2. Об’єктивна необхідність та сучасні форми державного регулювання суспільного відтворення

Хоча господарський механізм ринкової економіки являє собою велике досягнення людської цивілізації, він ще задовго до становлення капіталізму виявив свою нездатність самостійно забезпечувати відтворення суспільного виробництва. Про цю нездатність у ІV столітті до нашої ери писали китайські дослідники, даючи таке визначення ринку: “Ринок – це те, по чому пізнають лад та безладдя у стані господарства”. Справа в тому, що на певному етапі розвитку сама ринкова система руйнує свою основну ознаку – вільну конкуренцію і починаються процеси самогальмування. Інакше кажучи, ринок – не всемогутній. Йому властиві певні суперечності, а то й вади. Серед них найбільш помітними є такі:

• розвиток ринкової економіки в умовах вільної конкуренції неминуче приводить до виникнення монополій, які придушують вільну конкуренцію;

• ринкові відносини неминуче призводять до безробіття і неповного використання матеріальних ресурсів;

• ринкова економіка без втручання держави неспроможна забезпечити прискорення НТП, визначити прогресивну структуру виробництва і т. ін.;

• ринкова економіка без втручання держави не може забезпечити відтворення у галузях, які не дають прибутку, але продукція яких необхідна суспільству;

• ринковий механізм не може забезпечити навіть просте відтворення у сфері суспільного транспорту, освіти, охорони здоров’я, оборони та ін.;

• ринковий механізм нездатний відтворити стан навколишнього середовища;

• ринкова економіка поглиблює соціальну нерівність у суспільстві і цим самим створює загрозу своєму існуванню.

Оскільки ринок неспроможний вирішити всі проблеми економічного життя, виникає об’єктивна необхідність державного втручання в економіку. Однією з форм такого втручання є державне регулювання суспільного відтворення. Вперше ідею про об’єктивну необхідність державного регулювання економіки обґрунтували класики марксизму. Вони аргументовано довели, що ринкове стихійне регулювання за допомогою внутрігалузевої і міжгалузевої конкуренції неспроможне забезпечувати пропорційний розвиток економіки, виявляти пріоритетні напрями науково-технічного прогресу, створювати необхідну інфраструктуру, утримувати збиткові галузі, що виробляють потрібну суспільству продукцію, успішно розв’язувати соціальні проблеми та ін.

Про необхідність державного регулювання економіки писав англійський економіст Дж. Кейнс у книзі “Загальна теорія зайнятості, процента і грошей” (1936 р.). Він спростував основні положення економічного лібералізму і довів, що механізм ринку не може забезпечити гармонійний розвиток економіки, оскільки породжує безробіття та недовантаження виробничих потужностей. Розв’язати усі ці проблеми, на думку Дж. Кейнса, може лише держава шляхом широкої соціалізації інвестицій. Після другої світової війни рекомендації кейнсіанської теорії враховують практично всі держави, здійснюючи регулювання економіки.

Основними методами довгострокового державного регулювання ринкової економіки є планування, програмування і прогнозування. Планування полягає у складанні державними органами планів економічного і соціального розвитку на кілька років. У планах держава пропонує підприємцям орієнтири для майбутнього розвитку, інформує їх про можливі зміни кон’юнктури.

Державні плани є обов’язковими тільки для державних підприємств і установ, а для приватних фірм вони мають індикативний характер, тобто дають лише інформацію для подальших дій, орієнтують на найбільш прибуткову діяльність. Разом з тим держава стимулює приватні фірми за виконання державних планів. Вона бере участь у інвестиціях цих фірм, збуту продукції, надає пільгові кредити тощо.

Найбільший розвиток планування набуло у Франції та Японії, де протягом всього періоду після другої світової війни приймалися, головним чином, п’ятирічні плани. Планування здійснюється також у Голландії, Італії, Бельгії, Норвегії та інших країнах. У США та Німеччині державне планування перебуває у фазі становлення.

Програмування застосовується майже усіма державами для вирішення великих технічних, економічних або соціальних проблем, які вимагають об’єднання зусиль підприємств різних галузей та сфер діяльності. У програмах вказуються фірми, що беруть участь у розв’язанні проблеми та конкретні завдання кожній з них – обсяг робіт, термін виконання, постачальники виробничих ресурсів, порядок фінансування тощо.

Найбільшого поширення програмування набуло у США та Японії. За допомогою державних програм було створено космічний корабель “Аполлон”, побудовано тунель крізь Ла-Манш, забезпечено розвиток енергетики, індустрії інформації, інфраструктурних комплексів.

Прогнозування полягає в одержанні аргументованого уявлення про тенденції розвитку всієї економіки або окремих її частин. Прогнози розробляються на п’ять і більше років і використовуються при плануванні та програмуванні економіки. Прогнози розробляються державними органами спільно з представниками промисловості, банків, страхових компаній, консультаційних фірм, науково-дослідних установ та ін.

Основними засобами короткострокового державного регулювання економіки є податкова та кредитна політика, регулювання цін і доходів, державні замовлення. Податкова політика держави проявляється у зміні ставки податків та запровадженні або скасуванні податкових пільг з метою стимулювання або обмеження тих чи інших економічних процесів. Кредитна політика держави проявляється у зміні облікової ставки емісійного банку та збільшенні обов’язкового мінімуму внесків, що впливає на вартість кредитів, які одержують у комерційних банках.

Подорожчання кредиту використовується для обмеження інвестиційної активності, здешевлення – для стимулювання розширення та оновлення виробництва. Збільшенням обов’язкового мінімуму внесків центральний банк обмежує кредитні ресурси приватних банків, що призводить до зростання плати за кредит і стримує розвиток виробництва. На обсяги кредитних ресурсів, а через них і на процес відтворення держава впливає також шляхом продажу та купівлі облігацій. Продаючи облігації, держава вилучає з приватної кредитної системи ресурси позичкового капіталу і цим стримує розвиток виробництва. Купуючи облігації, держава збільшує кредитні ресурси приватних структур, що створює більш сприятливі умови для відтворення.

Важливим засобом короткострокового державного регулювання економіки в сучасних умовах є регулювання цін та доходів. Оскільки державний вплив на ціни через податкову і кредитну політику не завжди є ефективним, держава все частіше здійснює пряме регулювання цін і встановлює контроль над ними. Так, держава встановлює максимально граничні ціни і заробітну плату, збільшення цін та заробітної плати після одержання санкцій державних органів. У США держава регулює 10 процентів цін на споживчі товари, зокрема, на пшеницю, кукурудзу, рис, кормове зерно, бавовну і деякі інші товари. В Японії держава регулює ціни на рис, м’ясо, молочні продукти, залізничні тарифи, водопостачання, теплопостачання, електроенергію, газ, освіту та медичне обслуговування, що становить 20 процентів споживчих цін. У країнах Європейського економічного співтовариства (ЄЕС) регулюються 88 – 97 процентів цін на сільськогосподарську продукцію.

В інтересах розвитку економіки держава може встановлювати ціни на деякі товари нижче їх вартості і навіть нижче собівартості. В сучасних умовах такі ціни встановлені на продукцію сільського господарства, що перешкоджає підвищенню цін на продукти харчування і забезпечує умови відтворення робочої сили. Виробникам продукції сільського господарства виплачуються дотації.

Як вже говорилося, держава здійснює пряме регулювання доходів. Правовою основою такого регулювання є кодекс законів про працю, договір з питань оплати праці між профспілкою, міністерством, підприємством та конкретними робітниками.

Досить ефективним інструментом впливу на сукупний попит є державне замовлення на виробництво тих чи інших товарів та послуг. У США держава як покупець замовляє до 20 процентів валового національного продукту. Держзамовлення виступає надійним ринком збуту, особливо на тих фазах промислового циклу, на яких загострюється проблема реалізації. Через свої замовлення держава здійснює закупівлі різних товарів для створення резервних фондів, якими держава маневрує з метою пом’якшення структурних криз.

Важливим засобом державного регулювання виступає зовнішньоекономічна політика, яка охоплює всі економічні операції, що здійснюються між господарськими суб’єктами певної країни з їхніми іноземними партнерами. Зовнішньоекономічна діяльність включає в себе експорт й імпорт товарів, капіталу і послуг, транснаціональний рух робочої сили та грошей, зміну та відміну мита, валютно-політичні заходи (ревальвація і девальвація власної валюти), участь у міжнародних економічних організаціях тощо.