61. Експресіонізм та фовізм.

При всіх складних переплетеннях різних художніх напрямків у мистецтві XX в. чітко простежуються дві основні тенденції: пошук нових реалістичних форм і відхід від принципів тієї реалістичної системи, що була властива європейському мистецтву ще часів античності. З початку XX в. починається період авангардизму або модернізму, під яким мається на увазі сукупність художніх напрямків у культурі першої третини XX сторіччя, єдиних у бажанні порвати з реалізмом, скинути всі існуючі раніше художні традиції. Всі абстракціоністські плини мають одне загальне: вони відмовляють мистецтву в прямої зображальності, заперечують пізнавальні, истолковательные функції мистецтва. У цій дегуманізації мистецтва є і його уразливість. За запереченням образотворчих функцій неминуче треба й заперечення самих форм, заміна картини або статуї реальним предметом. Звідси зовсім закономірне питання про знищення мистецтва як такого. Одне з головних прагнень художників модернізму зводилося до підкресленого пошуку власної неповторності. Цим продиктовані постійні пошуки раніше що не використалися образотворчих засобів і матеріалів.

В 1905 р. на виставці в Парижу художники Анри Матисс, Андре Дерен, Моріс Вламинк, Альбер Маркові, Жорж Руо, Ван Донген і трохи інших експонували свої добутки, які за різке протиставлення квітів і спрощеність форм критика назвала добутками "диких", або фовистов. А весь напрямок одержав назву "фовизм" - напрямок у французькому мистецтві початку XX в., абсолютизирующее яскраві колірні сполучення й динамічність малюнка. Фовизм прийнято вважати першим абстракціоністським напрямком в історії культури. Самим талановитим з фовистов був безсумнівно Анри Матисс (1869-1954). У пошуках підвищеної інтенсивності й сили кольору він прийшов до спрощеності й площинності форм, відмовився від сюжетної розповідності. Його не цікавить передача висвітлення, у його полотнах майже немає обсягу, простір лише позначений. Композиція будується на контрасті квітів ("Танець", "Музика", "Червона вітальня", "Майстерня художника" й ін.).

Іншим плином модернізму став експресіонізм, один із самих складних напрямків авангарду, що визнає єдиною реальністю суб'єктивний мир людських відчуттів, а завданням Мистецтва - його відбиття. Уже Ван Гог, а потім фовисты й деякі інші майстри тієї епохи із громились до самовираження, але назва "експресіонізм" уживається переважно стосовно німецького мистецтва, де він одержав найбільш чисте втілення. Німецький експресіонізм може зробити на деяких глядачів гнітюче враження своєю екзальтованістю, вираженням жаху перед дійсністю й розпачу. Він зародився на початку XX в., коли у Франції сформувалися фовизм і кубізм. Але на відміну від фовистов, німецькі експресіоністи не прагнули до краси. Картина для експресіоністів була лише засобом уразити глядача, розбудити його почуття, змусити співпереживати. Головним було виразити пригніченість, розчарованість, невдоволення всім сущим. У світі немає нічого, крім з і каліцтва. На початку століття німецькими експресіоністами було утворено кілька об'єднань, таких як "Міст" й "Синій вершник". Серед них були художники, поети, критики, журналісти, у тому числі й іноземці. Одним з ідеологів "Синього вершника" був Василь Кандинский. Серед найбільш відомих художників-експресіоністів були німці Эмиль Нольде, австрієць Оскар Кокошка, норвежець Эдвард Мунк. Війну з її жахами, пораненими, каліками, жебраками, а також кубла великого міста майстерно зображував Отто Дикс (1891-1969). Великими представниками експресіонізму були німецькі драматурги Георг Кайзер й Эрнст Толлер, а також американський письменник і драматург Торнтон Уайлдер.