43. Охарактеризуйте структуру виду.

Вид має складну генетичну структуру, навколо визначення якої в науці тривають дискусії. Проте нині немає сумнівів у тому, що особини будь-якого виду розпадаються на відносно ізольовані групи — популяції. Кожна з них у межах виду має специфічні особливості. Якщо популяції територіально ізольо­вані, їх називають алопатричними, якщо вони проживають на спільній території, то — симпатричними. Всередині популяції виокремлюють недовгочасні групи особин, які об’єднані тісною генетичною спорідненістю. У рослин такі групи називають біо­типами, а у тварин — демами. Біотипи і деми — це групи гене­тично невідмінних особин, тобто таких, що мають одинакові генотипи. Наприклад, чисті лінії кукурудзи, пшениці та інших рослин, виведені експериментально (за В. Йогансеном), або тотожні організми тварин, створені методом клонування. Біо­тип і дем є найменшими елементарними одиницями популяцій. У природі вони не можуть існувати, оскільки нівелюються. Тільки генетично різноякісні популяції стійкі в боротьбі за існу­вання і перспективні в еволюції.

Якщо розглядати популяційну структуру виду, в рослин виокремлюють екотипи і підвиди, а у тварин — раси і підвиди.

Екотипи (грец. oikos — дім, середовище і typos — слід, відбиток) — популя­ція рослин одного виду, адаптованих до місцевих умов середовища.

Наприклад, чимало різних екотипів (гірських, низинних, піщаних, тіньових) можна виявити серед видів нечуй-вітру (Ніе- racium), які відрізняються один від одного за формою стебла і листків, пухнастістю, кореневою системою тощо. Всі ці ознаки генетично закріплені і успадковуються.

Раса — у тварин — екологічно, фізіолого-морфологічно або сезонно відо­кремлена група особин у популяціях одного виду, що існує в певному се­редовищі.

Розрізняють екологічні і сезонні раси, а серед паразитичних форм — раси за господарем. Прикладами екологічних рас є струмкова і ставкова форми форелі, сезонних — севанська форель, яка утворює в озері Севан (Вірменія) п’ять сезонних форм, відмежованих строками статевої активності та ікрометан­ня, рас за господарем — наявність спільних ендопаразитичних червів у коней і антилоп.

Завдяки екотипам і расам види зберігають стійкість і макси­мально використовують умови навколишнього середовища. При елімінації в одному середовищі вони зберігаються в інших еко- гонах. Екотипи і раси є одиницями всередині виду, які мають (іній ареал. При тривалій ізоляції вони здатні в ході еволюції набувати територіальної ізоляції і досягати рівня підвиду і само- і тійного виду.

Підвид — географічно ізольована природна популяція, особини якої ще не

втратили здатності до взаємного схрещування.

Це вища структурна одиниця в межах виду у рослин і тварин.

110. ідвиди одного виду можуть відрізнятися один від одного за різ- ними ознаками: зовнішнім виглядом, особливостями будови тіла, поведінкою (у тварин), фізіологією. Залежно від місць існування нпокремлюють рівнинні, гірські та острівні підвиди. Наприклад, пінка звичайна (Sciurus vulgaris) темного кольору поширена в ІСмрпатах, а руда — в низинах України, низинна форма листоїда ріпакового (Entomoscelis adonidis) заселяє низини Палеарктики, и гірська — гори Середньої Азії. Підвиди часто різняться і за гене­тичними ознаками та репродуктивною ізоляцією, тому перебува­ють на межі перетворення на самостійні види.

Отже, структура видів фактично відображає всі основні етапи процесів формування нових видів у надрах старих, почи- ііиючи від ідеально чистих ліній (дему у тварин і біотипу у рослин) через різноманітні форми популяцій і підвиди — до генетично ізольованих систем — видів.

44. Тлумачення поняття «вид» К. Ліннеєм, Дж. Рейєм і прихильниками трансформізму.

Термін «вид» вперше використав Арістотель для характе­ристики подібних між собою тварин. Він описав приблизно Г)00 видів тварин за допомогою порівняльного методу досліджен­ня морфології і фізіології, що дало йому змогу бачити єдність і відмінність окремих груп живих істот.

Після появи праць Дж. Рея і, особливо К. Ліннея, поняття «вид» міцно закріпилось у біології і стало її основною система­тичною одиницею.

Дж. Рей здійснив низку перетворень в систематиці рослин. Він «накреслив» контури деяких природних груп рослин, запро­понував зарахувати до окремих груп дводольні та однодольні і відокремити спорові зі складу квіткових. Хоча найважливішим було те, що, на відміну від попередніх ботаніків, які не мали чіт­кого уявлення про вид, Дж. Рей сформулював поняття «вид», давши йому визначення. Він зазначив: «...Форми, відмінні за своєю видовою належністю, зберігають свою специфічну приро­ду постійно, і ні одна з них не виникає з насіння іншої, і навпа­ки» . Отже, на його думку, до одного виду належать рослини, які відновлюють собі подібних через насіння.

К. Лінней визначив три особливості виду: а) об’єднання чисельних особин; б) морфологічна і фізіологічна подібність;

в) здатність особин до схрещування між собою і відтворення мотомства. Він не тільки встановив універсальність, реальність видів, а й сформулював основну ознаку виду — несхрещуваність :і особинами інших видів, тобто репродуктивну ізоляцію, і тим самим заперечив ідеї про «переродження видів», виявив їх ста­більність, заклав основи для розв’язання проблеми їх походжен­ня. Водночас К. Лінней був прихильником теорії божественного творіння видів і на ранніх етапах своєї наукової діяльності до­тримувався метафізичного погляду на природу, хоча пізніше допускав природне походження окремих видів рослин.

Згодом основи гіпотези незмінності видів (креаціонізму), що ппнувала протягом XVII—XVIII ст., були підірвані у зв’язку із шродженням у Франції ідей трансформізму. їх прихильники

стверджували, що види змінюються і здатні природним шляхом перетворюватися (трансформуватись) на інші.

Цікавими є праці президента Берлінської академії наук П’єр-Луї Моро де Мопертюі (1698—1759), який висловив гені­альну на той час ідею про корпускулярну основу спадковості і описав низку закономірностей наслідування, визнавав широку мінливість видів у формі випадкових змін (мутацій). Основою еволюційного процесу він вважав випадкову мінливість, геогра­фічну ізоляцію і добір як результат виживання найбільш при­стосованих із випадково виникаючих різновидностей і форм.

Ж.-Б. Ламарк, захопившись ідеєю змінності видів, став запе­речувати реальність виду взагалі і зводити будь-яку мінливість у природі до утворення нових видів. Еволюцію видів він розгля­дав як прояв загального закону природи, оскільки всі тіла при­роди відносні в часі і просторі. На перших етапах своєї наукової діяльності Ж.-Б. Ламарк не сумнівався в реальності видів. У цьому його переконували факти відокремленості видів та існу­вання між ними розривів. Проте згодом він дійшов висновку, що види — це абстракція, зручна для номенклатури і класифі­кації організмів, і що в природі існують тільки особини. Ідеї Ж.-Б. Ламарка про мінливість видів, їх виникнення природним шляхом, роль зовнішнього середовища в мінливості організмів мали важливе наукове значення. Щоправда, подальший розви­ток біології спростував помилкові погляди вченого: заперечення реальності існування видів, ототожнювання мінливості і при­стосованості, твердження про наявність внутрішньої мети і прагнення організмів до вдосконалення, дуалістичні ідеї.

Вагомий внесок у розвиток вчення про вид належить

Ч.-Р. Дарвіну. Не заперечуючи реальності видів, він розвинув уявлення про їх нестійкість і динамічність. Він впровадив ідею про особливе значення виду в еволюційному процесі. Вивчаючи процес природного добору, він сформулював ідею монофілетич- ного походження видів, зміст якої полягає в тому, що кожна велика група тварин або рослин походить від єдиного кореня. Така закономірність історичного розвитку організмів поясню­ється характерною особливістю природного добору — диверген­цією ознак в результаті дії факторів навколишнього середовища.

За Ч.-Р. Дарвіном, формування нових видів є тривалим про­цесом історичного розвитку, зумовленим напрямом дії природ­ного добору. В цьому процесі виникненню нового виду передує утворення проміжних форм — різновидностей, які менше різ­няться між собою і коливаються у своїх ознаках. Ч.-Р. Дарвін розглядав різновидності як «види, які зароджуються, а самі види — як відокремлені різновидності». На початку XX ст. почали змінюватися уявлення про вид як про морфологічну однорідну єдність (типологічна, або моноти пічна, концепція виду). В ботаніці і зоології за основу класифіка­ції взяли географічну расу, яку вважали неподільною. Вчені роз­глядали вид як групу географічних рас (або підвидів). Поряд з біномінальною виникла триномінальна номенклатура, за якою в латинську назву вводили назву роду, виду і підвиду (наприклад, УиІреБ уиіреє віерепзіз — лисиця степова).

Наступним етапом у розвитку уявлень про вид було від­криття сезонних, екологічних або фізіологічних рас всередині, здавалося, однорідних підвидів (біологічна концепція виду).

Справжній переворот у поглядах на вид відбувся у зв’язку з досягненнями генетики. Завдяки експериментальним досліджен­ням генетиків було доведено складну генетичну структуру виду. Спочатку це привело деяких дослідників до заперечення реально­сті видів: традиційні «ліннеївські» види розпалися на сотні і тися­чі спадково стійких дрібних форм. Через таке дробіння вид пше­ниці м’якої був поділений на декілька тисяч форм, або жордано- н і в — дрібних константних видів. Тільки на початку 30-х років XX ст. завдяки працям шкіл генетиків М. Вавілова в СРСР і Дж. Клаузена в СІЛА проблема виду стала наближатись до розв’я­зання. Вид виявився складною генетичною системою. Було сфор­мульовано та обґрунтовано політипічну концепцію виду. Згідно з нею, особини одного виду мають спільний генофонд і захищені від проникнення генів іншого бар’єрами ізоляції. Вид може охоплю­вати різні за способом життя і будови форми (підвиди або групи популяцій), представники яких час від часу можуть схрещувати­ся і давати плідне потомство.

Нині політипічна концепція виду загальновизнана серед біо- логів-еволюціоністів. У ній поєднано, здавалося б, протилежні погляди на вид як основну структурну одиницю органічного світу і як складну динамічну систему, яка еволюціонує.