72. С.Гулак-Артемовський в історії української музики.

Невід'ємною складовою національного театру була українська музика. Але серед усіх видів і жанрів застосування музики в театрі у розвитку найважливішого - опери - склалися найнесприятливіші умо­ви, що пояснюється відсутністю приміщень і необхідного оркестрово­го супроводу в розпорядженні українського музично-драматичного театру, відсутністю національної оперної традиції. Але й тут крига скресає. У 1863 р. приятель Т.Шевченка Семен Гулак-Артемовський створює першу українську національну оперу "Запорожець за Дуна­єм", поет і композитор Петро Ніщинський пише музичну картину до п'єси Шевченка "Назар Стодоля", "Вечорниці", "Ой закувала та сива зозуля". Створюючи яскраві взірці національної музики, українські композитори розробляють тематику творів М.Гоголя, Т.Шевченка, поетичного фольклору, беручи за основу українську народну пісню.

Переламне значення для розвитку української музики має творчість Миколи Лисенка. Його вважають засновником великих музичних форм, першим творцем дійсно української за духом й ма­теріалом опери ("Різдвяна ніч", "Тарас Бульба", "Утоплена", "Пан Коцький", "Зима й весна").

Так звана післялисенківська доба характеризується інтересом пе­реважно до музики вокальної, особливо хорової, яка спирається на на­родну музику (К.Стеценко, М.Леонтович, Я.Степовий, О.Нижанків-ський, Я.Лопатинський). У народних вокальних традиціях написано і національний український гімн "Ще не вмерла України ні слава, ні во­ля" (1862, музика М.Вербицького, слова П.Чубинського).

73. ТворчістьТ.Шевченка-художника.

Усеобіймаюча творчість Шевченка-поета залишала довгий час у тіні його образотворчу спадщину, а між тим саме за художній талант молодого кріпака викупили з неволі російські та українські діячі куль­тури. Академік Петербурзької академії мистецтв Т.Шевченко мав свою неповторну манеру малюнку, що давалася взнаки в усіх тих різноманіт­них жанрах і техніках виконання, якими багата його образотворча спа­дщина. Контрастне поєднаня м'яких півтонів з динамічними контурами образів становлять собою одну з визначальних, але далеко не єдиних

особливостей його художньої манери. Написані Шевченком обличчя міг написати тільки Шевченко, написані ним дерева мають свої особливості в усіх роботах, змальована ним архі­тектура також дивовижним чином виступає саме як Шевченкова архіте­ктура. Зображені художником люди або лагідно й щиро посміхаються (див. один з ранніх малюнків "Дів­чина у ліжку"), або смиренно несуть важкий хрест долі (див мал. "На цвинтарі"). Як не дивно, але протест-на тема у розмаїтій графічній та живописній спадщині Шевченка явно виступає дуже рідко ("Смерть гладіатора"), хоча значна кількість ство­рених художником образів викликають діяльне співчуття. Вихований на традиціях академічної школи кла­сицизму, Шевченко через роман­тизм поступово переходить до реалізму в живописі та графіці. Найбільш відомими є Шевченкові портрети і картини побутової та історичної тематики, пейзажі ("Селянська родина", "Катерина", "Дари в Чигирині", "Старости", "Судна Рада"). "Притча про блуд­ного сина" (1856) яскраво ілюст­рує духовну еволюцію героя і ха­рактеризується відходом від ака­демічних канонів, ознаменувавши початок нової доби у вітчизня­ному образотворчому мистецтві.