75. „Енеїда” Котляревського – перлина української бурлескної думки

"Батьком" нової української літератури часто на­зивають Івана Котляревського (1769-1838). Поема Котляревського "Енеїда" (1798) була першою поемою, написаною живою українською мовою, в якій поєдналися жанрові та художньо-поетичні традиції старої української літератури з новою, підкреслено демократичною національною ідеологією.

Обробки уривків класичної поеми Вергілія були популярним заняттям західноєвропей­ських, російських та українських студентів і літераторів ще у XVII-XVI11 ст., успішно ро­билися раніше й спроби писати живою мовою, особливо в бурлескно-травестійному жанрі. Однак "Енеїда" Котляревського стоїть у цьому ряду цілком осібно. Виділяє її особ­ливий дух, що поривається з рутини прини­ження і неволі бажанням "вдарити лихом об землю" і полинути в інший, хай навіть уявний і несерйозний, але чимось такий реалістично близький світ вигнаних з батьківщини українських "троянців". Цей бурлескно-травестійний твір є однією з найбільш талановитих переробок поеми римського поета Вергілія, в якій автор подав панорамну картину українського народного життя. Бурлескно-травестійні образи троянців і античних богів, описи їхніх взаємовідносин, багатство етнографічного матеріалу, гумористич­ний підхід до теми, насиченість гострою суспільно-моральною сатирою зробили поему Котляревського надзвичайно популярною. Оптимістич­ний настрій поеми на фоні цілеспрямованого упослідження української культури сприймався як гідна відповідь імперській політиці в Україні, вселяв віру в майбутнє й натхнення в багатьох сучасників.

Гумористично-сатирична форма літературної творчості І.Котля­ревського мала багато послідовників. Найбільш яскравими серед них були Петро Гулак-Артемовський та Євген Гребінка, які часто користувались у своїй творчості формою байки, але писали також ліричні поезії, історичні поеми, повісті тощо як українською, так і російською мовами.

77. Українська культура XVIII - першої половини XIX ст.

Поняття "українське національно-культурне відродження" відображае процес становления і розвитку культурно-освітнього та громадсько-політичного життя України протягом кінця XVIII - початку XX ст. Українське національне відродження розпочалося на східноукраїнських землях в кінці XVIII ст. Воно стимулювалося, з одного бо­ку, природними процесами загальнокультурного розвитку, з іншого -необхідністю протидії упосліджувальній політиці російського цариз­му. Тяжке політичне, соціально-економічне становище, культурний занепад викликали "захисну реакцію", що проявилася у цілому комплексі подій і явищ, які свідчили про засвоення частиною інтелігенції і значне поширення в масах національної свідомості, активізацію українського національного руху в усіх його формах, як спочатку культурницько-просвітніх, так згодом і політичних, про розвиток усіх галузей культурного життя українців. Втративши будь-яку надію на державне опертя і підтримку в процесах культурного розвитку, діячі української культури були поставлені в умови постійного доведения чинності національної культури в її суто етнічному розумінні. Етнографізм за цих обставин мусив стати і став визначальною рисою формування нової української культури. Пізніше це мало свої негативні наслідки у галузі виховання національної еліти і в справі політичної реалізації національних прав українців, однак прийнятної альтернативи етнографізму протягом довгого часу просто не було.

Національне відродження як поняття окреслгое процес набуття етносом таких якісних рис, які дозволяють йому усвідомити себе націею, дійовою особою історії й сучасного світу. Воно було характерним для тих етнічних спільнот, які в попередні часи втратили власну дер-жавність і самостійне національне життя взагалі. За власне відроджен­ня, починаючи з межі ХVШ-ХІХ ст., так чи інакше боролись усі слов'янські народи, за винятком хіба що росіян. Об'ективна мета процесу національного відродження полягала в оздоровленні і консолідації української нації та відтворенні української державності.

Напередодні українського національного відродження протя­гом попереднього історичного періоду разом із втратою елементів державності було знекровлене і самостійне українське національне життя взагалі, яке спиралося на тісну взаемодію козацького, духівницького, міщанського та селянського станів у межах наданих їм автономних прав, які передбачали можливість зміни суспільного статусу. Разом із втратою цих прав зникае й попередня міжстанова взаемодія, натомість за часів Катерини II встановлюються жорсткі й непрохідні межі імперських "сословій". Особливо дошкульним було катастрофічне послабления не так давно перед тим сильної націо­нальної еліти, передусім інтелігенції, яка об'ективно повинна відігравати роль лідера у процесах національного відродження, а нато­мість зазнала русифікації та полонізації.

Наприкінці XVIII ст. етноісторичну територію України було розподілено між Російською та Австрійською імперіями. Характер колонізаційної політики цих імперій помітною мірою впливав на форми і сутність українського життя.

Політична система царської Росії характеризувалась деспотиз­мом та посиленням уніфікації в усіх сферах суспільного життя. Австрія (з 1867 р. - Австро-Угорщина), навпаки, з часом розпочала еволюцію в бік сприйняття конституційних та загальнодемократичних цінностей, що позитивно впливало на життя провінцій. Але повністю демократичною, не в останню чергу задяки тупцюванню у вирішенні національного питания, Австро-Угорщина так і не стала до самого розпаду в 1918 р.

Українське національне відродження базувалось на попередніх здобутках українського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним підірунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало головну його цінність - рідну мову. Виходячи з цього, стартові умови для відродження були кращими у Наддніпрянщині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державноавтономного устрою, політичних прав, залишки вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення, та козацького суду, а най-головніше — тут хоча б частково збереглася власна провідна верства - колишня козацька старшина, щоправда, переведена у дворянство.