6. Наука конституційного права

Наука конституційного права – це галузева юриди­чна наука, яка становить собою цілісну систему знань, висновків та ідей щодо основ повновладдя народу, пра­вового статусу людини і громадянина, організації та дія­льності органів державної влади, засад місцевого само­врядування тощо. Вона вивчає конституційно-правові норми, практику їх реалізації, досліджує закономірності розвитку галузі конституційного права, формулює прак­тичні рекомендації з метою вдосконалення конституцій­но-правових норм та конституційно-правових відносин.

Наука про державу виникла ще в Стародавній Греції (Аристотель, Платон) і розвивалася протягом усіх наступ­них століть.

Великий вклад у становлення ідей конституційного права внесли мислителі XVI - XVIII ст. Т. Гоббс, Ж. Боден, Н. Макіавеллі, Д. Локк, Ш. Монтеск'є, Т. Пейн та інші, які сформулювали чимало положень, що були по­кладені в основу сучасного конституційного права (про народний суверенітет, розподіл влад, природні права людини тощо). Ці ідеї знайшли втілення в перших писа­них конституціях, в тому числі у «Пактах й конституціях законів та вольностей Війська Запорозького» (так званій Конституції Пилипа Орлика, яку було прийнято 5 квітня 1710 р.)

Як самостійна, відокремлена від теорії держави і права, наука конституційного (державного) права сфор­мувалася лише в XIX столітті. В сучасній світовій науці конституційного права виділяють два основних напрям­ки: радикалістський та ліберальний¹.

Радикалістський напрямок представлено в основному працями марксистів, так званих революційних демокра­тів та лівих радикалів, які розглядають конституційне право з позиції класової боротьби, диктатури окремого класу (блоку класів). У працях вчених цього напрямку говориться про соціалістичну, народну демократію, хоча фактично вони виступають за авторитарні системи упра­вління, проти розподілу влади і місцевого самоврядуван­ня, за одержавлення економіки, за нерівність в правах різних груп населення (перевагу в правах робітничого класу, «трудящих»), за застосування насильницьких за­собів для ліквідації «експлуататорів» тощо.

Ліберальний напрямок представлено в роботах вче­них, в тому числі й українських, таких, наприклад, як В. В. Копейчиков, В. Ф. Погорілко, О. Ф. Фрицький, Ю. М. Тодика, Є. А. Тихонова, В. М. Шаповал, які вва­жають, що конституція, як і конституційне право в ціло­му, не може розглядатися як знаряддя диктатури, а є ви­раженням соціального контакту між різними групами населення, документом, який втілює в своїх нормах за­гальнолюдські цінності (свободу, демократію, права лю­дини, соціальну справедливість тощо). Представники цього напрямку виступають за демократичну, соціальну і правову державу, розподіл влад, визнання місцевого са­моврядування, мирні засоби розв'язання соціальних конфліктів, за дійсно народний, а не класовий характер державної влади.

Сучасна українська наука конституційного права знаходиться на етапі становлення, що пов'язане із нама­ганням подолати стереотипи та догми радянської науки державного права, яка по суті зводилася до «наукового» обґрунтування конституційності існуючих в часи тоталі­таризму державного ладу, партійної диктатури, насилля та обмеження прав людини.

Вітчизняна наука конституційного права прагне на основі світових досягнень обґрунтувати інститути та ка­тегорії конституційного права, роль Конституції у суспі­льному житті, напрямки формування конституційного ладу. Важливим поштовхом для розвитку науки консти­туційного права стала розробка та прийняття Конститу­ції України. Конституційний процес обумовив необхід­ність аналізу конституційних інститутів, які заперечува­лися старим тоталітарним ладом: принципу розподілу влад, місцевого самоврядування, парламентаризму тощо.

З прийняттям Конституції України 1996 року увага науки конституційного права концентрується на пробле­мах реалізації її положень, взаємодії держави й інститу­тів громадянського суспільства, ролі політичних партій у поглибленні демократичних процесів в українському су­спільстві.

Зміст та призначення науки конституційного права обумовлені її функціями. В літературі виділяють такі функції науки конституційного права: політичну, мето­дологічну, ідеологічну, еврістично-прогностичну, кому­нікативну, інтегративну, практико-прикладну, роз'яс­нювальну та експертну².

Сучасною наукою конституційного права застосову­ються різні методи вивчення конституційно-правових явищ.

Метод науки – це сукупність правил, засобів, прин­ципів наукового пізнання, які забезпечують отримання об'єктивних достовірних знань. Важливе місце серед них займають наступні методи:

1) формально-юридичний, що застосовується при до­слідженні нормативних джерел;

2) порівняльно-правовий, що дозволяє аналізувати різні моделі конституційно-правового регулювання;

3) історичний, що дозволяє вивчати динаміку станов­лення конституційно-правових інститутів, їх історичний розвиток;

4) системний, застосування якого дозволяє аналізува­ти структуру всієї галузі конституційного права, взає­мозв'язок конституційно-правових інститутів;

5) статистичний, за допомогою якого вивчається пра­ктика реалізації конституційно-правових норм, ефектив­ність їх дії;

6) конкретно-соціологічний (вивчення громадської думки, проведення експериментів тощо).

Джерелами науки конституційного права є:

1) праці вітчизняних і зарубіжних вчених, які безпо­середньо або опосередковано стосуються проблем, по­в'язаних з предметом науки конституційного права;

2) правові акти (чинні і такі, що вже втратили чин­ність), які містять конституційно-правові норми.