- •Питання на екзамен з еволюційного вчення
- •Охарактеризуйте предмет, методи вивчення та завдання еволюційного вчення, його місце в системі наук.
- •2. Поясніть у чому полягає ідея єдності та розвитку природи в античній філософії.
- •3. Охарактеризуйте занепад природничих знань в епоху Середньовіччя.
- •4. Охарактеризуйте розвиток біології в епоху Відродження (XV – xviIст.)
- •5. Поясніть як відбувалося формування еволюційних поглядів у XVIII - на початку XIX ст.
- •6. Зародження еволюційної ідеї. Суть трансформізму.
- •7. Еволюційне вчення ж.-б. Ламарка: причини еволюції та уявлення про вид.
- •1‘Рєдовищі (теологічні погляди).
- •8. Наукові передумови зародження дарвінізму.
- •) І же, т. Шванн остаточно обґрунтував клітинну теорію, поши- риніпи її на весь органічний світ.
- •12. Охарактеризуйте палеонтологічні докази життя.
- •13. Охарактеризуйте біогеографічні докази життя.
- •Urus живуть в Північній Америці.
- •15. Охарактеризуйте докази систематики, щодо існування еволюції.
- •17. Охарактеризуйте генетичні докази життя.
- •18. Яке значення мають дані біохімії та молекулярної біології для доказу об’єктивності процесу еволюції живих організмів?
- •19. Охарактеризуйте найголовніші гіпотези щодо походження життя на Землі.
- •См завдовжки) хордових від величезних хижих ракоподібних.
- •24. Дайте визначення поняття «мікроеволюція». В чому полягає її основна особливість?
- •25. Назвіть та охарактеризуйте основні екологічні та генетичні характеристики популяції.
- •28. Наведіть приклади географічної, сезонної і біотопної мінливості. Яка їх роль в еволюції?
- •29. Поясніть зміст закону гомологічних рядів спадкової мінливості м. Вавілова.
- •30. Охарактеризуйте основні форми біологічної ізоляції організмів у природі. Яка їх роль в еволюції?
- •31. Поясніть на прикладах основні форми конкуренції. Чому конкуренція є провідною формою боротьби за існування?
- •32. Визначте основні форми прямої боротьби за існування. Наведіть приклади.
- •33. Дайте класифікацію основних форм елімінації. Наведіть приклади.
- •Іного гена є дія мутації «поліфен» у дрозофіли (рис. 3.8), яка шочасно змінює жилкування, форму та розміщення крил, Пудову лапок, очей та інших ознак.
- •11 Римований на формування взаємних пристосувань видів один /і.О одного. Іноді вони надто складні й тонкі, проте ніколи не і прямовані проти певного виду.
- •35. Розкрийте зміст основних форм природного добору. Наведіть приклади.
- •36. Дайте визначення поняття «адаптація». Як розуміли його вчені і різні періоди розвитку еволюційної ідеї?
- •37. Дайте класифікацію основних форм адаптацій.
- •Нітла спинка й темне черевце.
- •Гред комах, хоча вона властива й іншим тваринам.
- •38. Охарактеризуйте основні форми морфологічних адаптацій. Наведіть приклади.
- •Нітла спинка й темне черевце.
- •Гред комах, хоча вона властива й іншим тваринам.
- •39. Назвіть основні форми адаптоціогенезу та розкрийте їх зміст.
- •І н та розвитку адаптивних пристосувань організмів: передадап- і ивний, комбінативний і постадаптивний.
- •40. Охарактеризуйте груповий рівень адаптацій. Наведіть приклади.
- •41. Охарактеризуйте «монотипічну», «біологічну» і «політипічну» концепції виду.
- •42. Розкрийте зміст основних критеріїв виду. Наведіть приклади.
- •Хромосоми і він поширений в Азії на схід від Бірми.
- •43. Охарактеризуйте структуру виду.
- •45. Назвіть та охарактеризуйте основні способи видоутворення.
- •46. Охарактеризуйте алопатичний спосіб видоутворення. Наведіть приклади.
- •47. Розкрийте механізми симпатричного способу видоутворення.
- •48. Поясніть значення ізолюючих механізмів в процесі видоутворення.
- •49. Розкрийте сутність онтогенезу. Назвіть його основні форми. Яке значення ценогенезів у житті організмів.
) І же, т. Шванн остаточно обґрунтував клітинну теорію, поши- риніпи її на весь органічний світ.
Створення клітинної теорії стало значною подією в розвитку міології. Вона заклала основи для розуміння єдності органічного світу, підготувала фактичні докази для перемоги еволюційної ідеї.
Клітинна теорія містить низку важливих узагальнень: клітинна будова властива всім частинам організму, клітини виникають шляхом їх поділу, всі багатоклітинні організми формуються в онтогенезі з однієї заплідненої клітини (зиготи). Ці узагальнення поширюються також на процеси росту і розвитку. Згодом їх використали еволюціоністи як доказ походження багатоклітинних від одноклітинних.
Виникнення ембріології. У першій половині XIX ст. було зроблено важливі відкриття в галузі ембріології засновником цієї науки Карлом Бером (1792—1876). Він розпочинав свою наукову діяльність у Німеччині, а потім переїхав до Росії і працював у Петербурзькій академії наук. Головні результати робіт К. Бера опубліковані в його двотомній праці «Історія розвитку тварин» (1828, 1837).
Досліджуючи зародки різних тварин, К. Бер встановив низку загальних закономірностей ембріонального розвитку, заклав основи для подальших узагальнень у цій галузі. Всупереч преформістам К. !>(•]) розглядав розвиток зародка як послідовне морфологічне диференціювання його частин. Він розрізняв дві основні форми такого диференціювання — первинне (утворення хрящової, м’язової, нервової та інших систем у тварин) та морфологічне (розвиток різних органів зародка). К. Бер сформулював важливе положення про співвідношення між стадіями ембріогенезу у різних груп тварин. Він встановив, що на початкових стадіях зародки всіх тварин — як безхребетних, так і хребетних — схожі один на одного. Хоча розвиток ембріона кожної тварини, на його думку, відбувається по-своєму, проте в межах типу у різних тварин вони не відрізняються між собою. Пізніше починають відрізнятись між собою зародки різних класів, потім — рядів, родин, родів, і наприкінці ембріонального розвитку помітні найдрібніші особливості, характерні для видів. Згодом цю закономірність розвитку ембріонів підтвердив німецький ембріолог Ернст Геккель (1834—1919) (рис. 1.7). Це положення Ч.-Р. Дарвін розглядав як важливий доказ еволюції і назвав його «законом зародкової схожості Бера».
Російський учений Христиан Пандер (1794—1865) розвинув учення про зародкові листки, універсальність їх закладання в ембріогенезах багатоклітинних тварин, що зміцнило ідею спільного походження тварин. Сам факт диференціації спеціалізованих тканин в ембріогенезі свідчить, що подібна диференціація відбулась і у філогенезі, тобто в процесі історичного розвитку видів.
Зазначені відкриття в галузі ембріології мали важливе значення для подальшого утвердження ідеї еволюції.
Ііиникнення палеонтології та історичної геології. Палеонтологія як наука сформувалась на межі XVIII—XIX ст. Її засновником вважають Ж. Кюв’є. Він значно збагатив палеонтологічний іатеріал, розробив основні методи палеонтологічних досліджень і ідійснив перші великі узагальнення в цій галузі. Ж. Кюв’є працював здебільшого в галузі палеонтології хребетних, особливі уславився описом ряду великих мезозойських плазунів (іхтіо- кііірів, мегалозаврів, плезіозаврів, птеродактилів тощо).
Знання анатомії та широке застосування вчення про кореляцію дали змогу Ж. Кюв’є в деяких випадках відновлювати зовніш- 111 м иигляд викопної тварини за небагатьма вцілілими кістками.
>а пильність деяких із цих реконструкцій була підтверджена ще ш життя Ж. Кюв’є знахідками кістяків, які збереглися краще.
Зміни фаун у минулі геологічні епохи також вперше встановив Ж. Кюв’є. Порівнюючи скам’янілості різних нашарувань земної кори, він виявив, що тваринні світи, які населяли землю тоді, коли утворилися різні шари, дуже відрізнялися один від одного. Наприклад, у вапняках і сланцях юрського кряжу виявлено багатий світ гігантських плазунів, проте в них зовсім не було кісток ссавців. У пізніших гіпсових відкладах залишків цих плазунів уже не знайдено, проте виявлено велику кількість скам’янілих кісток давніх наземних ссавців із родин і родів, які нині на Землі не зустрічаються (палеотерії, ксифодони та ін.). Вони ближчі до сучасних, проте здебільшого належать все-таки до вимерлих видів. Ж. Кюв’є не тільки виявив відмінності у тваринному світі минулих епох, але дійшов правильного висновку, що різні великі групи тварин з’явилися на Землі послідовно, причому складніше організовані виникли пізніше примітивних.
Здавалося б, що узагальнення, зроблені Ж. Кюв’є, мали наштовхувати його на уявлення про поступовий розвиток тваринного світу. Проте зміну в часі фаун він пояснював з позиції метафізичного світогляду. Висміював і негативно ставився до еволюційних поглядів Ж.-Б. Ламарка. Причиною масового вимирання організмів у різні геологічні епохи вважав природні катастрофи. Цю ідею підтримувала й більшість палеонтологів того часу, що значно стримувало визнання еволюційного розвитку організмів.
«Теорія катастроф» суперечила ідеї історичної змінності поверхні Землі, запропоновано Ж. Бюффоном і розвинутої Ж.-Б. Ламарком. Фактичний доказ та подальший розвиток ця ідея знайшла в працях англійського природодослідника Чарль- за Лайєлля (1797—1875) — засновника історичного методу в геології.
Ч. Лайєлль у своїй тритомній праці «Основи геології» (1803—1833) суворо науково розкрив картину змін, які відбуваються в будові земної кори під впливом природних факторів, що діють і нині. Отже, всупереч катастрофізму він обстоював принцип уніформізму, за яким причини геологічних процесів у минулому і нині одні й ті самі. На його основі зроблено перший висновок про безперервну і повільну дію факторів геологічних перетворень. Спираючись на теорію уніформізму, Ч. Лайєлль сформулював і друге важливе положення, яке увійшло в науку під назвою «принцип актуалізму», або метод пізнання минулого Землі, виходячи зі знання її сучасного стану.
Отже, Ч. Лайєлль створив еволюційну концепцію в геології, засновану на уявленні про розвиток як процес поступового нако-
інічічіня дрібних змін. За визначенням Ч.-Р. Дарвіна, ця кон- іі. нмін відіграла важливу роль у формуванні його еволюційних Ні н II ндів.
виродження екології та біогеографії. У формуванні еволюційної теорії особлива роль належить екології та біогеографії.
І І,і ипуки вивчають вплив факторів зовнішнього середовища на і п і тс,діяльність і поширення організмів. Оскільки еволюційна ичірія досліджує причини пристосованості організмів до се- Ііидонища, це завдання тісно пов’язане з предметами згаданих пнук.
І Іа значення зовнішнього середовища як причини змінності ми дів вказували трансформісти (Ж. Бюффон, М. де Бенуа, Iі;. Ж. Сент-Ілер). Ж.-Б. Ламарк вважав, що вплив середовища є
»бхідним фактором еволюції, особливо наголошуючи на ролі
пі мотичних умов (температури, вологості тощо). У праці «Філо- гкфія зоології» він вжив і сам термін «пристосування», характеризуючи ним здатність щелеп жуйних до перетирання рослинної їжі.
Перше визначення поняття «пристосування» («адаптація»)
пін на початку XIX ст. англійський фізіолог Чарльз Белл (1774—
IН42): «Адаптація — це встановлене і універсальне відношення між організацією та інстинктами тварин, з одного боку, і середо- иищем, в якому вони існують і добувають їжу, з іншого». Це ви- иіачення, за яким сутність адаптацій зводиться до відповідності між будовою, функціями організмів і середовищем їх існування, пі' втратило змісту й сьогодні. В його основі — здатність організму існувати в певному середовищі, проте без пояснення, як це пристосування формувалось.
Чимало прикладів пристосованості організмів до умов існу- ікіння навів у своїх працях П. Паллас. Німецький зоолог Костянтин Глогер (1803—1863) дійшов висновку про мінливість морфологічних ознак у птахів у зв’язку з їх географічним поширенням. Нін встановив, наприклад, що з просуненням місць існування нидів з півночі на південь яскравість забарвлення їх пір’я зросте. Цей висновок відомий в науці як «правило» Глогера.
Одним із засновників екологічного напряму є російський біо- 'іог-еволюціоніст Карл Рульє (1814—1858). Він розвивав ідею
дності організмів та умов їх існування, довів причинну залежність еволюції живих форм від зміни середовища існування, вважив, що спадковість визначається умовами історичного розпитку організмів, а мінливість — умовами їх існування. У формуванні цього напряму велике значення мали праці німецького природознавця Олександра Гумбольдта (1769—1859) та
мвейцарського ботаніка Альфонса Декандоля (1806—1893), присвячені географічному поширенню рослин. Виходячи з положення про тісний взаємозв’язок між рослинними видами та кліматичними умовами, О. Гумбольдт встановив закономірності поширення рослин: горизонтальну зональність (з півночі до екватора) та вертикальну поясність (від вершин гір до підніжжя).
У цей період набуває розвитку зоогеографічний напрям. Зоологи пояснювали характер географічного поширення тварин залежно від світла, тепла, живлення та інших факторів середовища. Вони навіть пропонували виокремити особливу галузь науки — зоономію, або економію тварин. Термін «економія тварин» часто використовував Ч.-Р. Дарвін, розглядаючи закономірності географічного поширення тварин у зв’язку з їх еволюцією.
Отже, працями вчених-біологів різних країн закладено наукові основи ідей трансформізму, що сприяли їх зміцненню та подальшому розвитку Ч.-Д. Дарвіном.
9. Розвиток еволюційного теорії в післядарвіністський період.
В післядарвінський період еволюційна теорія набула широкого визнання і подальшого розвитку. В галузі біології накопичено велику кількість фактичних даних, виконано ретельні експериментальні дослідження в генетиці, ембріології, екології, фізіології та інших науках, які заклали основи для формування еволюційної біології. Запропонований Ч.-Р. Дарвіном історичний принцип сприяв перебудові всього комплексу біологічних наук. За понад 150-річний період від дня опублікування праці «Походження видів...» (1859) еволюційна теорія зміцніла і здобула перемогу в боротьбі з різноманітними ненауковими течіями. Її розвиток поділяють на кілька основних етапів.
Перший етап (1859—1900). Перемога еволюційної ідеї; ниникнення еволюційної біології; виокремлення трьох течій в дарвінізмі.
Перемога еволюційної ідеї. Ідеї еволюції органічного світу, які викладені у праці Ч.-Р. Дарвіна «Походження видів...», стали швидко поширюватись по всьому світу. Вже в 1860 р. видано переклад праці німецькою, в 1862 — французькою, а в 1864 — російською мовами. Провідні вчені багатьох країн світу із захопленням зустріли, визнали вчення Ч.-Р. Дарвіна і почали використовувати його у своїх наукових дослідженнях. Серед них були: в Америці — Аза Грей, в Англії — Т. Гекслі, А. Воллес і Дж. Гукер, в Німеччині — Е. Геккель, Ф. Мюллер і К. Геген- бауер, в Росії — М. Соколов, К. Тімірязєв, В. і О. Ковалевські, І. Сєченов, в Україні — І. Мечніков, М. Максимович. Щоправда, проти ідеї еволюції відкрито виступили відомі геологи А Седжвік і Ч. Лайєлль, палеонтологи Р. Оуен і К. Брон, біологи Р. Вірхов, П. Флуране та ін. Хоча вони не змогли перешкодити перемозі еволюційної ідеї.
Виникнення еволюційної біології. Відкритий Ч.-Р. Дарві- ном історичний принцип у вивченні живої природи сприяв перебудові всього комплексу біологічних наук. На його основі сформовано низку напрямів еволюційної біології: еволюційну палеонтологію, еволюційну морфологію, еволюційну ембріологію, еволюційну фізіологію, історичну біогеографію тощо. У біологічних дослідженнях провідними стали еволюційний та філогенетичний підходи.
В юрських відкладах знайдено кісткові залишки першопта- ха — археоптерикса (див. рис. 2.2, б), який пов’язував між собою плазунів і птахів, а у верхньокрейдяних — їхтіорніса — перехідну форму від першоптахів до сучасних птахів. Встано- плено філогенетичні ряди викопних молюсків, амонітів, морських їжаків, непарнокопитих, слонів, китів тощо. На острові Ява лнайдено залишки скелету мавполюдини (пітекантропа).
Російські вчені Олександр Ковалевський (1840—1904) та Ілля Мечніков (1845—1916) дослідили ембріогенези кишковопорожнинних, кільчастих червів, молюсків, голкошкірих, членистоногих, хордових (ланцетника, асцидії, баланоглоса), що дило змогу визначити їх місце в зоологічній системі.
Е. Геккель запропонував для побудови природної системи організмів метод потрійного паралелізму, в основі якого — і і ставлення даних порівняльної морфології, ембріології і палеонтології.
Спираючись на результати наукових досліджень О. Ковалев-
і.кого і німецького біолога Фрица Мюллера (1801 —1858),
Е. Геккель сформулював біогенетичний закон, згідно з яким онтогенез є стислим повторенням філогенезу.
З позицій дарвінізму виконано значний обсяг еколого-мор- фологічних (Г. Бетс, А. Воллес, Ф. Мюллер, А. Вейсман), еколо- го-фізіологічних (К. Тимірязєв) та еколого-палеонтологічних (В. Ковалевський) досліджень.
Ембріологічні дослідження медуз, голкошкірих та інших груп безхребетних допомогли І. Мечнікову відкрити явище фагоцитозу у тварин, що послужило основою для заснування вчення про імунітет.
Отже, вчення Ч.-Р. Дарвіна заклало основи для подальшого розвитку багатьох напрямів еволюційної біології.
Виокремлення трьох течій в дарвінізмі. Починаючи із середини 60-х років XIX ст. серед прихильників вчення Ч.-Р. Дарвіна сформувались три течії, які неоднозначно трактували його основні положення.
Прихильники класичного дарвінізму, зокрема Т. Гекслі, В. Ковалевський, І. Мечніков, Ф. Мюллер, К. Тимірязєв та ін., визнавали вчення про природний добір головною і спрямовуючою силою еволюції, а пряме пристосування в результаті впливу факторів зовнішнього середовища та успадкування набутих ознак — підпорядкованими факторами.
Ламаркодарвіністи (Е. Геккель, Г. Спенсер, М. Неймойр та ін.) надавали однакової ролі в еволюції прямому пристосуванню і прямому добору, а мінливість та успадкування змінених ознак розглядали як фактори, які безпосередньо створюють адаптації організмів, що фактично усуває необхідність добору.
Неодарвіністи, яких очолював німецький біолог Август Вейсман (1834—1914), захищали основні положення вчення Ч.-Р. Дарвіна щодо рушійної, творчої ролі природного добору в еволюції організмів, рішуче виступали проти об’єднання дарвінізму з різними проявами ламарківських поглядів. Вони наводили переконливі докази ненауковості ламарківських принципів щодо формування пасивних адаптацій (захисного забарвлення, мімікрії, захисних покривів тощо), які не могли виникнути внаслідок вправляння органів, а також факти, що заперечують принцип успадкування набутих ознак. Хоча недоліком концепції А. Вейсмана було намагання поширити ідею природного добору на окремі частини організму і спадкові детермінанти (т. зв. тканьовий і зачатковий добір) і в такий спосіб доповнити вчення Ч.-Р. Дарвіна, що не підтверджено пізнішими генетичними дослідженнями.
Ідеї ламаркізму знайшли подальший розвиток у працях низки біологів, зокрема Е. Копа («батмогенез»), Г. Осборна «арі- гтогенез»), Т. Еймера («ортогенез»), JI.-C. Берга («номогенез»), К. Негелі, Ф. Вайденрайха, Е. Смирнова, JI. Дарвіташвілі та деяких інших. Усі вони в різних варіантах утверджують телеологічну і метафізичну концепцію про «прагнення» організмів до прогресу, ускладнення і вдосконалення своєї організації, які закладені Творцем.
Другий етап (1901 — початок 20-х років XX ст.). Криза класичного дарвінізму. Основне положення еволюційної теорії Ч.-Р. Дарвіна щодо природного добору як основного рушійного і спрямованого фактора еволюції природних форм та утворення нових видів зазнало особливо різкої критики наприкінці XIX — на початку XX ст. Це значною мірою було пов’язано з формуванням генетики як науки, яка в той час тільки зароджувалась. Теорії Ч.-Р. Дарвіна не вистачало розкриття основних механізмів здійснення генетичних перетворень організмів, зокрема закономірностей спадкової мінливості та видоутворення.
Незважаючи на те що в цей період уже було зроблено важливі відкриття в галузі генетики, зокрема «перевідкрито» закони Г. Менделя, закладено основи мутаційної теорії спадковості, (•формульовано вчення про чисті лінії у природних видів, проведено перші експериментальні дослідження передумов і рушійних сил еволюції, вчені не змогли узгодити результати своїх наукових доробок з теорією Ч.-Р. Дарвіна і виступили проти її основних положень, зокрема ефективності дії природного добору та утворення нових видів.
Одним із перших завдав удар по теорії Ч.-Р. Дарвіна англієць Ф. Дженкін, який математичними розрахунками довів неефективність дії добору як фактора еволюції видів у природі, оскільки випадкові спадкові зміни організмів, які дають матеріал для добору, як правило, поодинокі. Ймовірність зустрічі двох особин з однаковими спадковими змінами і залишення ними потом- ства надто мала. Ці аргументи, названі «кошмаром» Ф. Дженкі- на, змусили засумніватися спочатку й самого Ч.-Р. Дарвіна. Щоправда, згодом він спростував цю гіпотезу.
Данський генетик Вільгельм-Людвіг Йогансен (1857—1927) показав неефективність дії добору в чистих лініях — потомстві однієї самозапильної рослини, гомозиготної за більшістю ознак. Хоча такі гомозиготні групи особин в природі не зустрічаються, ці експериментальні дані підривали віру в могутність добору.
Результати досліджень інших провідних генетиків того періоду, зокрема Г. де Фріза, І. Бетсона, Е. Вілсона, сприяли формуванню широкого фронту, спрямованого проти вчення
Ч.-Р. Дарвіна, який одержав назву генетичний антидарвінізм.
ньому існувало кілька напрямів.
Голландський ботанік і генетик Гуго де Фріз (1848—1935), засновник концепції «мутаціонізму», автор книги «Мутаційна теорія», вважав, що механізм еволюції можна пізнати тільки шляхом вивчення стрибкоподібної спадкової мінливості. На його погляд, нові види виникають раптово, стрибкоподібно, шляхом появи окремих великих спадкових змін, без провідної ролі природного добору. Наприклад, низкорослі і високорослі мутанти енотери Г. де Фріз виокремив у самостійні види і дав їм відповідні назви: енотера карликова (Оепоіега папеїіа) та енотера гігантська (Оеп. ріран). Щоправда, подальші дослідження цих видів рослин засвідчили, що між ними існують перехідні форми, які в період гібридизації вилучаються.
Голландський ботанік Джон-Паулус Лотсі (1867—1931) обстоював концепцію гібридогенезу. Він допускав, що утворення нових видів є лише процесом комбінування генів при схрещуванні, а не результатом їх зміни шляхом мутацій, а тим паче, цей процес не можна розглядати як результат накопичення дрібних спадкових ознак (мутацій). Прихильники гіпотези гібридогенезу надавали вирішального значення в еволюції комбінатив- ній мінливості, а не добору, на якому наголошував Ч.-Р. Дарвін.
Французький зоолог Люсьєн-Клод Кено (1866—1951) пояснював процес виникнення нових пристосувань організмів із позицій передадаптаціонізму. Він розвивав ідею, що корисні ознаки виникають не шляхом поступових змін (добору), а з’являються раптово, внаслідок разової мутації. Проте ці ознаки існують в організмі нейтрально і лише «вичікують» сприятливих умов для свого прояву. Наприклад, мешканці печер, на погляд прихильників передадаптаціонізму, вже мали редуковані очі та непігментовані покриви тіла.
Отже, на ранніх етапах свого становлення генетика не змогла налагодити тісний контакт з дарвінізмом. Такі видатні відкриття в галузі генетики, як мутаційна теорія спадковості, вчення про чисті лінії та гібридогенез були використані для обґрунтування антидарвінівських поглядів, що призвело до глибокої кризи в дарвінізмі. Проте ця криза сприяла експериментальним дослідженням генетичних основ та елементарних факторів еволюції, обґрунтуванню механізмів дії природного добору, переходу до вивчення еволюційних процесів, що відбуваються в популяціях. Результати цих досліджень стали основою для синтезу класичного дарвінізму з генетикою, екологією, біогеографією, експериментальною мікросистематикою і вивели його з кризи.
Третій етап (кінець 20-х — 40-ві роки XX ст.). Перехід до популяційного мислення; формування синтетичної теорії еволюції.
Перехід до популяційного мислення. Важливою подією в історії розвитку еволюційного вчення була публікація праці російського генетика Сергія Четверикова (1880—1959) «Про деякі моменти еволюційного процесу з точки зору сучасної генетики» (1926), яка започаткувала синтез генетики з дарвінізмом. Вчений одним із перших указав на необхідність об’єднання генетики з дарвінізмом, оскільки, за його висловом, «в генетиці дарвінізм здобув цілком несподіваного і могутнього спільника». Застосувавши нові методи генетичного аналізу, зокрема метод близькоспорідненого розмноження, С. Четвериков зробив низку узагальнень, заклавши основи вчення про генетичну структуру природних популяцій. Саме популяції насичені великою кількістю мутацій, що робить їх генофонд все різноманітнішим (гетерогенним). Вони дають невичерпний матеріал для здійснення перетворень всередині виду. Висновки С. Четверикова щодо насиченості генофонду популяцій рецесивними мутаціями згодом підтвердили генетики М. Дубінін, Д. Ромашов, С. Райт та ін.
Завдяки експериментальним генетичним дослідженням мутаційної структури природних популяцій, змін частоти зустрічаємості певних алелей, їх розподілу в певних частинах ареалу, динаміки чисельності тощо, закладено основи популяційної екології.
Ретельні експериментальні дослідження природних популяцій засвідчили, що саме популяції є елементарними одиницями еволюції, оскільки в них здійснюються всі еволюційні процеси, починаючи від появи нової ознаки до утворення нового виду. Вони допомогли американському генетику Феодосію Добр- жанському (1900—1975) і російському генетику Миколі Тимо- феєву-Ресовському (1900—1981) в 1937—1939 рр. започаткувати вчення про мікроеволюцію.
На початковому етапі синтезу генетики з дарвінізмом важливу роль відіграли праці А. Вейсмана, в яких закладено основи хромосомної теорії спадковості, вперше обґрунтовано положення про неможливість передавання нащадкам набутих ознак. Звичайно, зовнішнє середовище має значний вплив на організми та їх основу, проте це не відповідає «принципу адекватної мінливості» як стверджують деякі біологи, оскільки функцію передавання ознак нащадкам виконує генотип.
Праці американського генетика Томаса-Ханта Моргана (1866—1945) і його школи сприяли формуванню у завершеному нигляді хромосомної теорії спадковості. В них викладено поглиблений зміст основних понять генетики (ген, генотип, фенотип), описано різні типи генних і хромосомних мутацій, нідкрито явища рекомбінації при кросинговері тощо.
походження видів» (1937). В ній він широко узагальнив результати досліджень в галузі генетики популяцій дрозофіли з позицій класичного дарвінізму із залученням нових теоретико-ево- люційних даних, зокрема математичної теорії добору. У його праці основну увагу приділено дослідженню механізмів змін генетичної структури популяцій залежно від сумісної дії кількох факторів, детально розглянуто спадкову мінливість, коливання чисельності популяцій, природний добір, міграцію та репродуктивну ізоляцію нових форм, що виникають в середині видів, показано значення цих факторів в процесі утворення нових видів і надвидових систематичних груп.
Ф. Добржанський зазначив, що добір і міграція можуть змі- иити генетичну структуру популяцій відповідно до різних умов існування виду. Після його праць міграцію та ізоляцію, поряд зі спадковою мінливістю та добором, дарвіністи стали розглядати як особливі фактори еволюції.
У створення синтетичної теорії еволюції вагомий вклад зробив український зоолог-еволюціоніст Іван ПІмальгаузен (1884—
1963). Творчо об’єднавши еволюційну теорію з морфологією, ембріологією, палеонтологією і генетикою, І. ПІмальгаузен глибоко вивчав проблеми співвідношення онтогенезу і філогенезу, досліджував основні напрями еволюційного процесу, розробив низку фундаментальних положень синтетичної теорії еволюції. Ці положення висвітлені в його найголовніших працях: «Організм як ціле в індивідуальному та історичному розвитку» (1939), «Шляхи і закономірності еволюційного процесу» (1938), «Фактори еволюції. Вчення про стабілізуючий добір» (1946).
Серед фундаторів синтетичної теорії еволюції особлива заслуга належить англійському зоологу Джуліан-Сореллу Хак- слі (1887—1975). Його основна праця «Еволюція. Сучасний синтез» (1942) відображає її зміст і загальну спрямованість. На основі даних генетики популяцій, екології, ембріології та біогеографії він розкрив проблеми географічної мінливості, боротьби за існування, природного добору, адаптацій видоутворення, прогресивної еволюції тощо.
Ідея синтетичної теорії еволюції почала проникати і в систематику. Опубліковано колективну монографію «Нова систематика» (1940) та книгу американського зоолога-систематика Ерн- ста-Волтера Майра (1904—1980) «Систематика і походження нидів» (1942), в яких систематика тісно поєднана з теорією еволюції, генетикою та екологією. Цими працями закладено основи концепції біологічного виду, яка спирається на комплекс критеріїв виду: морфологічний, фізіологічний, еколого-географічний та генетичний. Завдяки працям Олексія Сєверцова (1866—1936) та його школи в галузі еволюційної морфології, ідеї синтетичної теорії еволюції поширені і на надвидовий систематичний рівень. Він заснував вчення про зміни індивідуального розвитку організмів як джерело філогенетичних перетворень, про основні напрями еволюційного прогресу, закономірності прогресивного розвитку, способи філогенетичних перетворень органів та змін їх функцій тощо. Згадані проблеми О. Сєверцов розглядав з позиції класичного дарвінізму.
Американський палеонтолог Джордж-Гейлорд Сімпсон (1902—1984), використавши дані еволюційної генетики та екології, дослідив форми, напрями, швидкість і закономірність прогресивного розвитку організмів. Серед основних факторів, які впливають на темпи і способи еволюційних перетворень організмів, він виокремив мутаційну мінливість, тривалість змін поколінь, чисельність популяцій і природний добір.
В результаті аналізу даних з палеонтології, екології і теорії еволюції Дж. Сімпсон розробив проблему напрямів еволюційного процесу на прикладі непарнокопитих. Він довів, що філогенія конячих, як і багатьох інших груп, здійснюється за дарвінів- ським принципом розгалуженого дерева. Серед чисельних ліній родини конячих лише одна дожила до наших днів, тоді як інші вимерли, не витримавши боротьби за існування.
Отже, об’єднання дарвінізму з генетикою, екологією, морфологією, палеонтологією та іншими науками, яке розпочалося ще в 20—30-ті роки, оформилось згодом у цілісну систему поглядів на причини, механізми та закономірності еволюції організмів.
Синтетична теорія еволюції стала науковою та світоглядною основою біологічної науки. Хоча подальший розвиток біології, формування її новітніх напрямів, зокрема, молекулярної біології, порівняльної та еволюційної генетики, цитогенетики та інших, поставили перед синтетичною теорією еволюції нові, актуальні завдання щодо обґрунтування та захисту її основних положень.
Четвертий етап (50-ті роки XX ст. — сьогодення). Криза еволюційної біології в СРСР в середині XX ст.; діяльність Т. Лисенка; початок вивчення еволюції екологічних систем; дослідження молекулярних основ мінливості в еволюції.
Криза еволюційної біології в СРСР в середині XX ст. Діяльність Т. Лисенка. Незважаючи на значні досягнення еволюційної біології 30-х — початку 40-х років, в СРСР в наступний період вона зазнала глибокої кризи, пов’язаної з діяльністю радянського вченого Т. Лисенка та його школи.
Головною причиною кризи в галузі біології цього періоду було невизнання генетики як науки президентом Всесоюзної ака- ді'МІЇ сільськогосподарських наук імені В. І. Леніна (ВАСГНІЛ)
І. Лисенком та його прихильниками. Дискусії в галузі генетики,
н і розпочались ще в 1936 р., вилились в широкий фронт наступу проти цієї науки, яка в СРСР зароджувалась і вже мала вагомі .»добутки завдяки працям М. Вавілова, М. Кольцова, М. Дубі- н і на, С. Четверикова, О. Серебровського, А. Жебрака та ін.
Становище значно ускладнилося тим, що в науковий диспут и трутився Й. Сталін. Спираючись на його підтримку, Т. Лисенко в серпні 1948 року скликав сесію ВАСГНІЛ, оголосив офіційний диспут з генетиками і здобув перемогу. У своїй доповіді на і і'сії Т. Лисенко заявив, що «менделізм — вейсманізм — морганізм» є класовим, чужим, ідеалістичним світоглядом, який чпрактеризує буржуазну науку. Ця заява протягом 1948— 1953 рр. розглядалась як пряма вказівка партії та уряду.
Трохим Лисенко (1898—1976) за походженням українець, ні кінчив Київський сільськогосподарський інститут, працював и галузі агробіології. Він заснував теорію стадійного розвитку іюслин (1929), на основі якої розробляв агротехнічні прийоми,
іфямовані на підвищення врожайності сільськогосподарських к ультур. Т. Лисенко запропонував метод спрямованої зміни ози-
х сортів у ярі, а ярих в озимі, спосіб літнього садіння картоплі, н-канки бавовни тощо. Проте Т. Лисенко не визнавав досягнень пчіетики, класичних праць Г. Менделя, Т. Моргана, А. Вейсма- на та ін., вважаючи їх ненауковими, ворожими, ідеалістичними!. Він заперечував досягнення цитології та екології, фальсифі- і ував основні положення еволюційного вчення Ч.-Р. Дарвіна. Г. Лисенко ігнорував спадкову основу організмів (генотип).
(>сновними законами еволюції він вважав успадкування ознак, ітбутих організмами в процесі індивідуального розвитку (механоламаркізм). Він стверджував про відсутність у природі конкуренції між особинами одного виду, на підставі чого запропону- іпів метод гніздового садіння лісових культур.
Для зміцнення напряму своїх досліджень Т. Лисенко використав ім’я класика селекції І. Мічуріна, назвавши свої анти- нпукові погляди «мічурінською агробіологією». Озброївшись цією наукою, Т. Лисенко намагався методом вегетативної гібри- пізації і шляхом переробки природи рослин вивести нові сорти пльськогосподарських культур для різних районів СРСР (Сибіру, Казахстану, Середньої Азії тощо).
Т. Лисенко запропонував середньовічну теорію породження нидів, згідно з якою соняшник можна перетворити на повній цю, сосну — на ялину, жито — на кострицю тощо. Він припини н дослідження в галузі поліплоїдії, вважаючи їх неперспективними.
Теоретичні положення Т. Лисенка щодо спадковості, видоутворення, внутрішньовидових і міжвидових відносин помилкові, суперечать дарвінівській теорії еволюції. Посідаючи керівні посади, він створив культ особи в науці, вимагав від своїх підлеглих підтвердження власних поглядів.
Діяльність Т. Лисенка та його школи завдали значної шкоди біологічній науці СРСР. Велика кількість вчених-генетиків через невизнання ідей Т. Лисенка зазнала репресій (М. Вавілов, М. Кольцов, М. Дубінін, І. Шмальгаузен, С. Четвериков, А. Жебрак, М. Константинов, Ю. Полянський, В. Немчанов та ін.).
Для виходу з глибокої кризи, яка склалася в біологічній та сільськогосподарській науках в 40-ві — 50-ті роки, був потрібний тривалий період для підготовки нових кадрів-генетиків, відновлення створених здобутків в галузі генетики та її подальшого розвитку як основи синтетичної теорії еволюції.
Початок вивчення еволюції екологічних систем. Екоси- стемне мислення, основи якого закладено ще наприкінці 30-х — у 40-ві роки XX ст., розвинулося в новий напрям еволюційного вчення — дослідження еволюції екологічних систем, біогеоце- нозів і біосфери загалом.
У 1935 р. англійський ботанік Артур Тенслі (1871—1955) запровадив поняття «екологічна система», під яким він розумів будь-яку сукупність організмів і неорганічних компонентів, в якій може здійснюватися колообіг речовин. А. Тенслі розглядав екосистеми як основні одиниці природи, хоча вони й не мають визначеного обсягу і можуть охоплювати простір будь-якого розміру.
Поряд із розвитком вчення про екосистеми, розвивалося вчення про біогеоценози, засновником якого є Володимир Су- качов (1880—1967). «Екосистема» і «біогеоценоз» — близькі за змістом поняття, проте першим позначають природні системи, які забезпечують колообіг будь-якого рангу, а «біогеоценоз» — поняття територіальне і вживається для позначення ділянок суші, зайнятих певними одиницями рослинного покриву. Тому кажуть «біогеоценоз діброви», «біогеоценоз хвойного лісу», «біогеоценоз ковилового степу» тощо за назвою домінуючого рослинного угруповання в певному біогеоценозі.
Обидві концепції — екосистем і біогеоценозів — доповнюють одна одну, що дає змогу повніше і глибше розглядати умови їх функціонування. Вчені дійшли висновку, що екосистема і біогеоценоз — це арени здійснення еволюційних перетворень у природі, тобто вони відображають певні рівні організації живої матерії, в яких може здійснюватись еволюційний процес, у т. ч. на рівнях організмів, популяцій, видів і біоценозів.
Найбільшою екологічною системою Землі є біосфера плане- і и. Вчення про біосферу як сферу діяльності живих організмів ■шснував український природодослідник Володимир Вернадсь- кий (1863—1945) в 1923 р., яке згодом набуло широкого ви-
ІІІПННЯ.
Знання про принципи і закономірності функціонування еко- /іогічних систем дають змогу людині враховувати їх у своїй іі|>актичній діяльності і спрямовувати еволюцію живої природи, починаючи від окремих видів у біоценозах і закінчуючи екоси- і томами різного рівня підпорядкування, особливо в умовах зрости ючого антропічного тиску на біосферу Землі.
Дослідження молекулярних основ мінливості в еволюції. У 1953 р. англійський фізик Френсис Крик та сучасний америції нський генетик Джеймс Вотсон розшифрували молекулярну структуру ДНК — матеріального носія спадкової інформації, що первинно визначав виникнення спадкових змін. Було відкрито регуляторні та структурні гени, які складаються з послідовного ланцюга нуклеотидів, а також специфічні нуклеїнові кислоти, що беруть участь у біосинтезі (і-РНК, і І’НК). Оскільки швидкість еволюції організмів в окремих гіл- ічіх (наприклад, у гомінід) перевищує швидкість еволюції більш, висловлено припущення про більшу еволюційну лабільність регуляторних генів, ніж структурних. Проте в кожному
і гред згаданих типів генів мутації відіграють істотне значення в ІЧІОЛЮЦІЇ. Було доведено також, що відмінності між окремими инизькими видами живих організмів нерідко ґрунтуються на дуплікації генів.
В результаті вивчення функції генетичного коду організ- м і в було відкрито явище його виродження, коли частина заміщень нуклеотидів в кодоні не змінює характеру амінокислоти, яка синтезована. Це означає, що такі організми не підля- піють контролю природного добору (гіпотеза «нейтральної
і‘ПОЛЮЦІЇ»).
Також було відкрито явище трансдукції — перенесення генів під однієї бактерії до іншої за допомогою вірусів (бактеріофагів).
Отже, доведено, що в процесі еволюції окремі ознаки можуть передаватись не тільки від покоління до покоління (вертикально), а й від одного виду до іншого (горизонтально).
Такі відкриття спочатку розцінювались як такі, що супере- пі 11, дарвінізму і відкидались, проте згодом після їх детального ми вчення, з’ясувалось, що, навпаки, дані молекулярної біології іоіювнюють і підтверджують дарвінівське пояснення еволюції, свідчить, що в природі постійно підтримується тиск життя. Із збільшенням чисельності організмів зростає ймовірність появи нових спадкових змін та їх комбінацій.
Отже, поява в процесі еволюції нових спадкових відхилень, створення тиску життя і, як наслідок, виникнення боротьби за існування як основи природного добору переконують, що живе з часу виникнення стало важливим фактором еволюції біосфери.
10. Рушійні сили еволюції за Ч. Дарвіном.
11.Поясніть суть системності і організованості життя.
Прояви життя на Землі надто різноманітні: доядерні, ядерні, одно- і багатоклітинні організми (багрянки, справжні водорості, вищі рослини, гриби, тварини). Кожна із згаданих систематичних груп об’єднує тини, класи, ряди, родини, роди, види, популяції і особини. Незважаючи на це, життя не хаотичне, а суворо впорядковане у вигляді певних систем різного рівня організації.
Основи погляду на системну організацію життя закладено
Ч.-Р. Дарвіном, який розглядав вид як біологічну систему, що еволюціонує, а природний добір — як фактор, який упорядковує системну організацію життя. Згодом вагомий внесок у розроблення вчення про системну організацію життя зробили
І. Шмальгаузен, Е. Майр, К. Завадський, М. Тимофеєв-Ресов- ський, О. Яблоков, М. Голубець та інші.
Щоправда, погляди різних учених на цю проблему мають істотні розбіжності, оскільки в їх основу часто вкладають різні критерії, виокремлюючи від 4 до 12 рівнів. При цьому слід розрізняти структурні та еволюційні рівні організації життя.
Серед структурних рівнів організації життя визначають молекулярний, субклітинний, клітинний, тканинний, організмо- вий, популяційний, видовий, біоценотичний, біогеоценотичний та екосистемний. Сучасний дослідник Михайло Голубець вважає, що еволюційні рівні мають бути загальнобіологічними, універсальними, самостійними, системними формами життя, незалежно від систематичного положення організмів та рівня їх організації.
М. Голубець (1997) в результаті аналізу літературних джерел та на основі власного наукового досвіду дійшов висновку, що «провідними для виділення основних (самостійних, базових) рівнів організації життя, поряд з названими К. М. Завадським (1968), М. Н. Амосовим (1973), М. Н. Камшиловим (1979) ознаками — такими як тривалість і ступінь самостійного існування, ступінь цілісності та універсальність, повинні бути: головна функція в природі, в біотичній організації та еволюції, а також особливості механізмів саморегуляції, зокрема пам’ять, сприймання,
акопичення, зберігання і трансформація інформації». За цими ознаками серед всього розмаїття живих систем М. Голубець виокремив три основні рівні організації: організмовий, популяційний та екосистемний. Системи цих рівнів забезпечують всі біотичні процеси (фізіологічні, біохімічні, біогеохімічні, біофізичні, біогеоценотичні тощо), що відбуваються в біосфері і забезпечують існування живого. Всі інші живі системи, на думку вченого, є підпорядкованими, неуніверсальними, несамостійними, другорядними щодо систем основних рівнів організації.
Організмовий рівень. Елементарною, неподільною одиницею на цьому рівні є особина (індивід).
Особини — дискретні частини живої природи, здатні до самостійного існування; з еволюційного погляду — всі морфологічні одиниці, які походять від однієї зиготи, гамети, спори чи бруньки та індивідуально підлягають дії елементарних еволюційних факторів.
Незалежно від рівня і складності організації, особину мають всі форми та систематичні групи життя: мікроорганізми, рослини, гриби, тварини і людина. В одноклітинних організмів будова спрощена (ядро, протоплазма, органели, мембрана, макромолекули), тоді як у багатоклітинних завдяки морфологічній та функціональній диференціації клітин будова тіла складна, хоча, як в одноклітинних є єдиним цілим.
Іноді важко визначити межу між особинами, особливо в колоніальних (коралові поліпи, сифонофори, моховатки), сим- біонтних форм (лишайники) або організмів, здатних до вегетативного розмноження (гідра, рослини).
Організми мають генотип — спадкову основу, яка забезпечує передавання ознак від покоління до покоління.
Кожній особині притаманний індивідуальний розвиток — онтогенез, через що цей рівень організації життя називають також онтогенетичним.
Онтогенез (грец. on (ontos) — єство і genesis — походження) — процес розгортання та реалізації спадкової інформації, закодованої в зародковій клітині, зміст якого становить розвиток організму від утворення зародкової клітини до смерті або припинення існування в цій якості (поділ одноклітинного організму).
Організми незалежно від складності організації виконують всі життєві функції. Вони ростуть, розмножуються, рухаються, реагують на зовнішні подразники, пристосовуються до умов існування. Саме тому організми є універсальними, відносно самостійними, самовідтворювальними природними системами — основою існування всієї різноманітності форм життя на Землі.
Популяційний рівень. Еволюційною, структурною і функціональною одиницею на цьому рівні є популяція, а елементарним еволюційним явищем — зміна її генетичного складу. Популяція (лат. рориіиБ — народ) — сукупність організмів одного виду, які живуть разом на спільній території (популяційний ареал) більш або менш тривалий час, між собою вільно схрещуються, дають плідне потомство і відносно (територіально) відмежовані від інших угруповань цього виду.
Популяції притаманні всім живим організмам і в них відбуваються практично всі еволюційні процеси: мутаційний, популяційні хвилі, ізоляція, природний добір. Кожен із цих факторів може впливати на популяцію і змінювати її генофонд.
Найважливішою функцією популяцій в різних частинах ареалу є виробіток ознак пристосованості до конкретних умов навколишнього середовища, матеріалом для чого слугують мутації, а визначальним фактором — природний добір. Функцію пам’яті в природних популяціях виконує генофонд — сукупність генотипів усіх особин популяції.
Популяції є генетично відкритими системами. Особини різних популяцій одного виду в результаті схрещування обмінюються між собою генетичною інформацією.
Популяції відповідають всім вимогам до основного рівня організації життя. М. Голубець (2000) зазначив, що популяція — це універсальна, цілісна, територіальна, часова, динамічна, самостійна, структурно-функціональна система, що має всі без винятку біотичні властивості виду, тому виокремлювати вид як особливий рівень організації життя недоцільно. Його доречніше трактувати як вищий ступінь об’єднання популяцій в ієрархічному ряді «індивід, популяція — вид — рід — родина» тощо.
Екосистемний рівень. Він охоплює всю сукупність організмів, які мешкають разом, та умов їх існування, утворюючи природний комплекс взаємопов’язаних і взаємозумовлених біотичних і абіотичних процесів і явищ.
Структурною та функціональною одиницею на цьому рівні є екологічна система, здатна до самостійного існування завдяки наявності організмів — продуцентів органічної речовини (автотрофів), її споживачів (гетеротрофів, консументів різного рівня підпорядкування), деструкторів органічної речовини (редуцен- тів) та можливості обміну з навколишнім середовищем.
Екологічна (від грец. оіков — житло, місце існування) система (грец. Бузіе- та — об'єднання, утворення) — сукупність організмів, які живуть разом, та умов їх існування, тісно пов'язаних між собою обміном речовин та енергій (А. Тенслі, 1935).
Екосистемний рівень об’єднує всі екологічні системи незалежно від їх видового складу, розмірів, чисельності організмів, просторової структури, кількості продукованої біомаси, умов функціонування тощо.
До головних умов функціонування екосистем зараховують
її и вність усіх ланок трофічного ланцюга, можливість передавання ті них енергії, обміну інформацією між їх компонентами та середо- миіцем життя. Саме тому екосистемний рівень організації життя є універсальною природною одиницею, притаманною життю.
Підпорядкованими системами цього рівня організації, його внутрішніми ступенями є консорції, біогеоценози, ландшафти, і іровінції, біоми, материкові і морські екосистеми, у т. ч. біосфера.
Роль регулятора в екологічних системах виконує генопласт — Функціональна сукупність генотипів і генофондів усіх особин і популяцій, що належать до її складу.
Елементарним еволюційним явищем на екосистемному рівні
:іміна екосистеми.
В охарактеризованих системах трьох рівнів — організмово- му, популяційному та екосистемному — здійснюються всі біохімічні, фізіологічні, біогеоценотичні, біофізичні, біогеохімічні
інші процеси, які розкривають сутність життя, можливість
пування та еволюції біосфери.
Особливістю основних рівнів організації життя є те, що вони ні* тільки ієрархічно та функціонально підпорядковані і тісно пов’язані між собою, а й формувалися на планеті одночасно і так німо давні, як і саме життя. Існування організму можливе тіль- і іі за умов його функціонування в системі природних угруповань — популяцій. Незважаючи на різні форми популяцій і І ніш екологічних систем, серед яких є нечисельні (ценопопуля- п її, консорції, стада, родини), всі вони виконують важливі Функції в екологічних системах вищого рівня підпорядкування, Ос:» чого життя на планеті загалом неможливе.
