34. Словотвір.

Словотвір – це розділ мовознавства, який вивчає словотв.значення, засоби їх вираження та способи створення слів. Раніше словотвір розглядався у складі морф. Він пов’язаний з фонетикою, фономорфологією, лексикологією. Вихідним поняттям словотвору є сл..тв. мотив – це відношення між 2 спільнокореневими словами, при якому 1 значення тлумачиться через інше. Поділ на: мотивовані – можна витлумачити спільнокореневим словом, немотивовані. Словотворче значення – узагальнене значення цілого ряду мотивованих слів з однаковим формантом. Твірна основа – це частина мотивуючого слова, яка служить основою для утворення похідного слова. Твірною основою є: прикм., імен., присл., числ., дієсл., вигукові. Словотв. засоби – це сл..тв. афікси, за допомогою яких від мотивуючих слів утворюються мотивовані. Зв’язок може бути між мотивованим і мотивуючим словами: радіальним – той, при якому мотивуюче слово мотивує цілий ряд інших слів, та ланцюжковим – ряд спільнокореневих слів, що перебувають у відношенні послідовної мотивації. Сл..тв. тип – це структ.-схем. творення похідних слів, що характеризується: однаковим сл..тв.знач., належністю мотив.слів до 1 ч.м, однаковим твірним форматом.

Способи словотворення: морфологічні: афіксальний(чисті: преф., суф., постф.; змішані: преф.-суф…); безафіксний (складання:слово-, осново-); абревіація; неморфологічні: морфолого-синтаксичний, лексико-синтаксичний, лексико-семантичний. Суф. .- слова утв. за допомогою суфіксів. Поділ. на 2 групи: кваліфікатори – які утв. слова з різними значеннями (зелений-зеленуватий); модифікатори – що надають певного відтінку у значенні (рука-рученька). Постфіксальний – утвор. за допомогою постфіксів сь, ся, небудь. Ним утвор. дієслова і займенники. Преф. – сл..утвор.за допомогою преф. Преф.-постф. – слова утвор.одочасним приєднанням преф.і постф. Суф.-постф. – приєдн.суф.і постф. Безафіксний – шляхом усічення, наз. нульовою афіксацією. Складання – утв.склад.слів із 2 чи більше основ, або цілих повнозн.слів. Абревіація – утв.складно-скор.слів. вона багата на різновиди: які утв.від цілого і частини сл.. – студрада; від част. слів – комбат; ініціальні, буквені – ООН, РАГС; комбіновані об*єдн. – райво; цифрові абревіатури – ТУ-144. Морф.- синт. – це спосіб при якому нове слово утв.шляхом переходу з 1 частини мови в іншу. Різновиди: субстантивація, ад’єктивація, адвербіалізація, прономіналізація, вербалізація, пропозитивація та ін.. Лекс.-синт. – утв.нових слів шляхом зрощення – нижчепідписаний. Лекс.-семантичний полягає у переосмисленні значень слів.

МОРФОЛОГІЯ

35. Сполучники як службові слова.

Сполучник – незмінна службова ч.м, клас слів, що має категоріальне значення зв’язку слів у реченні. Сполучники виконують зв’язкову і кваліфікаційну ф-ї. вони зв’язують члени речення в сполучення, предикативні частини в речення, а речення в текст і одночасно кваліфікує їх семантично, тобто позначає семантику, яка формується внаслідок поєднання мовних одиниць.

Сполучники за походженням: первинні: і, а, бо, ні, та, чи; вторинні: хоч, як. За будовою: прості: і, й, та, а, хоч, чи, як; складні: але, якщо,якби, щоб, поза, задля; складені: тому що, незважаючи на те що, подібно до того як. За способом уживання: одиничні: і, а, що; повторювані: і…і, ні…ні, чи…чи; парні: не тільки…але й, не лише…а й, якщо…то. За значенням: сурядні, підрядні.

Сурядні – поєднують члени речення або предикативні частини складних речень як рівнозначні, відносно автономні в структурно-семантичному плані.

Єднальні: і, й, та, також, ні…ні, не тільки…а й.

Зіставно-протиставні: а, але, та, однак, зате, проте, як…так.

Розділові: або, чи, а то, то…то, якщо не…то.

Градаційні: а й, а ще, а навіть, а до того ж, та ще й, не тільки…а й.

Приєднувальні: і, та, також, і навіть, ще й, також.

Пояснювально-уточнюючі: або, тобто, а саме.

Підрядні. З’ясувально-об’єктні: , що, щоб, чи, як, ніби, наче, де, куди, звідки.

Означальні: що, який, чий, котрий, хто, де, куди, наче.

Часові: як, доки, поки, відколи, щойно.

Місця: де, куди, звідки.

Причинові: бо, через те що, тому, тому що, оскільки.

Умовні: якщо, як, коли б, якби, аби.

Мети: щоб, для того щоб, затим щоб.

Допустові: хоч, хоч…а, дарма що, незважаючи на те що.

Порівняльні: мов, немов, наче, ніби, неначе, як, що.

36. Граматична категорія числа ім., її знач. і граматичні засоби вираження. Ім., які мають форми однини і множини, тільки однини або тільки множини. Історія форм множини, залишки форм двоїни.

Категорія числа узагальнено відображає кількісні відношення предметів, позначуваних іменниками.

У своєму типовому вираженні форми однини й множини поширюються на ті іменники, які виступають назвами обчислюваних предметів, явищ або подій. Однина означає, що названий предмет мислиться як один з якогось класу однорідних предметів. Множина вказує на два, три і більше (аж до нескінченності) однорідних предметів.

У суч. укр. мові, як і в ін. сх.слов., категорія числа ім. є двочленною. До XIII ст. вона була тричленною: існувала грамема однини, грамема множини, і їм протиставлялася грамема двоїни. В іменниках двоїна вживалася при числівниках два для позначення двох, у тому числі парних предметів: дві руці (форма Р. в. двоїни).

Починаючи з XIII ст. двоїна почала занепадати. Збереглася вона лише в словенській мові. В укр. мові двоїна за значенням і формою злилася з множиною, але залишки двоїни зберігаються й нині. До них належать: форми род. відмінка однини при числівниках два, три, чотири (столи); закінчення -а у іменників чоловічого роду на твердий приголосний в укр. діалектах (два хреста, два стола – пор. літ. два хрести, два столи); в укр. діалектах – форми (дві руці, дві нозі – пор. літ. дві руки, дві ноги) тощо.

Засоби вираження категорії числа. Грам. ознаки катег. числа ім. хар-ся:

● наявністю відмінкових форм, властивих окремо для однини і множини: тел-я, телят-и - телят-а, телят. Морфолог. показниками у цьому випадку служать відповідні відмінкові закінчення.

● відповідними синтаксичними зв'язками іменників з іншими словами в реченні: зелена трава, зеленої трави - зелені трави, зелених трав.

● специфічними засобами словотвору: киянин - кияни; курча - курчата;

● наголосом: пшениця, пшениці – пшениці.

Іменники, що мають форму однини і множини. Найб. за обсягом групу становлять ім., що вжив. як в однині, так і в множині. До цієї групи належать назви осіб, предметів, явищ, що піддаються лічбі: мати – матері. Такі ім. означають предмети, що сприймаються роздільно. Вони поєднуються з кількісними числівниками: три олівці, сім лелек.

Інколи іменники, хоч і мають множину, проте не означають двох чи більше предметів, що мисляться роздільно, наприклад: небо і небеса, час і часи та деякі ін. У цих випадках, власне, немає відмінності в значенні між одниною і множиною.

Іменники, що вживаються тільки в однині. Ім. цієї групи виражають назви предметів чи понять, які в практиці мовлення не треба уявляти в якійсь кількості. Вони могли б мати потенціально повну парадигму відмінювання, але практично для них х-на лише однина. Сюди належать такі основні групи іменників:

* Власні назви людей, тварин, планет, географ. та ін. поняття: Київ.

* збірні іменники, що означають сукупність осіб або подібних предметів, явищ, які мисляться як одне неподільне ціле: рідня, деканат, студентство.

* абстрактні іменники, що означають якість, властивість, дію, стан чи різні узагальнені поняття: щастя, далечінь, розвиток, любов, мудрість.

Іноді від названих ім. може утворюватись ф-ма мн., але при цьому відбувається зміщення у лекс. значенні: Привіт вам, Петрики, Марусі, Олі.

Іменники, що вживаються тільки в множині. Ім., вживані лише у множині, також охоплюють кілька семантичних груп:

* назви будівель, їх частин, споруд: сіни, ворота, сходи, двері

* назви знарядь праці і предметів домашнього вжитку: граблі, ваги

* назви одягу і взуття: штани, бриджі, панталони

* власні географічні назви: Альпи, Афіни, Суми, Черкаси

* назви сукупності предметів зі значенням збірності: гроші, хащі, люди

Значення числа в невідмінюваних іменниках виражається тільки синтаксично і визначається за допомогою контексту: В одному купе сиділо троє дівчат; З усіх купе виходили люди.