Поглиблення Інтеграційних процесів у Європі та світі

У другій половині 80-х — на початку 90-х років поглибився процес західноєвропейської інтеграції, шо стала оптимальним варіантом прискорення економічного розвитку демократичних держав, а також політичного урегулювання назрілих проблем країнучасниць "Спільного ринку". У 1987 р. набув чинності Єдиний європейський акт, що передбачав формування єдиного внутрішнього ринку, основаного на принципі "чотирьох свобод" (вільного пересування товарів, капіталів, послуг, а також громадян). Новий важливий імпульс інтеграційному процесові було дано в лютому 1992 p., коли 12 країн-учасниць "Спільного ринку" підписали в Маастріхті (Нідерланди) договір про Європейський Союз (ЄС), що охоплював увесь комплекс відносин між ними. До кінця 1992 р. були завершені заходи по створенню єдиного внутрішнього ринку. За деяким винятком рішення приймалися кваліфікованою більшістю (не менше 2/3 голосів). З 1 січня 1993 р. у межах ЄС стали практично вільно переміщуватися товари, послуги і капітали. Країни-член и ЄС, що підписали Шенгенську угоду (Німеччина, Франція, країни Бенілюксу, Італія, Іспанія та Португалія), яка набула чинності у 1995 p., допускають також вільне переміщення через свої кордони громадян цих держав. Інші, побоюючись притоку емігрантів з країн, що не входили до ЄС, і зростання злочинності, зберегли поки що візовий режим.

У 90-ті роки продовжувався процес зміцнення ЄС. Новою формою фінансово-економічного співробітництва було створення єдиного валютного союзу. 1 січня 1995 р. членами ЄС стали Австрія, Фінляндія, Швеція, що є підтвердженням вигідності членства в ЄС і подальшого наростання інтеграційних тенденцій в Європі. Ще 10 країн у 1994—1996 pp. подали офіційні заявки на вступ до ЄС (Угорщина, Польща, Чехія, Румунія, Словаччина, Латвія, Естонія, Литва, Болгарія, Словенія). Про своє бажання приєднатися до економічного союзу заявили також Албанія, Македонія, Хорватія, Туреччина. Стати найближчим часом асоційованим членом ЄС прагне також Україна.

У червні 1997 р. Комісія Європейського Союзу прийняла документ під назвою "Порядок денний 2000 року", у якому визначалися країни першого ешелону, з якими в 1998 р. було розпочато переговори про вступ до ЄС. Це — Польща, Угорщина, Чехія, Словенія, Кіпр та Естонія. На думку Комісії, ці держави спроможні забезпечити відповідні стандарти як передумову вступу до ЄС. Це, насамперед, стабільність державних і громадських інститутів, гарантії демократії, верховенство закону і дотримання прав людини, нормально функціонуюча ринкова економіка, здатність витримати конкуренцію усередині єдиного ринку, відповідати всім критеріям членства. На "саміті розширення", що відбувся 12—13 грудня 2002 р. у Копенгагені, визначено 10 країн, які вступлять до ЄС у 2004 р. Це ті ж Польща, Чехія, Угорщина, Словенія, Кіпр, Естонія, а також Латвія, Литва, Словаччина і Мальта. До зазначеного строку ці країни мають привести свої політичні, економічні, юридичні й інституційні умови у відповідність до європейських.

З 1999 р. 12 країн ЄС (Австрія, Бельгія, Німеччина, Ірландія, Іспанія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Греція, Португалія, Фінляндія, Франція) запровадили єдину європейську валюту — євро — й утворили Європейський валютний союз. Європейським Центральним банком (Франкфурт -на-Майні) до найменших деталей було продумано процедури переходу на нову валюту, розроблено методи та інструменти грошово-кредитної політики валютного союзу. Переваги єдиної валюти очевидні: були ліквідовані витрати на обмін національних валют, запрацювала система швидкісних транскордонних розрахунків. До 2002 р. нова валюта існувала в безготівковій формі, а з початку 2002 р. з'явилися банкноти євро, які через кілька місяців повністю витіснили національні гроші. Євро — один із чинників подальшого об'єднання Європи. Нова валюта водночас претендує на роль світової регіональної грошової одиниці, унаслідок чого вже сьогодні почала складатися біполярна валютна система. Євро має потужну економічну основу. Сьогоднішній ЄС — це 30 відсотків світового ВВП і 20 відсотків світової торгівлі.

Наприкінці 80-х — у 90-х роках інтеграційний процес як результат дії об'єктивних чинників світового економічного й технічного прогресу почав глобалізуватися. У світі сформувалися і діяли три потужні регіональні інтеграційні угруповання — ЄС, НАФТА (Північноамериканська угода про вільну торгівлю), АТЕС (Організація азійсько-тихоокеанського економічного співробітництва). Наслідком їхньої взаємодії було подальше посилення глобалізації господарського життя.

Основою НАФТА (1994) стала давня співпраця між економіками США та Канади. Започаткована 1989 р. АТЕС, куди увійшли країни-учасниці НАФТА, була дещо аморфнішою групою, аніж усі інші інтеграційні об'єднання. У 2001 р. до АТЕС входила 21 країна азійсько-тихоокеанського регіону. В 1998 р. до асоціації вступила й Росія, після чого частка АТЕС у світовій економіці склала 55, а в зовнішній торгівлі — 54 відсотки.

АТЕС є різнорівневим господарським комплексом. Найбільш розвинуті країни АТЕС США і Японія стали локомотивами технічного прогресу і джерелом капіталів. На цю ж роль дедалі більше претендували Південна Корея, Тайвань, Сінгапур. Однак членами АТЕС стали й такі бідні країни, як Папуа — Нова Гвінея, В'єтнам, Перу. Різниця в доходах на душу населення між найрозвинутішими і найвідсталішими країнами АТЕС становила наприкінці XX ст. 71:1, тоді як у ЄС-5:1.

СНД у 90-ті роки

Одним із конфліктних регіонів стали терени колишнього СРСР. Новоутворені держави зіткнулися з непростими проблемами. Це, насамперед, визначення шляхів переходу до нормального, цивілізованого ринкового суспільства, подолання економічної, політичної та психологічної спадщини минулого, розв'язання міжнаціональних конфліктів (Карабах, Абхазія, Таджикистан), входження до світового співтовариства. Співдружність незалежних держав (СНД), утворена 8 грудня 1991 p., розглядалася деякими лідерами країн-учасниць як своєрідний механізм уладнайня проблем, що дісталися в спадщину від СРСР, дехто із них вважав Співдружність інститутом нової інтеграції. Проте СНД не стала ні тим, ні іншим. Численні конфлікти, міждержавні тертя на просторах СНД свідчили про труднощі розлучного процесу, різну оцінку широким загалом і керівними структурами ситуації, що створилася після розпаду СРСР, перспектив майбутнього. З іншого боку, на пострадянському просторі відсутні будь-які об'єктивні передумови для розвитку інтеграційних процесів. Адже необхідними умовами інтеграції є насамперед приватна власність, ринок, соціальний характер економіки, глибокий демократизм суспільства та всіх його структур, високий рівень виробництва тощо. Нічого цього на теренах СНД не було. Політична, насильна інтеграція здатна привести лише до нового імперського утворення. Чи не тому всі рішення СНД залишалися нереалізованими. У цьому ж плані слід брати до уваги також різні рівні суспільно-політичного розвитку країн СНД. Якщо Росія у першій половині 90-х років досягла певних успіхів у здійсненні ринкових перетворень, то Білорусь, Туркменістан, Таджикистан навіть не приступали до реформування своєї економіки на ринкових засадах.

На середину 90-х років різновекторність інтересів країн СНД стала ще очевиднішою. В організацій но-політичному плані Співдружність перетворилася на об'єднання, в якому простежуються принаймні три рівні взаємозв'язків. Перший — це тандем Росія — Білорусь, який після підписання Союзного договору (2 квітня 1996 р.) поступово прямує до .створення єдиної держави. Другий рівень, оснований на Ташкентському пакті 1994 р. (охоплює Росію, Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Таджикистан), передбачав співпрацю у галузі оборони. Щоправда, у 1999"р. Узбекистан заявив про припинення своєї участі у цьому пакті. Країни СНД, що входять до групи ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) складають третій рівень Співдружності, зв'язки якого з СНД можна назвати скоріше асоціативними. До співробітництва з країнами ГУАМ після виходу із Ташкентського пакту схилявся також Узбекистан. Учасники цього об'єднання підписали низку договорів, що стосуються військово-технічного співробітництва, торгівлі, транспорту тощо. Вони дотримуються принципів двостороннього співробітництва на основі взаємовигідного партнерства і багатостороннього — у випадку вирішення життєвих питань регіонального характеру (зокрема, використання нафтових ресурсів Каспійського моря і торговельного коридору "шовковий шлях"). Учасники ГУАМ категорично виступають проти будь-якого домінування у СНД і створення наднаціональних структур. Рівні, що існують у СНД, об'єктивно свідчать про відсутність єдності й наявність конфліктності у Співдружності. Більшість рішень, прийнятих на самітах керівників держав - - членів СНД, не йшли далі

звичайних декларацій, оскільки часто-густо не узгоджувалися з національно-державними інтересами тих чи інших країн. Так, давно виношувана ідея створення на теренах СНД зони вільної торгівлі, як показав січневий саміт 2000 р. у Москві, блокується Росією, яка не бажає втрачати монопольних прибутків від реалізації енергоносіїв і використання їх як засобів політичного тиску.

Водночас імперські кола Росії не відмовилися від ідеї політичної інтеграції СНД під своїм керівництвом, що викликає відповідну реакцію з боку інших країн Співдружності. Однак намагання здійснювати тиск на колишні союзні республіки завдає шкоди й самій Росії, змушує її партнерів міняти економічну й політичну орієнтацію, дистанціюватися від неї. Така ситуація дедалі більше переконує учасників Співдружності, що СНД — не ембріон нового, а осколок старого, незграбна тінь колишньої імперії. СНД у її нинішньому вигляді позбавлена будь-якої перспективи. А тому різноманітні стосунки між державами, що виникли на теренах колишнього СРСР, розвивалися здебільшого на двосторонній основі.