Література

1. Глущенко К. О. Проблема комунікативної компетентності сліпоглухих дітей у спеціальній літературі США та Великої Британії: автореф. дис. на здобуття наук ступеня канд. пед. наук: спец. 13.00.03 «Корекційна педагогіка» / К. О. Глущенко. – Київ, 2009. – 23 с.

2. Лапшин В. А., Пузанов Б. П. Основи дефектологии: Учеб. пособие для студентов пед. ин-тов / В. А. Лапшин, Б. П. Пузанов. – М.: Просвещение, 1991. – 143 с.

3. Обухова Л. Ф. Возрастная психология. Учебник / Л. Ф.  Обухова. - [изд. 4]. – М.: Педагогическое общество Росии, 2004. – 442 с.

4. Синьов В. М. Основи дефектології: Навч. посібник / В. М. Синьов , Г. М. Коберник. – К.: Вища школа, 1994. – 143 с.

5. Скороходова О. И. Как я воспринимаю, представляю и понимаю окружающий мир / О. И. Скороходова. - М.: Педагогика, 1972. - 448 с.

6. Соколянский И. А. Некоторые особенности слепоглухонемых детей до поступления их в школу-клинику: Обучение и воспитание слепоглухонемых / И. А. Соколянский // Известия АПН РСФСР. - 1962. - Вып. 121. - С. 131-132.

7. Специальная педагогика: Учебн. пособ. для студ. высш. пед. учеб. заведений / [Л. И. Аксенова, Б. А. Архипов, Л. И. Белякова и др. ] ; под ред. Н. М. Назаровой. – [2-е изд., стереотип.] – М.: Академия, 2001. – 400 с.

Діти з порушеннями поведінки

Своєрідність поведінки індивіда залежить від характеру його взаємовідносин із групами, членом яких він є, від групових норм, ціннісних орієнтацій, рольових зразків. Неадекватність поведінки негативно впливає на міжособистісні стосунки. Вона проявляється у переоцінці особистістю своїх можливостей, розщепленні вербального і реального планів, ослабленні критичності під час контролю за реалізацією програм поведінки. Головне у поведінці – ставлення до моральних норм, прийнятих у конкретному суспільстві в конкретний час. Одиницею аналізу поведінки є вчинок.

Дітей і підлітків, які мають відхилення від загальноприйнятих або статистично достовірних показників норми, але не демонструють ознак психічної патології, у педагогічній практиці зазвичай класифікують як «важких», а для позначення дітей із порушенням поведінки досить часто використовують дефініцію «важковиховуваність».

Поведінка людини у її психолого-педагогічному вимірі

Під час дошкільного, молодшого шкільного, підліткового періодів розвитку у дитини відбуваються особливо яскраві зміни особистості, що можуть супроводжуватися порушеннями поведінки.

Поняття «поведінка» трактують досить широко. Представники різних течій педагогіки та психології (У. Джеймс, П. Жане, Дж. Дьюї, Е. Торндайк, Е. Толмен, Е. Фромм та ін.) визначали поведінку за схемою «стимул  реакція» та досліджували поняття «виховання» від маніпулювання людиною за допомогою різних зовнішніх подразників до більш глибокого розуміння людської поведінки. У працях Б. Ананьєва, М. Бахтіна, Л. Божович, Л. Виготського, О. Леонтьєва, В. М’ясищева. С. Рубінштейна визначено, що конкретний акт поведінки включає інтелектуальний та афективний компоненти, тоді як зовнішні впливи завжди діють лише опосередковано через внутрішні умови.

Сучасне розуміння поведінки (І. Бех, О. Змановська, Ю. Клейберг, В. Оржеховська, В. Шапар) визначає її як взаємодію з довкіллям, опосередковану зовнішньою (руховою) та внутрішньою (психічною) активністю індивіда. Поведінка людини має природні передумови, проте у своїй основі - це соціально обумовлена, опосередкована мовою та іншими знаково-смисловими системами діяльність, типова форма якої – праця, а атрибут – спілкування.

Визначення поняття «норма поведінки особистості» є відносним. Між нормальним типом поведінки і патологічним (хворобливим) існує безліч перехідних форм. Патологічні прояви особистості досліджують психоневрологи, психіатри. Завданням педагога є профілактична, корекційна і розвивальна робота зі здоровими дітьми, які мають порушення поведінки.

Відхилення у поведінці, у стосунках із оточуючими можуть бути викликані надмірністю проявів особливостей психіки або певною стороною особистості дитини як її характерологічним проявом.

Вчених різних епох цікавили і продовжують хвилювати питання поведінкових відхилень.

В. Кащенко витоки важковиховуваності вбачав у вадах характеру, які він поділяв на емоційні й активно-вольові. До емоційних вад характеру він відносив:

1) нестійкість, нерівність і суперечливість характеру;

2) дратівливість, легку й підвищену збудливість афекту дитини;

3) сильну гостроту симпатії або антипатії до людей;

4) імпульсивність вчинків;

5) гнівливість;

6) лякливість і хворобливі страхи (фобії);

7) песимізм або надмірну веселість;

8) байдужість;

9) неохайність або педантизм;

10) пристрасне читання.

Зумовлені переважно активно-вольовими моментами вади характеру В. Кащенко класифікував таким чином:

1) надмірно виражене бажання руху й діяльності;

2) інтенсивна балакучість;

3) постійне прагнення насолоди;

4) відсутність визначеної мети;

5) нестриманість;

6) неуважність (розсіяність);

7) безцільна брехня;

8) безглузде грабіжництво;

9) катування тварин;

10) знущання над оточуючими людьми;

11) негативізм;

12) деспотизм;

13) надмірна недбалість;

14) замкненість;

15) бродяжництво.

Л. Виготський у групі дітей, поведінка і розвиток яких відхиляються від норми, тобто у групі важких дітей у широкому сенсі слова, виділяв:

1) тип дитини, поведінка якої відхиляється від норми через якийсь органічний дефект (фізично дефективні діти – сліпі, глухі, сліпоглухонімі, каліки, розумово відсталі внаслідок органічного дефекту та ін.);

2) тип дитини, поведінка якої відхиляється від норми внаслідок функціонального порушення: важкі діти у вузькому та власному розумінні слова - правопорушники, діти з вадами характеру, психопати.

Третій тип особливої у виховному плані дитини – це діти, обдаровані вище норми (талановиті).

Він писав, що існують перехідні форми між так званою нормальною (масовою, середньою) і важковиховуваною дитиною всіх типів; існують комбіновані, або змішані форми важковиховуваності. До важковиховуваних дітей у власному сенсі слова мають бути віднесені випадки відхилення від норми у поведінці і розвитку. Природа таких випадків в основному полягає у психологічному конфлікті між дитиною і середовищем або між окремими сторонами особистості дитини. Тому вивчення особистості важковиховуваних дітей повинно виходити з дослідження основного конфлікту.

В. Сорока-Росинський вживав вислів «відхилення від норми». Ці відхилення він поділяв на три групи:

1) субнормність, або дефективність;

2) супранормність, або якісно чи кількісно підвищена обдарованість натури;

3) денормність, або відхилення від норми.

В. Абраменко та О. Селецький виділяли: 1) групу неорганізованих підлітків – «поривчастих» і «поривчасто-боязких»; 2) передправопорушників, до яких відносять «відсталих», «пустотливих», «розпещених», «похмурих», «емоційно тупих», «бродяг»; 3) групу психічно неповноцінних (наприклад, «органічних», «істеричних», «збуджуваних», «афективно нестійких психопатів», «гіперсексуальних»).

Г. Бочкарьова розглядала відхилену поведінку з позиції самих підлітків і диференціювала її в залежності від їх суб’єктивного ставлення до скоюваного вчинку або правопорушення на «тих, що каються», «безконфліктних» і «циніків». На її думку, кожен із названих типів у чистому вигляді проявляється рідко, але, встановивши домінуюче ставлення підлітка до своєї поведінки, педагог отримує можливість здійснювати психологічну корекцію «зсередини», досягати виховного ефекту шляхом реорганізації системи установок, ціннісних орієнтацій школярів.

К. Леонгард та А. Личко, прагнучи пояснити проблемну поведінку дітей і підлітків у нашій країні, у 80-х роках минулого століття визначили поняття «акцентуація характеру» (надмірна виразність окремих рис та їх поєднань, які є крайніми варіантами норми, межують із психопатіями) і виокремили такі основні типи акцентуацій характеру підлітків та їх ознаки:

- циклоїдний (грец. kikloeides - колоподібний) - чергування фаз гарного і поганого настрою з різним періодом;

- гіпертимний (грец. hyрег - над, надміру) - постійно піднятий настрій, підвищена психічна активність із бажанням діяльності й тенденцією не доводити справу до кінця;

- лабільний (грец. labilis - постійний) - різка зміна настрою залежно від ситуації;

- астеноневротичний (грец. asthenikós – безсилий, хворий)- швидка стомлюваність, дратівливість, схильність до депресій та іпохондрії (хворобливості, пригніченості);

- сенситивний (лат. sensitivus - чутливий) - підвищена вразливість, боязкість, загострене почуття власної неповноцінності;

- психастенічний (грец. рsусhе - душа, аsthеnеіа - безсилля, слабість) - висока тривожність, нерішучість, схильність до самоаналізу, до постійних сумнівів і мудрування;

- шизоїдний (грец. schizo - розсікаю) - відгородженість, замкнутість, інтроверсія, емоційна холодність, брак інтуїції в процесі спілкування, що проявляються у відсутності співпереживання, труднощах у встановленні емоційних контактів;

- епілептоїдний - схильність до злобно-тужливого настрою з агресією, яка накопичується, що проявляється у вигляді приступів люті й гніву (іноді з елементами жорстокості), конфліктність, в’язкість мислення, скрупульозна педантичність;

- демонстративний (істероїдний) - виражена тенденція до витіснення неприємних для суб’єкта фактів і подій, фантазування й удавання, які використовують з метою привернути до себе увагу, що характеризується авантюрністю, марнославством, «втечею у хворобу» при незадоволеній потребі у визнанні;

- хиткий, нестійкий - схильність легко піддаватися впливу оточення, постійний пошук нових вражень, компаній, уміння легко встановлювати контакти, як правило, поверхові;

- конформний (лат. conformis - подібний, відповідний) - надмірна підпорядкованість і залежність від думки інших, брак критичності й ініціативності, схильність до консерватизму.