Тема 3. Норми і правила, їх роль в обмеженні економічного вибору

1. Визначення норми, її інтерпретація в концепціях різних шкіл.

2 Типи і співвідношення угод

3. Раціональність як норма поведінки.

1. Визначення норми, її інтерпретація в концепціях різних шкіл.

Норма - "розпорядження певної поведінки, що обов'язковий для виконання і має своєю функцією підтримку порядку" в системі взаємодій. Між нормою і середньою величиною існує відмінність: якщо перша реалізується через соціальні механізми (цінності, санкції тощо), то друга не несе ніякого соціального навантаження і може бути виявлена за допомогою простого статистичного розрахунку. Так, розрахунок середнього часу запізнення на зустріч дає дуже опосередковане уявлення про сприйняття людьми взаємних зобов'язань. Наприклад, у Франції не прийнято приходити у гості точно в призначений час, але це зовсім не свідчить про необов'язковість французів: нормою є невелике запізнення (5-15 мін), і стосунки між хазяями і запрошеними будуються на основі її виконання.

Норма - базовий регулятор взаємодій людей. Нормой визначається, як повинен поводитися індивід в різних ситуаціях, при цьому виконання розпорядження носить добровільний характер або грунтується на санкціях (соціальних, економічних, юридичних).

Необхідними елементами норми є:

- атрибути, вони визначають групу людей, на яку поширюється норма;

- чинник обов᾿язковості (може, повинен або не повинен);

- мета;

- умови, при яких діє норма;

- санкції.

Санкції бувають юридичними (закріплені в нормах права), і соціальними. Наявність вказаних п'яти елементів дозволяє виділити види норм: спільну стратегію (shared strategy), норму у вузькому значенні слова і правило:

Спільна стратегія = Атрибут + Мета + Умова.

Норма = Атрибут + Чинник обов᾿язковості + Мета + Умова.

Правило = Атрибут + Чинник обов᾿язковості + Мета + Умова + Санкція.

Приклад спільної стратегії - фокальна точка. У разі пошуку людей, що втратили один одного, атрибутом є факт втрати один одного, метою - знаходження один одного, а умовою - наявність прикмет, що впадають у вічі, поблизу яких найбільш вірогідна зустріч. Норма – це фактично угода, оскільки виконання розпрядження носить добровільний характер. За наявності санкцій добровільність зникає, норма стає правилом.

Вплив норм на поведінку людей в інституціоналізмі розуміється по різному. Існує два підходи до розуміння норми як чинника поведінки - соціологічний і економічний.

Соціологи, услід за Емілем Дюркгеймом, бачать в нормі абсолютний детермінант поведінки людей, який задається ззовні, тобто носить екзогенний характер. Поведінка homo sociologicus визначена нормативною структурою суспільства. А самі норми похідні від характеристик суспільства і підпорядковані завданню його відтворення.

Економісти, починаючи з класичної політекономії, не погоджуються з подібним розумінням норм, бо воно виключає свободу вибору. Homo economicus вільний у своєму виборі, у тому числі від обмежень, що накладаються нормами. "Раціональна дія спрямована на досягнення результату. Дія, регульована соціальними нормами, не націлена на результат. Навіть складні норми припускають, що індивід просто діє за їх розпорядженнями, тоді як раціональна поведінка вимагає від індивіда складних розрахунків в умовах невизначеності". Тому економісти або взагалі заперечують наявність норм як інституціонального обмеження, або прагнуть дати нормам раціональне пояснення, побачити в них не заданий ззовні детермінант поведінки, а результат усвідомленого вибору.

"Економічний" і "соціологічний" підходи до аналізу природи норм визначаються як методологічний індивідуалізм і інституціональний детермінізм. Методологічний індивідуалізм є основою теорії суспільного вибору (Дж.Бьюкенен). Певний компроміс між методологічним індивідуалізмом і інституціональним детермінізмом демонструє економіка угод (Л. Тевено, О. Фавро, А. Орлеан). Розглянемо ці підходи детальніше.

Теорія суспільного вибору намагається "раціоналізувати" норми, тобто побачити в них результат усвідомленого раціонального вибору. Ця теорія обмежується вивченням політичної сфери. Вважається, що в політичній сфері люди діють так само, як в бізнесі, використовуючи урядові установи у власних інтересах. При цьому усі люди - від виборців до президента - порівнюють граничні витрати з граничними вигодами при ухваленні рішень. Політичний ринок розглядається як аналог товарного, виборці і політики обмінюються голосами і передвиборними обіцянками. Згідно з визначенням Дж. Бьюкенена, "політика - складна система обміну між індивідами, в якій останні колективно прагнуть до досягнення своїх приватних цілей, оскільки не можуть реалізувати їх шляхом звичайного ринкового обміну… люди погоджуються платити податки в обмін на блага, необхідні усім і кожному: від місцевої пожежної охорони до суду". Норми і правила з'являються в результаті взаємодії індивідів на політичному ринку. Ці норми є ефективними, оскільки вони грунтуються на індивідуалістичних цінностях і сприяють взаємовигідній реалізації індивідуальних інтересів. Об'єктом раціонального вибору стає уся сукупність юридичних норм - аж до Конституції.

Проте вибір оптимальних норм стикається з рядом труднощів.

По-перше, ефективні норми припускають існування одностайної згоди, консенсусу між учасниками обміну. Правило одностайності може бути реалізоване лише у межах прямої демократії, і будь-яке делегування права вибору, що властиве представницькій демократії, знижує ефективність норм. Річ у тому, що контроль над виборними органами з боку виборців пов'язаний з виникненням проблеми безбілетника: усі громадяни зацікавлені в існуванні контролю, але ніхто не готовий нести витрати по збору і обробці інформації, пов'язаної із здійсненням контролю. У цих умовах виникнення лобіювання і підпорядкування діяльності виборних органів інтересам не усього суспільства, а "груп тиску" - закономірний результат.

По-друге, послідовний вибір ефективних норм пов'язаний з проблемою "поганої нескінченності": щоб прийняти конституцію, необхідно виробити передконституційні правила, за якими вона приймається тощо. Інакше кажучи, умовою досягнення згоди є наявність попереднього консенсусу про способи його досягнення.

По-третє, вибір норм на основі звичайної процедури голосування стикається з "парадоксом Кондорсе". Виявляється, що для визначення колективної переваги, відповідної мірам переваги учасників взаємодії, неможливо запропонувати процедуру недиктаторського рішення. Так, нехай три індивіди А, Б і В здійснюють вибір між трьома нормами, I, II і III. Міра переваги індивідами кожної з норм задана наступною матрицею, де 1 - найбільш прийнятна норма, 3 - найменш:

	А	Б	В
I	1	3	2
II	2	1	3
III	3	2	1

Як бачимо, при парному порівнянні в ході голосування норма I виявляється прийнятніше за норму II (вона отримує два "голоси ": 1 > 2, 2 > 3 проти одного 3 < 1, адже її віддають перевазі індивіди А і В, тоді як тільки індивід Би віддає перевагу другій нормі над першою). Аналогічно норма II виявляється прийнятніше за норму III. Але при порівнянні норми I і норми III виявляється протиріччя - замість очікуваного на основі транзитивності переваг вибору норми I більшість голосує за норму III.

Економіка угод пропонує побачити в дотриманні норм передумову раціональної поведінки, незважаючи на те, що норми при цьому вважаються заданими ззовні, екзогенні. Це твердження на перший погляд парадоксальне: умовою раціональної дії стає виконання норми, що не є (точніше, не обов'язково є) результатом раціонального вибору. Індивіди виконують вимогу норми не тому, що вона є абсолютним детермінантом їхньої поведінки, а для зниження невизначеності у взаємодіях і, отже, для досягнення своїх раціонально поставлених цілей. Кращою ілюстрацією цього є "дилема ув'язнених", ситуація, яка часто використовується для моделювання взаємодій на ринку. Нагадаємо, йдеться про поміщених в окремі камери і тому ізольованих один від одного двох підозрюваних в одному і тому ж злочині. Якщо вони зізнаються в скоєнні злочину, то обоє будуть засуджені на термін А. Коли ж тільки один визнає провину і співробітничатиме із слідством, а інший - ні, то перший буде засуджений на мінімальний термін Б, а другий - на максимальний В. Нарешті, якщо обоє заперечують провину, то будуть засуджені на умовний термін Г кожен (при неможливості повністю довести провину кожного), причому В > А > Б > Г. Єдиною індивідуально раціональною стратегією в цій ситуації буде визнання провини, хоча оптимальний результат досягається при запереченні провини обома підозрюваними. Уникнути неоптимального результату можна лише за умови, що обоє обвинувачених вестимуть себе відповідно до однієї і тієї ж норми поведінки - не визнавати провину. Тільки коли кожен буде впевнений, що інший заперечуватиме провину, у нього з'явиться стимул теж заперечувати провину. А взаємну, спільну упевненість гарантує лише виконання приписів однієї і тієї ж норми. Наприклад, "дилема ув'язнених" не існує для членів сицилійської мафії, які завжди впевнені в дотриманні однаковим нормам (заперечувати завжди або визнавати повинен той, хто менш корисний як діючий член мафії). Таким чином, саме застосування норм дозволяє досягти раціонально поставленої мети - мінімізувати збиток від можливого засудження.