16.Громадянська війна у Франції. Паризька Комуна та її законодавча діяльність.

Наприкінці 60-х років XIX ст. в імперії Наполеона III дедалі виразніше відчувалося наближення політичної кризи. Буржуазія відверто висловлювала невдоволення режимом, вимагаючи ширших політичних прав та можливості безпосередньо управляти державою. Падіння рівня життя і зростання податків викликали дедалі більшу стурбованість населення. У Франції наростав страйковий рух, посилювалося загальне невдоволення владою.

Особливо постраждав престиж Другої імперії від невдалої зовнішньої політики уряду. Численні війни Наполеона III, як і короткозора зовнішня політика, не приносили відчутної вигоди країні і лише збільшували державний борг. Імперія втратила всіх своїх союзників і опинилася практично в повній політичній ізоляції.

Розуміючи це, Наполеон III і його наближені вирішили вдатися до випробуваного засобу відволікання громадян від внутрішніх проблем -нової війни. Успішні військові дії проти швидко міцніючої Пруссії піднімали б міжнародний авторитет Франції і водночас зміцнили б режим імперії. Розгром Пруссії надовго затримав би об'єднання Німеччини, а в цьому були зацікавлені як уряд, так і французька буржуазія. Проте війни із Францією прагнула і Пруссія. Отто фон Бісмарк, канцлер Північнонімецького союзу, сподівався у ході переможної війни проти Франції не лише захопити її прикордонні території, але й домогтися остаточного об'єднання німецьких держав на чолі з Пруссією.

У Франції не сумнівалися в легкій і швидкій перемозі. Але вже в перші дні з'ясувалося, що французька армія, блискуча зовні, значйо поступалася німцям в боєздатності. В управлінні військами панувало безладдя, генерали нерідко не могли розшукати свої бригади, виявилися недоліки постачання, брак продовольства і військового спорядження. А головне, на початку війни, у липні 1870 р., французи спромоглися виставити лише 250 тис. солдатів проти 450 тис. німецьких вояків.

Як тільки в Парижі отримали повідомлення про Седанську катастрофу, на вулиці вийшли тисячі городян, вимагаючи повалення імператорської влади і створення уряду національної оборони. Вони прорвалися до будівлі парламенту, і під тиском збройного натовпу депутати були змушені проголосити Францію республікою. Демократична революція 4 вересня 1870 р. покінчила з владою бонапартистів, знищила режим Другої імперії та сприяла забезпеченню демократичних прав і свобод. Тимчасовий уряд країни, сформований з депутатів від паризьких округів, очолив воєйний губернатор столиці генерал Трошю. У першому ж зверненні до народу уряд оголосив про намір продовжувати війну, назвавши себе Урядом Національної оборони. Але при цьому він не поспішав ужити дієвих заходів щодо організації опору загарбникам, хоча мав у своєму розпорядженні чимало військ і значну кількість патріотів-добровольців. Більше того, члени уряду за спиною своїх громадян прагнули якнайшвидше укласти мир з німцями, навіть на принизливих умовах. Небезпека з боку озброєного народу лякала їх більше, ніж поразка у війні.

У лютому 1871 р. Тьєр підписав у Версалі попередній мирний договір, умови якого були принизливі для Франції як великої держави. Вона зобов'язувалася в трирічний термін сплатити Німеччині 5 млрд франків контрибуції і передати дві свої провінції - Ельзас і Лотарингію. До повної виплати контрибуції німецька армія перебувала на окупованій частині країни, а витрати на утримання покладалися на місцеве населення. Тьєр погодився і на тимчасову окупацію столиці, що викликало сильне обурення в Парижі. Остаточні умови миру, які надавали Німеччині додаткові переваги, було підписано у Франкфурті-на-Майні 10 травня 1871 р.

Версальський мир, підписаний Тьєром, давав йому можливість відновити порядок у країні і насамперед підкорити владі «непокірливий» Париж. На початку березня обстановка в місті стала ще напруженішою. Народ продовжував голодувати, зростала кількість безробітних, ремісники і крамарі, що заборгували лихварям, розорилися. Зубожілі за війну городяни навіть не мали можливості сплатити за житло.Невдоволення посилювалося принизливим миром і побоюванням за долю республіки (монархічні Національні збори відмовлялися визнавати республіканський лад). Намагаючись прискорити розгром революційно настроєних парижан, уряд Тьєра припинив видачу грошового утримання національним гвардійцям, відмовився надати відстрочку для сплати квартплати і боргових зобов'язань, почав закривати демократичні газети і чинити арешти. Частинам регулярної армії було наказано силоміць роззброїти Національну гвардію. Однак спроба захопити в ніч з 17 на 18 березня розташовані на Монмартрі гармати викликала стихійне повстання в місті. За тривогою було піднято Національну гвардію, частина солдатів перейшла на бік солдатів, у місті розпочалися вуличні бої. До вечора 18 березня 1871 р. гвардійцями штурмом було захоплено містку ратушу і влада в Парижі перейшла до рук Центрального комітету Національноїї гвардії.

Паризька комуна: Центральний комітет Національної гвардії розглядав себе як тимчасову владу і за традиціями Великої французької революції призначив вибори до органу міського самоврядування - Паризької комуни. її в складі 86 депутатів було обрано прямим загальним голосуванням. 28 березня 1871 р. при великому скупченні народу їй було урочисто передано владу.

Маючи всю повноту влади, Рада Комуни не поділяла її на законодавчу і виконавчу. Депутати приймали закони і втілювали їх у життя. Для колегіального управління фінансами, зовнішніми зносинами і військовими справами, розв'язання питань праці, освіти, громадської безпеки було обрано 10 комісій, які замінили колишні міністерства.

У перші ж дні Рада Комуни провела ряд важливих реформ, що охопили всі сторони громадського життя столиці. Було оголошено про розпуск постійної армії і заміну її загальним ополченням народу. Посади чиновників ставали виборними, а їхню зарплату прирівнювали до оплати робітників. Було реформовано судову систему на основі виборності суддів, гласності суду і забезпечення обвинувачуваних захистом. Деякі заходи Комуни випередили свій час на десятки років. У їх числі - відокремлення церкви від держави, наділення громадянськими правами жінок, реформи в системі освіти.