку перед суспільством, на яку

направляються громадяни, проходження військової служби яки-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 518 —

ми є неможливим, оскільки суперечить їхнім релігійним переко-

нанням, а самі вони належать у зв’язку з цим до релігійних органі-

зацій, віровчення яких не допускає користування зброєю.

Альтернативні законопроекти — це законопроекти, які містять поло-

ження, що регулюють однакове коло питань та повторюють за сво-

єю суттю положення щодо регулювання одних і тих же суспільних

відносин.

Апатрид (гр. άπατριζ — той, хто не має вітчизни) — це особа без грома-

дянства, тобто особа, яку жодна держава не вважає своїм громадя-

нином (підданим).

Армія (фр. armée — військо; від лат. armare — озброювати) — це су-

купність збройних сил певної держави.

— Б —

Багатомандатний виборчий округ — це виборчий округ, від якого

може бути обрано два чи більше кандидатів.

Біпатрид (лат. bis — двічі + гр. πατρίζ — батьківщина) — це особа, яка

є громадянином (підданим) двох чи більше держав.

Бюджет (від староангл. budget — сумка) — це затверджений у законо-

давчому порядку розпис доходів і видатків держави або окремої

територіальної громади на певний строк, що являє собою форму

утворення й використання фінансових ресурсів, необхідних для за-

безпечення їх завдань і функцій протягом бюджетного періоду, є їх

головним фінансовим планом і централізованим фондом коштів.

Бюджетний процес — це регламентована нормами права діяльність,

пов’язана із складанням, розглядом, затвердженням бюджетів, їх

виконанням і контролем за їх виконанням, розглядом звітів про

виконання бюджетів, що складають бюджетну систему держави.

— В —

Верховна Рада України — це парламент України, що являє собою

єдиний загальнонаціональний, постійно діючий, однопалатний

колегіальний виборний представницький орган законодавчої вла-

ди у складі 450 народних депутатів України, які обираються на

основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом та-

ємного голосування строком на п’ять років.

— 519 —

Терм іно логічний словн ик

Вибори — це форма безпосереднього народовладдя, зміст якої поля-

гає у волевиявленні народу з метою формування представницьких

органів держави чи місцевого самоврядування та обрання посадо-

вих осіб цих органів шляхом голосування.

Виборці — це громадяни України — суб’єкти виборчого процесу, які

мають право голосу, а відтак, право брати участь у виборах П рези-

дента України, народних депутатів України, депутатів Верховної

Ради А втономної Р еспубліки Крим, місцевих рад та сільських, се-

лищних, міських голів.

Виборча кампанія — це сукупність заходів, здійснюваних суб’єктами

виборчого процесу з метою висунення та проведення своїх канди-

датів до представницьких органів державної влади або місцевого

самоврядування.

Виборча квота (лат. quot — скільки) — це передбачена законом кіль-

кість голосів виборців, необхідних для обрання одного депутата

від відповідного виборчого округу, тобто для отримання політич-

ною партією (виборчим блоком політичних партій) — суб’єктом

виборчого процесу одного депутатського мандата у парламенті,

який обирається за партійно-представницьким принципом на

основі пропорційної виборчої системи, що визначається шляхом

ділення сумарної кількості голосів виборців на число депутат-

ських мандатів виборчого округу або місць у парламенті, кількість

яких встановлена законом.

Виборча система — це встановлений законодавством держави поря-

док організації і проведення виборів до її представницьких органів

та порядок формування виборних органів держави.

Виборчий блок (англ. bloc — союз, об’єднання) — це об’єднання двох

чи кількох політичних партій, утворене для досягнення спільних

політичних цілей, передусім з метою спільної участі у виборчому

процесі шляхом висування своїх кандидатів на парламентських

або місцевих виборах єдиним списком.

Виборчий бюлетень (фр. bulletin, італ. bollettino — записка, листок; від

пізньолат. bulla — документ, засвідчений печаткою) — це виборчий

документ встановлених змісту й форми, призначений для таємного

голосування на виборах, за яким проводиться голосування і здій-

снюється підрахунок голосів виборців на виборчих дільницях.

Виборчий процес — це спрямована на формування якісного та кіль-

кісного складу представницьких органів публічної влади та об-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 520 —

рання виборних посадових осіб держави діяльність суб’єктів ви-

борчого права з реалізації закріплених процесуальними нормами

юридичних прав і обов’язків шляхом здійснення в певній послі-

довності низки виборчих дій.

Виборчий фонд — це форма нагромадження коштів для підготовки

і проведення виборів, що має один накопичувальний рахунок у

національній валюті, на який надходять кошти для фінансування

передвиборної агітації, операції з якими проводяться лише в без-

готівковій формі, а також поточні рахунки, з яких здійснюється

фінансування витрат на агітацію, і утворений відповідно до зако-

ну в установленому виборчою комісією порядку кандидатом на

пост президента або політичною партією (виборчим блоком по-

літичних партій), що висунула кандидатів у депутати.

Виборчі дії — це первинна організаційно-правова форма виборчих

процедур і стадій виборчого процесу, що забезпечує в ході виборів

їх динамічне розгортання і завершення.

Виборчі дільниці — це первинні територіальні утворення, що форму-

ються для підготовки організації і проведення голосування та під-

рахунку голосів виборців, включають в себе територію окремих

сіл, селищ, міст, районів у містах, які входять до складу відповід-

ного виборчого округу.

Виборчі комісії — це спеціальні колегіальні державні органи, уповно-

важені організовувати підготовку і проведення виборів та забез-

печувати повне й однакове дотримання виборчого законодавства

України на всій території України і щодо всіх видів виборів.

Виборчі округи — це територіальні утворення, що формуються для

проведення виборів, включають в себе один або кілька районів,

міст, районів у містах, утворюються в межах одного з регіонів

України — Автономної Р еспубліки Крим, областей, міст Києва і

Севастополя, — з урахуванням їх внутрішнього адміністративно-

територіального устрою.

Виборчі процедури — це конкретний порядок здійснення передбаче-

них виборчим законодавством дій, прийняття відповідними вибор-

чими комісіями рішень, які забезпечують реалізацію виборчих прав

учасників виборів на відповідних стадіях виборчого процесу.

Виборчі списки — це виборчі документи, у вигляді яких здійснюєть-

ся висування кандидатів у депутати за пропорційною виборчою

системою.

— 521 —

Терм іно логічний словн ик

Виборчі цензи (лат. census — перепис, опис) — це передбачені зако-

ном критерії чи умови, з якими пов’язується можливість набуття

особою активного і пасивного виборчого права.

Відкладне вето — це право глави держави відмовити в затвердженні

ухваленого парламентом законопроекту, яке, однак, може бути по-

долане, якщо парламент ухвалить його вдруге, і такою кількістю

голосів від загального свого складу, що встановлена законом як

достатня для набуття прийнятим законопроектом статусу закону

попри незгоду на це глави держави.

Відкріпне посвідчення — це документ суворої звітності, який вида-

ється дільничною виборчою комісією на підставі письмової заяви

виборця, який вибуває з населеного пункту, де він включений до

списку виборців, або повертається з-за кордону в Україну.

Військовий обов’язок — це конституційний обов’язок громадян

України із захисту Вітчизни, незалежності та територіальної ці-

лісності України, що встановлюється державою і законом з метою

забезпечення комплектування Збройних С ил України та інших

утворених відповідно до законів України військових формувань,

а також підготовки населення до захисту України.

Вільний депутатський мандат (лат. mandatum — доручення) — це

мандат, що є загальним (хоча депутати і можуть обиратися по ви-

борчих округах, вони представляють усе населення країни), но-

сить факультативний характер (його здійснення вільне від приму-

су, депутат не зобов’язаний робити щось конкретне, зокрема брати

участь у парламентських засіданнях, працювати у профільних ко-

мітетах, навіть не зобов’язаний враховувати думку своїх виборців,

хоча, звичайно, має моральний обов’язок дослухатися до них), не

може бути відкликаний і не потребує схвалення дій мандатарія

(презумпція відповідності волі депутатів волі народу не підлягає

запереченню).

Вотум (лат. votum — бажання, воля) — це рішення, схвалене біль-

шістю голосів виборців або повноважних членів представницької

установи народу, яким висловлюється недовіра органу влади чи

посадовій особі.

Всеукраїнський референдум — це форма народного волевиявлен-

ня, що полягає у гарантованому державою і визначеному законом

праві і можливості громадян України вирішувати важливі питан-

ня суспільного значення шляхом прямого голосування.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 522 —

— Г —

Громадська організація — це добровільне формування, створене в

результаті вільного волевиявлення громадян, що об’єдналися для

задоволення і захисту своїх соціальних, економічних, національ-

них, культурних, творчих, вікових, спортивних та інших спільних

інтересів.

Громадські слухання — це форма безпосереднього волевиявлення

членів територіальних громад, що передбачає їх право зустріча-

тися з депутатами відповідної ради та посадовими особами місце-

вого самоврядування, під час яких члени територіальної громади

можуть заслуховувати їх, порушувати питання та вносити про-

позиції щодо питань місцевого значення, що належать до відання

місцевого самоврядування.

Громадянин України — це фізична особа, яка набула громадянство

України в передбаченому законами та міжнародними договорами

України порядку, правовий статус якої внаслідок чого обумовлю-

ється її належністю до громадянства.

Громадянство України — це правовий обов’язок між фізичною осо-

бою і Українською державою, який знаходить свій прояв у їхніх

взаємних правах і обов’язках.

— Д —

Денонсація (фр. dénoncer — повідомляти, розривати; від лат. denuntiatio

— повідомлення) — це правомірна одностороння відмова

держави від виконання чинного міжнародного договору, якому

передує офіційне повідомлення інших сторін договору щодо на-

міру припинити його дію (щодо двосторонніх угод) або вийти з

нього (для багатосторонніх угод), і яке призводить до припинення

дії останнього для відповідної держави.

Депутатська недоторканність — це елемент статусу народного де-

путата України, що є конституційною гарантією безперешкод-

ного та ефективного здійснення народним депутатом своїх

повноважень і передбачає звільнення його від юридичної відпо-

відальності у визначених Конституцією випадках та особливий

порядок притягнення народного депутата України до криміналь-

ної відповідальності, його затримання, арешту, а також застосу-

— 523 —

Терм іно логічний словн ик

вання інших заходів, пов’язаних з обмеженням його особистих

прав і свобод.

Депутатська група (фр. groupe — гурт, громада) — це добровільне

об’єднання депутатів парламенту на позапартійній основі.

Депутатська фракція (лат. fractio — розламування) — це організо-

вана група членів політичної партії, утворена для проведення її

політики в парламенті чи представницьких зібраннях місцевого

рівня (депутатська група, сформована на основі партійної прина-

лежності депутатів).

Депутатське звернення — це викладена в письмовій формі пропози-

ція народного депутата, звернена до органів державної влади та

органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників

підприємств, установ і організацій, об’єднань громадян здійснити

певні дії, дати офіційне роз’яснення чи викласти позицію з питань,

віднесених до їх компетенції.

Депутатський запит — це вимога народного депутата, народних депу-

татів чи комітету Верховної Р ади України, яка заявляється на сесії

Верховної Р ади до П резидента України, до органів Верховної Р ади

України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів

державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до ке-

рівників підприємств, установ і організацій, розташованих на терито-

рії України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати

офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Депутатський /суддівський/ імунітет (лат. immunitas — звільнення

від повинностей, пільга, свобода) — це елемент правового статусу

народних депутатів і суддів, який передбачає, що вони не можуть

бути без згоди Верховної Р ади України затримані чи заарештовані

до винесення обвинувального вироку судом.

Депутатський /суддівський/ індемнітет (лат. indemnitas — захист від

посягання, шкоди, забезпечення охорони) — це елемент правового

статусу народних депутатів і суддів, який передбачає, що вони не

несуть юридичної відповідальності за результати голосування або

висловлювання у парламенті та в його органах /в суді та в його

палатах і колегіях/, за винятком відповідальності за образу чи на-

клеп при розгляді справ та прийнятті рішень з питань, що нале-

жать до їх компетенції.

Державний реєстр виборців — це автоматизована інформаційно-

телекомунікаційна система (банк даних), призначена для збері-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 524 —

гання і обробки даних, які містять передбачені законом відомос-

ті, та користування ними, створена для забезпечення державного

персоніфікованого обліку громадян України, які мають право го-

лосу на виборах до органів публічної влади України.

Довірені особи кандидата — це особи, які є суб’єктами виборчого

процесу, і ведуть агітацію за обрання його на відповідну посаду,

сприяють кандидату у проведенні виборчого процесу, представля-

ють його інтереси у відносинах з виборчими комісіями, іншими

державними органами та органами місцевого самоврядування, за-

собами масової інформації, об’єднаннями громадян, виборцями.

Дорадче опитування — консультативний референдум, що прово-

диться з метою визначення волі громадян при вирішенні важли-

вих питань загальнодержавного чи місцевого значення, резуль-

тати якого розглядаються і враховуються при прийнятті рішень

відповідними органами публічної влади.

Дорадчий голос — право громадянина брати участь у роботі органів

публічної влади, політичних партій, громадських і міжнародних

організацій без можливості голосувати при прийнятті ними коле-

гіальних рішень.

— Е —

Екзит-пол (англ. exit poll — опитування на виході) — опитування

громадян, що проводиться соціологічними службами на виході з

виборчих дільниць після голосування, з метою передбачити його

результати.

— З —

Законодавча ініціатива (лат. initium — початок) — це пропозиція

прийняти новий або внести зміни до діючого закону, що виходить

від осіб чи установ, яким надано таке право.

Законодавчий процес — це нормативно регламентована сукупність

послідовно здійснюваних дій і процедур щодо розробки, прийняття

(зміни) законів та інших законодавчих актів і їх оприлюднення.

Законодавчий референдум — це референдум, на якому вирішують-

ся питання щодо затвердження, зміни або скасування певного

закону.

— 525 —

Терм іно логічний словн ик

Законопроект — це документ, що його суб’єкт права законодавчої іні-

ціативи вносить на розгляд парламенту як законодавчого органу.

Законотворчість — це вид державної діяльності, за допомогою якої

воля певної соціальної групи чи спільноти підноситься до ступеня

закону і виражається у нормі права конкретних змісту й форми.

Закордонні виборчі дільниці — це виборчі дільниці, що утворюються

при дипломатичних та інших офіційних представництвах і кон-

сульських установах України за кордоном, а також у військових

частинах (формуваннях), дислокованих за межами України.

Звичайні виборчі дільниці — це виборчі діяльниці, що утворюються

для організації голосування виборців за місцем їх проживання.

Змішана виборча система — це система виборів, яка передбачає об-

рання депутатів за змішаним принципом — частина з них обира-

ється за мажоритарною системою, частина — за пропорційною.

— І —

Імперативний (лат. imperativus — владний, наказовий) депутатський

мандат — це депутатський мандат, який передбачає можливість

відкликання мандатарія політичною партією (блоком політичних

партій), за виборчими списками якої його було обрано, а також

виборцями відповідного виборчого округу.

Імперативний референдум — це референдум, рішення якого має

найвищу юридичну силу і не потребує додаткового затвердження

жодним органом влади.

Імпічмент (англ. impeachment — недовіра; від старофр. empeechment

— осуд, обвинувачення) — це спеціальна процедура притяг-

нення до юридичної (конституційно-правової) відповідальності

вищої посадової особи держави у випадку вчинення такою особою

державної зради чи інших злочинів.

Інавгураційна промова — це звернення до Українського народу, яке

проголошує новообраний глава держави на урочистій церемонії

вступу на свою посаду.

Інавгурація (лат. inauguro — посвячую) — це урочиста церемонія

вступу на посаду новообраного глави держави.

Ініціативна група референдуму — це група громадян України, які

мають право на участь у референдумі, утворена для організації

збирання підписів на підтримку проведення народного волевияв-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 526 —

лення з метою вирішення певного питання загальнодержавного

чи місцевого значення.

Іноземець — це особа, яка не перебуває в громадянстві України і є

громадянином (підданим) іншої держави або держав.

— К —

Кабінет Міністрів України (Уряд України) — це колегіальний ор-

ган загальної компетенції, який є вищим органом у системі орга-

нів виконавчої влади України, здійснює керівництво виконавчо-

розпорядчою діяльністю цих органів, спрямовує, координує та

контролює їх роботу.

Каденція (лат. cado — падаю, припиняюся) — це встановлений законом

строк повноважень виборного органу влади чи посадової особи.

Кандидатура (лат. candidatus — вдягнений у біле; претендент на поса-

ду) — це особа, яка названа чи висунута як кандидат на зайняття пев-

ної посади чи здобуття певного мандату шляхом обрання чи призна-

чення її певним органом або групою осіб (суспільством в цілому).

Кворум (лат. quorum (praesentia sufficit) — чиєї присутності достат-

ньо) — це встановлена законом мінімальна кількість членів коле-

гіального органу влади, присутність яких є необхідною умовою

для відкриття і проведення засідань чи зборів цього органу, для

забезпечення його правомочності та прийняття правосильних рі-

шень з питань, що належать до його компетенції.

Коаліційна угода — це угода, яка укладається між депутатськи-

ми фракціями, що входять до складу коаліції, в якій фіксуються

узгоджені політичні позиції, що стали основою формування цієї

коаліції, зокрема стосовно засад внутрішньої і зовнішньої політи-

ки, визначається політична спрямованість і принципи діяльності

коаліції, а також порядок вирішення внутрішньо-організаційних

питань діяльності коаліції та порядок припинення її діяльності.

Коаліція (лат. co-alere — спільне годування; від пізньолат. coalitio

— союз) — це стійке організоване і організаційно оформлене

об’єднання двох або більше депутатських фракцій чи груп з метою

вироблення і реалізації ними узгоджених рішень щодо спільної

позиції з питань, які розглядаються парламентом або належать до

його безпосередньої компетенції і здійснюються в процесі його по-

точної діяльності. Коаліція — це надфракційне утворення, метою

— 527 —

Терм іно логічний словн ик

якого є здійснення фракціями (групами) депутатів спільної діяль-

ності, вироблення спільної чи принаймні узгодженої політичної

лінії та послідовне втілення її у життя, спільна участь у форму-

ванні уряду та інших органів державної влади, повноваження на

утворення яких має парламент.

Коаліція депутатських фракцій у Верховній Р аді України — це до-

бровільне об’єднання депутатських фракцій, яке формується у

парламенті за результатами виборів і на основі узгодження полі-

тичних позицій, до складу якого входить більшість народних де-

путатів від конституційного складу Верховної Р ади України.

Консенсус (лат. consensus — згода, одностайність) — це процедура

одностайного прийняття колективного рішення на основі подо-

лання розбіжностей у результаті виявлення і визнання спільних

інтересів та досягнення згоди щодо них.

Консенсусна система виборів — це виборча система, орієнтована на

знаходження найприйнятнішої для всіх кандидатів виборчої плат-

форми, що практично виражається в тому, що кожен виборець го-

лосує не за один, а за всіх (обов’язково більш як за двох) кандида-

тів і ранжирує їхній список у порядку їхніх переваг.

Конституційна правосуб’єктність — це передбачена конституційно-

правовими нормами здатність суб’єкта конституційного права бути

учасником конституційних правовідносин, що є умовою набуття ним

свого правового статусу і полягає в здатності бути носієм конститу-

ційних прав та обов’язків, можливості своїми діями набувати для

себе ці права та обов’язки і самостійно їх реалізовувати, а також нести

юридичну відповідальність за вчинені конституційні делікти.

Конституційна повноважність — це правомочність суб’єкта конституційно-

правових відносин реалізовувати визначені законом кон-

ституційні повноваження.

Конституційна юрисдикція (лат. jurisdictio — судове провадження;

влада, компетенція) — це сфера особливої компетенції державних

органів вирішувати питання про відповідність або невідповідність

законів та інших нормативно-правових актів, а також дій чи безді-

яльності тих чи інших суб’єктів конституційно-правових відносин

приписам існуючих конституційних норм.

Конституційна юстиція (лат. justitia — справедливість, правосуд-

дя) — це система органів конституційної юрисдикції, які упо-

вноважені законом здійснювати конституційний контроль за

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 528 —

діяльністю органів державної влади шляхом вирішення в спе-

ціальному процесуально-правовому порядку справ щодо відпо-

відності їх рішень, дій та бездіяльності вимогам конституційно-

правових норм, а також розв’язання публічно-правових спорів,

що виникають у зв’язку з цими рішеннями, діями та бездіяль-

ністю між органами публічної влади, фізичними і юридичними

особами.

Конституційне звернення — це письмове клопотання до Конститу-

ційного С уду України про необхідність офіційного тлумачення

Конституції та законів України з метою забезпечення реалізації

чи захисту конституційних прав та свобод людини і громадянина,

а також прав юридичної особи.

Конституційне подання — це письмове клопотання до Конституцій-

ного С уду України про визнання правового акта або його окремих

положень неконституційними, про визначення конституційності

міжнародного договору, про додержання конституційної проце-

дури розслідування і розгляду справи про усунення П резидента

України з поста в порядку імпічменту або про необхідність офі-

ційного тлумачення Конституції та законів України.

Конституційне провадження — це юридично визначений порядок

діяльності спеціалізованих судових установ у здійсненні консти-

туційної юрисдикції, що являє собою сукупність процесуальних

процедур розгляду справ і прийняття рішень з питань, що входять

до юрисдикції Конституційного С уду України.

Конституційне судочинство — це самостійний вид судочинства, здій-

снюваний спеціальними органами конституційної юрисдикції, що

являє собою встановлені процесуальним законом порядок і фор-

му вчинення судових дій органами конституційної юстиції.

Конституційний делікт (лат. delictum — провина, проступок) — це

протиправна поведінка суб’єкта конституційного права, яка не

відповідає вимогам норм конституційного права, завдає шкоди со-

ціальним цінностям, взятим під охорону цими нормами, порушує

політико-правові владні відносини, відносини у сфері реалізації

прав і свобод людини і громадянина, законодавчого процесу, ви-

борів й референдумів, закріплюється в конкретній регулятивній

нормі, яка визначає правове положення винного суб’єкта, та є під-

ставою для притягнення правопорушника до передбаченої цією

нормою юридичної відповідальності.

— 529 —

Терм іно логічний словн ик

Конституційний контроль — це спеціалізована діяльність уповнова-

жених державних органів, пов’язана з перевіркою правових актів,

а також дій і бездіяльності органів влади та їх посадових осіб на

предмет їх відповідності чинній конституції. Т ака діяльність ста-

новить функції судових (наприклад конституційних судів) і так

званих квазісудових (наприклад конституційних рад) органів,

сенс якої полягає в оцінці ними певного кола правових актів щодо

їх відповідності конституції та у здійсненні деяких інших повно-

важень, передбачених конституцією й іншими законодавчими

нормами.

Конституційний процес (лат. processus — проходження, просування

вперед) — це встановлений нормами конституційного права по-

рядок здійснення його суб’єктами діяльності зі створення, тлума-

чення та реалізації конституційно-правових та інших юридичних

норм, спрямований на реалізацію матеріальних норм конститу-

ційного права в ході виконання цими суб’єктами своїх обов’язків

і повноважень, здійснення окремими з них своїх прав і законних

інтересів.

Конституційний референдум — це референдум, на якому вирішуєть-

ся питання щодо затвердження, зміни або скасування конституції

чи конституційних законів.

Конституційний С уд України — це колегіальний судовий орган, що

є єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні, який ви-

рішує питання про відповідність законів та інших правових актів

Конституції України, дає офіційне тлумачення Конституції і за-

конів України, виступає арбітром у вирішенні конституційних

конфліктів між гілками влади, сприяючи тим самим забезпеченню

конституційної законності та правопорядку і маючи своїм осно-

вним завданням гарантування верховенства Конституції як О сно-

вного Закону держави на всій території України.

Конституційні обов’язки — це гарантована законом міра суспільно

необхідної і державно доцільної поведінки особи, об’єктивно обу-

мовлена потребами існування та розвитку інших осіб, соціальних

груп і спільнот.

Конституційні права і свободи — це обсяг і межі благ, які держава

зобов’язалася гарантувати особі та суспільству, що закріплено

нормами О сновного Закону, які визначають міру їх можливої по-

ведінки у відносинах між собою.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 530 —

Конституційні процедури (лат. pro-cedere — продовжуватися, про-

суватися) — це сукупність процесуальних норм, що визначають

конкретний порядок здійснення передбачених законом дій, при-

йняття відповідними суб’єктами рішень, які забезпечують реалі-

зацію прав і обов’язків учасників конституційних правовідносин

на відповідних стадіях конституційного процесу.

Конституційність — це загальна вимога, яка полягає в неухильному

виконанні та дотриманні конституції і конституційних норм усіма

суб’єктами конституційних відносин, правильному застосуванні їх

органами влади та їх посадовими особами, прийнятті уповноваже-

ними суб’єктами законів та інших нормативно-правових актів ви-

ключно на основі конституції та у повній відповідності з нею. Це є

також спеціальна вимога, яка припускає можливість звернення до

відповідного органу конституційної юрисдикції уповноважених

на те суб’єктів з питань відповідності конституції певних право-

вих актів, і передбачає розгляд цим органом зазначених питань.

Конституційно-правова відповідальність — це особливий різновид

юридичної відповідальності, що має складний політико-правовий

характер, настає за скоєння конституційного делікту і знаходить

свій прояв у передбачених конституційно-правовими нормами

особливих несприятливих наслідках для суб’єкта конституційно-

го правопорушення.

Конституційно-правові санкції — це передбачені нормами консти-

туційного права заходи державного впливу, що застосовуються

до винного суб’єкта у разі притягнення його до конституційно-

правової відповідальності.

Конституційно-процесуальне право — це система процесуально-

правових норм, які закріплюють, регулюють та охороняють по-

рядок суспільних відносин, що виникають у зв’язку з реалізацією

суб’єктами конституційних відносин своїх прав і обов’язків, які

складаються в процесі організації і здійснення верховної держав-

ної влади.

Конституційно-процесуальний строк — це період часу, протягом

якого повинна бути вчинена певна процесуальна дія сторонами й

іншими учасниками конституційного процесу, органами, що ви-

конують рішення органів конституційної юрисдикції.

Конституційно-процесуальні відносини — це врегульовані нор-

мами конституційно-процесуального права суспільні відноси-

— 531 —

Терм іно логічний словн ик

ни, які виникають з приводу реалізації встановлених нормами

конституційно-процесуального права суб’єктивних юридичних

прав і суб’єктивних юридичних обов’язків, носіями яких виступа-

ють учасники цих відносин.

Конституційно-процесуальні норми — це загальнообов’язкові, фор-

мально визначені правила поведінки загального характеру, вста-

новлені або санкціоновані державою як регулятор суспільних

відносин, що становлять предмет конституційно-процесуального

права та забезпечуються усіма юридично обґрунтованими захода-

ми і засобами державного-правового впливу. Вони встановлюють

порядок застосування норм конституційного матеріального права,

адже містять правила поведінки суб’єктів права, яких вони мають

додержуватися при реалізації належних їм прав і обов’язків.

Конституціоналізм (фр. constitutionnalisme; від лат. constitutio — устрій,

установлення, положення) — політико-правова ідеологія, історич-

но пов’язана з феноменом конституції як основного закону держа-

ви, що проявляється у комплексі методів управління державними

справами, притаманних практиці відповідного регулювання сус-

пільних відносин, які характерні для режиму державного правлін-

ня, обмеженого конституцією як нормативним актом держави з

найвищою юридичною силою.

Конституція (лат. constitutio — устрій) — це основний закон держави,

який закріплює державний та суспільний лад, порядок організації

і здійснення державної влади, визначає основні державно-правові

інститути, порядок їх організації та компетенцію, принципи взає-

мовідносин особи і держави і, таким чином, встановлює принципи

регулювання суспільних відносин.

Консультативний (лат. consulere — радитися) референдум — це до-

радче опитування громадян з метою виявлення їх волі при вирі-

шенні важливих питань загальнодержавного та місцевого значен-

ня. Р ішення консультативного референдуму жодної юридичної

сили не має, однак результати дорадчого опитування громадян

розглядаються і враховуються при прийнятті рішень відповід-

ними державними органами, хоч таке врахування, звичайно, не є

обов’язковим.

Континуїтет (лат. continuitas — безперервність) — це правило парла-

ментської процедури, за яким у разі незатвердження законопроек-

ту до кінця парламентської сесії, на розгляд якої він був внесений,

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 532 —

розгляд його має бути поновлено з відповідної стадії на наступній

сесії. О тже, закінчення сесії лише призупиняє, а не перериває за-

конодавчий процес.

Контрасигнація (лат. contra — проти + signare — підписувати) — це

правовий інститут конституційного права, зміст якого полягає у

тому, що посадова особа (прем’єр-міністр або міністр), яка скрі-

пила своїм підписом акт глави держави, свідомо бере на себе по-

літичну і юридичну відповідальність за цей акт і його виконання.

Кооптація (лат. cooptatio — дообрання) — це процедура введення но-

вих членів у виборний колегіальний орган влади без звернення до

органу, який встановив його первинний склад. Це є також один з

механізмів селекції правлячої владної еліти, поповнення паную-

чих у суспільстві соціальних груп.

Корупційні діяння — це діяння, що передбачають незаконне одер-

жання особою, уповноваженою на виконання функцій держави,

у зв’язку з виконанням таких функцій матеріальних благ, послуг,

пільг або інших переваг, у тому числі прийняття чи одержання

предметів (послуг) шляхом їх придбання за ціною (тарифом), яка

є істотно нижчою від їх фактичної (дійсної) вартості, одержання

кредитів або позичок, придбання цінних паперів, нерухомості або

іншого майна з використанням при цьому пільг чи переваг, не пе-

редбачених чинним законодавством.

Корупція (лат. corruptio — псування, розбещування, підкуп) — це ді-

яльність осіб, уповноважених на виконання функцій держави,

спрямована на протиправне використання наданих їм повноважень

для одержання матеріальних благ, послуг, пільг або інших переваг.

Куріальна (лат. curia — місце громадських зібрань) виборча систе-

ма — це система виборів у представницькі установи по виборчих

куріях, яка обмежує виборчі права одних груп населення і надає

переваги іншим за майновою, соціальною, расовою, професійною,

мовною, релігійною чи іншою належністю. Д ля кожної курії вста-

новлюються певні норми представництва і відповідно до них ство-

рюються виборчі округи.

— Л —

Легалізація (лат. legalis — правовий, юридичний; від фр. legalisation

— засвідчення, узаконення) об’єднань громадян — це офіційне

— 533 —

Терм іно логічний словн ик

визнання об’єднань громадян з боку державних органів, що здій-

снюється шляхом їх реєстрації або повідомлення про заснування.

Легіслатура (фр. legislature, від лат. lex (legis) — закон + lator — той,

що вносить, пропонує) — це встановлений законом строк повно-

важень представницького органу публічної влади (у вітчизняному

законодавстві вимірюється скликаннями).

— М —

Мажоритарна (фр. majoritẻ — більшість) виборча система — це сис-

тема виборів, яка базується на принципі, за якого обраними вважа-

ються ті кандидати, які одержали передбачену законом більшість

голосів виборців виборчого округу, в якому вони балотувалися;

решта ж кандидатів вважаються необраними.

Мандатарій — особа, яка одержала мандат.

Мандатна система голосування — це система, за якою кожен голо-

суючий може мати кілька голосів, відповідно до чисельності орга-

нізації, яку він представляє.

Маніфестація (лат. manifestatio — виявлення, прояв) — це публічний

масовий виступ для проголошення ідей, солідарності, протесту, що

здійснюється шляхом зібрань прихильників певної ідеї, однодум-

ців, через скандування лозунгів, закликів, виголошення промов, і

проводиться у формі зборів, мітингів, походів чи демонстрацій.

Міністерство (лат. ministerium — служба, посада) — це галузевий ор-

ган державного управління, що є центральним органом виконав-

чої влади, керівник якого входить до складу уряду.

Міністр (фр. — ministre, від лат. minister — слуга) — це посадова особа,

яка є членом уряду і, як правило, очолює профільне міністерство

(виняток в Україні становить Міністр Кабінету Міністрів, який

очолює С екретаріат Уряду).

Місцеве самоврядування — це особливий вид управління, реалізація

гарантованого законом права територіальних спільнот громадян

і органів, яких вони обирають, самостійно, під свою відповідаль-

ність і від свого імені вирішувати всі питання місцевого значення,

діючи в рамках закону і виходячи з інтересів населення. В Укра-

їні місцеве самоврядування визнається гарантованим державою

правом територіальної громади — жителів села чи добровільного

об’єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища та міс-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 534 —

та — самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах

Конституції і законів України.

Місцевий референдум — це форма вирішення територіальною гро-

мадою питань місцевого значення шляхом прямого волевиявлен-

ня (голосування).

Мітинг (англ. meeting — збори, зустріч) — це мирне публічне зібрання

громадян з метою вияву свого ставлення чи позиції до внутріш-

ньої чи зовнішньої політики держави, рішень органів публічної

влади та їх посадових осіб і висунення вимог щодо проведення цієї

політики або вжиття заходів у зв’язку з певними подіями внутріш-

ньодержавного чи міжнародного життя.

— Н —

Наука конституційно-процесуального права — це галузева юридич-

на наука, що являє собою цілісну систему знань, концепцій та ідей

з приводу реалізації суб’єктами конституційно-правових відно-

син своїх прав та обов’язків, які складаються в процесі організації

і здійснення публічної влади.

Народна ініціатива — це форма безпосередньої демократії, змістовно

пов’язана з прийняттям парламентом відповідних законодавчих

актів і внесенням змін до конституції, а також проведенням ре-

ферендуму. Народна ініціатива є оформленою відповідно до по-

ложень закону вимогою встановленої законом кількості громадян

України, які мають право голосу, до глави держави, оголосити ре-

ферендум для вирішення того чи іншого питання державного чи

суспільного життя.

Народний депутат (лат. deputatum — визначений) України — це пред-

ставник Українського народу у Верховній Р аді України, обраний

і уповноважений народом протягом строку своїх депутатських

повноважень виконування завдання, покладені на нього законом,

зокрема виражати і захищати суспільні інтереси та інтереси окре-

мих громадян, брати активну участь у здійсненні законодавчої,

установчої, контрольної, зовнішньополітичної та інших функцій

парламенту України.

Невідкладні законопроекти — це законопроекти, визначені П рези-

дентом України або рішенням Верховної Р ади України як такі, що

підлягають розгляду в позачерговому порядку.

— 535 —

Терм іно логічний словн ик

Нуліфікація (лат. nullificatio — зневага) — позбавлення правової

сили певних нормативно-правових актів через процедуру їх офі-

ційного скасування.

— О —

Об’єднання громадян — це добровільне громадське формування,

створене на основі єдності інтересів для спільної реалізації грома-

дянами своїх прав і свобод.

Об’єкти конституційно-процесуальних відносин — це соціальні яви-

ща, з приводу яких суб’єкти конституційно-правових відносин всту-

пають у відносини з приводу реалізації їх взаємних прав і обов’язків,

визначених нормами конституційного матеріального права.

Об’єктивне виборче право — це сукупність правових норм, що регу-

люють суспільні відносини, які виникають у зв’язку з формуван-

ням виборних органів публічної влади, а також взаємовідносини

між виборцями та відповідними виборчими органами, які забез-

печують організацію і проведення виборів.

Обов’язковий референдум — це референдум, проведення якого є

обов’язковим для вирішення визначених законом питань.

Одномандатний виборчий округ — це виборчий округ, від якого

може бути обрано лише одного кандидата.

Омбудсман (швед. ombudsman — уповноважена людина) — це поса-

дова особа, уповноважена Верховною Р адою України здійснювати

від імені парламенту України контроль за додержанням конститу-

ційних прав і свобод людини і громадянина.

Офіційні спостерігачі — це особи, які є суб’єктами виборчого процесу,

представляють кандидатів та партії (блоки), які висунули кандида-

тів, що здійснюють публічний контроль за додержанням виборчого

законодавства усіма суб’єктами виборчого процесу і за безперешкод-

ною реалізацією виборцями своїх прав на вільне волевиявлення.

— П —

Парафування міжнародного договору (фр. paraphe — розчерк, ско-

рочений підпис) — це підтвердження автентичності тексту міжна-

родного договору ініціалами уповноважених посадових осіб, які

представляють держави — сторони даного договору.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 536 —

Парламент (фр. parler — розмовляти) — це загальнодержавний (за-

гальнонаціональний) представницький орган державної влади,

основним завданням якого є вираз волі народу шляхом прийняття

законів, які регулюють найважливіші суспільні відносини, а та-

кож здійснення в межах своєї компетенції контролю за діяльністю

виконавчої влади.

Парламентаризм (фр. parlementarisme — парламентська систе-

ма) — це організація державної влади, для якої характерним є ви-

знання провідної або істотної ролі парламенту в управлінні дер-

жавними справами.

Парламентарій — обраний відповідно до закону представник народу

у парламенті.

Парламентська більшість — це коаліція депутатських фракцій, що

має у своєму складі більшість від загального складу парламенту,

що дає їй право і можливість здійснювати контроль за його робо-

тою, а також брати безпосередню участь у формуванні персональ-

ного складу уряду.

Парламентська комісія (лат. comitialis — той, що належить до на-

родних зборів) — уповноважена парламентом група осіб — членів

парламенту, створена для виконання певного доручення чи попе-

редньої розробки певного питання.

Парламентська опозиція (лат. oppositio — протиставлення) — це

одна або кілька депутатських фракцій і груп у парламенті, які ма-

ють політичну платформу (політичні погляди, ідеологію, програ-

му дій і політичний курс), протилежну тій, що представляє прав-

ляча політична сила чи коаліція таких політичних сил, а відтак,

не беруть участі у формуванні уряду та інших органів виконавчої

влади, формування яких належить до компетенції парламенту, по-

слідовно критикують уряд з метою в будь-який момент замінити

чинний уряд власним.

Парламентська сесія (лат. sessio — сидіння, засідання) — це регуляр-

не зібрання народних депутатів України відповідного скликання,

що проводиться у визначений час, у визначеному місці і за вста-

новленою законом процедурою.

Парламентське право — це особлива система юридичних принципів

і норм, політичних правил і традицій, що регулюють внутрішній

устрій парламенту й пов’язані з ним організаційні відносини, ре-

гламентують процес парламентської діяльності, визначають поря-

— 537 —

Терм іно логічний словн ик

док здійснення парламентських процедур, обумовлюють характер

взаємовідносин з іншими державними органами влади та безпосе-

редньо з виборчим корпусом, який формує представницьку владу,

що його формально уособлює.

Парламентський комітет (лат. committere — доручати) — це орган

Верховної Р ади України, який утворюється з числа народних

депутатів України для здійснення за окремими напрямами зако-

нопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань,

віднесених до повноважень Верховної Р ади України, виконання

контрольних функцій.

Парламентський контроль — це особливий вид державного контр-

олю, який здійснюється Верховною Р адою України на підставі

та у межах, визначених Конституцією і законами України, що дає

змогу парламентові отримувати достовірну й об’єктивну інформа-

цію про фактичне виконання своїх обов’язків і повноважень від-

повідними органами влади та їх посадовими особами, належним

чином реагувати на виявлені порушення і, відтак, спрямований на

забезпечення конституційної законності та державної дисципліни

у сферах їх безпосередньої владно-управлінської діяльності.

Парламентські процедури — це встановлений нормами права поря-

док розгляду і прийняття рішень у парламенті.

Парламентські слухання — це процедурні заходи, що проводяться у

Верховній Р аді України з метою вивчення питань, що становлять

суспільний інтерес та потребують законодавчого врегулювання.

Парламентські читання — це одна із стадій законодавчого процесу,

що полягає в обговоренні проектів законів та інших нормативно-

правових актів на пленарних засіданнях парламенту.

Пасивне (лат. passivus — бездіяльний) виборче право — це право гро-

мадянина бути обраним до органів публічної влади.

Передвиборна агітація (лат. agitatio — приведення в рух, спонукан-

ня) — це гарантоване законом право суб’єктів виборчого процесу

на поширення серед громадськості своїх ідей, політичних лозун-

гів та ідеології з метою політичного впливу на електрорат, що яв-

ляє собою комплекс заходів, які проводяться з метою спонукання

виборців до голосування на підтримку тих чи інших суспільно-

політичних сил в країні і відбуваються у формі публікації агіта-

ційних матеріалів у засобах масової інформації, розповсюдження

виборчих листівок, розклеювання виборчих плакатів, публічних

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 538 —

закликів голосувати за чи проти кандидатів, а також у формі пу-

блічних дебатів, дискусій, “круглих столів”, прес-конференцій,

інтерв’ю, виступів, політичної реклами, теленарисів, відеофільмів,

інших публікацій та повідомлень про кандидатів, партію (блок),

яка висунула кандидата, та в інших формах, що не суперечать чин-

ному законодавству.

Передвиборна програма (гр. προγράμα — публічна заява, письмове

повідомлення, план дій) — це політична платформа кандидата чи

політичної партії (виборчого блоку політичних партій) — суб’єктів

виборчого процесу, що являє собою стислий виклад основного

змісту плану дій і реформ, а також суспільної ідеології, з якою вони

виступають в процесі передвиборної агітації і яку зобов’язуються

реалізувати у разі здобуття підтримки громадян на виборах, до-

статньої для набуття права на участь у розподілі державної влади.

Передвиборні дебати (фр. debattre — сперечатися) — це форма пе-

редвиборної агітації, що проводиться в строки, передбачені зако-

ном для проведення такої агітації, і являє собою публічну диску-

сію між кандидатами на посаду глави держави чи кандидатами у

депутати, що проводиться в засобах масової інформації у фіксова-

ний час і за заздалегідь встановленим регламентом.

Петиція (лат. petitio — прохання) — це право громадян направляти

індивідуальні чи колективні письмові звернення (клопотання) або

особисто звертатися до органів державної влади та органів місце-

вого самоврядування, їх посадових і службових осіб з питань, від-

несених до їх повноважень.

Плебісцит (лат. plebiscitum — рішення народу) — це узагальнене опи-

тування громадян з метою виявити їхню думку, погляд, волю і по-

зицію щодо соціально значущого питання державного чи громад-

ського життя.

Пленарне засідання (лат. plenarius — повний) — це організаційно-

правова форма роботи колегіальних представницьких органів пу-

блічної влади, що передбачає прийняття рішень шляхом голосу-

вання за умови наявності на них встановленого законом кворуму.

Позапарламентська опозиція — організований публічний прояв не-

згоди політичних партій, їх блоків, громадських організацій та їх

об’єднань, громадян та їх колективів, спрямований на зміну офі-

ційного політичного курсу країни, політики державних органів та

їх посадових осіб, зміни чи скасування певних політичних рішень

— 539 —

Терм іно логічний словн ик

влади, зміни у складі певних державних органів або усунення з по-

сади окремих посадових осіб.

Політична партія (лат. partis — група осіб, спілка) — це зареєстрова-

не відповідно до закону добровільне об’єднання громадян — при-

хильників певної загальнонаціональної програми суспільного

розвитку, що має на меті сприяння формуванню і вираженню по-

літичної волі громадян, участь у виробленні єдиної державної по-

літики, формуванні органів влади і безпосереднє представництво

у їх персональному складі.

Політична _______реклама (лат. reclamare — голосно вигукувати) — це фор-

ма передвиборної агітації, яка реалізується шляхом розповсю-

дження спеціальної інформації про кандидатів, а також політичні

партії (виборчі блоки політичних партій), що висунули кандида-

тів, з метою формування відповідної громадської думки і здобуття

підтримки виборців під час голосування.

Порядок денний — це коло питань, які виносяться на обговорення

колегіального органу публічної влади в порядку проведення засі-

дань, зборів чи сесій цих органів.

Послання Президента — це звернення глави Української держави до

народу України або до українського парламенту, в якому викла-

дена його позиція з основних напрямів внутрішньої і зовнішньої

політики держави або інформація про важливі рішення глави дер-

жави, прийняті ним відповідно до його конституційних повнова-

жень.

Постійні комісії місцевої ради — це органи ради, що обираються з

числа її депутатів для вивчення, попереднього розгляду і підго-

товки питань, які належать до її відання, здійснення контролю за

виконанням рішень ради, її виконавчого комітету.

Право вето (лат. veto — забороняю) — це право верховної влади від-

хиляти, забороняти або припинити введення в дію законопроекту,

прийнятого представницькою законодавчою установою. Це право,

як правило, належить главі держави, а також верхній палаті пар-

ламенту (якщо їх дві) щодо законопроектів, прийнятих нижньою

палатою.

Правотворчий процес — це порядок здійснення юридично значущих

дій із підготовки, прийняття та опублікування нормативних актів,

які процесуально оформлені, юридично опосередковані і носять

офіційний характер.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 540 —

Правотворчість — це організаційнооформлена діяльність держави із

піднесення державної волі до рівня закону шляхом виявлення по-

треб у нормативно-правовому регулюванні певного типу суспіль-

них відносин і створення у відповідності з цими потребами нових

правових норм, зміни й скасування діючих. П равотворчість є ді-

яльністю із підготовки, затвердження і опублікування норматив-

них актів, що здійснюється компетентними органами держави.

Преамбула (від пізньолат. preambulus — той, що йде попереду, пере-

дує) — це вступна або передмовна частина конституції чи іншого

законодавчого акта, декларації чи міжнародного договору, в якій

викладено принципові положення, обставини, мотиви, аргументи

та цілі прийняття відповідного акта чи укладення договору.

Президент (лат. praesidere — сидіти попереду, головувати) Укра-

їни — це глава Української держави, що виступає від її імені, є

гарантом державного суверенітету й територіальної цілісності

України, додержання Конституції України, прав і свобод людини і

громадянина, втілює національну єдність і наступність державної

влади, займає найвищу сходинку в державній ієрархії та здійснює

верховне представництво держави у внутрішньополітичних й зо-

внішньополітичних відносинах, обирається громадянами України

на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом

таємного голосування строком на п’ять років.

Прем’єр-міністр України — це глава Уряду України, який призна-

чається на посаду Верховною Р адою України за поданням П ре-

зидента України, що вноситься за пропозицією коаліції депутат-

ських фракцій у Верховній Р аді України або депутатської фракції

у парламенті, яка володіє правами такої коаліції, керує роботою

Кабінету Міністрів України, спрямовує її на виконання П рогра-

ми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною

Радою України.

Преюдиціальність (лат. praejudicium — попереднє рішення) — це

презумпція, якою користується рішення Конституційного С уду

України, що виключає можливість заперечення судами загальної

юрисдикції будь-яких інстанцій юридичної вірогідності доведе-

них в процесі конституційного провадження фактів при розгляді

ними позовів у зв’язку з правовідносинами, що виникли внаслідок

дії нормативного акта, неконституційність якого була встановле-

на в порядку конституційного судочинства.

— 541 —

Терм іно логічний словн ик

Принципи (лат. principium — початок, першооснова) виборчого пра-

ва — це умови його визнання і здійснення, які у своїй системній

єдності забезпечують реальний характер волевиявлення народу і

легітимність виборних органів публічної влади.

Промульгація (лат. promulgatio — публічне оголошення) — це публі-

кація закону в офіційних друкованих виданнях.

Пропорційна (лат. pro-portio — співвідношення, співрозмірність) ви-

борча система — це виборча система, яка вимагає розподілу де-

путатських мандатів між політичними партіями (виборчими бло-

ками партій) пропорційно кількості голосів виборців, зібраних

кожною з них у межах відповідного виборчого округу.

Професійні спілки — це добровільні неприбуткові громадські органі-

зації, що об’єднуть громадян, пов’язаних спільними інтересами за

родом їх професійної діяльності, і утворюються для здійснення й

захисту трудових і соціально-економічних прав та інтересів пра-

цюючих.

— Р —

Ратифікація (фр. ratification; від пізньолат. ratificatio — затвер-

дження) — це надання вищим органом державної влади згоди на

обов’язковість міжнародного договору, внаслідок чого останній

стає обов’язковим для даної держави й імплементується (включа-

ється) у її національне законодавство.

Ратифікаційна грамота (гр. γράμμα — лист, послання) — це міжнародно-

правовий документ, яким засвідчується факт надання згоди

на обов’язковість міжнародного договору для даної держави, вида-

ється на підставі акта відповідного органу державної влади, яким на-

дано цю згоду, підписується главою держави чи уряду або головою

парламенту, скріплюється підписом глави зовнішньополітичного

відомства цієї країни і передається іншій державі — стороні цього

договору — в обмін на аналогічну грамоту з боку цієї держави.

Рахункова палата — це постійно діючий орган контролю, який утво-

рюється Верховною Р адою України для здійснення контролю за

надходженням коштів до Д ержавного бюджету України та їх ці-

льовим і раціональним використанням.

Реалізація конституційних прав і свобод — це конституційний про-

цес, який являє собою передбачений і врегульований нормами

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 542 —

конституційного права юридичний механізм забезпечення кожно-

му громадянинові тих матеріальних й духовних благ, що є осно-

вою належних йому суб’єктивних прав, а також охорони і захисту

цих прав від будь-яких протиправних посягань.

Регламент (фр. Rẻglement — упорядкування, врегулювання, розпо-

рядження, припис; від лат. regula — правило) — це нормативно-

правовий акт, яким визначається порядок діяльності колегіаль-

ного органу публічної влади, зокрема встановлюється порядок

проведення зборів, засідань чи зібрань його членів.

Резолюція (лат. resolutio — дозвіл, розв’язання) — це акт, який від-

повідно до Конституції України приймається Верховною Р адою

України в разі висловлення недовіри Кабінету Міністрів України,

що має наслідком його відставку.

Референдне об’єктивне право — це сукупність якісно однорідних

норм конституційного права та норм інших галузей права, що ре-

гулюють суспільні відносини, пов’язані з безпосередньою реаліза-

цією народного суверенітету шляхом проведення всеукраїнського

та місцевих референдумів.

Референдне суб’єктивне право — це гарантоване Конституцією та

законом право громадян України брати участь у прямому народ-

ному волевиявленні.

Референдний процес — це інститут конституційного права, що

об’єднує конституційно-правові та інші галузеві норми права, які

регулюють суспільні відносини, пов’язані з ініціюванням, органі-

зацією та проведенням всеукраїнського і місцевих референдумів,

а також реалізацією їх рішень на практиці.

Референдум (лат. referendum — те, що має бути повідомленим) — це

прийняття рішень з найважливіших питань державного і громад-

ського життя громадянами України шляхом прямого голосування.

Розпуск парламенту — це легітимне дострокове припинення повно-

важень парламенту за рішенням глави держави, прийнятим у ви-

падках та порядку, встановлених законом, що тягне за собою при-

пинення повноважень усіх його членів.

Ротація (лат. rotatio — обертання, колообіг) — це конституційна

процедура, яка полягає у періодичному оновленні певної части-

ни складу парламенту або інших колегіальних органів публічної

влади. В Україні принцип ротації застосовується щодо членів На-

ціональної ради України з питань телебачення і радіомовлення, а

— 543 —

Терм іно логічний словн ик

також А удиторської палати України. Щодо депутатів українсько-

го парламенту принцип ротації наразі не застосовується.

— С —

Санкція (лат. sanctio — непорушний закон, найсуворіша постанова)

конституційно-правової відповідальності — це комплекс перед-

бачених нормами конституційного права примусових заходів або

інших несприятливих наслідків юридичного (особистого та май-

нового) чи політико-юридичного (громадського) характеру, які

можуть бути застосовані державою в особі її органів або безпо-

середньо народом за його власною волею, висловленою шляхом

прямого волевиявлення, за невиконання чи неналежне виконання

тих чи інших конституційно-правових приписів.

Спеціальний прокурор — член спеціальної тимчасової слідчої комі-

сії, яка утворюється Верховною Р адою України у разі ініціювання

питання про усунення П резидента України з поста в порядку ім-

пічменту, який здійснює координацію виконання функцій з орга-

нізації розслідування, підготовки висновку (доповіді) та здійснен-

ня нагляду за додержанням Конституції і законів України при

проведенні процудери імпічменту. П равовий статус спеціального

прокурора законодавством України чітко не визначено.

Спеціальні виборчі дільниці — це виборчі дільниці, що утворюються

у стаціонарних лікувальних закладах, на суднах, які перебувають

в день голосування у плаванні під Д ержавним П рапором Укра-

їни, на полярних станціях України, в установах кримінально-

виконавчої системи та в інших місцях тимчасового перебування

виборців з обмеженими можливостями пересування.

Спеціальні слідчі — три особи, що включаються до складу спеціаль-

ної тимчасової слідчої комісії, яка утворюється Верховною Р адою

України у разі ініціювання питання про усунення П резидента

України з поста в порядку імпічменту. П равовий статус спеціаль-

них слідчих законодавством України докладно не визначено.

Спікер (англ. speaker — особа, що говорить) — це головна посадова

особа однопалатного парламенту або нижньої палати двопалат-

ного парламенту, що головує на парламентських засіданнях, ке-

рує дебатами депутатів, координує діяльність парламенту та його

органів, контролює дотримання парламентських процедур, забез-

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 544 —

печує додержання парламентської етики і дисципліни, підписує

прийняті парламентом акти і представляє парламент у відносинах

з іншими органами влади держави та органами влади іноземних

держав. В Україні функції спікера виконує Г олова Верховної Р ади

України.

Справа законопроекту — це реєстр, що містить документи, внесені в

порядку законодавчої ініціативи, документи, підготовлені в про-

цесі розробки, розгляду, доопрацювання, прийняття відповідного

законопроекту, а також документи, які підготовлені органами Вер-

ховної Р ади, державними органами, установами і організаціями за

зверненням парламенту з приводу цього законопроекту.

Стадії виборчого процесу — це етапи організації і проведення вибо-

рів, в межах яких здійснюються передбачені законом виборчі дії,

а також виборчі процедури, що забезпечують реалізацію виборчих

прав громадян та інших учасників виборів, цілісність, заверше-

ність і легітимність виборчого процесу при формуванні представ-

ницького органу публічної влади.

Стадії конституційного процесу — це сукупність взаємопов’язаних

дій суб’єктів конституційного права, встановлених його процесу-

альними нормами, які складають певну частину конституційного

процесу.

Стадії референдного процесу — це сукупність низки нормативно ви-

значених послідовних дій, спрямованих на реалізацію права гро-

мадян на участь у референдумі.

Суб’єктивне виборче право — це гарантоване державою і закріплене

в Конституції право громадянина держави обирати та бути обра-

ним до її органів, а також до органів місцевого самоврядування.

Це право слід розуміти як встановлене Конституцією та законами

України право громадянина України брати участь у всіх видах ви-

борів на всіх стадіях їх організації, підготовки і проведення.

Суб’єкти конституційно-процесуальних відносин — це індивідуальні

та колективні суб’єкти права, які використовують свою кон-

ституційну правосуб’єктність для реалізації належних їм суб’

єктивних

юридичних прав і суб’єктивних юридичних обов’язків,

визначених нормами конституційного права.

— 545 —

Терм іно логічний словн ик

— Т —

Таємне голосування — це спосіб прийняття відповідних рішень орга-

нами влади, тип голосування на виборах до цих органів, що здій-

снюється за допомогою бюлетенів для голосування і за якого ви-

ключається можливість контролю за волевиявленням особи, що

бере участь у такому голосуванні.

Територіальна громада — це первинна ланка місцевого самовря-

дування, під якою слід розуміти сукупність жителів, об’єднаних

постійним проживанням у межах села, селища, міста, що є само-

стійними адміністративно-територіальними одиницями, або до-

бровільне об’єднання жителів кількох сіл, що мають єдиний адмі-

ністративний центр.

Тимчасова слідча комісія ВР — це колегіальний орган Верховної

Ради України, що утворюється з числа народних депутатів Укра-

їни для здійснення парламентського контролю шляхом проведен-

ня розслідування з питань, що становлять суспільний інтерес.

Тимчасова спеціальна комісія ВР — це колегіальний орган Верхо-

вної Р ади України, який формується з числа народних депутатів

України для підготовки і попереднього розгляду питань, доопра-

цювання проектів законів та інших актів Верховної Р ади, вивчен-

ня чи дослідження питань, віднесених до компетенції парламенту,

що утворюється на визначений парламентом термін і припиняє

свою роботу за результатами обговорення результатів своєї діяль-

ності у відповідних комітетах та на парламентському пленарному

засіданні.

Тимчасові контрольні комісії місцевої ради — це органи ради, які

обираються з числа її депутатів для здійснення контролю з кон-

кретно визначених радою питань, що належать до повноважень

місцевого самоврядування.

Тіньовий уряд — це уряд, який діє неформальним шляхом, форму-

ється представниками депутатської меншості у представницькому

органі публічної влади і, представляючи інтереси парламентської

позиції, є по суті кадровим резервом чинного уряду, оскільки гото-

вий замінити його власним особовим складом у разі припинення

діяльності останнього внаслідок припинення діяльності коаліції

депутатських фракцій у парламенті чи депутатської фракції з пра-

вами коаліції, яка його сформувала, або перемоги тих політичних

сил, які він представляє, на наступних парламентських виборах.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 546 —

— У —

Узурпація (лат. usurpatio — захоплення, заволодіння) державної вла-

ди — це насильницьке повалення конституційного ладу, незакон-

не захоплення державної влади, її присвоєння будь-якою партією,

організацією, громадським діячем, посадовою особою чи держав-

ним органом, яким така влада або відповідний обсяг владних по-

вноважень за конституцією і законами держави не належать, або

зловживання належною їм легітимною владою з використанням

в протизаконних цілях шляхом перевищення наданих законом

владних повноважень.

Український народ — це сукупність громадян України усіх націо-

нальностей, що визначається українською етнічною спільнотою,

яка становить його більшість і є титульною нацією, виступає но-

сієм суверенітету і єдиним джерелом влади в державі, здійснює її

безпосередньо і через органи публічної влади, визначає і змінює

конституційний лад в Україні, є суб’єктом права власності на при-

родні ресурси загальнодержавного значення, має своєю спільною

справою захист суверенітету і територіальної цілісності України,

забезпечення її економічної та інформаційної безпеки, позиціону-

ється в якості пріоритетного суб’єкта політичної системи україн-

ського суспільства.

Уряд — це вищий колегіальний орган виконавчої влади держави, що

формується парламентом відповідно до волі представлених у його

складі політичних партій, які мають встановлену законом більшість,

або главою держави на його власний розсуд, або ними спільно.

Урядовий комітет — це урядовий орган, що створюється для забез-

печення ефективної реалізації повноважень Кабінету Міністрів

України, координації дій органів виконавчої влади, попереднього

розгляду проектів нормативно-правових актів, проектів концеп-

цій, інших документів, що подаються на розгляд Уряду.

— Ф —

Факультативний (фр. facultative — вільний, необов’язковий) рефе-

рендум — це референдум, проведення якого є одним з можливих,

але не обов’язкових шляхів вирішення тих чи інших питань за-

гальнодержавного чи місцевого значення.

— 547 —

Терм іно логічний словн ик

Фальсифікація (від пізньолат. falsificatio — підроблення) вибо-

рів — це дія або комплекс дій, що виражаються в умисному спо-

творенні, викривленні, перекрученні, підтасуванні або завідомо

неправильному тлумаченні чи неправдивому висвітленні подій і

фактів виборчого процесу, які здійснюються шляхом підроблен-

ня виборчих документів, через приписування або завідомо непра-

вильний підрахунок голосів чи результатів голосування на вибо-

рах, що суттєво впливає на характер волевиявлення громадян, які

взяли участь у цих виборах.

— Ц —

Центральна виборча комісія — це незалежний постійно діючий ко-

легіальний державний орган, який забезпечує організацію підго-

товки і проведення виборів П резидента України, народних депу-

татів України, а також всеукраїнських референдумів і здійснює

консультативно-методичне забезпечення виборів до місцевих

рад, сільських, селищних, міських голів і проведення місцевих

референдумів, чим забезпечує здійснення передбачених законом

принципів і засад виборчого процесу, реалізацію виборчих прав

громадян.

Церемонія (лат. caeremonia — шанування, культ) — це офіційний

урочистий акт, що проводиться за встановленою правовими нор-

мами процесуальною процедурою (церемоніалом). Д о офіційних

державних церемоній належать, зокрема, церемонія вступу на

пост новообраного П резидента України, церемонія відкриття пер-

шої сесії новообраної Верховної Р ади України.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 548 —

Сп исок в икор истано ї літератур и

Нормативні джерела

1. Бюджетний кодекс України від 21 червня 2001 року № 2542 — ІІІ // Ві-

домості Верховної Р ади України. — 2001. — № 37–38. — Ст. 189.

2. Віденська конвенція про право міжнародних договорів від 23 трав-

ня 1969 року // Відомості Верховної Р ади Української РСР . — 1986. —

№ 17. — С т. 343.

3. Декларація про державний суверенітет України від 16 липня 1990 року

№ 55 — ХІІ // Відомості Верховної Р ади Української РСР . — 1990. —

№ 31. — Ст. 429.

4. Документ Копенгагенского совещания Конференции по человеческому

измерению С БСЕ от 29 июня 1990 г. // Международные акты о правах

человека. С борник документов. — М.: И НФРА -М-НОР МА, 1999.

5. Європейська хартія місцевого самоврядування від 15 жовтня 1985 року

// Відомості Верховної Р ади України. — 1997. — № 38. — Ст. 249.

6. Загальна Д екларація прав людини від 10 грудня 1948 року // Д окумен-

ти ОО Н/PES/217A.

7. Закон України “Про альтернативну (невійськову) службу” від 12 груд-

ня 1991 року № 1975 — ХІІ // Відомості Верховної Р ади України. —

1992. — № 15. — Ст. 188.

8. Закон України “Про благодійництво та благодійні організації” від 16 ве-

ресня 1997 року № 531/97 — ВР // Відомості Верховної Р ади Украї-

ни. — 1997. — № 46. — Ст. 292.

9. Закон України “Про боротьбу з корупцією” від 5 жовтня 1995 року

№ 356/95 — ВР // Відомості Верховної Р ади України. — 1995. — № 34. —

Ст. 266.

10. Закон України “Про Верховну Р аду А втономної Р еспубліки Крим”

від 10 лютого 1998 року № 90/98 — ВР // Відомості Верховної Р ади

України. — 1998. — № 29. — Ст. 191.

— 549 —

Сп исок в икор истано ї літератур и

11. Закон України “Про вибори депутатів Верховної Р ади А втономної

Республіки Крим, місцевих рад та сільських, селищних, міських голів”

від 6 квітня 2004 року № 1667 — IV // Відомості Верховної Р ади Украї-

ни. — 2004. — № 30–31. — Ст. 382.

12. Закон України “Про вибори народних депутатів України” від 25 бе-

резня 2004 року № 1665 — IV // Відомості Верховної Р ади України. —

2004. — № 27–28. — Ст. 366.

13. Закон України “Про вибори П резидента України” від 18 березня

2004 року

№ 474 — XIV // Відомості Верховної Р ади України. — 1999. —

№ 14. — Ст. 81.

14. Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про вибори на-

родних депутатів України” та деяких інших законодавчих актів Украї-

ни (щодо порядку проведення позачергових виборів до Верховної Р ади

України та заміщення народних депутатів України, повноваження яких

були достроково припинені)” від 1 червня 2007 року № 1114 — V //

Офіційний вісник України. — 2007. — № 41. — Стор. 8. — Ст. 1613.

15. Закон України “Про внесення змін до Конституції України” від 8 груд-

ня 2004 року № 2222 — IV // Відомості Верховної Р ади України. —

2005. — № 2. — Ст. 44.

16. Закон України “Про всеукраїнський та місцеві референдуми” від 3 лип-

ня 1991 року № 1286 — ХІІ // Відомості Верховної Р ади України. —

1991. — № 33. — Ст. 443.

17. Закон України “Про громадянство України” від 18 січня 2001 року

№ 2235 — ІІІ // Відомості Верховної Р ади України. — 2001. — № 13. —

Ст. 65.

18. Закон України “Про Д ержавний реєстр виборців” від 22 лютого 2007 року

№ 698 — V // Г олос України. — 2007. — № 53.

19. Закон України “Про військовий обов’язок і військову службу” від 25 бе-

резня 1992 року № 2232 — ХІІ // Відомості Верховної Р ади України. —

1992. — № 27. — Ст. 385.

20. Закон України “Про затвердження Конституції А втономної Р еспублі-

ки Крим” від 23 грудня 1998 року № 350 — XIV // Відомості Верховної

Ради України. — 1999. — № 5–6. — Ст. 43.

21. Закон України “Про звернення громадян” від 2 жовтня 1996 року

№ 393/96 — ВР // Відомості Верховної Р ади України. — 1996. —

№ 47. — С т. 256.

22. Закон України “Про Кабінет Міністрів України” від 16 травня 2008 року

№ 279 — VI // О фіційний вісник П резидента України. — 2008. —

№ 17. — С тор. 3. — Ст. 557.

23. Закон України “Про комітети Верховної Р ади України” від 4 квіт-

ня 1995 року від № 116/95 — ВР // Відомості Верховної Р ади Украї-

ни. — 1995. — № 19. — Ст. 134.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 550 —

24. Закон України “Про Конституційний С уд України” від 16 жовтня 1996 року

№ 422/96 — ВР // Відомості Верховної Р ади України. — 1996. —

№ 49. — С т. 272.

25. Закон України “Про міжнародні договори України” від 29 червня

2004 року

№ 1906 — IV // Відомості Верховної Р ади України. —

2004. — № 50. — С т. 540.

26. Закон України “Про місцеве самоврядування в Україні” від 21 травня

1997 року № 280/97 — ВР // Відомості Верховної Р ади України. —

1997. — № 24. — С т. 170.

27. Закон України “Про молодіжні та дитячі громадські організації” від

1 грудня 1998 року № 281 — XIV // Відомості Верховної Р ади України. —

1991. — № 1. — С т. 2.

28. Закон України “Про об’єднання громадян” від 16 червня 1992 року

№ 2460 — ХІІ // Відомості Верховної Р ади України. — 1992. — № 34. —

Ст. 504.

29. Закон України “Про особливості звільнення з посад осіб, які суміщають

депутатський мандат з іншими видами діяльності” від 8 липня 2005 року

№ 2783 — IV // Відомості Верховної Р ади України. — 2005. — № 34. —

Ст. 444.

30. Закон України “Про політичні партії в Україні” від 5 квітня 2001 року

№ 2365 — ІІІ // Відомості Верховної Р ади України. — 2001. — № 23. —

Ст. 118.

31. Закон України “Про порядок обрання на посаду та звільнення з по-

сади професійного судді Верховною Р адою України” від 18 березня

2004 року № 1625 — IV // Відомості Верховної Р ади України. —

2004. — № 25. — С т. 354.

32. Закон України “Про правонаступництво України” від 12 вересня

1991 року № 1543 — ХІІ // Відомості Верховної Р ади України. —

1991. — № 46. — С т. 617.

33. Закон України “Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності”

від 15 вересня 1999 року № 1045 — XIV // Відомості Верховної Р ади

України. — 1999. — № 45. — С т. 397.

34. Закон України “Про Р ахункову палату” від 11 липня 1996 року

№ 315/96 — ВР // Відомості Верховної Р ади Украхни. — 1996. — № 43. —

Ст. 212.

35. Закон України “Про статус депутатів місцевих рад” від 11 липня

2002 року № 93 — IV // Відомості Верховної Р ади України. — 2002. —

№ 40. — С т. 290.

36. Закон України “Про статус народного депутата України” від 17 листо-

пада 1992 року № 2790 — ХІІ // Відомості Верховної Р ади України. —

1993. — № 3. — С т. 17.

— 551 —

Сп исок в икор истано ї літератур и

Закон України “37. Про столицю України — місто-герой Київ” від 15 січ-

ня 1999 року № 401 — XIV // Відомості Верховної Р ади України. —

1999. — № 11. — С т. 79.

38. Закон України “Про тимчасове виконання обов’язків посадових осіб,

яких призначає на посаду за згодою Верховної Р ади України П резидент

України або Верховна Р ада України за поданням П резидента України”

від 10 грудня 1997 року № 709/97 — ВР // Відомості Верховної Р ади

України. — 1998. — № 14. — С т. 59.

39. Закон України “Про Уповноваженого Верховної Р ади України з прав

людини” від 23 грудня 1997 року № 776/97 — ВР // Відомості Верховної

Ради України. — 1998. — № 20. — С т. 99.

40. Закон України “Про Центральну виборчу комісію” від 30 червня

2004 року № 1932 — IV// Відомості Верховної Р ади України. — 2004. —

№ 36. — С т. 448.

41. Конституція України від 28 червня 1996 року № 254к/96 — ВР // Відо-

мості Верховної Р ади України. — 1996. — № 30. — С т. 141.

42. Міжнародний пакт про громадянські й політичні права від 16 грудня

1966 року // Д окументи ОО Н A/RES/2200 A (XXI).

43. Постанова Верховної Р ади України “Про деякі питання нормативно-

правового забезпечення порядку роботи Верховної Р ади України” від

8 квітня 2008 року № 247 — VI // Відомості Верховної Р ади України. —

2008. — № 19–20. — С т. 211.

44. Постанова Верховної Р ади України “Про затвердження П оложення

про помічника-консультанта народного депутата України” від 13 жов-

тня 1995 року № 379/95 — ВР // Відомості Верховної Р ади України. —

1995. — № 37. — С т. 283.

45. Постанова Верховної Р ади України “Про проведення всеукраїнського

референдуму в питанні про проголошення незалежності України” від

11 жовтня 1991 року № 1660 — ХІІ // Відомості Верховної Р ади Украї-

ни. — 1991. — № 48. — С т. 663.

46. Постанова Верховної Р ади Української РСР “Про проголошення неза-

лежності України” від 24 серпня 1991 року № 1427 — ХІІ // Відомості

Верховної Р ади Української РСР . — 1991. — № 38. — С т. 502.

47. Рішення Конституційного С уду України “Про Р егламент Конституцій-

ного С уду України” від 5 березня 1997 року // О фіційни вісник Украї-

ни. — 1997. — № 20. — С тор. 87.

48. Рішення Конституційного С уду України № 11-рп/98 від 07.07.1998 р. //

Офіційний вісник України. — 1998. — № 27. — С тор. 139.

49. Рішення Конституційного С уду України № 4-рп/99 від 19.05.1999 р. //

Офіційний вісник України. — 1999. — № 20. — С тор. 283.

50. Рішення Конституційного С уду України № 9-рп/1999 від 27.10.1999 р. //

Офіційний вісник України. — 1999. — № 44. — С тор. 71.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 552 —

51. Рішення Конституційного С уду України № 4-рп/2000 від 11.04.2000 р.

// О фіційний вісник України. — 2000. — № 16. — С тор. 122, ст. 679.

52. Рішення Конституційного С уду України № 4-рп/2001 від 19.04.2001 р.

// О фіційний вісник України. — 2003. — № 28. — С тор. 109, ст. 1379.

53. Рішення Конституційного С уду України № 4-рп/2002 від 20.03.2002 р.

// Вісник Конституційного С уду України. — 2002. — № 2. — С тор. 6.

54. Рішення Конституційного С уду України № 17-рп/2002 від 17.10.2002 р.

// Вісник Конституційного С уду України. — 2002. — № 5. С тор. 11.

55. Рішення Конституційного С уду України № 12-рп/2003 від 26.06.2003 р.

// О фіційний вісник України. — 2003. — № 28. — С тор. 119, ст. 1381.

56. Рішення Конституційного С уду України № 16-рп/2003 від 14.10.2003 р.

// О фіційний вісник України. — 2003. — № 46. — С тор. 13, ст. 2388.

57. Рішення Конституційного С уду України № 4-рп/2008 від 01.04.2008 р.

// О фіційний вісник України. — 2008. — № 28. — С тор. 150, ст. 904.

58. Указ П резидента України “Питання організації виконання Закону Укра-

їни “Про громадянство України” від 27 березня 2001 року № 215/2001

// О фіційний вісник України. — 2001. — № 13. — С тор. 19, ст. 533.

59. Указ П резидента України “Про порядок офіційного оприлюднення

нормативно-правових актів та набрання ними чинності” від 10 червня

1997 року № 503/97 // О фіційний вісник України. — 1997. — № 24. —

Стор. 11.

Літературні джерела

1. Авакьян С. А. А ктуальные проблемы конституционно-правовой ответ-

ственности // Конституционно-правовая ответственность: проблемы

России, опыт зарубежных стран. — М.: И зд-во МГУ, 2001.

2. Алебастрова А. И. П роблемы формирования теоретической кон-

струкции института конституционно-правовой ответственности //

Конституционно-правовая ответственность: проблемы Р оссии, опыт

зарубежных стран. — М.: И зд-во МГУ, 2001.

3. Бентам Иеремия. Т актика законодательных собраний. — СП б., 1907.

4. Боброва І. А. О тветственность в системе гарантий конституционных

норм // Воронеж, 1985.

5. Великий енциклопедичний юридичний словник / За редакцією

Ю. С . Шемшученка. — К.: Юридична думка. — 2007.

6. Гагиев А. К. Р азвитие конституционных норм: допустимые пределы //

Государство и право. — 2000. — № 1.

7. Герье В. О. конституции и парламентаризме. — М., 1906.

8. Дербишайр Д. Денис, Дербишайр Ян. П олитические системы мира: в 2-х

т.: П ер. с англ. — М.: РИПОЛ КЛАССИ К, 2004.

— 553 —

Сп исок в икор истано ї літератур и

9. Кислий Павло, Вайз Чарльз. С тановлення парламентаризму в Україні: на

тлі світового досвіду. — К.: А брис, 2000.

10. Колодій А. М., Олійник А. Ю. П рава людини і громадянина в Україні. —

К.: Юрінком І нтер, 2004.

11. Колосов І. І. Конституционная ответственность — самостоятельный вид

юридической ответственности // Г осударство и право. — 1997. — № 4.

12. Конституційно-правові засади становлення української державності //

В. Я . Т ацій, Ю. М. Т одика, О . Г . Д анильян та ін. — Х.: П раво, 2003.

13. Конституція України: текст О сновного Закону з офіційними тлумачен-

нями Конституційного С уду // О гляд і коментарі В. Ф. П огорілка та

В. Л . Федоренка. — К.: Наукова думка, 2006.

14. Котляревский С. С ущность парламентаризма // Юридический вестник.

— 1913. — Кн. 2.

15. Красникова А. Конституционная ответственность в современном укра-

инском конституционализме // Юридический вестник. — 2001. — № 2.

16. Лучин В. О. Конституционные деликты // Г осударство и право. —

2000. — №1.

17. Милль Дж.-Ст. П редставительное правление // П ер. с англ. — СП б.,

1863.

18. Мишин А. А. Конституционное (государственное) право зарубежных

стран: Учебник. — 8-е изд. — М.: Юридический Д ом “Юстицинформ”,

2001.

19. Мордовец А. С. П рава и конституционная ответственность // Л ичность

и власть: конституционные вопросы. Р остов-на-Дону, 1995.

20. Национальные парламенты мира: энцикл. справ. // А . Х. С аидов; Р ос.

акад. наук, И н-т государства и права. — М.: Волтерс Кливер, 2005.

21. Норман Орнстін. Р оль законодавчої влади в демократичному суспіль-

стві. — Viena: USIS, 1995.

22. Політологія: П ідручник: Вид. 2-ге, перероб. та доп. — Київ: Центр на-

вчальної літератури, 2005.

23. Роберт Г. М. П равила парламентской процедуры: П ер. с англ. — Ва-

шингтон, 1992.

24. Федералист. П олитическое эссе А . Г амильтона, Д ж. Мэдисона и

Дж. Д жея: П ер. с англ. — М.: Весь Мир, 2000.

25. Хрестоматія з історії держави і права України: Навч. посіб. // Упоряд.:

А. С . Ч айковський (кер.), О . Л . Копиленко, В. М. Кривоніс та ін. — К.:

Юрінком І нтер, 2003.

26. Червонная С. А., Петросян М. Е. А мерика в зеркале импичмента // С ША —

Канада: Экономика, политика, культура. — 1999. — №11.

27. Шон Д. Т. Конституционная ответственность // Г осударство и право. —

1995. — № 7.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 554 —

Рекомендована література

1. Алебастрова И. А. Конституционное (государственное) право

зарубежных стран: Учеб. пособие. — М.: Юриспруденция, 2000.

2. Балакірєва Р. С. Конституційне право України: Навч. посібник. — К.:

Центр навч. л-ри, 2003.

3. Батанов О. І. Конституційно-правовий статус територіальних громад в

Україні. — К.: І н Юре, 2003.

4. Батанов О. В. Т ериторіальна громада — основа місцевого самовряду-

вання в Україні. — К.: І н-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН

України, 2001.

5. Виборче право України. Навч. посібник // За ред. В. Ф. П огорілка,

М. І . С тавнійчук. — К.: П арламентське вид-во, 2003.

6. Глухарева Л. И. П рава человека в современном мире. — М.: Юристъ,

2003.

7. Джованні Сарторі. П орівняльна конституційна інженерія. — К.: А ртек,

2001.

8. Історія держави і права України. П ідручник. — У 2-х т. // За ред.

В. Я . Т ація, В. Д . Г ончаренка. — Т ом. 2. — К.: Концерн “Видавничий Д ім

“Ін-Юре”, 2003.

9. Колодій А. М., Олійник А. Ю. Д ержавне будівництво і місцеве самовря-

дування. — К., 2000.

10. Конституційне право зарубіжних країн: Навч. посібник // М. С . Г орше-

ньова, К. О . Закоморна, В. О . Р іяка та ін.; За заг. ред. В. О . Р іяки. — 2-е

вид., допов. і перероб. — К.: Юрінком І нтер, 2004.

11. Конституційне право України // За ред. професора В. Ф. П огорілка. —

К.: Наукова думка, 1999.

12. Конституція України (з офіційним тлумаченням Конституційного С уду

України) // Відповід. редакт. С . Б. Ч ехович. — К.: Л іра-К, 2005.

13. Кравченко В. В. Конституційне право України: Навч. посіб. — Вид. 4-те,

виправл. та доповн. — К.: А тіка, 2006.

— 555 —

Рекомендована література

Кримінальний кодекс України 14. від 5 квітня 2001 року № 2341 — ІІІ //

Відомості Верховної Р ади України. — 2001. — № 25–26. — С т. 131.

15. Кодекс адміністративного судочинства України від 6 липня 2005 року

№ 2747 — IV // Відомості Верховної Р ади України. — 2005. — № 35–36,

№ 37. — С т. 446.

16. Кодекс України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984

року № 8073 — Х // Відомості Верховної Р ади Української РСР . —

1984. — № 51. — С т. 1122.

17. Любимов А. П. Л оббизм как конституционно-правовой институт. М., —

1998.

18. Очерки парламентского права: (Зарубежный опыт) // П од ред. Б. Н. Т о-

порнина. — М., 1993.

19. Рабинович П. М., Хавронюк М. І. П рава людини і громадянина. — К.: А ті-

ка, 2004.

20. Рябов С. Г. П олітична теорія держави. — 2-е вид. — К.: Т андем, 1996.

21. Селиванов А. О. П рава і свободи громадян під захистом Конституційного

Суду України: П равові позиції сучасної доктрини конституційного пра-

восуддя. — К.: Л огос, 2005.

22. Совгиря О. В. Правовий статус парламентської опозиції. Навч. посіб-

ник. — К.: Центр навчальної літератури., 2006.

23. Соколов К. Этюды о парламентаризме // Вестник права. — 1906. —

Кн. 3.

24. Сравнительное конституционное право. — М.: Манускрипт, 1996.

25. Стецюк П. Б. О снови теорії конституції та конституціоналізму. Ч . 1: П о-

сіб. для студентів. — Л .: А стролябія, 2003.

26. Сучасна політична філософія. А нтологія: П ер. з англ.; Упоряд.

Янош Кіш. — К.: О снови, 1998.

27. Фрицький О. Ф. Конституційне право України: П ідручник. — К.:

Юрінком І нтер, 2004. — 2-е вид., перероб. та допов.

28. Чушенко В. І сторичні традиції і форма правління сучасної України //

Драгоманівський збірник, Л ., 1996.

29. Шаповал В. М. Конституційне право зарубіжних країн: П ідручник. — К.:

Артек, 1997.

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 556 —

ДОДАТКИ

ДОДАТОК 1. С хема виборчого процесу чергових президентських виборів

— 557 —

ДОДАТКИ

ДОДАТОК 2. С хема виборчого процесу чергових парламентських виборів

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 558 —

ДОДАТОК 3. С хема виборчого процесу позачергових парламентських виборів

— 559 —

ДОДАТКИ

ДОДАТОК 4. С хема законодавчого процесу (ч. 1)

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 560 —

ДОДАТОК 4. С хема законодавчого процесу (ч. 2)

— 561 —

ДОДАТКИ

ДОДАТОК 5. С хема процедури внесення змін до Конституції України

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 562 —

ДОДАТОК 6. С хема бюджетного процесу

— 563 —

ДОДАТКИ

ДОДАТОК 7. С хема процедури імпічменту Президента України

В. Е. Теліпко

Кон ститу ційно -про цесуа льне право Укра їни

— 564 —

ЗМІС Т

ПЕРЕДМОВА. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 3

ТЕМА 1. Кон ститу ційно -про цесуа льне право як  галузь права , наука і нав чальна д исципліна . . . 8

§ 1. П оняття, предмет і метод конституційно-процесуального права. . . . . . . . . . . . . . . . 8

§ 2. Конституційно-процесуальні норми. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 13

§ 3. Конституційно-процесуальні відносини. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 18

§ 4. Конституційно-процесуальне право як наука і навчальна дисципліна. . . . . . . . . . 21

§ 5. П оняття, зміст і стадії конституційного процесу. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 24

§ 6. Конституційно-процесуальні строки. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . 32