Стилі сучасної української мови

Стиль (лат. stilus - паличка для письма) – 1) Знаряддя для письма в давнину та за середньовіччя. 2) У мові – сукупність мовних засобів і прийомів, вибір яких зумовлений змістом, характером і метою висловлювання.

Стиль літературної мови – це своєрідне мистецтво добору й ефективного використання системи мовних засобів із певною метою в конкретних умовах й обставинах. Дж. Свіфт влучно зауважив, що стиль – це слова, доречні в конкретній ситуації.

Кожний стиль має:

1. сферу використання – коло мовців;

2. функціональне призначення – регулювання службових стосунків, спілкування, листування, повідомлення, вплив тощо;

3. характерні ознаки – форма та спосіб викладу;

4. систему мовних засобів і стилістичних норм – лексику, фразеологію, граматичні форми, типи речень тощо.

Високорозвинена сучасна українська мова має розгалужену систему стилів, серед яких:

• розмовний;

• художній;

• науковий;

• публіцистичний;

• офіційно-діловий;

• епістолярний;

• - конфесійний.

Усі стилі мають усну й писемну форми, хоча усна форма більш притаманна розмовному стилю, а іншим – переважно писемна.

Структура текстів різних стилів неоднакова. Якщо для розмовного стилю характерний діалог (полілог), то для інших – переважно монолог.

Відрізняються стилі мовлення й багатьма іншими ознаками. Але спільними для них є те, що вони представляють усе багатство виражальних засобів мови і виконують важливі суспільні функції – забезпечують спілкування в різних його сферах і галузях.

РОЗМОВНИЙ СТИЛЬ

Сфера використання — в побуті, у родині, на виробництві.

Основне призначення — бути засобом впливу й невимушеного спілкування, жвавого обміну думками, судженнями, оцінками, почуттями, з'ясування виробничих і побутових стосунків.

Якщо звичайне спілкування заздалегідь не плануєтъся, не визначаються його мета і зміст, то ділові контакти передбачають попередню ретельну пілготовку, визначення змісту, мети, прогнозування можливих висновків, результатів. У повсякденному спілкуванні мовці можуть торкатися різних, часто не пов'язаних між собою тем, отже, їхнє спілкування має довільний інформативний характер. Ділова ж розмова не виходить за межі визначеної теми, має конструктивний характер і підпорядкована розв'язанню конкретних завдань, досягненню заздалегідь визначеної мети.

Основні ознаки спілкування:

• безпосередня участь;

• усна форма;

• неофіційність стосунків між мовцями;

• невимушеніть;

• непідготовленість;

• використання несловесних засобів (тембру, пауз, інтонації);

• використання позамовних чинників (ситуація, поза, рухи, жести, міміка);

• емоційні реакції;

• потенійна можливість відразу уточнити незрозуміле, акцентувати на головному.

Основні мовні засоби:

• емоційно-експресивна лексика (метафори, порівняння, синоніми та ін.);

• суфікси суб'єктивної оцінки (зменшено-пестливого забарвлення);

• прості, переважно короткі речення (неповні, обірвані, односкладові);

• часте використання займенників, дієслів із двома префіксами (попо-, пона-...);

• специфічні фразеологізми, фольклоризми, діалектизми, просторічна лексика, скорочені слова, вигуки тощо;

• заміна термінів розмовними словами (мобільний телефон — мобіла, труба).

Розмовний стиль поділяється на 2 підстилі.

1) розмовно-побутовий;

2) розмовно-офіційний.

Типові форми мовлення — усні дігалоги та полілоги. Норми розмовного стилю встановлюються не граматиками, як у книжних стилях, а звичаєм, національною традицією — їх вічуває і спонтанно обирає сам мовець.

ПУБЛІЦИСТИЧНИЙ СТИЛЬ

Сфера використання — громадсько-політична, суспільно-виробнича, культурно-освітня діяльність, навчання.

Основне призначення:

1) розв'язання важливих актуальних суспільно-політичних проблем;

2) активний вплив на читача (слухача), спонукання його до діяльності, необхідності зайняти певну громадянську позицію, змінити погляди чи сформувати нові;

3) пропаганда певних думок, переконань, ідей теорій та активна агітація за втілення їх у повсякдення.

Основні ознаки:

• доступність мови й формулювань (орієнтація на широкий загал);

• логічність доказів і полемічність викладу;

• поєднання точних найменувань, дат, подій, місцевості, учасників, викладення наукових положень і фактів з емоційно-експресивною образністю;

• наявність низки яскравих засобів позитивного чи негативного авторського тлумачення, яке має здебільшого тенденційний характер;

• широке використання художніх засобів (епітеів, порівнянь, метафор тощо).

Основні мовні засоби:

• синтез елементів різних стилів;

• лексика, насичена суспільно-політичними та соціально-економічними термінами, закликами, гаслами;

• багатозначна образна лексика (політичний бо­монд), експресивні сталі вислови (інтелектуальний потенціал), перифрази (біле золото — бавовна);

• уживання в переносному значенні наукових спортивних, музичних, військових та інших термінів (опинитися на лаві запасных, президентский тил пар­ламентский хор, фронт робіт, брудні гроші, відмивання грошей, заморожування цін тощо);

• часте використання іншомовних суфіксів –іст (-ист), -атор, -ація та ін. (пацифіст, культурист, про­вокатор, пролонгація); префіксів псевдо-, нео-, супер-, інтер- та ін. (псевдоідея, неофашизм, суперкомп'ютер інтерактивний);

• різні типи речень, зворотний порядок слів, складні речення ускладненого типу з повторюваними сполучниками тощо;

• використання влучних афористичних, інтригуючих заголовків.

Публіцистичний стиль поділяється на 4 підстилі.

1) стиль ЗМІ — часописи, листівки, радіо, телебачення тощо;

2) художньо-публіцистичний — памфлети, фейлетони, доповіді, нариси тощо.

3) есе — короткий нарис вишуканої форми;

4) науково-публіцистичний — літературно-критичні статті, огляди, рецензії тощо.

ХУДОЖНІЙ СТИЛЬ

Цей найпотужніший стиль української мови можна розглядати як узагальнення й поєднання всіх стилів, оскілки письменники органічно вводять ті чи інші елементи стилів до своїх творів, надаючи більшої переконливості та вірогідності в зображенні подій.

Сфера використання — у творчій діяльності, різних видах мистецтва, культурі й освіті.

Основне призначення - як в усіх зазначених сфе­рах, так і в белетристиці (художній літературі) цей стиль покликаний, крім інформаційної функції, виконувати найсуттєвішу - естетичну: впливати засобами художнього слова через систему образів на розум почуття та волю читаів, формувати ідейні переконання, моральні якості й естетичні смаки.

Основні ознаки:

• образність (образи - персонажі, колективи-символи — словесні, зорові);

• поетичний опис дійсності навіть у прозових і драматичних творах;

• естетика мовлення, призначення якої - викликати в читача почуття прекрасного;

• експресія як інтенсивність вираження (урочисте, піднесене, увічливе, пестливе, лагідне, схвальне, фамільярне, жартівливе, іронічне, зневажливе, грубе тощо);

• зображувальність (тропи, віршова форма, поетичні фігури), конкретно-чуттєве живописания дійсності;

• відсутніеть певної регламентації використання засобів, про які йтиметься далі, та способів їх поєд­нання, відсутніесть будь-яких нормувань;

• суб'єктивізм розуміння та відображення (індивідуальне світобачення, світовідчуття спрямоване на індивідуальне світосприйняття й інтелект читача).

Основні мовні засоби:

• наявність найрізноманітнішої лексики, переважно конкретно-чуттєвої;

• емоцчійно-експресивна лексика (синоніми, антоніми, омоніми, фразеологізми);

• авторські новотвори, формування індивідуального стилю митця;

• історизми, архаїзми, діалектизми, просторічні елементи, жаргонізми;

• поширене вживання дієслівних форм: родових особових, часових, широке використання різноманітних типів речень, синтаксичних зв'язків, особливості інтонування та ритмомелодики.

Повною мірою представлені всі стилістичні фігури (еліпсис, періоди, риторичні питання, звертання багатосполучниковість, безсполучниковість та ін.).

Художній стиль поділяється на 4 підстилі:

1) епічний - прозові твори: епопея, роман, повість казка, байка, оповідання, новела, художні мемуари, нарис

2) ліричний - поезія, поема, балада, пісня, гімн, елегія, епіграма;

3) драматичний - драма, трагедія, комедія, мело­драма, водевіль;

4) комбінований - ліро-епічний твір, ода, художня публіцистика, драма-феєрія, усмішка.

НАУКОВИЙ СТИЛЬ

Сфера використання - науково-технічна література, освіта.

Основне призначення - викладення результатів досліджень (про людину, суспільство, явища природи тощо), обгрунтування гіпотез, доведення істинності теорій, класифікація й систематизація знань роз’яснення явищ, активізація інтелекту читача для їх осмислення.

Основні ознаки:

• ясність (понятійність) і предметність тлумачень;

• логічна послідовність і доказовість викладу;

• узагальненість понять і явищ;

• об'ективний аналіз;

• точність і лаконічність висловлювань;

• аргументаія та переконливість тверджень;

• однозначне пояснения причинно-наслідкових зв'язків;

• докладні висновки.

Основні мовні засоби:

• велика кількість наукової термінології;

• наявність схем, таблиць, графіків, діаграм, карт, систем математичних, фізичних, хімічних та інших знаків і позначок;

• оперування абстрактними, переважно іншомовними, словами;

• використання наукової фразеолоії, термінологічних словосполучень;

• залучення цитат і посилань на першоджерела;

• як правило, відсутність авторської індивідуальної манери та емоційно-експресивної лексики;

• чітка композиційна структура тексту (поділ на розділи, частини, пункти, підпункти, параграфи, абзаци із застосуванням цифрової або літерної нумерації);

• характерна монологічність текстів;

• переважання різнотипних складних речень, стандартних виразів (кліше).

Окрім переважного вживання іменників та відносних прикметників, наявні дієслівні форми, зазвичай безособові, узагальнені чи неозначені, як правило, теперішнього часу; значну роль відіграють дієприслівникові й дієприкметникові звороти, які додатково характеризують дії, предмета та явища.

Науковий стиль поділяється на 4 підстилі.

1) власне науковий — монографія, рецензія, стаття, наукова доповідь, реферат, повідомлення, курсова й дипломна роботи, тези;

2) науково-популярний — застосовується для до­ступного викладу інформації про наслідки складних досліджень для нефахівців;

3) науково-навчальний — реалізується в підруч-никах, лекціях, бесідах для логічного й образного викладу;

4) виробничо-технічний — використовується у спеціальній літературі, що обслуговує різноманітні галузі господарства та виробництва.