- •1.Чергування приг фонем при словотворенні і словозміні. Зміни приг перед суф ський, ство, ина.
- •2.Орфоепія. Суч норми вимови гол і приг. Вимова сполучень приг.
- •3.Фонетика і фонологія.Поняття фонеми. Функції фонем.
- •4.Укр. Графіка. Співвідношення між буквами і фонемами.
- •5.Поняття складу. Типи складів.Закон відкритого складу. Наголос.
- •7. Чергування голосних фонем в ум.
- •8. Основні тенденції розвитку улм. Внесок Коцюбинського, Лесі Українки, Франка в розвиток улм.
- •10. Т.Г. Шевченко – основоположник новоукр.Літ.Мови.
- •11. І і іі відродження української мови. Закон про мови в Україні.
- •12. Укр. Літ мова як унормована, відшліфована форма загально нар.Мови укр.Нації. Писемна й усна форми сулм
- •13. Роль і. Котляревського у становленні улм.
- •14. Літературна мова і діалекти. Наріччя укр.. Мови. Коротка характ. Фонетичних, граматичних і лексичних рис пн. Наріччя.
- •Пд. Сх. (центр, обл. Укр.)
- •1. Волинсько-подільська група:
- •2. Галицько-буков.Гр.:
- •3. Карпатська група:
- •16. Наріччя укр. Мови. Осн. Х-ка лексичних, граматичних, фонетичних особливостей пд.-сх наріччя.
- •17. Актуальні напрями сучасної лінгвістики.
- •18. Стиліст. Диференціація лексич. Складу укр. Мови (лексика між стильова, сусп.-політ., специ.-побутова, виробн.-професійна, наукова, офіц..-ділова). Нейтральна й експресивно-емоційна лексика.
- •19. Омоніми, розмежування омонімії і полісемії. Види омонімів. Омоформи, омофони, омографи. Пароніми. Стилістичне використання омонімів.
- •22. Запозичення. Джерела і спос. Засвоєн. Іншом. Слів. Х-р їх орг-ції.
- •23. Джерела форм. Фр. Багатознач., синонімія та антонімія фраз-гії.
- •24. Синоніми. Антоніми.
- •25. Укр. Лексикографія. Типи словників. Х-ка найважл. Лексикограф. Праць
- •27.Українська орфографія,її принципи. Розвиток правописної системи сулм. Зміни в новому виданні українського правопису.
- •31. Морфеміка сулм. Морфеміка як мінімальна значуща част. В структурі слова
- •32. Кореневі й афіксальні морфеми.
- •33. Поняття про основу слова.
- •34. Словотвір.
- •35. Сполучники як службові слова.
- •37. Частини мови, принципи їх виділення в улм. Самостійні і службові частини мови. Вигук як окрема частина мови. Питання про скс і модальні слова.
- •38. Перехідні явища в системі частин мови.
- •39. Категорія виду дієслова, зв'язок її з категоріями способу і часу. Групи дієслів щодо вираження в них категорії виду. Способи творення видових пар.
- •40. Іменник як частина мови. Лексико-граматичні розряди іменників.
- •41. Категорія роду іменників, її значення, історія розвитку. Морфологічне, синтаксичне і лексичне вираження. Імен. Спільного і подвійого роду.
- •44. Категорія часу дієслова. Система дієслівних часів у сулм (з історичним коментарем). Їх творення і значення.
- •45. Категорія особи. Безособові дієслова. Категорія числа і роду в системі дієслова. Дієвідмінювання.
- •52. Дієслово як частина мови. Сис-ма дієвідмінюваних відмінюваних і незмінюваних форм дієслова. Типи дієслівних основ.
- •54. Характеристика парадигм іменників і та іі відмін (з історичним коментарем).
- •56. Категорія перехідності/неперехідності. Категорія дієслівного стану. Зв’язок з категорією перехідності/неперехідності
- •57. Прислівник. Значення, морфологічні ознаки, синтаксична роль.Групи прислівників за значенням, творення прислівників.
- •58. Категорія відмінка, її значення і граматичне вираження. Система відмінків у сум . Основні значення відмінків.
- •59. Займенник. Лексико-граматичні розряди займенників. Співвідношення займенників з іншими частинами мови.
- •60. Характеристика парадигм ім-ів 3, 4 відмін. Правопис відмінюваних закінчень ( з іст.Ком.)
- •51. Незмінювані дієслівні форми: інфінітив, дієприслівник, форми на -но, -то. Значення, морфологічні ознаки і синтаксична роль цих форм. Творення дієприслівників док. І недок. Виду.
- •61. Відмінювання займенників (з історичним коментарем).
- •62. Сполучники як службові слова. Сполучники сурядності й підрядності. Морфологічний склад й синтаксичні функції сполучників.
- •64. Проблема статусу вигука в лінгвістиці. Поняття вигука, його значення, функції. Емоційні вигуки. Вигуки зі значенням волевиявлення. Звуконаслідувальні слова. Апелятивні вигуки.
- •65. Граматичні зв’язки між компонентами словосполучення. Способи підрядного зв’язку: узгодження, керування, прилягання, їх характеристика.
- •4) Сп вир синт чи семан неподільн сл.Сп.
- •70. Поняття про просте ускладнене речення. Речення з однорідними членами. Засоби вираження однорідності.
- •73. Спр. Засоби вираж. Синтаксис. Зв. І сем.-синт. Віднош. Фун-ції спол. І сп.Сл. У спр.
- •1Співвіднес. Гол. І підряд.Ї частин.
- •75. Односкладне реч-ня. Структурно-семант .Різнов. Односкладних реч-нь.
- •76. Обставини. Семант.-синт. Різновиди обставин та їх роль у структ.-семант.Орг-ції двоскладного речення.
- •77. Різновиди спр з підрядними обставинними.
- •78. Означення узг.І неузг., засоби їх вираження. Прикладка як різновид означення.
- •79. Сск з різними типами зв’язку. Період в укр.Мові, його структ. Типи…
- •80.Спр з кількома підрядними. Різновиди зв’язку підр. Част. У їх межах.
- •81.Зверт.,його знач, способи виражен.Місце зверт. В реч.
- •82.Сл.Сп.Як одиниця синтаксису.Типи сл.Сп.За видами синт.Звязку. Ссв. Різновиди підряд.Сл.Сп.
- •83.Спр з підрядн.Зясувальн.Формальні та семант.Причини його внутр.Диференціації.
- •Сср закритої структури – це такі складні речення, що характеризуються структурно-граматичною замкненістю, двочленним складом і незворотністю предикативних частин.
- •85.Присудок прост.,складн.,і складений.Засоби його виражен.Ускл.Форми.
- •86.Непоширені і пошир реч. Дчр. Додаток.
- •87. Пунктуація при відокремленні другорядних членів речення.
- •88. Складні форми синтаксичної орг-ції мовлення.
- •91. Пунктуаційні основи. Розділові знаки.
54. Характеристика парадигм іменників і та іі відмін (з історичним коментарем).
При поділі іменників на відміни до уваги беруться дві провідні ознаки – рід ім. і характер його зак. в н. в. одн..
І відміна: 1) ім. жін., чол. і спільн. родів із зак. -а(-я): річка, вулиця, Хома. За цим зразком відмінюються ім. із суф.- ищ- і зак.- е за умови, що вони вживаються в жіночому роді: бабище, головище.
ІІ відміна: 1) ім. чол.. роду без зак. (нульовим) і з зак. -о (вітер, липень, дядько, Петро);
2) ім. сер. роду із зак. -о,-е,-а(-я): вікно, море, знання; 3) ім. подвійного роду на о,е: незнайко, дубище.
Залежно від якості кінцевого пригол. основи ім. І і ІІ відмін поділ. на три групи: тверду, м’яку і мішану. Ім. першої відміни тверд. групи закінчуються на твердий пригол. основи: Сава, береза, сирота. Основа ім. м’якої групи закінчується на м’який приголосний: Ілля, пісня, суддя. В іменниках мішаної групи основа закінчується на шиплячий приголосний: площа, круча, лівша.
До твердої групи другої відміни належать ім. чол. і сер. роду з твердим кінцевим пригол. основи: робітник, Дніпро, вікно. До м’якої групи належать ім. чол. і сер. роду з м’яким кінц. пригол. основи: окунь, край, уміння; а також ім. сер. роду із закінч. -е: море, поле, яйце, озерце. До мішаної групи належ. ім. чол. і сер. роду, основа яких закінчується на шиплячий пригол.: дощ, морж, плече, збіжжя.
Іменники другої відміни чоловічого роду, які закінчуються на приголосний -р, можуть належати до твердої, м’якої і мішаної груп. Більшість іменників на -р належать до твердої групи: явір, двір, сир. Сюди належать усі іменники іншомовного походження на -ер, -ір, -ор, -ур(-юр): шофер, сувенір, директор, каламбур, гіпюр; іменники із постійно наголошеними -ар(-яр), -ир: гектар, ювіляр, командир. До твердої групи належать також іменники ., які в називному відмінку однини мають закінчення м’якої групи.
До м’якої групи належать іменники із суфіксами -ар, -ир, які в однині мають наголос на корені: лікар – лікаря, козир – козиря, а також іменники, у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: буквар – букваря, проводир – проводиря.
До мішаної групи належать іменники на -яр(назви людей за родом їхньої діяльності), у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: школя'р – школяра', пісня'р – пісняра'.
Виділяють ще так звані різновідмінювані іменники, які поєднують в одній парадигмі різні типи відмінювання. Зокрема чоловічі прізвища прикметникового типу на -ів/-їв та -ин, співвідносні в називному відмінку однини з присвійними прикметниками чоловічого роду (Волошин), в однині відмінюються як іменники другої відміни твердої групи (за винятком орудного відмінка, який зберігає прикметникове закінчення -им), а в множині як прикметники (крім називного і кличного відмінків). До різновідмінюваних належать також іменники, у яких спостерігаються хитання у граматичному роді (наприклад, бабище): у називному, знахідному і кличному відмінках мають закінчення іменників другої відміни середнього роду, а в інших відмінках мають закінчення іменників першої відміни.
55. Граматика. Морфологія і синтаксис як розділи граматики. Граматичне значення, засоби вираження граматичних значень у СУМ. Граматична категорія. Сис-ма граматичних категорій в укр. л-рній мові. Граматична форма слова.
Сис-ма існуючих у мові й об’єктивно діючих законів зміни форм слів і сполуч. їх у речення становить граматичну будову мови. Наука, яка вивчає граматик. будову мови, тобто будову і форми слова та реч., назив. граматикою (від гр. grammatike, gramma – буква).
У сучас. мовозн. слово „граматика” має два знач.: 1) сама будова мови з властивими їй закономірностями творення форм слів і їх поєдн. у речення; 2) мовознавча дисципліна, яка вивчає ці закономірності.
Як мовознавча дисципліна граматика поділялася на 2 розділи: морфологію і синтаксис.
Морфологія – це розділ грамати., який вивч. форми слова ( словозміну і формотворення ), а також це вчення про частини мови.
Основною одиницею морфології є слово. В морфології вивч. грамат. зміни та грамат. хар-стики слова. Слово як грамат. одиниця – це с-ма всіх його форм з їх граматик. значеннями. Основними структурними компонентами морфології є слова і словоформи.
Синтаксис – це розділ граматики, який вивч. побудову і грамат. знач. сл.сп., речень і цілих текстів.
Кожне сам ост. слово становить єдність двох значень – лексичного і граматичного. Під лексичним значенням розуміємо реальний зміст слова. Але це ж слово водночас виражає якесь відношення (чи до інших слів у реченні, чи до якоїсь особи, часу тощо). Отже, граматичним називається таке додаткове обстрагуюче значення, яке вираж. різні віднош. слова, що супроводж. його основний (лексичний) зміст.
Лексич. і граматич. знач. співісн. і взаємодіють в одному слові. Лексич. знач.є індивідуальним, а граматич. значення – типове, спільне для багатьох слів з різним лексичним значенням .Мета граматич. значення – виявляти спільне між словами, підводити оформлення слів під загальні типи: роди, числа, відмінки, часи, види тощо. Тому віднош. між лексич. і граматич. значенням розгляд. як віднош. загального до окремого. Лексичних значень є безліч, а граматичні значення кількісно обмежені. Отже, граматичні значення організовують думку, а лексичні наповнюють її конкретним змістом. Граматич. значення завжди вираж. певними мовними засобами. Напр., граматич. знач. о. в. ім. жін. р. одн. вираж. зак-нями -ою, -ею.
Мовні засоби, якими вираж. граматич. знач., назив. граматичними формами. Через це у лінгвісти. л-рі граматич. знач. слова назив. формальним. Ці два поняття перебувають у найтіснішій єдності: граматич. знач. знаходить свій вияв тільки в тій або іншій формі, яка, в свою чергу, обов’язково спрямов. на передачу граматичного значення.
Граматич. форма видозмінює слово, представляє його у кількох різновидах, залиш. незмінним лексич. знач. ( напр., відмінки ). Система форм слова, розташ. у певній послідовності, становить парадигму слова. Окрема одиниця цієї парадигми є словоформою. Одні із словоформ у парадигмі сприймаються як початкові, тобто незалежні від інших слів ( наприклад, називний відмінок однини в іменниках, інфінітив у дієсловах ).
Словоформи шикуються у ряди: у вертикальний ряд, де одна словоформа передбачає іншу (парадигматичний ряд ), і в горизонтальний, лінійний ряд залежності, де одна словоформа виключає іншу (синтагматичний ряд ).
За ознакою наявності або відсутності у слові парадигми усі слова діляться на багатоформені (змінні ) та одноформені ( незмінні ).
Мовні засоби, якими виражаються граматичні значення, можуть бути полісемантичними, тобто одночасно виражати кілька граматичних значень ( наприклад, у слові вода флексія -а вказує на жіночий рід, число однину, називний відмінок ), і можуть бути омонімічними ( наприклад, у словосполученні стали під дерево флексія -о виражає знахідний відмінок, а в сполученні слів дерево зацвіло – називний ).Існують також випадки, коли одне і те ж граматичне значення може мати різні форми вираження ( читатиму – буду читати; батькові – батьку ).
Як і будь-яка інша наука, граматика має своїм завданням класифікувати факти за спільними ознаками і на основі їх узагальнення виводити поняття абстрактні й ширші обсягом. Таким поняттям є поняття граматичної категорії ( гр. kategoria – судження, визначення ). Сам термін категорія вживається в логіці, філософії ( категорії часу, простору, причинності, якості, кількості тощо ).
Під граматичною категорією розуміють узагальнене, абстрактне поняття, яке об’єднує співвідносні, або однорідні, граматичні значення, виражені різними мовними засобами, наприклад, категорія відмінка, категорія виду тощо. Узагальнюючи часткові граматичні значення, граматичні категорії виконують дуже важливу класифікаційну роль. Цей термін вживають і для позначення великих розрядів слів ( частин мови ): категорія іменника, категорія дієслова тощо. Граматична категорія є найбільш узагальненим поняттям граматики. Розуміння мовної категоріальності, категоризації думки в мові ввів у науку О.О.Потебня
В українській мові є два способи вираження граматичних значень:
1) синтетичний ( гр. synthesis – з’єднання ) – коли і граматичне, і лексичне значення виражається одним словом: читати, сказав, ліс;
2) аналітичний ( гр. analysis – роз’єднання ) – коли лексичне значення виражається одним словом, а граматичне значення виражається допоміжними, службовими словами: буду читати, сказав би, хай співає.
Для вираження граматичних значень у сучасній українській мові використовуються такі мовні засоби:
1)флексія – найбільш типовий і активний засіб вираження граматичних значень в українській мові: вода – води – воді;
2) формотворчі афікси ( префікси, суфікси, постфікси ): зелений – зеленіший; писати – написати; мити – митися;
3) наголос : руки' – ру'ки; ви'сипати – висипа'ти; 4) службові слова: пішов додому – пішов би додому; з груші – на груші;
5) чергування звуків: витерти – витирати; рука – руці;
6) суплетивізм ( лат. suppletivus – додатковий , такий, що доповнює ) – мовний засіб, що супроводжується абсолютною зміною основи: великий – більший; я – мене; шукати – знайти;
7) порядок слів: Біль викликав гнів – Гнів викликав біль;
8) редуплікація (повтор ) – допоміжний засіб вираження міри ознаки: старий-старий ( дуже старий ); давним-давно;
9) інтонація ( на письмі розділові знаки ): Зустрів брата художника – Зустрів брата-художника;
10) синтаксичний зв’язок – засіб вираження граматичних значень невідмінюваних слів за допомогою формальних ознак інших слів: прийшов Коваленко – прийшла Коваленко.
№46. Числівник – повнозначна ч.м.. що позначає к-сть або порядок при лічбі і вир. Це грам. з-ня у грам. категорії відмінка, частково роду і числа.
Ч-ку властиві 2 ф-ції: квантитативна – називання к-сті предметів; нумеративна – наз-ня абстрактно-математичного числа.
У складі Ч-ків виділ. 2 семант. групи: кількісні і порядкові.
Кількісні – вираж. к-сну хар-ку предметів або абстраговане число й відпов. на пит.-я скільки? Поділ. на:
Означено-кількісні – познач. точнофіксовану к-сть. За семант. ознаками поділ. на:власне кількісні, збірні, дробові.
Неозначено-кількісні – вказують на невизначену, нефіксовану к-сть.
Порядкові – вказ. на порядок предметів при лічбі і відпов. на пит.-я котрий?
На думку Виноградова, Пєшковського такі слова потрітно зарах. до окремого розряду прикметників, бо вони виражають ознаку Прик-ка за відношенням до того місця, яке цей предмет займає серед ін.. однорідних; мають грам. категорії роду, числа і відмінка і вик. синт. ф-ції озн-ня.
Більшості Ч-ків властива лише категорія відмінка (півтора, півтори, півтораста – невідмінювані).
Ч-к один має ознаки 3-х родів і узгоджується з пояснювальним Ім-ком у роді, числі, відмінку.
Ч-ки два, дві, півтора, півтори, обидва, обидві мають родові відмінності лише у Н.в і Зн.в.
Окремо стоять Ч-ки нуль, тисяча, мільйон, мільярд, що мають ознаки р.,ч., в.
Порядкові Ч-ки узгоджуються з пояснювальним Ім-ком у роді(за умови, якщо він стоїть у ф-мі однини), числі, відмінку.
Синтаксичні ф-ції
У ролі підмета, присудка, додатка: П’ять на два – десять.
Якщо Ч-к у наз. чи зн. відм., то з Ім-м утв. складений підмет: Шість спортсменів вибороли перемогу
В інших відмінках – узг. озн-я: У сімох няньок дитина без носа.
У сполученні з Ім-ом – обставина: Понад п’ять років вона чекала.
№48. Морфологічні групи Ч-ків:
Прості мають непохідну основу:
Назви чисел 1-го десятка, 40, 100, 1000;
Збірні – двоє, п’ятнадцятеро;
Незначено-кількісні – кілька, багато, мало;
Дробові – півтора;
Порядкові – назви 2-го десятка.
Складні:
Назви десятків – 50-90;
Сотень – 200-900;
Дробовий – півтораста;
Неозначено-кількісні – кількадесят, кількасот.
Складені – аналітичні найменування утворені із простих і складних.
Відмінювання Ч-ків:
Ч-ки мають розгалужену сис-му відмінювання. За хар-ром відмінкових закінчень виділ. к-сть парадигм від 6 до 12.
Ч-к один – відмін. як займ. той. У Р.в. та О.в. одн. є 2 паралельні форми ж.р.
Ч-к два, три, чотири – у непрям. відм., крім З.в. і О.в., мають однакові закінчення. До цього типу словозміни належать збірні Ч-ки – двоє, обидва, обидві, обоє, троє, четверо; НОКЧ та займенникові Ч-ки – багато, кілька, скільки, стільки.
Ч-ки від 5 до 20, від 30 до 80. у складних Ч. від 50 до 80 змін-ся лише друга частина. У непрям.відм-ках мають паралельні ф-ми. Також належать збірні Ч. – п’ятеро…У непрям.відм-ках їм властиві тільки вторинні ф-ми. НОКЧ – кільканадцять, кількадесят відмін-ся як 11 і 50.
Ч. 40, 90, 100 в усіх відм-ках, крім З.в і Н.в., мають зак-ня –а.
Ч. 200-900. У назвах сотень відмін-ся обидві частини: перша – як ВКЧ – 2-9, а друга – як місто у множині. Ч.500-900 – мають паралельні ф-ми лише в О.в.
У складених к-сних Ч. відмін-ся всі компоненти, як відповідні прості чи складні. У порядкових лише останнє слово.
Ч. нуль, тисяча, мільйон, мільярд відмін-ся, як Ім-ки певної відміни й групи.
Дробові Ч. мають змішаний тип відмін-ня: чисельник відмін-ся,, як власне-к-сний, а знаменник – як порядковий.
Ч. третій – як прикм-к м’якої групи. Всі інші – твердої групи.
Не мають ф-м словозміни:
дробові: пів, пітора, півтори, півтораста.
НОКЧ: мало, немало, чимало;
рідковживані збірні: двійко, трійко.
Зв’язок Ч-ків з Ім-ками:
Ч-к 1 узг-ся з Ім-ком у р.,ч.,в.
Ч-ки два-дві, обидва-обидві, три, чотири. А також складені з останнім комп-том 2-4 у Н.в. та З.в. мають при собі Ім-ки у Н.в. мн.
Від 5 до 10, від 11 до 19, від 20 до 90, 100, 200-900. двоє, троє та ін.. у Н.в. та З.в. мають при собі Ім-к у ф-мі Р.в. мн.
При НОКЧ нуль, тисяча, мільйон – Ім. вжив. Також у Р.в. мн.
При дробових Ч. Ім-ки мають ф-му Р.в. одн.(зрідка мн.), яка збер-ся і в непрям.відм-ках.
Пордкові Ч-ки узг-с в р., ч., в. Якщо до складу мішаного числа входять слова половина, чверть, то ф-ма Ім-ка залежить від ф-ми цілого числа.
Невідмінювані Ч-ки: півтора, півтори, у к-сно-іменних словосполученнях,що мають значення Н.в.,Р.в., З.в. вимагають Ім-к у ф-мі Р.в.; у словосполученнях, що мають значення О.в,Д.в.,М.в. – Ім-ка Р.в мн.
Вжив-ня збірних Ч-ків обмежене певними умовами:вони сполучаються з:
Ім-ками назвами осіб чол..статі;
Ім-ками IV відміни;
Ім-ками назвами неістот сер.роду;
Множинними Ім-ками.
№47. Частки отримали самостійний статус у 50-ті рр. ХХст. Хоча ще у давній інд. граматиці Таніні виділено 2 служб.ч.м. – прийм. і частка. У грам-ці Аристотеля частка не розгляд-ся як ч.м., що зумовило її тривале ігнорування граматистами.Першим ґрунтовним описом частки дос-ки вважають розробки нім. вченого Гельбіга.
Чвастка у шир.знач-ні – ототожн-ся з усіма служб.ч.м.(Виноградов). Таке твердж-я вваж. Застарілим.
Частка у вузькому знач-ні – служб.ч.м., яка надає цілим реч-ням, сл-ням чи окремим словам емоц- експрес. семантики і модальних відтінків або бере участь у формо- та словотворенні.
Частка – служб.ч.м., що виражає додаткові логічні, модальні й емоц. Відтінки у висловленні.
Основна ф-ція частки полягає у видозміненні знач-ня окремих повнозначних слів, сл.-нь і речень, тому їх ще наз. модифікаторами.
Частки як і всі сл..ч.м. сам ост.чл.р. не бувають. Окремі частки, зокрема ствердж., запер., пит.,можуть бути еквівалентами цілих висловів.
Розмежування типів часток ускладнене їхньою омонімією з модальними словами, прислівн., дієсл., деякими займ., а також динамічністю й багатофункціональністю часток, тобто наявністю к-кох відтінків в одній знаковій ф-мі.
Ми виділятимемо формотворчі і фразові частки.
Формотворчі – слугують для утв-ня аналіт.ф-ми умовного та наказ. сп-бу: би(б), хай, нехай.
Фразові – для вираження різних семантичних, експресивних значень чи модальних відтінків.
За функціонально-семантичними особливостями у їхньому складі виділ. 10 підгруп:
Питальні – викор. для оформлення питальних речень і кожна з них може бути еквівалентом речення: чи, хіба, невже, що за.
Підсилювальні – служать для емоц. або семант. підсилення одного із чл..р-ня: як, який, що за.
Заперечні: не, ні, ані.
Вказівні: ось, ось-де, он, ген, то.
Стверджувальні: як так, еге, атож, авжеж.
Означальні – для увиразнення знач-ня окремих повнозначних слів: якраз, саме, справді, точно.
Власне модальні – вносять у висловлювання сумнів, припущення: мов, мовби, мовляв.
Кількісні – вказують на кількісну повноту, приблизність: майже, приблизно, трохи, ледве.
Спонукальні: хай, ну, бодай.
Видільні- служать для виділення якогось чл..р-ня: тільки, лише, лиш, лишень, хоч.
