Сучасні підходи до управління

У сучасній теорії менеджменту існують три основні підходи: процесійний, системний та ситуаційний

Рис. Елементи сучасних підходів до менеджменту

Процесійний підхід розглядає менеджмент як процес безперервних взаємопов'язаних дій або функцій. Загальна сума всіх функцій управління є процесом управління.

При системному підході використовується теорія систем у менеджменті, тобто вивчення складного через пошук простого.

Системний підхід розглядає процеси і явища у вигляді сукупності елементів, структур, взаємовідносин і взаємозв'язків. Системний підхід - це не набір чітко визначених принципів, настанов - це передусім спосіб мислення щодо організації й управління.

Системи характеризуються ієрархічною побудовою, горизонтальними та вертикальними зв'язками. Розрізняють закриті системи, що функціонують ізольовано (незалежно) від зовнішнього середовища, і відкриті, що зазнають впливу факторів зовнішнього середовища, характеризуються ентропією, синергією та взаємозалежністю підсистем. Керівники зазвичай у своїй діяльності стикаються з відкритими системами, оскільки всі організації працюють у такому режимі.

Ситуаційний підхід найчастіше використовують у нестандартних ситуаціях, коли в умовах невизначеності потрібно реагувати на зміни у зовнішньому середовищі бізнесу. Цей підхід потребує від менеджерів гнучкості в прийнятті рішень, навичок об'єктивного аналізу і прогнозування.

Ситуаційний підхід використовують для переборення кризового стану, коли не існує готових алгоритмів управлінських рішень. Таким чином, ситуаційний підхід поєднує конкретні управлінські прийоми та теоретичні концепції з поточними ситуаціями для найефективнішого досягнення цілей організації.

Методологія застосування ситуаційного підходу складається з таких чинників:

• Керівник повинен володіти сучасною технікою управління, розуміти особливості: процесу управління, індивідуальної та групової поведінки, системного аналізу, методів планування і контролю, кількісних методів підтримки прийняття управлінських рішень.

• Керівник має вміти передбачати вірогідні наслідки застосування певної управлінської методики чи концепції, оскільки кожна з них має свої сильні та слабкі сторони.

• Керівник має вміти правильно інтерпретувати ситуацію, виявляти найважливіші чинники в конкретній ситуації, визначати вірогідний ефект від зміни одного або кількох чинників.

• Керівник має вміти застосовувати відповідні управлінські навички в конкретних ситуаціях, забезпечуючи досягнення цілей організації найефективнішим шляхом відповідно до наявних обставин.

Управління фармацевтичною службою на сучасному етапі.

Фармація об’єднує підприємства, які характеризуються відносною однорідністю продукції, яку вони виробляють та реалізують споживачам, а також тотожністю технічної бази і технологічних процесів, сировини, яка використовується, загальних підходів до організації та управління процесами створення, виробництва, контролю якості та реалізації продукції, а також професійної підготовки кадрів, і має єдиний орган управління.

До складу фармацевтичної галузі входять: підприємства-виробники субстанцій, ЛП, ветеринарних препаратів, лікувальних косметичних засобів, дієтичних добавок тощо; підприємства, які здійснюють оптову та роздрібну реалізацію цієї продукції; наукові заклади, які виконують науково-дослідні та дослідно-конструкторські розробки зі створення нових ЛП, технологічних процесів, обладнання та методів контролю якості; навчальні заклади, які здійснюють підготовку та перепідготовку фахівців для потреб галузі, а також організації та установи, які формують і реалізують інформаційно-аналітичне забезпечення.

Принципи й організаційна структура фармації, масштаби її централізації або децентралізації на рівні держави, адміністративно-територіальних одиниць формуються згідно з загальнодержавними моделями і системами.

Розрізняють державне управління фармацією, галузеве, територіальне та корпоративне.

1. Державне управління фармацією базується на формуванні державної політики, координації, контролі та нагляді за додержанням усіма фармацевтичними організаціями, як суб’єктами господарювання, так і контролюючими та місцевими органами влади чинних нормативно-правових актів.

Засобами регуляторного впливу держави на діяльність суб’єктів господарювання у фармацевтичній галузі є державне замовлення та завдання, ліцензування, патентування, квотування, сертифікація й стандартизація, застосування нормативів та лімітів, регулювання цін і тарифів, надання інвестиційних, податкових та інших пільг, а також дотацій, компенсацій, цільових інновацій і субсидій. Суб’єкти господарювання мають право без обмежень, самостійно здійснювати господарську діяльність, яка не суперечить законодавству.

Важливе місце в цьому процесі як координуючий і контролюючий орган центральної виконавчої влади та орган галузевого управління посідає МОЗ та його спеціалізовані структурні підрозділи.

Так, Державна інспекція з контролю якості лікарських засобів МОЗ України здійснює державний контроль за якістю ліків у процесі їх виробництва, зберігання, оптового та роздрібного обігу. Має в структурі територіальні (обласні) державні інспекції.

Функції проведення державної політики в галузі створення, експертизи, реєстрації нових ЛП та фармаконагляду в процесі їх використання здійснює ДФЦ МОЗ України.