52. Дієслово як частина мови. Сис-ма дієвідмінюваних відмінюваних і незмінюваних форм дієслова. Типи дієслівних основ.

Дієслово – сам ост. частина мови, яка позн. узаг. поняття дії як процесу і вираж. її у грамат. формах часу, особи, способу, стану і виду. Узаг. Пон. Дії досить широке. Воно опис. Реальну дію соби і стан, в якому перебув. Предмет. Це може бути становлення предмета, тобто зміна однієї якості на іншу, перехід цієї якості позн. Ін. предмет. Деякі дієсл. можуть вираж. не 1, а декілька пон. Дії.

Дієсл. в СУЛМ становить скл. сис-му.

До неї належ.:

1. особ. форм. дієсл. (теп.. майб. час, наказ. спос.)

2. родові ф. (мин. час, умов. спос.)

3. інфінітив

4. відмінюв. Ф. (дієприкм.)

5. незмін. Ф. (дієприсл. і д. на -но,-то)

Всі елем. дієсл-ої сис-ми об’єдн. грам. катег. виду і стану, а більшість з них кат. спос. і часу.

Дієсл. форми твор. від 2-ох основ:

1) осн. інф.; 2) осн. теп. часу.

Осн. інф. виділ. шляхом відокремл. в дієсл. інф. закінч. -ти або -ть.

Від інф-ої осн. твор.: 1) форма дієсл. мин. ч. (ніс, біг); 2) ф. д. умов. спос.; 3) ф. д. акт. дієприкм., мин. час; 4) дієприкм. док. виду.

Основа теп. часу виділ. шляхом відокремл. у дієслів. формі 3 ос. мнж. особ. зак. -уть, -ють, -ать (після гол. й належ до осн.)

Від осн. теп. часу утв-ся:

1) всі особові форми теп. часу;

2) особ. ф. майб. часу;

3) всі особ. форми наказ. спос.;

4) дієприкм. форми теп. часу;

5) дієприсл. недок. Виду. інколи спостеріг. збіг осн. інф. і осн. теп. часу – (коли в основі відсутнє чергування звуків (нести-несуть).

Осн. інф. і осн. теп. часу взаємозалеж. і співвіднос., але в різн. груп. дієсл. ця залеж. між ними неоднакова.

В залеж. від співвіднош. основ при твор. різних дієсл-их форм всі дієсл. поділ. на декілька груп.

Класи поділ. на продукт. і не продукт.

Продукт.:

1) дієсл. з інф. осн. на а і осн. теп. часу на й після [а] (знати-знають)

2) тв. осн. на -і і осн. теп. ч. на й після [і].

3) дієсл. з інф. осн. на –ну, який зберіг. в мин. ч., і осн. теп. часу на –й (в’янути-в’янув)

4) дієсл. з інф. осн. на ува і сон. теп. ч. на суф. –уй- (годувати)

5) дієсл. з інф. осн. на –и і осн. теп. часу на приг. перед. зак. –ать.

Непрод.:

1) д. з непохід. осн. інф. і теп. ч.

а) д. з осн. на приг., що не змін. в особ. ф. (везу)

б) д. з інф. осн. на [а] колиш. [е], який черг. з пригол. [и] або [м] в осн. теп. ч.

2) д. з інф. осн. на [а] суф-не без гол. в корені (брати-беруть)

3) д. з інф. осн. на [і] та [а] після р і шипл. (горіти-горять)

4) д з інф. осн. на –ва і осн. теп. ч. на –й (давати-дають)

53. Словозміна іменників. Принципи поділу іменників за парадигматичними ознаками на відміни і групи. Критерії поділу іменників на відміни в індоєвропейській, праслов’янській та давньоруській мовах (історія формування чотирьох відмін СУМ).

Серед усіх частин мови виділяється клас слів, що позначає предмет, першоелемент усього наявного в світі, форму матерії. Таким класом слів є іменник. Термін іменник в науковий вжиток запровадив О.О.Партицький у 70-х роках 19 ст.

За характером словозміни усі іменники поділяються на 4 відміни. Термін „відміна” уперше вжив у 1871р. Омелян Осипович Партицький як назву не тільки іменникових відмін, а й дієвідмін. З цим значенням його використовували Степан Смаль-Стоцький і Федір Гартнер, а також інші автори на початку 20ст. Спроба уникнути небажаної неоднозначності була в „Граматичній термінології...” (К.,1917), де для назви дієвідміни пропонувався термін „дієзміна”. Лише 1926р. у проекті „Українського правопису” було розмежовано терміни „відміна” і „дієвідміна”, які відтоді вживаються в українських граматиках. У тих роках відтворюється також чіткий поділ іменникових відмін на тверду, м’яку і мішану групи.

При поділі іменників на відміни до уваги беруться дві провідні ознаки – рід ім. і характер його зак. в н. в. одн..

І відміна: 1) ім. жін., чол. і спільн. родів із зак. -а(-я): річка, вулиця, Хома. За цим зразком відмінюються ім. із суф.- ищ- і зак.- е за умови, що вони вживаються в жіночому роді: бабище, головище.

ІІ відміна: 1) ім. чол.. роду без зак. (нульовим) і з зак. -о (вітер, липень, дядько, Петро);

2) ім. сер. роду із зак. -о,-е,-а(-я): вікно, море, знання; 3) ім. подвійного роду на о,е: незнайко, дубище.

ІІІ відміна: 1) ім. жін. роду з нульовою флексією (кров, радість, юнь) і ім. мати.

ІV відміна: 1) ім. сер. роду із флексією -а(-я), які при відмінюванні вимагають суфіксів -ат-,(-ят-),-ен-: лоша, теля, ім’я.

До жодної із перелічених відмін не належать:

1)ім. прикметникового походж.: знайомий, черговий, Коцюбинський;

2) ім., що вжив. тільки у множ. (множинні): окуляри, люди, Карпати;

3) невідмінювані ім. (іншомовні слова, абревіатури, жіночі прізвища на -о та приголосний): тріо, ПТУ, Алла Мазур.

Залежно від якості кінц. приголос. основи ім. І і ІІ відмін поділ. на три групи: тверду, м’яку і мішану.

І відміна:

Тверда група: ім. закінч. на тверд. пригол. основи: Сава, береза, сирота.

М’яка група: осн. ім. закінчується на м’який приг.: Ілля, пісня, суддя.

Мішана група: основа закінч. на шиплячий пригол.: площа, круча, лівша.

ІІ відміна:

Тверда гр.:

А) Ім. чол. роду:

1) із нульовим зак. з осн. на тверд. приг. крім шиплячих: рік, мир, голуб;

2) із нульов. зак. і осн. на -р:

- односкладові ім. з нульов. зак (мир,пир,вир)

- ім. іншомов. походж. на -ир, -ар, -ур (пасажир, касир, бригадир)

- ім. звір, комар, снігур, хабар.

3) із зак. -о і тверд. осн. (дядько, Сашко).

Б) Ім. сер. роду із зак. -о (озеро,село).

М’яка група:

А) Ім. чол. роду:

1) з нульов. зак. і осн. на м’як. приг. та й (учитель, обрій, герой);

2) із нульов. зак. і осн. на -р:

- із суф. -ар, -ир, якщо при відмінюванні наголос переходить на зак. (пустир, поводир, секретар, орендар);

- якір, козир, Ігор, Лазар, лицар (винятки, бо нагол. не перех. на зак.)

3) із зак. -о та м’як. осн. (дідуньо, татуньо, братуньо).

Б) Ім. сер. роду:

1) із зак. -е, крім тих, що мають шиплячі основи (сонце, поле, море);

2) із зак. -а (знання, зілля, роздоріжжя, піддашшя, весілля – шипл. подовж.) Мішана група: належ. ім. чол. роду, основа яких закінчується на шиплячий приголосний: дощ, морж, плече, збіжжя та які мають наголош. суф. -яр- (назви людей за родом їхньої діяльності), у яких при відмінюванні наголос переходить із суфікса на закінчення: школя'р – школяра', пісня'р – пісняра'. Ім. сер. і подвійного роду із зак. -е, перед яким є шиплячий (плече, вітрище, дубище,)