Частина і. Наука управління навчальним закладом

Сучасний загальноосвітній заклад стає все більш складною соціальною системою, яка діє в суспільстві, котре проходить стадію трансформації. Суспільні зміни вимушують його швидко реагувати, проводити якісні зміни не тільки в навчально-виховному процесі, а й у системі управління. Усе це ускладнює завдання процесу управління, потребує подальшого розвитку теорії та практики управління соціально-педагогічними системами в контексті завдань, які ставлять перед освітою закони України ”Про освіту”, ”Про загальну середню освіту”, ”Про вищу освіту”, Національна доктрина розвитку освіти.

Аналіз і пошук вирішення проблем управління загальноосвітнім навчальним закладом наукою триває лише кілька десятиліть, але за цей час накопичився значний об’єм знань, зокрема наукові основи управлінської діяльності керівника навчального закладу та підвищення його управлінської кваліфікації знайшли своє відображення у працях Є. Березняка, В. Бондаря, В. Бегея, Л. Даниленко, Г. Єльникової, Л. Калініної, Л. Карамушки, Н. Коломінського, Ю. Конаржевського, В. Маслова, Н. Островерхової, Є. Павлютенкова, В. Пікельної, В. Пуцова, М. Поташника, Т. Сорочан, Є. Тонконогої, Є. Хрикова, Т. Шамової та ін.

Розділ 1. Становлення і розвиток науки управління в галузі освіти

У першому розділі подається характеристика етапів розвитку теорії управління, розкриваються наукові підходи, предмет і методи науки управління навчальним закладом. Ці проблеми грунтовно розглядалися в наукових працях Б. Андрушківа, О. Виханського, М. Вебера, Л. Даниленко, Т. Давиденко, А. Димитрієва, П. Друкера, Г. Єльникової, Л. Карамушки, О. Кузьміна, В. Лазарева, В. Маслова, М. Мескона, З. Онишківа, Г. Осовської, І. Охріменко, Ф. Тейлора, Ф. Хміль та інших.

1.1. Еволюція управлінської думки у світі та в Україні

Перший етап розвитку управлінської думки дістав назву наукового управління (1885–1920 р.) найбільш тісно пов’язаний з роботами Ф. Тейлора, Л. Гілбрет, Г. Гантта.

Засновники школи наукового управління вважали, що використання методів спостереження, замірів, логіки й аналізу призведе до удосконалення та підвищення ефективності багатьох операцій ручної праці.

У 1911 р. побачила світ книга Ф. Тейлора ”Принципи наукового управління”, що започаткувала науку управління як самостійну галузь наукових досліджень і практичної діяльності, зробила опис ряду методів наукової організації праці. Так, при виконанні операцій застосовувалося преміювання працівників з метою їх заохочення до підвищення продуктивності праці та збільшення обсягу виробництва.

Ф. Тейлор і його сучасники фактично визнавали, що робота з управління – це певна спеціальність. Організація в цілому виграє, якщо кожна група працівників зосередиться на тому, що вона робить найбільш успішно. Цей підхід значно відрізнявся від старої системи, за якої робітники самостійно планували свою роботу.

Наукове управління не нехтувало людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавлення працівників у підвищенні продуктивності і збільшенні обсягів виробництва.

Концепція наукового управління стала серйозним переломним етапом, завдяки якому управління почало широко визнаватися як самостійна галузь наукових досліджень. Уперше керівники, практики та вчені побачили, що методи й підходи в науці і техніці можуть бути ефективно використані в практиці досягнення цілей організації.

Класична або адміністративна школа в управлінні (1920–1950 рр.). Появу цієї школи пов’язують з іменами А. Файоля, Л. Урвіка, Д. Муні. Школа адміністративного управління базувалася на розробці й використанні універсальних принципів і функцій управління підприємством, як-от: структура виробництва, розподіл праці, централізація, ініціатива, планування, дисципліна, система заохочень, підпорядкованість особистих інтересів загальним.

Метою класичної школи було створення універсальних принципів управління. При цьому виходили з ідеї, що дотримання цих принципів безперечно забезпечить успіх організації.

Школа людських стосунків (1930–1950 рр.). Рух за людські стосунки зародився у відповідь на нездатність повністю усвідомити значення людського фактора як основного елементу ефективності організації. Цей рух був реакцією на недоліки класичного підходу, тому школу людських стосунків інколи називають неокласичною школою.

М. Паркер Фоллетт і Е. Мейо можна назвати найбільшими авторитетами в розвитку школи людських відносин в управлінні. Знамениті експерименти Е. Мейо відкрили новий напрям у теорії управління, він довів, що чітко розроблені робочі операції і висока заробітна плата не завжди призводять до підвищення продуктивності праці. Інколи працівники реагували значно активніше на тиск з боку колег по групі, ніж на бажання керівництва та матеріальні стимули. Пізніші дослідження, які були проведені А. Маслоу та іншими психологами, допомогли зрозуміти причини цього явища.

Дослідники вважали, що коли керівництво виявляє турботу про своїх працівників, то й рівень їх задоволеності буде зростати, і це призведе до підвищення продуктивності. Вони рекомендували використовувати прийоми управління людськими стосунками, які містили більш ефективні дії керівників, консультації з робітниками та надання їм більш широких можливостей спілкування на роботі.

Теорія ідеальної бюрократії (із 1920 р). Сформував теорію ”ідеальної бюрократії” німецький соціолог М. Вебер. Як особливий соціальний прошарок, що спеціалізується на управлінні, бюрократія зародилась ще до нашої ери і з тієї пори, підкреслював учений, залишається незмінним атрибутом класового суспільства. Наявність бюрократії розглядається як необхідний засіб, що забезпечує розробку формальних правил управління. Вчення М. Вебера про бюрократію значно вплинуло на американську концепцію менеджменту в 30–40 роках минулого століття, оскільки без потужного бюрократичного апарату сучасне виробництво взагалі не може правильно існувати. М. Вебер розумів бюрократію як професіоналізм у сфері управління, що заснований на оволодінні не тільки необхідними навичками, але й особливого роду раціональним знанням. Сутність теорії М. Вебера складають такі поняття: чіткий розподіл праці, що призводить до появи висококваліфікованих спеціалістів на кожній посаді; ієрархія управління, за якої кожен нижчий рівень контролюється вищим і підпорядковується йому; наявність взаємопов’язаної системи узагальнених правил і стандартів, котрі забезпечують координацію виконання різних завдань; відсутність непорозумінь у між особових стосунках; організація найму на роботу в строгій відповідності до технічних кваліфікаційних вимог, а також захист службовців від безпідставних звільнень; стратегія довгострокового найму співробітників; рух нагору всередині організації на підставі компетентності та глибоких знань, що набуваються з досвідом.

Переваги бюрократії полягають у створенні раціональних структур із широкими можливостями їх універсального застосування, а недоліки – в формуванні тенденції нівелювання людей. У цілому ж формалізм бюрократії призвів до розповсюдження спрощених схем управлінської праці.

Поведінкові науки (1950 р. – дотепер). Серед найбільш великих постатей розвитку поведінкового напрямку можна назвати К. Арджириса, Р. Лайкерта, Д. Мак-Грегора і Ф. Герцберга, котрі вивчали різні аспекти соціальної взаємодії, мотивації, характеру влади й авторитету, організаційної структури, комунікації в організації, лідерства, зміни змісту роботи та якості життя.

Якщо школа людських стосунків зосереджувала свою увагу переважно на методах налагодження міжособистих взаємин, то новий підхід намагався допомогти працівнику усвідомити власні можливості. Методи вивчення працівника ґрунтувалися на застосуванні науки про поведінку до побудови і управління організаціями. Метою цієї школи було підвищення ефективності організації за рахунок підвищення ефективності її людських ресурсів.

Популярність поведінкового підходу значно зросла в 60 роки ХХ ст. Ним було охоплено всі галузі управління. Представники цієї школи пропагували такий підхід як єдиний найкращий шлях вирішення управлінських проблем. Головним в історії поведінкових наук було утвердження того, що правильне застосування науки про поведінку завжди сприятиме підвищенню ефективності як окремого працівника, так і підприємства в цілому.

Емпірична школа управління (із 1940 р.). У процесі подальшого розвитку управлінської думки відбулося повернення до практики управління. З’явився новий напрям менеджменту – емпірична школа, яка є відображенням попередніх течій. На думку теоретиків цієї школи, головним завданням у галузі менеджменту є одержання, обробка й аналіз практичних даних і формулювання на цій основі рекомендацій для управлінців.

Виділяють два основні напрями емпіричної школи: дослідження в галузі практики організації управління та розробка теоретичних основ сучасного капіталістичного суспільства.

Головним напрямом досліджень в емпіричній школі є вивчення змісту праці та функцій керівників. Вибір такого напряму досліджень пов’язаний із тим, що теоретики акцентують увагу на професіоналізації управління, тобто перетворенні праці з управління на самостійний специфічний вид – особливу професію.

Одним із видатних теоретиків менеджменту і засновником зазначеної школи вважається професор менеджменту Нью-Йоркського університету П. Дракер, котрому небезпідставно приписують першість у створенні систематизованого вчення про управління як навчальної дисципліни, що дало змогу вивчати її в навчальних закладах. Найвідомішою його теоретичною засадою є концепція ”управління за цілями”, яка здійснила революцію в світовій управлінській науці.

Загальна характеристика управління за цілями зводиться до трьох найбільш істотних його елементів: визначення чітких стратегічних цілей; залучення до процесу визначення цілей усіх працівників; оцінка ефективності на підставі отриманих результатів.

До провідних представників емпіричної школи належать також А. Слоун, Р. Девіс, Е. Плоумен, А. Чандлер, Л. Ньюмен, Д. Міллер та інші вчені, у яких широкі теоретичні дослідження поєднані з практичною діяльністю.

Школа соціальних систем (із 1970 р.). Обґрунтовуючи подальший розвиток ринкових відносин, ряд учених (Д. Марч, Г. Саймон, А. Епіціоні та інші) критично підійшли до попередніх управлінських теорій з урахуванням сучасного досвіду і сформували нову теорію соціальних систем, що використовує у своєму вченні висновки школи людських стосунків. Працівника в організації розглядають як соціально-орієнтовану істоту, потреби якої впливають на середовище в організації. У свою чергу, середовище має зворотний вплив на працівника. Школа соціальних систем розглядає людину в соціальній групі як один із багатьох взаємозалежних і взаємодіючих факторів у складному комплексі соціальних відносин організації.

Засновниками школи стали Ч. Барнард, Д. Марч, Г. Саймон та І. Ан Сорф, котрі сформулювали ідею про те, що будь-яка організація як відкрита складна система має тенденцію пристосовуватись до досить складного зовнішнього середовища, і головні причини того, що відбувається в системі, треба шукати поза нею. Запропонований ними системний підхід до управління дає змогу уникнути ситуацій, коли рішення в одній сфері переростає в проблеми для іншої.

Кількісний підхід (1950 р. – дотепер). До Другої світової війни кількісні методи використовувалися в управлінні недостатньо.

У кількісному підході виділяють дослідження операцій і моделі; вплив кількісного підходу. Дослідження операцій і моделі за своєю суттю – це застосування методів наукового дослідження доопераційних проблем організації.

Після постановки проблеми група спеціалістів з дослідження операцій розробляє модель ситуації. Модель – це форма зображення реальності. Вона дещо спрощує реальність і подає її абстрактно. Після створення моделі змінним задаються кількісних значень. Це дозволяє об’єктивно порівняти й описати кожну змінну і відношення між ними. Найбільший поштовх до застосування кількісних методів в управлінні дав розвиток комп’ютерів.

Нова школа (з 1960 р.). Характеризується розвитком сучасних кількісних методів обґрунтування рішень шляхом впровадження в науку управління точних наук і комп’ютерів. Послідовниками цієї школи можна назвати таких дослідників менеджменту, як Р. Акофф, Л. Берталанфі, С. Бір, Р. Люса, Д. Форстера, А. Голдберга та ін.

Оскільки Україна входила до складу СРСР, то її управлінська наука розвивалася, виходячи з тогочасних підходів. Ряд досліджень було спрямовано на вдосконалення адміністративно-командної системи, у зв’язку з чим було накопичено певний досвід.