Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
відповіді еволюційне вчення.doc
Скачиваний:
0
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
938 Кб
Скачать
☆
  1. ) І же, т. Шванн остаточно обґрунтував клітинну теорію, поши- риніпи її на весь органічний світ.

Створення клітинної теорії стало значною подією в розвитку міології. Вона заклала основи для розуміння єдності органічного світу, підготувала фактичні докази для перемоги еволюцій­ної ідеї.

Клітинна теорія містить низку важливих узагальнень: клі­тинна будова властива всім частинам організму, клітини вини­кають шляхом їх поділу, всі багатоклітинні організми форму­ються в онтогенезі з однієї заплідненої клітини (зиготи). Ці уза­гальнення поширюються також на процеси росту і розвитку. Згодом їх використали еволюціоністи як доказ походження багатоклітинних від одноклітинних.

Виникнення ембріології. У першій половині XIX ст. було зроблено важливі відкриття в галузі ембріології засновником цієї науки Карлом Бером (1792—1876). Він розпочинав свою наукову діяльність у Німеччині, а потім переїхав до Росії і пра­цював у Петербурзькій академії наук. Головні результати робіт К. Бера опубліковані в його двотомній праці «Історія розвитку тварин» (1828, 1837).

Досліджуючи зародки різних тварин, К. Бер встановив низку загальних закономірностей ембріонального розвитку, заклав основи для подальших узагальнень у цій галузі. Всупе­реч преформістам К. !>(•]) розглядав розвиток зародка як послі­довне морфологічне диференціювання його частин. Він розріз­няв дві основні форми такого диференціювання — первинне (утворення хрящової, м’язової, нервової та інших систем у тва­рин) та морфологічне (розвиток різних органів зародка). К. Бер сформулював важливе положення про співвідношення між ста­діями ембріогенезу у різних груп тварин. Він встановив, що на початкових стадіях зародки всіх тварин — як безхребетних, так і хребетних — схожі один на одного. Хоча розвиток ембріона кожної тварини, на його думку, відбувається по-своєму, проте в межах типу у різних тварин вони не відрізняються між собою. Пізніше починають відрізнятись між собою зародки різних кла­сів, потім — рядів, родин, родів, і наприкінці ембріонального розвитку помітні найдрібніші особливості, характерні для видів. Згодом цю закономірність розвитку ембріонів підтвердив німецький ембріолог Ернст Геккель (1834—1919) (рис. 1.7). Це положення Ч.-Р. Дарвін розглядав як важливий доказ еволюції і назвав його «законом зародкової схожості Бера».

Російський учений Христиан Пандер (1794—1865) розвинув учення про зародкові листки, універсальність їх закладання в ембріогенезах багатоклітинних тварин, що зміцнило ідею спільно­го походження тварин. Сам факт диференціації спеціалізованих тканин в ембріогенезі свідчить, що подібна диференціація відбу­лась і у філогенезі, тобто в процесі історичного розвитку видів.

Зазначені відкриття в галузі ембріології мали важливе зна­чення для подальшого утвердження ідеї еволюції.

Ііиникнення палеонтології та історичної геології. Палеонто­логія як наука сформувалась на межі XVIII—XIX ст. Її засновни­ком вважають Ж. Кюв’є. Він значно збагатив палеонтологічний іатеріал, розробив основні методи палеонтологічних досліджень і ідійснив перші великі узагальнення в цій галузі. Ж. Кюв’є працював здебільшого в галузі палеонтології хребетних, особли­ві уславився описом ряду великих мезозойських плазунів (іхтіо- кііірів, мегалозаврів, плезіозаврів, птеродактилів тощо).

Знання анатомії та широке застосування вчення про кореля­цію дали змогу Ж. Кюв’є в деяких випадках відновлювати зовніш- 111 м иигляд викопної тварини за небагатьма вцілілими кістками.

  1. >а пильність деяких із цих реконструкцій була підтверджена ще ш життя Ж. Кюв’є знахідками кістяків, які збереглися краще.

  2. Зміни фаун у минулі геологічні епохи також вперше встано­вив Ж. Кюв’є. Порівнюючи скам’янілості різних нашарувань земної кори, він виявив, що тваринні світи, які населяли землю тоді, коли утворилися різні шари, дуже відрізнялися один від одного. Наприклад, у вапняках і сланцях юрського кряжу ви­явлено багатий світ гігантських плазунів, проте в них зовсім не було кісток ссавців. У пізніших гіпсових відкладах залишків цих плазунів уже не знайдено, проте виявлено велику кількість скам’янілих кісток давніх наземних ссавців із родин і родів, які нині на Землі не зустрічаються (палеотерії, ксифодони та ін.). Вони ближчі до сучасних, проте здебільшого належать все-таки до вимерлих видів. Ж. Кюв’є не тільки виявив відмінності у тва­ринному світі минулих епох, але дійшов правильного висновку, що різні великі групи тварин з’явилися на Землі послідовно, причому складніше організовані виникли пізніше примітивних.

  3. Здавалося б, що узагальнення, зроблені Ж. Кюв’є, мали наштовхувати його на уявлення про поступовий розвиток тва­ринного світу. Проте зміну в часі фаун він пояснював з позиції метафізичного світогляду. Висміював і негативно ставився до еволюційних поглядів Ж.-Б. Ламарка. Причиною масового вимирання організмів у різні геологічні епохи вважав природні катастрофи. Цю ідею підтримувала й більшість палеонтологів того часу, що значно стримувало визнання еволюційного розвит­ку організмів.

  4. «Теорія катастроф» суперечила ідеї історичної змінності поверхні Землі, запропоновано Ж. Бюффоном і розвинутої Ж.-Б. Ламарком. Фактичний доказ та подальший розвиток ця ідея знайшла в працях англійського природодослідника Чарль- за Лайєлля (1797—1875) — засновника історичного методу в геології.

  5. Ч. Лайєлль у своїй тритомній праці «Основи геології» (1803—1833) суворо науково розкрив картину змін, які відбува­ються в будові земної кори під впливом природних факторів, що діють і нині. Отже, всупереч катастрофізму він обстоював прин­цип уніформізму, за яким причини геологічних процесів у минулому і нині одні й ті самі. На його основі зроблено перший висновок про безперервну і повільну дію факторів геологічних перетворень. Спираючись на теорію уніформізму, Ч. Лайєлль сформулював і друге важливе положення, яке увійшло в науку під назвою «принцип актуалізму», або метод пізнання минулого Землі, виходячи зі знання її сучасного стану.

  6. Отже, Ч. Лайєлль створив еволюційну концепцію в геології, засновану на уявленні про розвиток як процес поступового нако-

інічічіня дрібних змін. За визначенням Ч.-Р. Дарвіна, ця кон- іі. нмін відіграла важливу роль у формуванні його еволюційних Ні н II ндів.

виродження екології та біогеографії. У формуванні еволю­ційної теорії особлива роль належить екології та біогеографії.

І І,і ипуки вивчають вплив факторів зовнішнього середовища на і п і тс,діяльність і поширення організмів. Оскільки еволюційна ичірія досліджує причини пристосованості організмів до се- Ііидонища, це завдання тісно пов’язане з предметами згаданих пнук.

І Іа значення зовнішнього середовища як причини змінності ми дів вказували трансформісти (Ж. Бюффон, М. де Бенуа, Iі;. Ж. Сент-Ілер). Ж.-Б. Ламарк вважав, що вплив середовища є

»бхідним фактором еволюції, особливо наголошуючи на ролі

пі мотичних умов (температури, вологості тощо). У праці «Філо- гкфія зоології» він вжив і сам термін «пристосування», характе­ризуючи ним здатність щелеп жуйних до перетирання рослин­ної їжі.

Перше визначення поняття «пристосування» («адаптація»)

  1. пін на початку XIX ст. англійський фізіолог Чарльз Белл (1774—

IН42): «Адаптація — це встановлене і універсальне відношення між організацією та інстинктами тварин, з одного боку, і середо- иищем, в якому вони існують і добувають їжу, з іншого». Це ви- иіачення, за яким сутність адаптацій зводиться до відповідності між будовою, функціями організмів і середовищем їх існування, пі' втратило змісту й сьогодні. В його основі — здатність організ­му існувати в певному середовищі, проте без пояснення, як це пристосування формувалось.

Чимало прикладів пристосованості організмів до умов існу- ікіння навів у своїх працях П. Паллас. Німецький зоолог Костян­тин Глогер (1803—1863) дійшов висновку про мінливість морфо­логічних ознак у птахів у зв’язку з їх географічним поширенням. Нін встановив, наприклад, що з просуненням місць існування нидів з півночі на південь яскравість забарвлення їх пір’я зрос­те. Цей висновок відомий в науці як «правило» Глогера.

Одним із засновників екологічного напряму є російський біо- 'іог-еволюціоніст Карл Рульє (1814—1858). Він розвивав ідею

  1. дності організмів та умов їх існування, довів причинну залеж­ність еволюції живих форм від зміни середовища існування, вва­жив, що спадковість визначається умовами історичного роз­питку організмів, а мінливість — умовами їх існування. У формуванні цього напряму велике значення мали праці німець­кого природознавця Олександра Гумбольдта (1769—1859) та

  2. мвейцарського ботаніка Альфонса Декандоля (1806—1893), присвячені географічному поширенню рослин. Виходячи з положення про тісний взаємозв’язок між рослинними видами та кліматичними умовами, О. Гумбольдт встановив закономір­ності поширення рослин: горизонтальну зональність (з півно­чі до екватора) та вертикальну поясність (від вершин гір до під­ніжжя).

  3. У цей період набуває розвитку зоогеографічний напрям. Зоо­логи пояснювали характер географічного поширення тварин за­лежно від світла, тепла, живлення та інших факторів середовища. Вони навіть пропонували виокремити особливу галузь науки — зоономію, або економію тварин. Термін «економія тварин» часто використовував Ч.-Р. Дарвін, розглядаючи закономірності гео­графічного поширення тварин у зв’язку з їх еволюцією.

  4. Отже, працями вчених-біологів різних країн закладено на­укові основи ідей трансформізму, що сприяли їх зміцненню та подальшому розвитку Ч.-Д. Дарвіном.

9. Розвиток еволюційного теорії в післядарвіністський період.

В післядарвінський період еволюційна теорія набула широ­кого визнання і подальшого розвитку. В галузі біології накопи­чено велику кількість фактичних даних, виконано ретельні екс­периментальні дослідження в генетиці, ембріології, екології, фізіології та інших науках, які заклали основи для формування еволюційної біології. Запропонований Ч.-Р. Дарвіном історич­ний принцип сприяв перебудові всього комплексу біологічних наук. За понад 150-річний період від дня опублікування праці «Походження видів...» (1859) еволюційна теорія зміцніла і здо­була перемогу в боротьбі з різноманітними ненауковими течія­ми. Її розвиток поділяють на кілька основних етапів.

Перший етап (1859—1900). Перемога еволюційної ідеї; ниникнення еволюційної біології; виокремлення трьох течій в дарвінізмі.

Перемога еволюційної ідеї. Ідеї еволюції органічного світу, які викладені у праці Ч.-Р. Дарвіна «Походження видів...», стали швидко поширюватись по всьому світу. Вже в 1860 р. видано переклад праці німецькою, в 1862 — французькою, а в 1864 — російською мовами. Провідні вчені багатьох країн світу із захопленням зустріли, визнали вчення Ч.-Р. Дарвіна і почали використовувати його у своїх наукових дослідженнях. Серед них були: в Америці — Аза Грей, в Англії — Т. Гекслі, А. Воллес і Дж. Гукер, в Німеччині — Е. Геккель, Ф. Мюллер і К. Геген- бауер, в Росії — М. Соколов, К. Тімірязєв, В. і О. Ковалевські, І. Сєченов, в Україні — І. Мечніков, М. Максимович. Щоправда, проти ідеї еволюції відкрито виступили відомі геологи А Седжвік і Ч. Лайєлль, палеонтологи Р. Оуен і К. Брон, біоло­ги Р. Вірхов, П. Флуране та ін. Хоча вони не змогли перешкоди­ти перемозі еволюційної ідеї.

Виникнення еволюційної біології. Відкритий Ч.-Р. Дарві- ном історичний принцип у вивченні живої природи сприяв пере­будові всього комплексу біологічних наук. На його основі сфор­мовано низку напрямів еволюційної біології: еволюційну пале­онтологію, еволюційну морфологію, еволюційну ембріологію, еволюційну фізіологію, історичну біогеографію тощо. У біоло­гічних дослідженнях провідними стали еволюційний та філоге­нетичний підходи.

В юрських відкладах знайдено кісткові залишки першопта- ха — археоптерикса (див. рис. 2.2, б), який пов’язував між собою плазунів і птахів, а у верхньокрейдяних — їхтіорніса — перехідну форму від першоптахів до сучасних птахів. Встано- плено філогенетичні ряди викопних молюсків, амонітів, морсь­ких їжаків, непарнокопитих, слонів, китів тощо. На острові Ява лнайдено залишки скелету мавполюдини (пітекантропа).

Російські вчені Олександр Ковалевський (1840—1904) та Ілля Мечніков (1845—1916) дослідили ембріогенези кишково­порожнинних, кільчастих червів, молюсків, голкошкірих, чле­нистоногих, хордових (ланцетника, асцидії, баланоглоса), що дило змогу визначити їх місце в зоологічній системі.

Е. Геккель запропонував для побудови природної системи організмів метод потрійного паралелізму, в основі якого — і і ставлення даних порівняльної морфології, ембріології і пале­онтології.

Спираючись на результати наукових досліджень О. Ковалев-

  1. і.кого і німецького біолога Фрица Мюллера (1801 —1858),

  2. Е. Геккель сформулював біогенетичний закон, згідно з яким онтогенез є стислим повторенням філогенезу.

  3. З позицій дарвінізму виконано значний обсяг еколого-мор- фологічних (Г. Бетс, А. Воллес, Ф. Мюллер, А. Вейсман), еколо- го-фізіологічних (К. Тимірязєв) та еколого-палеонтологічних (В. Ковалевський) досліджень.

  4. Ембріологічні дослідження медуз, голкошкірих та інших груп безхребетних допомогли І. Мечнікову відкрити явище фагоцитозу у тварин, що послужило основою для заснування вчення про імунітет.

  5. Отже, вчення Ч.-Р. Дарвіна заклало основи для подальшого розвитку багатьох напрямів еволюційної біології.

  6. Виокремлення трьох течій в дарвінізмі. Починаючи із середини 60-х років XIX ст. серед прихильників вчення Ч.-Р. Дарвіна сформувались три течії, які неоднозначно тракту­вали його основні положення.

  7. Прихильники класичного дарвінізму, зокрема Т. Гекслі, В. Ко­валевський, І. Мечніков, Ф. Мюллер, К. Тимірязєв та ін., визна­вали вчення про природний добір головною і спрямовуючою силою еволюції, а пряме пристосування в результаті впливу факторів зовнішнього середовища та успадкування набутих ознак — підпорядкованими факторами.

  8. Ламаркодарвіністи (Е. Геккель, Г. Спенсер, М. Неймойр та ін.) надавали однакової ролі в еволюції прямому пристосуванню і прямому добору, а мінливість та успадкування змінених ознак розглядали як фактори, які безпосередньо створюють адаптації організмів, що фактично усуває необхідність добору.

  9. Неодарвіністи, яких очолював німецький біолог Август Вейсман (1834—1914), захищали основні положення вчення Ч.-Р. Дарвіна щодо рушійної, творчої ролі природного добору в еволюції організмів, рішуче виступали проти об’єднання дарві­нізму з різними проявами ламарківських поглядів. Вони наво­дили переконливі докази ненауковості ламарківських принци­пів щодо формування пасивних адаптацій (захисного забарвлен­ня, мімікрії, захисних покривів тощо), які не могли виникнути внаслідок вправляння органів, а також факти, що заперечують принцип успадкування набутих ознак. Хоча недоліком концеп­ції А. Вейсмана було намагання поширити ідею природного добору на окремі частини організму і спадкові детермінанти (т. зв. тканьовий і зачатковий добір) і в такий спосіб доповнити вчення Ч.-Р. Дарвіна, що не підтверджено пізнішими генетич­ними дослідженнями.

Ідеї ламаркізму знайшли подальший розвиток у працях низки біологів, зокрема Е. Копа («батмогенез»), Г. Осборна «арі- гтогенез»), Т. Еймера («ортогенез»), JI.-C. Берга («номогенез»), К. Негелі, Ф. Вайденрайха, Е. Смирнова, JI. Дарвіташвілі та деяких інших. Усі вони в різних варіантах утверджують телео­логічну і метафізичну концепцію про «прагнення» організмів до прогресу, ускладнення і вдосконалення своєї організації, які закладені Творцем.

Другий етап (1901 — початок 20-х років XX ст.). Криза кла­сичного дарвінізму. Основне положення еволюційної теорії Ч.-Р. Дарвіна щодо природного добору як основного рушійного і спрямованого фактора еволюції природних форм та утворення нових видів зазнало особливо різкої критики наприкінці XIX — на початку XX ст. Це значною мірою було пов’язано з формуван­ням генетики як науки, яка в той час тільки зароджувалась. Теорії Ч.-Р. Дарвіна не вистачало розкриття основних механіз­мів здійснення генетичних перетворень організмів, зокрема закономірностей спадкової мінливості та видоутворення.

Незважаючи на те що в цей період уже було зроблено важли­ві відкриття в галузі генетики, зокрема «перевідкрито» закони Г. Менделя, закладено основи мутаційної теорії спадковості, (•формульовано вчення про чисті лінії у природних видів, прове­дено перші експериментальні дослідження передумов і рушій­них сил еволюції, вчені не змогли узгодити результати своїх наукових доробок з теорією Ч.-Р. Дарвіна і виступили проти її основних положень, зокрема ефективності дії природного добо­ру та утворення нових видів.

Одним із перших завдав удар по теорії Ч.-Р. Дарвіна англієць Ф. Дженкін, який математичними розрахунками довів неефек­тивність дії добору як фактора еволюції видів у природі, оскіль­ки випадкові спадкові зміни організмів, які дають матеріал для добору, як правило, поодинокі. Ймовірність зустрічі двох осо­бин з однаковими спадковими змінами і залишення ними потом- ства надто мала. Ці аргументи, названі «кошмаром» Ф. Дженкі- на, змусили засумніватися спочатку й самого Ч.-Р. Дарвіна. Щоправда, згодом він спростував цю гіпотезу.

Данський генетик Вільгельм-Людвіг Йогансен (1857—1927) показав неефективність дії добору в чистих лініях — потомстві однієї самозапильної рослини, гомозиготної за більшістю ознак. Хоча такі гомозиготні групи особин в природі не зустрічаються, ці експериментальні дані підривали віру в могутність добору.

Результати досліджень інших провідних генетиків того періоду, зокрема Г. де Фріза, І. Бетсона, Е. Вілсона, сприяли формуванню широкого фронту, спрямованого проти вчення

Ч.-Р. Дарвіна, який одержав назву генетичний антидарвінізм.

  1. ньому існувало кілька напрямів.

  2. Голландський ботанік і генетик Гуго де Фріз (1848—1935), засновник концепції «мутаціонізму», автор книги «Мутаційна теорія», вважав, що механізм еволюції можна пізнати тільки шляхом вивчення стрибкоподібної спадкової мінливості. На його погляд, нові види виникають раптово, стрибкоподібно, шляхом появи окремих великих спадкових змін, без провідної ролі природного добору. Наприклад, низкорослі і високорослі мутанти енотери Г. де Фріз виокремив у самостійні види і дав їм відповідні назви: енотера карликова (Оепоіега папеїіа) та еноте­ра гігантська (Оеп. ріран). Щоправда, подальші дослідження цих видів рослин засвідчили, що між ними існують перехідні форми, які в період гібридизації вилучаються.

  3. Голландський ботанік Джон-Паулус Лотсі (1867—1931) обстоював концепцію гібридогенезу. Він допускав, що утворення нових видів є лише процесом комбінування генів при схрещу­ванні, а не результатом їх зміни шляхом мутацій, а тим паче, цей процес не можна розглядати як результат накопичення дріб­них спадкових ознак (мутацій). Прихильники гіпотези гібридо­генезу надавали вирішального значення в еволюції комбінатив- ній мінливості, а не добору, на якому наголошував Ч.-Р. Дарвін.

  4. Французький зоолог Люсьєн-Клод Кено (1866—1951) пояснював процес виникнення нових пристосувань організмів із позицій передадаптаціонізму. Він розвивав ідею, що корисні ознаки виникають не шляхом поступових змін (добору), а з’яв­ляються раптово, внаслідок разової мутації. Проте ці ознаки існують в організмі нейтрально і лише «вичікують» сприятли­вих умов для свого прояву. Наприклад, мешканці печер, на погляд прихильників передадаптаціонізму, вже мали редукова­ні очі та непігментовані покриви тіла.

  5. Отже, на ранніх етапах свого становлення генетика не змогла налагодити тісний контакт з дарвінізмом. Такі видатні відкрит­тя в галузі генетики, як мутаційна теорія спадковості, вчення про чисті лінії та гібридогенез були використані для обґрунту­вання антидарвінівських поглядів, що призвело до глибокої кризи в дарвінізмі. Проте ця криза сприяла експериментальним дослідженням генетичних основ та елементарних факторів ево­люції, обґрунтуванню механізмів дії природного добору, перехо­ду до вивчення еволюційних процесів, що відбуваються в по­пуляціях. Результати цих досліджень стали основою для синтезу класичного дарвінізму з генетикою, екологією, біогеографією, експериментальною мікросистематикою і вивели його з кризи.

  6. Третій етап (кінець 20-х — 40-ві роки XX ст.). Перехід до по­пуляційного мислення; формування синтетичної теорії еволюції.

  7. Перехід до популяційного мислення. Важливою подією в історії розвитку еволюційного вчення була публікація праці російського генетика Сергія Четверикова (1880—1959) «Про деякі моменти еволюційного процесу з точки зору сучасної гене­тики» (1926), яка започаткувала синтез генетики з дарвінізмом. Вчений одним із перших указав на необхідність об’єднання генетики з дарвінізмом, оскільки, за його висловом, «в генетиці дарвінізм здобув цілком несподіваного і могутнього спільника». Застосувавши нові методи генетичного аналізу, зокрема метод близькоспорідненого розмноження, С. Четвериков зробив низку узагальнень, заклавши основи вчення про генетичну структуру природних популяцій. Саме популяції насичені великою кількі­стю мутацій, що робить їх генофонд все різноманітнішим (гетеро­генним). Вони дають невичерпний матеріал для здійснення перетворень всередині виду. Висновки С. Четверикова щодо насиченості генофонду популяцій рецесивними мутаціями зго­дом підтвердили генетики М. Дубінін, Д. Ромашов, С. Райт та ін.

  8. Завдяки експериментальним генетичним дослідженням мутаційної структури природних популяцій, змін частоти зустрічаємості певних алелей, їх розподілу в певних частинах ареалу, динаміки чисельності тощо, закладено основи популя­ційної екології.

  9. Ретельні експериментальні дослідження природних популя­цій засвідчили, що саме популяції є елементарними одиницями еволюції, оскільки в них здійснюються всі еволюційні процеси, починаючи від появи нової ознаки до утворення нового виду. Вони допомогли американському генетику Феодосію Добр- жанському (1900—1975) і російському генетику Миколі Тимо- феєву-Ресовському (1900—1981) в 1937—1939 рр. започаткува­ти вчення про мікроеволюцію.

  10. На початковому етапі синтезу генетики з дарвінізмом важли­ву роль відіграли праці А. Вейсмана, в яких закладено основи хромосомної теорії спадковості, вперше обґрунтовано положен­ня про неможливість передавання нащадкам набутих ознак. Звичайно, зовнішнє середовище має значний вплив на організ­ми та їх основу, проте це не відповідає «принципу адекватної мінливості» як стверджують деякі біологи, оскільки функцію передавання ознак нащадкам виконує генотип.

  11. Праці американського генетика Томаса-Ханта Моргана (1866—1945) і його школи сприяли формуванню у завершеному нигляді хромосомної теорії спадковості. В них викладено поглиблений зміст основних понять генетики (ген, генотип, фенотип), описано різні типи генних і хромосомних мутацій, нідкрито явища рекомбінації при кросинговері тощо.

  12. походження видів» (1937). В ній він широко узагальнив резуль­тати досліджень в галузі генетики популяцій дрозофіли з пози­цій класичного дарвінізму із залученням нових теоретико-ево- люційних даних, зокрема математичної теорії добору. У його праці основну увагу приділено дослідженню механізмів змін генетичної структури популяцій залежно від сумісної дії кіль­кох факторів, детально розглянуто спадкову мінливість, коли­вання чисельності популяцій, природний добір, міграцію та репродуктивну ізоляцію нових форм, що виникають в середині видів, показано значення цих факторів в процесі утворення нових видів і надвидових систематичних груп.

  13. Ф. Добржанський зазначив, що добір і міграція можуть змі- иити генетичну структуру популяцій відповідно до різних умов існування виду. Після його праць міграцію та ізоляцію, поряд зі спадковою мінливістю та добором, дарвіністи стали розглядати як особливі фактори еволюції.

  14. У створення синтетичної теорії еволюції вагомий вклад зро­бив український зоолог-еволюціоніст Іван ПІмальгаузен (1884—

  15. 1963). Творчо об’єднавши еволюційну теорію з морфологією, ембріологією, палеонтологією і генетикою, І. ПІмальгаузен гли­боко вивчав проблеми співвідношення онтогенезу і філогенезу, досліджував основні напрями еволюційного процесу, розробив низку фундаментальних положень синтетичної теорії еволюції. Ці положення висвітлені в його найголовніших працях: «Орга­нізм як ціле в індивідуальному та історичному розвитку» (1939), «Шляхи і закономірності еволюційного процесу» (1938), «Фактори еволюції. Вчення про стабілізуючий добір» (1946).

  16. Серед фундаторів синтетичної теорії еволюції особлива заслуга належить англійському зоологу Джуліан-Сореллу Хак- слі (1887—1975). Його основна праця «Еволюція. Сучасний син­тез» (1942) відображає її зміст і загальну спрямованість. На основі даних генетики популяцій, екології, ембріології та біо­географії він розкрив проблеми географічної мінливості, бороть­би за існування, природного добору, адаптацій видоутворення, прогресивної еволюції тощо.

Ідея синтетичної теорії еволюції почала проникати і в систе­матику. Опубліковано колективну монографію «Нова система­тика» (1940) та книгу американського зоолога-систематика Ерн- ста-Волтера Майра (1904—1980) «Систематика і походження нидів» (1942), в яких систематика тісно поєднана з теорією ево­люції, генетикою та екологією. Цими працями закладено основи концепції біологічного виду, яка спирається на комплекс крите­ріїв виду: морфологічний, фізіологічний, еколого-географічний та генетичний. Завдяки працям Олексія Сєверцова (1866—1936) та його школи в галузі еволюційної морфології, ідеї синтетичної теорії еволюції поширені і на надвидовий систематичний рівень. Він заснував вчення про зміни індивідуального розвитку організмів як джерело філогенетичних перетворень, про основні напрями еволюційного прогресу, закономірності прогресивного розвит­ку, способи філогенетичних перетворень органів та змін їх функцій тощо. Згадані проблеми О. Сєверцов розглядав з пози­ції класичного дарвінізму.

Американський палеонтолог Джордж-Гейлорд Сімпсон (1902—1984), використавши дані еволюційної генетики та еко­логії, дослідив форми, напрями, швидкість і закономірність прогресивного розвитку організмів. Серед основних факторів, які впливають на темпи і способи еволюційних перетворень організмів, він виокремив мутаційну мінливість, тривалість змін поколінь, чисельність популяцій і природний добір.

В результаті аналізу даних з палеонтології, екології і теорії еволюції Дж. Сімпсон розробив проблему напрямів еволюційно­го процесу на прикладі непарнокопитих. Він довів, що філогенія конячих, як і багатьох інших груп, здійснюється за дарвінів- ським принципом розгалуженого дерева. Серед чисельних ліній родини конячих лише одна дожила до наших днів, тоді як інші вимерли, не витримавши боротьби за існування.

Отже, об’єднання дарвінізму з генетикою, екологією, морфо­логією, палеонтологією та іншими науками, яке розпочалося ще в 20—30-ті роки, оформилось згодом у цілісну систему поглядів на причини, механізми та закономірності еволюції організмів.

Синтетична теорія еволюції стала науковою та світоглядною основою біологічної науки. Хоча подальший розвиток біології, формування її новітніх напрямів, зокрема, молекулярної біоло­гії, порівняльної та еволюційної генетики, цитогенетики та інших, поставили перед синтетичною теорією еволюції нові, актуальні завдання щодо обґрунтування та захисту її основних положень.

Четвертий етап (50-ті роки XX ст. — сьогодення). Криза ево­люційної біології в СРСР в середині XX ст.; діяльність Т. Лисен­ка; початок вивчення еволюції екологічних систем; досліджен­ня молекулярних основ мінливості в еволюції.

Криза еволюційної біології в СРСР в середині XX ст. Діяль­ність Т. Лисенка. Незважаючи на значні досягнення еволюцій­ної біології 30-х — початку 40-х років, в СРСР в наступний період вона зазнала глибокої кризи, пов’язаної з діяльністю радянського вченого Т. Лисенка та його школи.

Головною причиною кризи в галузі біології цього періоду було невизнання генетики як науки президентом Всесоюзної ака- ді'МІЇ сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна (ВАСГНІЛ)

І. Лисенком та його прихильниками. Дискусії в галузі генетики,

  1. н і розпочались ще в 1936 р., вилились в широкий фронт насту­пу проти цієї науки, яка в СРСР зароджувалась і вже мала ваго­мі .»добутки завдяки працям М. Вавілова, М. Кольцова, М. Дубі- н і на, С. Четверикова, О. Серебровського, А. Жебрака та ін.

Становище значно ускладнилося тим, що в науковий диспут и трутився Й. Сталін. Спираючись на його підтримку, Т. Лисен­ко в серпні 1948 року скликав сесію ВАСГНІЛ, оголосив офіцій­ний диспут з генетиками і здобув перемогу. У своїй доповіді на і і'сії Т. Лисенко заявив, що «менделізм — вейсманізм — морга­нізм» є класовим, чужим, ідеалістичним світоглядом, який чпрактеризує буржуазну науку. Ця заява протягом 1948— 1953 рр. розглядалась як пряма вказівка партії та уряду.

Трохим Лисенко (1898—1976) за походженням українець, ні кінчив Київський сільськогосподарський інститут, працював и галузі агробіології. Він заснував теорію стадійного розвитку іюслин (1929), на основі якої розробляв агротехнічні прийоми,

  1. іфямовані на підвищення врожайності сільськогосподарських к ультур. Т. Лисенко запропонував метод спрямованої зміни ози-

  1. х сортів у ярі, а ярих в озимі, спосіб літнього садіння картоплі, н-канки бавовни тощо. Проте Т. Лисенко не визнавав досягнень пчіетики, класичних праць Г. Менделя, Т. Моргана, А. Вейсма- на та ін., вважаючи їх ненауковими, ворожими, ідеалістични­ми!. Він заперечував досягнення цитології та екології, фальсифі- і ував основні положення еволюційного вчення Ч.-Р. Дарвіна. Г. Лисенко ігнорував спадкову основу організмів (генотип).

(>сновними законами еволюції він вважав успадкування ознак, ітбутих організмами в процесі індивідуального розвитку (меха­ноламаркізм). Він стверджував про відсутність у природі конку­ренції між особинами одного виду, на підставі чого запропону- іпів метод гніздового садіння лісових культур.

Для зміцнення напряму своїх досліджень Т. Лисенко вико­ристав ім’я класика селекції І. Мічуріна, назвавши свої анти- нпукові погляди «мічурінською агробіологією». Озброївшись цією наукою, Т. Лисенко намагався методом вегетативної гібри- пізації і шляхом переробки природи рослин вивести нові сорти пльськогосподарських культур для різних районів СРСР (Сибі­ру, Казахстану, Середньої Азії тощо).

Т. Лисенко запропонував середньовічну теорію породження нидів, згідно з якою соняшник можна перетворити на повн­ій цю, сосну — на ялину, жито — на кострицю тощо. Він припи­ни н дослідження в галузі поліплоїдії, вважаючи їх неперспек­тивними.

  1. Теоретичні положення Т. Лисенка щодо спадковості, видо­утворення, внутрішньовидових і міжвидових відносин помил­кові, суперечать дарвінівській теорії еволюції. Посідаючи керів­ні посади, він створив культ особи в науці, вимагав від своїх під­леглих підтвердження власних поглядів.

  2. Діяльність Т. Лисенка та його школи завдали значної шкоди біологічній науці СРСР. Велика кількість вчених-генетиків через невизнання ідей Т. Лисенка зазнала репресій (М. Вавілов, М. Кольцов, М. Дубінін, І. Шмальгаузен, С. Четвериков, А. Жебрак, М. Константинов, Ю. Полянський, В. Немчанов та ін.).

  3. Для виходу з глибокої кризи, яка склалася в біологічній та сільськогосподарській науках в 40-ві — 50-ті роки, був потріб­ний тривалий період для підготовки нових кадрів-генетиків, відновлення створених здобутків в галузі генетики та її подаль­шого розвитку як основи синтетичної теорії еволюції.

  4. Початок вивчення еволюції екологічних систем. Екоси- стемне мислення, основи якого закладено ще наприкінці 30-х — у 40-ві роки XX ст., розвинулося в новий напрям еволюційного вчення — дослідження еволюції екологічних систем, біогеоце- нозів і біосфери загалом.

  5. У 1935 р. англійський ботанік Артур Тенслі (1871—1955) запровадив поняття «екологічна система», під яким він розумів будь-яку сукупність організмів і неорганічних компонентів, в якій може здійснюватися колообіг речовин. А. Тенслі розглядав екосистеми як основні одиниці природи, хоча вони й не мають визначеного обсягу і можуть охоплювати простір будь-якого розміру.

  6. Поряд із розвитком вчення про екосистеми, розвивалося вчення про біогеоценози, засновником якого є Володимир Су- качов (1880—1967). «Екосистема» і «біогеоценоз» — близькі за змістом поняття, проте першим позначають природні системи, які забезпечують колообіг будь-якого рангу, а «біогеоценоз» — поняття територіальне і вживається для позначення ділянок суші, зайнятих певними одиницями рослинного покриву. Тому кажуть «біогеоценоз діброви», «біогеоценоз хвойного лісу», «біогеоценоз ковилового степу» тощо за назвою домінуючого рослинного угруповання в певному біогеоценозі.

  7. Обидві концепції — екосистем і біогеоценозів — доповнюють одна одну, що дає змогу повніше і глибше розглядати умови їх функціонування. Вчені дійшли висновку, що екосистема і біо­геоценоз — це арени здійснення еволюційних перетворень у природі, тобто вони відображають певні рівні організації живої матерії, в яких може здійснюватись еволюційний процес, у т. ч. на рівнях організмів, популяцій, видів і біоценозів.

Найбільшою екологічною системою Землі є біосфера плане- і и. Вчення про біосферу як сферу діяльності живих організмів ■шснував український природодослідник Володимир Вернадсь- кий (1863—1945) в 1923 р., яке згодом набуло широкого ви-

ІІІПННЯ.

Знання про принципи і закономірності функціонування еко- /іогічних систем дають змогу людині враховувати їх у своїй іі|>актичній діяльності і спрямовувати еволюцію живої природи, починаючи від окремих видів у біоценозах і закінчуючи екоси- і томами різного рівня підпорядкування, особливо в умовах зрос­ти ючого антропічного тиску на біосферу Землі.

Дослідження молекулярних основ мінливості в еволюції. У 1953 р. англійський фізик Френсис Крик та сучасний амери­ції нський генетик Джеймс Вотсон розшифрували молекулярну структуру ДНК — матеріального носія спадкової інформації, що первинно визначав виникнення спадкових змін. Було від­крито регуляторні та структурні гени, які складаються з послідовного ланцюга нуклеотидів, а також специфічні нуклеїнові кислоти, що беруть участь у біосинтезі (і-РНК, і І’НК). Оскільки швидкість еволюції організмів в окремих гіл- ічіх (наприклад, у гомінід) перевищує швидкість еволюції біл­ьш, висловлено припущення про більшу еволюційну лабіль­ність регуляторних генів, ніж структурних. Проте в кожному

і гред згаданих типів генів мутації відіграють істотне значення в ІЧІОЛЮЦІЇ. Було доведено також, що відмінності між окремими инизькими видами живих організмів нерідко ґрунтуються на дуплікації генів.

В результаті вивчення функції генетичного коду організ- м і в було відкрито явище його виродження, коли частина замі­щень нуклеотидів в кодоні не змінює характеру амінокисло­ти, яка синтезована. Це означає, що такі організми не підля- піють контролю природного добору (гіпотеза «нейтральної

і‘ПОЛЮЦІЇ»).

Також було відкрито явище трансдукції — перенесення генів під однієї бактерії до іншої за допомогою вірусів (бактеріофагів).

Отже, доведено, що в процесі еволюції окремі ознаки можуть передаватись не тільки від покоління до покоління (вертикаль­но), а й від одного виду до іншого (горизонтально).

Такі відкриття спочатку розцінювались як такі, що супере- пі 11, дарвінізму і відкидались, проте згодом після їх детального ми вчення, з’ясувалось, що, навпаки, дані молекулярної біології іоіювнюють і підтверджують дарвінівське пояснення еволюції, свідчить, що в природі постійно підтримується тиск життя. Із збільшенням чисельності організмів зростає ймовірність появи нових спадкових змін та їх комбінацій.

Отже, поява в процесі еволюції нових спадкових відхилень, створення тиску життя і, як наслідок, виникнення боротьби за існування як основи природного добору переконують, що живе з часу виникнення стало важливим фактором еволюції біосфери.

10. Рушійні сили еволюції за Ч. Дарвіном.

11.Поясніть суть системності і організованості життя.

Прояви життя на Землі надто різноманітні: доядерні, ядерні, одно- і багатоклітинні організми (багрянки, справжні водорості, вищі рослини, гриби, тварини). Кожна із згаданих систематич­них груп об’єднує тини, класи, ряди, родини, роди, види, популя­ції і особини. Незважаючи на це, життя не хаотичне, а суворо впо­рядковане у вигляді певних систем різного рівня організації.

Основи погляду на системну організацію життя закладено

Ч.-Р. Дарвіном, який розглядав вид як біологічну систему, що еволюціонує, а природний добір — як фактор, який упорядко­вує системну організацію життя. Згодом вагомий внесок у роз­роблення вчення про системну організацію життя зробили

І. Шмальгаузен, Е. Майр, К. Завадський, М. Тимофеєв-Ресов- ський, О. Яблоков, М. Голубець та інші.

Щоправда, погляди різних учених на цю проблему мають істотні розбіжності, оскільки в їх основу часто вкладають різні критерії, виокремлюючи від 4 до 12 рівнів. При цьому слід роз­різняти структурні та еволюційні рівні організації життя.

Серед структурних рівнів організації життя визначають молекулярний, субклітинний, клітинний, тканинний, організмо- вий, популяційний, видовий, біоценотичний, біогеоценотичний та екосистемний. Сучасний дослідник Михайло Голубець вважає, що еволюційні рівні мають бути загальнобіологічними, універсальни­ми, самостійними, системними формами життя, незалежно від систематичного положення організмів та рівня їх організації.

М. Голубець (1997) в результаті аналізу літературних джерел та на основі власного наукового досвіду дійшов висновку, що «провідними для виділення основних (самостійних, базових) рівнів організації життя, поряд з названими К. М. Завадським (1968), М. Н. Амосовим (1973), М. Н. Камшиловим (1979) озна­ками — такими як тривалість і ступінь самостійного існування, ступінь цілісності та універсальність, повинні бути: головна функ­ція в природі, в біотичній організації та еволюції, а також особли­вості механізмів саморегуляції, зокрема пам’ять, сприймання,

акопичення, зберігання і трансформація інформації». За цими ознаками серед всього розмаїття живих систем М. Голубець вио­кремив три основні рівні організації: організмовий, популяцій­ний та екосистемний. Системи цих рівнів забезпечують всі біо­тичні процеси (фізіологічні, біохімічні, біогеохімічні, біофізич­ні, біогеоценотичні тощо), що відбуваються в біосфері і забезпе­чують існування живого. Всі інші живі системи, на думку вчено­го, є підпорядкованими, неуніверсальними, несамостійними, другорядними щодо систем основних рівнів організації.

Організмовий рівень. Елементарною, неподільною одини­цею на цьому рівні є особина (індивід).

Особини — дискретні частини живої природи, здатні до самостійного існу­вання; з еволюційного погляду — всі морфологічні одиниці, які походять від однієї зиготи, гамети, спори чи бруньки та індивідуально підлягають дії еле­ментарних еволюційних факторів.

Незалежно від рівня і складності організації, особину мають всі форми та систематичні групи життя: мікроорганізми, росли­ни, гриби, тварини і людина. В одноклітинних організмів будо­ва спрощена (ядро, протоплазма, органели, мембрана, макромо­лекули), тоді як у багатоклітинних завдяки морфологічній та функціональній диференціації клітин будова тіла складна, хоча, як в одноклітинних є єдиним цілим.

Іноді важко визначити межу між особинами, особливо в колоніальних (коралові поліпи, сифонофори, моховатки), сим- біонтних форм (лишайники) або організмів, здатних до вегета­тивного розмноження (гідра, рослини).

Організми мають генотип — спадкову основу, яка забезпе­чує передавання ознак від покоління до покоління.

Кожній особині притаманний індивідуальний розвиток — онтогенез, через що цей рівень організації життя називають також онтогенетичним.

Онтогенез (грец. on (ontos) — єство і genesis — походження) — процес роз­гортання та реалізації спадкової інформації, закодованої в зародковій клітині, зміст якого становить розвиток організму від утворення зародкової клітини до смерті або припинення існування в цій якості (поділ одноклітинного організму).

Організми незалежно від складності організації виконують всі життєві функції. Вони ростуть, розмножуються, рухаються, реагують на зовнішні подразники, пристосовуються до умов існування. Саме тому організми є універсальними, відносно самостійними, самовідтворювальними природними системами — основою існування всієї різноманітності форм життя на Землі.

Популяційний рівень. Еволюційною, структурною і функ­ціональною одиницею на цьому рівні є популяція, а елементар­ним еволюційним явищем — зміна її генетичного складу. Популяція (лат. рориіиБ — народ) — сукупність організмів одного виду, які живуть разом на спільній території (популяційний ареал) більш або менш тривалий час, між собою вільно схрещуються, дають плідне потомство і від­носно (територіально) відмежовані від інших угруповань цього виду.

Популяції притаманні всім живим організмам і в них відбу­ваються практично всі еволюційні процеси: мутаційний, попу­ляційні хвилі, ізоляція, природний добір. Кожен із цих факто­рів може впливати на популяцію і змінювати її генофонд.

Найважливішою функцією популяцій в різних частинах аре­алу є виробіток ознак пристосованості до конкретних умов нав­колишнього середовища, матеріалом для чого слугують мутації, а визначальним фактором — природний добір. Функцію пам’яті в природних популяціях виконує генофонд — сукупність гено­типів усіх особин популяції.

Популяції є генетично відкритими системами. Особини різ­них популяцій одного виду в результаті схрещування обміню­ються між собою генетичною інформацією.

Популяції відповідають всім вимогам до основного рівня організації життя. М. Голубець (2000) зазначив, що популяція — це універсальна, цілісна, територіальна, часова, динамічна, самостійна, структурно-функціональна система, що має всі без винятку біотичні властивості виду, тому виокремлювати вид як особливий рівень організації життя недоцільно. Його доречніше трактувати як вищий ступінь об’єднання популяцій в ієрархіч­ному ряді «індивід, популяція — вид — рід — родина» тощо.

Екосистемний рівень. Він охоплює всю сукупність організ­мів, які мешкають разом, та умов їх існування, утворюючи при­родний комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених біотич­них і абіотичних процесів і явищ.

Структурною та функціональною одиницею на цьому рівні є екологічна система, здатна до самостійного існування завдяки наявності організмів — продуцентів органічної речовини (авто­трофів), її споживачів (гетеротрофів, консументів різного рівня підпорядкування), деструкторів органічної речовини (редуцен- тів) та можливості обміну з навколишнім середовищем.

Екологічна (від грец. оіков — житло, місце існування) система (грец. Бузіе- та — об'єднання, утворення) — сукупність організмів, які живуть разом, та умов їх існування, тісно пов'язаних між собою обміном речовин та енергій (А. Тенслі, 1935).

Екосистемний рівень об’єднує всі екологічні системи неза­лежно від їх видового складу, розмірів, чисельності організмів, просторової структури, кількості продукованої біомаси, умов функціонування тощо.

До головних умов функціонування екосистем зараховують

  1. її и вність усіх ланок трофічного ланцюга, можливість передавання ті них енергії, обміну інформацією між їх компонентами та середо- миіцем життя. Саме тому екосистемний рівень організації життя є універсальною природною одиницею, притаманною життю.

Підпорядкованими системами цього рівня організації, його внутрішніми ступенями є консорції, біогеоценози, ландшафти, і іровінції, біоми, материкові і морські екосистеми, у т. ч. біосфера.

Роль регулятора в екологічних системах виконує генопласт — Функціональна сукупність генотипів і генофондів усіх особин і популяцій, що належать до її складу.

Елементарним еволюційним явищем на екосистемному рівні

  1. :іміна екосистеми.

В охарактеризованих системах трьох рівнів — організмово- му, популяційному та екосистемному — здійснюються всі біохі­мічні, фізіологічні, біогеоценотичні, біофізичні, біогеохімічні

  1. інші процеси, які розкривають сутність життя, можливість

  1. пування та еволюції біосфери.

Особливістю основних рівнів організації життя є те, що вони ні* тільки ієрархічно та функціонально підпорядковані і тісно пов’язані між собою, а й формувалися на планеті одночасно і так німо давні, як і саме життя. Існування організму можливе тіль- і іі за умов його функціонування в системі природних угрупо­вань — популяцій. Незважаючи на різні форми популяцій і І ніш екологічних систем, серед яких є нечисельні (ценопопуля- п її, консорції, стада, родини), всі вони виконують важливі Функції в екологічних системах вищого рівня підпорядкування, Ос:» чого життя на планеті загалом неможливе.