54. Культура Реформації.

У ХVІ ст. виникає широкий антикатолицький рух за оновлення християнства – Реформація як реакція на неспівпадіння ідеалів Ренесансу з дійсністю.

Початок пізнього Відродження в Італії у часі збігся з початком доби Реформації, яку інколи називають Північним Ренесансом, і яка об'єднує культурний розвиток країн Північної Європи - Німеч­чини, Нідерландів, Швеції, Франції, Англії, а також (частково) Іспа­нії. Ідейна боротьба в цих країнах в XVI-XVII ст. виступає під пра­пором кардинальної церковної реформи. Суспільно-політичний рух Реформації відіграв величезну, якщо не визначальну роль у станов­ленні буржуазно-демократичних суспільств і створенні засад нової європейської культури.

Існує також думка, що Ренесанс і Реформація - це протилежні одне одному явища, більш того, Реформацію вважають реакцією на Відродження. У дійсності це були два паралельні духовні рухи, початково міцно пов'язані між собою на основі гуманістичного вивчення і критики латинського тексту Біблії. Але якщо італійські гуманісти намага­ються створити своєрідну художню видозміну християнської релігії, використовуючи погляди античних філософів, то попередники Ре­формації (англієць Віклеф, чех Гус) та її сучасники (нідерландець Еразм, німець Лютер, француз Кальвін) прагнули воскресити демо­кратичну релігію ранніх християн, звільнивши її від накопичених протягом століть перекручень та викривлень.

Однак розкол у рядах ренесансних і реформаційних гуманістів справді відбувається після жвавої переписки між ренесансним гума­ністом Еразмом Ротердамським (який здійснив велику наукову ро­боту з критики латинської версії Біблії, порівнюючи її з грецькими оригіналами) і Мартіном Лютером. При цьому такі "непринципові" реформатори, як Цвінґлі і Букер залишилися вірними "первісному", нерозчленованому гуманістичному руху, а найбільш "продуктивні" реформатори Лютер і пізніше Кальвін відмежувалися від нього. Спільною для Відродження і Реформації була потреба подолання величезної прірви між теорією і практикою християнського життя того часу за допомогою попередньої духовної спадщини, але шляхи подолання цієї прірви було обрано різні. Слід відзначити також, що реформаційна ідеологія досить швидко поширилася серед населення багатьох країн Європи, набуваючи все нових і нових форм, тоді як ренесансна культура лишилася надбанням вузького прошарку гума­ністів і досить скоро розчинилася в нових ідейних течіях.

Від самого початку реформаційний рух не був однорідним, у ньому деякий час співіснували радикально-революційна течія "анабаптистів" (перехрещенців), очолювана спочатку Томасом Мюнцером, і дві реформаційно-еволюційні течії, відомі як лютеранство і цвінґліанство. Прихильні до Лютера німецькі князі 1525 р. розпра­вилися з селянським рухом Томаса Мюнцера, а на землях Швейцар­ської конфедерації цвінґліанський рух скоро мирним шляхом посту­пився новому вченню Жана Кальвіна. Тому основними реформацій­ними течіями стали лютеранство і кальвінізм. Ці дві течії й склали основу третьої, після православ'я і католицизму, гілки Християнства, відомої як протестантизм.

Одним з важливих наслідків Реформації і, як часто вважають, од­ним з її різновидів став також початок Контрреформації всередині ка­толицької церкви, яка нарешті усвідомила необхідність внутрішньої реорганізації і пішла на її здійснення після Тридентського "вселен­ського" собору, засідання якого розтягайся на 18 років (1545-1563).

На відміну від елітарного Відродження, Реформація намагалась охопити найширші верстви населення. Це сприяло відходу від власти­вого гуманістам Відродження пієтету до класичної та нової латини і поверненню на шлях утвердження у правах національних літературних мов. Крім того, антигуманістична спрямованість Реформації проявляла­ся у тому, що "звільнення" людини пов'язувалося з ідеологією, яка при­нижує її, стверджує її зіпсованість, принципову несвободу навіть у дося­гненні "спасіння". Реформаційний рух, з одного боку, відбивав уже іс­нуючі в широких колах європейської громадськості умонастрої, а з ін­шого - відкрив шляхи формування цілком нової художньої культури.