51. Історія створення та склад „Старого Заповіту”. Тора

Головна писемна пам'ятка давньоєврейської культури відома нам як біблійний Старий Завіт (нерідко вживають форму "Заповіт", що не зовсім виправдано ). До складу Старого Завіту входять три ве­ликих цикли: Тора ("Закон") або П'ятикнижжя, - п'ять хронікальне законодавчих книг (Буття, Вихід, Левіт, Числа, Повторення Закону), створення яких приписують Мойсею; Пророки - розділ, до якого вхо­дять давні хроніки (Книга Ісуса Навина, Книга Суддів "Ізраїлевих, Книги Царств), а також власне пророчі твори, написані чотирма "великими" (Ісайя, Ієремія, Ієзекіїль, Даниїл) та дванадцятьма "мали­ми" (Осія, Іоїль, Амос, Іона, Йов, Наум та ін.) пророками; Писання -зібрання переважно поетично-дидактичних текстів, різних за жанрами (гімни, псалми, Притчі та Премудрощі Соломонові, лірична поема "Пісня пісень", деякі хронікальні тексти).

Змістом Тори стали єврейська міфологія та релігійно-юридичні норми, якими регулювалось життя людини.

У книзі Буття (назва вже зі слов'янського перекладу) розпові­дається про створення світу та людини, про перших людей і всесвіт­ній потоп, що поглинув грішне людство. Біблійний міф про потоп близький до вавилонських переказів. Але в поемі про Гільгамеша йдеться про стихійне лихо, за щось наслане на людей богами, які не можуть між собою про все домовитись. Ягве ж карає грішників і рятує праведного Ноя (відповідає месопотамському Ут-Напішту), його домо­чадців та "насіння землі" - "кожної тварі по парі". З 12-ї глави книги починається історія обраного Богом народу. Героями повіствування стають так звані "патріархи" - Авраам, Ісаак, Яків, Йосип.

52. Музика та театр Середніх віків.

Музика розвивалася як частина релігійної культури й була тісно пов’язана із храмом. В епоху Середньовіччя виникає і складається тип молитовних піснеспівів – григоріанський хорал (його ввів папа Григорій І). У збірці григоріанських хоралів “Аптифонарій” за кожним днем церковного календаря закріплювалася своя молитва-спів. Григоріанський хорал – це унісонний спів чоловічого хору на латинській мові без музикального супроводу. У ньому поєднувалися дві частини:

1) Ordinarium – незмінні розділи богослужіння:

• Kyria (Господи, помилуй);

• Gloria (Слава);

• Credo (Вірую);

• Sanctus (Свят);

• Agnus Dei (Агнець Божий);

2) Proprium – псалми для кожного дня різні.

З ІХ ст. з’являється орган, а з ХІІ ст. – поліфонічна меса на 3 – 4 голоси.

У Середні віки з’являється декілька видів запису музичних творів за допомогою нот – т. зв. нотацій:

• квадратна нотація (ХІІ – ХІІІ ст.);

• готична нотація (ХІ – ХІІІ ст.);

• конданарний спів (ХІ – ХІV ст.);

• крюкова, або знаменна нотація (ХІ – ХVІІ ст.).

Театр об’єднав релігійну і народну культури. Виник з літургії, тому перші жанри були “анімацією” Священного писання:

• пасіон (пристрасті);

• міракль (чудо);

• містерії (таїнства).

А вже потім з’явилися світські та народні вистави – мораліте, фарс, соті.

53.Типологічні риси Ренесансу.

Головні риси цієї культури суттєво відрізняють Ренесанс від Середньовіччя, це:

• гуманізм: людина визнається мірою всіх речей;

• антропоцентризм як повернення до ідеалів античності, що поставила людину у центр Всесвіту. Саме тому всі складові природи людини (і духовної, і тілесної) визнаються прекрасними і моральними;

• новий погляд на людину: позастанова оцінка людини (незалежно від її відношення до тієї чи іншої верстви населення, прошарку суспільства);

• нова антифеодальна етика, основана на індивідуалізмі;

• особливе ставлення до античності як епохи гармонії, світу розуму і тілесної природи людини: розпочато переклади античних творів, їх розшуки, якими займаються не тільки вчені, а й звичайні люди (відома історія заможного комерсанта – Нікколо Нікколі (1364 – 1437 рр.), який все своє багатство віддав на першу в Європі публічну бібліотеку з 800 тис. рукописів античних авторів);

• новий погляд на релігію – антропоцентричний, коли стверджується думка, що Бог – творець світу, але людина свої добрі справи робить не з волі Бога, а самостійно, при цьому розум стоїть вище за віру;

• модифікація християнської традиції, її співвіднесеність з традиціями античного (а це означає – язичницького) світогляду.

У роботі І.Х. Черняка показано, як активно вивчали вчені-гуманісти Старий і Новий Завіти. З’являються нові переклади, але ставлення до тексту Біблії було позбавлене святості. Так, Макеті з нерозумінням і ваганням сприймає роздуми про життя і смерть в “Єкклезіасті”, а Лоренцо Валла критикує Біблію як філолог, роблячи спробу навіть досліджувати походження символу віри, Веджо протиставляє тексти Нового Завіту про тілесні покарання (послання св. Павла) судженням Старого Завіту і т. ін.;

• критичне ставлення до церкви, яке виявилося в антипапських сатирах Ф. Рабле, “Божественній комедії” Данте, “Похвалі Глупості” Еразма Роттердамського.

В епоху Ренесансу створені важливі соціальні вчення. Ніколло Макіавеллі в трактаті “Монарх” розробляє теорію розбіжностей між політикою та моральністю, стверджуючи ідею несумісності моралі із політикою і владою. Його афоризм “Ціль виправдовує засоби” не є декларацією позитивного ідеалу, а тільки фіксує об’єктивний трагізм цієї розбіжності.

Лоренцо Валла, філософ-гуманіст, дає філософське обґрунтування гедоністичної моралі, вважаючи насолоду (не тільки духовну, а й тілесну) смислом життя людини (трактати “Про насолоду”, “Про істинне та удаване благо”).

Ця епоха дає світові утопію як форму вчення про життєустрій: італієць Томмазо Кампанелла (“Місто Сонця” 1602 – 1623 рр.), англієць, письменник і державний діяч Томас Мор (1516 р.) дали світові не тільки утопічні ідеї, а й саму назву – “Утопія” (у-топос: місце, якого немає).

Ренесанс – епоха величезних наукових відкриттів: Христофор Колумб, Васко да Гама, Ф. Магеллан, М. Коперник, Й. Кеплер, Й. Гутенберг – це перелік імен, за кожним з яких стоять великі відкриття.