2. Система галузі конституційного права

України. Конституційно-правові норми

і конституційно-правові інститути

Система галузі конституційного права України хара­ктеризує її внутрішню структуру, яка обумовлена систе­мними зв'язками між її нормами та інститутами.

Конституційно-правова норма - це загальнообо­в'язкове правило поведінки, встановлене або санкціоно­ване державою з метою охорони та регулювання суспільних відносин, які складають предмет галузі конститу­ційного права.

Конституційно-правові норми характеризуються за­гальними рисами, притаманними всім видам правових норм: а) вони виступають регулятором суспільних відно­син; б) встановлюють загальнообов'язкові правила пове­дінки; в) носять формально визначений характер; г) ма­ють письмову, документальну форму, містяться в норма­тивно-правових актах та інших джерелах права; д) їх виконання забезпечується примусовою силою держави.

У той же час конституційно-правовим нормам влас­тиві і деякі специфічні риси. Так, від інших правових норм вони відрізняються:

1) змістом, оскільки регулюють особливе коло суспі­льних відносин, що складають предмет галузі конститу­ційного права України;

2) установчим характером приписів, що містяться в цих нормах, – вони визначають систему органів держав­ної влади, встановлюють форму правових актів (закони, укази, постанови, розпорядження) та їх оприлюднення, порядок їх прийняття тощо;

3) джерелами, в яких вони виражені;

4) вищою юридичною силою по відношенню до ін­ших правових норм;

5) особливостями структури, оскільки для них, як пра­вило, є нехарактерною тричленна структура (гіпотеза, дис­позиція і санкція). Так, деякі конституційно-правові нор­ми взагалі мають лише диспозицію, наприклад, «Україна є республікою» (ст. 5 Конституції України), інші – диспози­цію і гіпотезу, наприклад, «Ніхто не може зазнавати втру­чання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, пе­редбачених Конституцією України» (ст. 32 Конституції України), а санкція міститься лише в окремих консти­туційно-правових нормах, наприклад, «Президент України може бути усунений з поста Верховною Радою України в порядку імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину» (ст. 111 Конституції України);

6) особливостями кола суб'єктів, відносини між яки­ми вони регулюють;

7) значна частина конституційно-правових норм но­сить загальнорегулятивний характер (норми-принципи, норми-декларації, норми-дефініції, норми-програми тощо). Зокрема, багато норм загальнорегулятивного харак­теру міститься в першому розділі Конституції України:

«Україна є унітарною державою» (ст. 2); «В Україні іс­нує єдине громадянство» (ст. 4). Подібні норми характе­ризуються особливим механізмом реалізації – внаслідок їх реалізації виникають не конкретні, а загальні правові відносини або правові стани (стан громадянства, статус Автономної Республіки Крим у складі України тощо).

Конституційно-правові норми з метою вивчення їх особливостей та ефективного застосування класифікую­ться за різними підставами:

1. За змістом, тобто в залежності від того, які сфери суспільних відносин, що складають предмет галузі конс­титуційного права, вони регулюють. Відповідно виділя­ють норми, які закріплюють засади конституційного ла­ду України, основи правового статусу людини і громадя­нина, систему органів державної влади, територіальний устрій України тощо.

2. За юридичною силою виділяють норми, що містя­ться в Конституції та законах України, указах Президен­та України, постановах Кабінету Міністрів України, ак­тах органів місцевого самоврядування тощо.

3. За ступенем визначеності припису, що міститься в нормі, виділяють диспозитивні та імперативні консти­туційно-правові норми. Диспозитивні – це такі норми, які надають суб'єктам можливість вільного вибору виду поведінки на їх розсуд. Наприклад, «Президент України створює у межах коштів, передбачених у Державному бюджеті України, для здійснення своїх повноважень консультативні, дорадчі та інші допоміжні органи і слу­жби» (п. 28 ст. 106 Конституції України). Імперативні норми, навпаки, передбачають чітко визначену поведін­ку суб'єктів за відповідних обставин: «Державний бю­джет України затверджується щорічно Верховною Ра­дою України на період з 1 січня по 31 грудня, а за особ­ливих обставин – на інший період» (ч. 1 ст. 96 Консти­туції України).

4. За призначенням у механізмі правового регулюван­ня конституційно-правові норми поділяються на матері­альні та процесуальні. Матеріальні норми передбачають вплив на суспільні відносини шляхом безпосереднього правового регулювання. Вони визначають структуру і порядок утворення органів державної влади та органів місцевого самоврядування, встановлюють правовий ста­тус людини і громадянина тощо. Наприклад, «органи мі­сцевого самоврядування в межах повноважень, визначе­них законом, приймають рішення, які є обов'язковими до виконання на відповідній території» (ч. 1 ст. 144 Кон­ституції України). Процесуальні норми визначають фор­ми, в яких реалізуються матеріальні конституційно-правові норми: «рішення Верховної Ради України при­ймаються виключно на її пленарних засіданнях шляхом голосування» (ч. 2 ст. 84 Конституції України).

5. За часом дії конституційно-правові норми поділяються на тимчасові та постійні. Тимчасові норми містя­ться в актах тимчасової дії, у перехідних положеннях Конституції України тощо. Приміром, у п. 10 розділу XV Конституції України йдеться: «до прийняття законів, що визначають особливості здійснення виконавчої влади в містах Києві та Севастополі відповідно до статті 118 цієї Конституції, виконавчу владу в цих містах здійснюють відповідні державні адміністрації». Постійні конститу­ційно-правові норми не мають визначеного строку дії: «Конституція України має найвищу юридичну силу» (ст. 8 Конституції України).

6. За територією дії розрізняють конституційно-правові норми, що діють на території України, Автоном­ної Республіки Крим або окремих адміністративно-територіальних одиниць.

Крім цього конституційно-правові норми класифіку­ються за характером припису, що міститься в нормі (уповноважуючі, зобов'язуючі, забороняючі), їх функ­ціональним спрямуванням (регулятивні, охороняючі) тощо.

Конституційно-правовий інститут – це відносно са­мостійний відокремлений комплекс конституційно-пра­вових норм, що регулюють у межах галузі конституційного права певну сферу або групу однорідних суспільних відносин. Конституційно-правові інститути суттєво від­різняються між собою кількістю правових норм, предме­том правового регулювання тощо. В сучасній літературі, з позицій системного підходу, виділяють три різновиди конституційно-правових інститутів: загальні (генераль­ні), головні та початкові¹.

Загальні конституційно-правові інститути мають ком­плексний характер і складають значні масиви правових норм, які регулюють великі сфери (або кілька сфер) су­спільних відносин. Загальні інститути об'єднують нор­ми, що можуть суттєво відрізнятися між собою як за предметом, так і за характером впливу на суспільні від­носини. До них відносяться наступні інститути:

1) загальних засад конституційного ладу України;

2) основ правового статусу людини і громадянина;

3) прямого волевиявлення (вибори, референдум);

4) конституційної системи органів державної влади;

5) територіального устрою України;

6) конституційно-правових основ місцевого самовря­дування.

Головні конституційно-правові інститути в межах за­гальних інститутів об'єднують правові норми, що регу­люють певні групи однорідних суспільних відносин. Вони виступають структурними підрозділами загальних інститутів і, на відміну від них, характеризуються більш вузькою предметною і функціональною спеціалізацією. Наприклад, до загального конституційно-правового інсти­туту основ правового статусу людини і громадянина входять такі головні інститути: громадянства України, принципів правового статусу людини і громадянина, ос­новних прав, свобод і обов'язків людини і громадянина, гарантій основних прав і свобод, правового статусу іно­земців в Україні, політичного притулку.

Початкові конституційно-правові інститути (субінститути²) в межах головних інститутів об'єднують кілька правових норм, що регулюють окрему групу суспільних відносин. Наприклад, до головного інституту громадян­ства України входить початковий інститут втрати громадянства України.