Література

1. Буянов М. И. Ребенок из неблагополучной семьи: Записки детского психиатра / М. И. Буянов. - М.: Просвещение, 1988. – 207 с.

2. Вашека Т. В. Профілактика самогубства серед підлітків: методика для вимірювання суїцидальної поведінки / Т. В. Вашека // Практична психологія та соціальна робота. – 2005. – № 4 (73) – С. 53-57.

3. Вашека Т. В. Психологічні чинники суїцидальних ідеацій та профілактика самогубств у підлітковому віці: автореф. дис. на здобуття наукового ступеня канд. психол. наук : спец. 19.00.04 – «Медична психологія» / Вашека Т. В. - Київ, 2005. – 21 с.

4. Власова Т. А. О детях с отклонениями в развитии / Т. А. Власова, М. С. Певзнер. - [2-е изд., испр. и доп.]. – М.: Просвещение, 1973. – 175 с.

5. Воспитание трудного ребенка: Дети с девиантным поведением: Учеб.-метод. пособие / [под ред. М. И. Рожкова]. - М.: Гуманит. изд. центр ВЛАДОС, 2001. - 240 с.

6. Гонеев А. Д. Основы коррекционной педагогики: Учеб. пособие для студ. высш. пед. учеб. заведений / Гонеев А. Д., Лифинцева Н. И., Ялпаева Н. В.; под ред. В. А. Сластенина. - М.: Издательский центр «Академия», 1999. – 280 с.

7. Завгородня Н. М. Педагогічні умови соціалізації обдарованих учнів у навчально-виховному середовищі загальноосвітнього навчального закладу: Автореф. дис... канд. пед. наук: 13.00.05 – «Соціальна педагогіка» / Н. М. Завгородня. - К., 2006. - 20 с.

8. Змановская Е. В. Девиантология: (Психология отклоняющегося поведения): Учеб. пособие для студ. высш. учеб. заведений / Е. В. Змановская. - М.: Издательский центр «Академия», 2003. - 288 с.

9. Зюбин Л. М. Учебно-воспитательная работа с трудными учащимися: метод. пособие / Л. М. Зюбин. – М.: Наука, 1982. – 240 с.

10. Кащенко В. П. Педагогическая коррекция: Исправление недостат­ков характера у детей и подростков: Пособие для студ. сред. и высш. пед. учеб. заведений / В. П. Кащенко. - М.: Издательский центр «Академия», 2000. - 304 с.

11. Клейберг Ю. А. Социальная психология девиантного поведения: Учебное пособие / Ю. А. Клейберг. – [2-е изд., доп. и перераб.]. - М.-Ульяновск, 2005. – 416 с.

12. Коцур Н. І. Психогігієна: Навчальний посібник / Н. І. Коцур, Л. С. Гармаш. – Чернівці: Книги – ХХІ, 2005. – 380 с.

13. Личко А. Е. Психопатии и акцентуации характера у подростков / А. Е. Личко. - [2-е изд., доп. и перераб.]. - Л., 1983. - 225 с.

14. Любовецька І. Й. Психологічна організація взаємин учителів із обдарованими учнями: автореф. дис... канд. психол. наук: 19.00.07 – «Педагогічна та вікова психологія» / І. Й. Любовецька. - К., 2006. — 21 с.

15. Макаренко А. С. Методика виховної роботи / А. С. Макаренко. – К.: Рад. школа, 1990. – 366 с.

16. Максимова Н. Ю. Основи дитячої патопсихології / Максимова Н. Ю., Мілютіна К. Л., Піскун В. М. - К.: Главник, 2008. – 160 с.

17. Овчарова Р. В. Практическая психология в начальной школе / Р. В. Овчарова. - М.: ТЦ «Сфера», 1996.- 240 с.

18. Орбан-Лембрик Л. Е. Соціальна психологія: Навчальний посібник / Л. Е. Орбан-Лембрик. – К.: Академвидав, 2005. – 448 с.

19. Оржеховська В. М. Методика позбавлення неповнолітніх наркогенних звичок: Методичний посібник / В. М. Оржеховська. – К.: ІСДО, 1995. – 261 с.

20. Специальная дошкольная педагогика / [Стребелева Е. А., Венгер А. Л., Екжанова Е. А. и др.] ; под ред. Е. А. Стребелевой. – М.: Изд. центр «Академия», 2002. – 312 с.

21. Степанов О. М. Педагогічна психологія: навч. посіб. / О. М. Степанов. – К.: Академвидав, 2011. – 416 с. (Альма-матер).

22. Фокина А.В. Роль личностного эгоцентризма в структуре подростковой девиантности: автореф. дисс. на соиск. уч. степени канд. психол. наук : спец. 19.00.13 «Психология развития, акмеология» / Фокина А. В. – Москва, 2008. – 22 с.

Термінологічний словник

Абілітація (лат. abilitatio; від лат. habilis – зручний, пристосувальний) – лікувальні та/або соціальні заходи, спрямовані на адаптацію осіб із порушеннями розвитку до життя.

Агнозія – порушення процесів пізнавання. Буває слухова, дотикова, зорова.

Агресія – це індивідуальна або колективна поведінка чи дія, що спрямовується на нанесення фізичної або психічної шкоди або навіть на знищення іншої людини або групи.

Адаптація – пристосування до впливів факторів зовнішнього оточення. Виділяють зорову, слухову, до умов життя, праці, харчування.

Адиктивна поведінка - поведінка, що виникає в неповнолітніх у результаті вживання різних груп наркотичних речовин і характеризується наявністю пов’язаних із цим проблем.

Акалькулія – порушення понять числа і рахунку. Хворі змішують графічно близькі цифри – 6 і 9. Пишуть 1048 як 1000 і 48. Не можуть виконати усні і письмові операції рахунку.

Алалія (від грець. а – частка, що означає негатив, і лат. lalia – мовлення) - відсутність або недорозвинення мовлення внаслідок органічного ураження мовленнєвих зон кори головного мозку у внутрішньоутробному або ранньому періоді розвитку дитини. Один із найбільш складних дефектів мовлення, під час якого порушено операції відбору і програмування на всіх етапах сприймання і відтворення висловлювання. Система мовленнєвих засобів (фонематичних, граматичних, лексичних) не формується.

Алкоголізм (від араб. al-kuhl - тонкий порошок) - захворювання, причиною якого є вживання алкоголю. Характеризується наявністю психічної й фізичної залежності. Алкоголізм - це багатовимірний стан, у якому алкоголь спричиняє серйозні психологічні, фізіологічні, соціальні, професійні та інші проблеми.

Анартрія – втрата звички говорити у результаті паралічу мускулів та нервів язика, губів, глотки, гортані, що беруть участь в артикуляції. Інколи порушується акт ковтання.

Анофтальм – відсутність ока.

Апраксія – відсутність цілеспрямованих рухів при відсутності паралічу мускулів. Хворі не можуть виконати навіть прості дії: застебнути одяг, запалити сірники, показати, як заводять годинник, розчесатись.

Астенія – стан, який характеризується дратівливістю, слабкістю, підвищеною втомлюваністю, нестійким настроєм.

Астенопія – слабкість зору, підвищена втомлюваність очей при роботі на близькій відстані.

Астигматизм – аномалія рефракції.

Аутизм (від грець. autos – сам) - порушення або затримка розвитку вищих соціалізованих форм поведінки, що передбачають взаємодію з іншою людиною, відсутність врахування її думок, почуттів, поведінкових реакцій. При цьому діяльність, не пов’язана із соціальною взаємодією, може відбуватися на високому рівні.

Аутоагресивна поведінка – агресивні дії, спрямовані проти власної індивідуальності, проти самого себе. Проявляється вона як загострене негативне ставлення до себе, як максимально негативна самооцінка.

Афазія (від грець. а – частка, що означає негатив, і phasis – мовлення) – повна або часткова втрата мовлення, зумовлена ураженням мовленнєвих центрів кори головного мозку поряд із збереженням функцій мовних мускулів язику, губів, гортані. Часто супроводжується розладом читання – алексією, письма – аграфією, рахунку – акалькулією.

Афонія – неможливість говорити нормальним голосом. Буває істинна афонія (органічна, гортанна). Виникає під час захворювань гортані. Функціональна афонія виникає після гострих ларингітів у хворих на неврози.

Браділалія (від грець. bradis – повільний і лат. lalia – мовлення) – патологічно уповільнений темп мовлення. Проявляється в уповільненій артикуляції, викликаній, порушеннями мовленнєвих центрів у корі мозку.

Вербалізм - перевага вербального розвитку (мовлення і словесної пам’яті) над розвитком інших пізнавальних процесів (сприймання, наочно-дійового і наочно-образного мислення, уяви, довільної уваги).

Втомлюваність – фізіологічний стан, який настає внаслідок напруженої або довготривалої діяльності, яка проявляється у зниженні працездатності.

Гіпотимія – легка депресія: слабкість, в’ялість, лінь, безсилля, пригніченість, сум. Хворі не вірять у свої сили, перебільшують реальні труднощі.

Глухонімота – уроджена або набута у ранньому дитинстві глухота і, як наслідок цього, – відсутність мовлення. Володіння словесним мовленням відбувається на основі слухового сприймання мови оточуючих та її копіювання. Якщо дитина народжується глухою або втрачає слух до появи мовлення (до 1 року), то вона втрачає можливість оволодіти мовленням без спеціальних методів навчання, які повинні весь час підтримуватися. Навчання глухонімих словесному мовленню поєднується із зоровим сприйманням (читання з губ) та пальцевою азбукою.

Глухота – повна відсутність слуху або такий ступінь його зниження, при якому сприймання мовлення є неможливим. Абсолютна глухота зустрічається дуже рідко. Глухота відрізняється від туговухості тим, що під час туговухості достатнє посилення звуку забезпечує можливість мовного спілкування. Вроджена або набута у ранньому дитинстві глухота потребує спеціальних методів навчання.

Дауна хвороба – одна із форм розумової відсталості, під час якої відсталість розумового і фізичного розвитку поєднуються зі своєрідним зовнішнім виглядом хворих та недостатністю багатьох ендокринних систем. Це захворювання хромосомної етіології. Клінічні ознаки: маленька голова, вузькі очні щілини, косий розріз очей, шкіряна складка – біля внутрішніх кутів очей, пласке обличчя, на якому виступають скулові дуги, маленький ніс у вигляді ґудзика, деформовані вуха, покривлені мізинці, товстий язик, напіввідкритий рот. Діти пізніше починають сидіти і ходити.

Девіантна поведінка (від лат. deviatio - відхилення) - порушення загальноприйнятої у суспільстві поведінки.

Декомпенсація – різке зниження працездатності, уповільнення розвитку аномальних дітей унаслідок негативних впливів і станів, руйнування компенсаторних механізмів.

Делінквентна поведінка (від лат. delinquens - проступок, провинність) – одна із форм девіантної поведінки, що спрямована проти інтересів суспільства у цілому чи особистих інтересів громадян, але рідко досягає тяжкості злочину.

Депривація (лат. deprivatio - втрата, позбавлення) – психічний стан, викликаний примусовим позбавленням дитини важливих для неї потреб. Депривація обов’язково призводить до емоційного дискомфорту і є основою нервових розладів, наркотичної залежності, асоціальних учинків тощо.

Дефектологія – медико-педагогічна наука, яка досліджує розвиток і виховання дітей з різними формами вроджених і набутих у перші роки життя відхилень, пов’язаних із захворюваннями центральної нервової системи (глухих і туговухих, сліпих, слабобачачих і сліпоглухонімих, з дефектами мови, розумово відсталих, а також дітей із аномаліями опорно-рухового апарату, поведінки).

«Дефектологія» - науково-методичний журнал. Засновники: Міністерство освіти і науки України, Академія педагогічних наук України. Рік заснування: 1996. Проблематика: педагогіка, дефектологія.

Дизартрія (від грець. dis – префікс, що означає розлад, і arthron – з’єднання) – порушення вимови, обумовлене органічною недостатністю іннервації мовленнєвого апарату. Під час дизартрії спостерігається несформованість усіх ланок механізму звуковимови, наслідком якої є голосові й артикуляційно-фонетичні дефекти. Під час важкого ступеня дизартрії (анартрії) повністю відсутня звуковимовна сторона мовлення.

Дисграфія (від грец. dis – префікс, що означає розлад, і lego – читаю) – часткові специфічні розлади процесу письма, аграфія – повна нездатність до оволодіння навичками письма.

Дислалія (від грець. dis – префікс, що означає розлад, і лат. lalia – мовлення) – порушення звуковимови при збереженні нормального слуху та іннервації мовленнєвого апарату. Проявляється у неправильному звуковому (фонемному) оформленні мовлення: неправильна вимова звуків, заміна звуків або їх змішування.

Дислексія – порушення читання, алексія – повна нездатність до оволодіння читанням.

Дисфонія (афонія) (від грець. dis – префікс, що означає розлад, і phone – звук, голос; а – частка, що означає негатив) – відсутність або розлад фонації внаслідок патологічних змін голосового апарату.

Дисфорія – знижений, сумний настрій, поєднується із роздратованістю, злістю, агресією. Буває у вигляді ажитованої депресії, коли тривожно-сумний настрій поєднується з мовним та руховим збудженням, та ажитації – рухливого збудження, непосидючості, постійного ходіння, частої зміни пози.

Дитячий параліч – порушення рухів, які виникають унаслідок ураження нервової системи, що виявляються під час народження або у перші місяці життя.

Ейфорія – стан підвищеного настрою, який поєднується із задоволеністю, несерйозністю. Переважає пасивність, різко знижений рівень суджень та критичного ставлення до себе та оточуючих.

Емпатія – осягнення емоційного стану, проникнення в переживання іншої людини.

Ехолалія – одна із форм ехопраксії. Автоматичне повторювання слів інших людей, під час якого хворі замість відповіді повторюють звернені до них запитання. Ехолалія спостерігається у дорослих і дітей, що страждають органічними захворюваннями мозку, під час імбецильності і різко вираженої дебільності.

Ехопраксія – наслідувальний автоматизм, автоматичне повторення рухів та дій інших людей. Ехопраксія може проявлятися у різних формах; найчастіше хворий повторює тільки порівняно елементарні рухи, які здійснюються перед його очима (напр., підняття руки, плескання у долоні).

Заїкання (логоневроз) – порушення темпоритмічної сторони мовлення, обумовлене судомним станом м’язів мовленнєвого апарату. Виникає у дитячому віці, частіше у хлопчиків.

Затримка психічного розвитку (ЗПР) - уповільнення темпів розвитку, яке виражається в недостатності загального запасу знань, незрілості мислення, переважанні ігрових інтересів, швидкій втомі в інтелектуальній діяльності. Затримка психічного розвитку (дизонтогенез) є тимчасовим явищем.

Зір - здатність бачити, тобто відчувати і сприймати оточуючу дійсність за допомогою зорового аналізатора.

Ідентичність - збереження і підтримання особистістю власної цілісності, тотожності, неперервності історії свого життя.

Інклюзивне навчання (інклюзія - inclusion (англ.) - включення) - навчання дітей із особливими освітніми потребами, у тому числі з інвалідністю, в єдиному освітньому просторі.

Інститут проблем виховання АПН України – створено у грудні 1996 р. Директор - член-кореспондент АПН України, доктор психологічних наук, професор І. Д. Бех. Основними завданнями Інституту є: проведення фундаментальних та прикладних досліджень; розроблення державних освітніх стандартів та їх програмно-методичного забезпечення; впровадження інноваційних освітніх технологій у навчально-виховний та управлінські процеси закладів освіти різних типів; співробітництво з вітчизняними і зарубіжними науковими центрами та спорідненими інститутами.

Катаракта - змутніння кришталика, яке супроводжується зниженням гостроти зору від незначного ослаблення до світовідчуття.

Компенсація (лат. compensatio – заміщення, врівноваження) - заміщення або перебудова порушених або недорозвинених функцій організму. Це складний, багатогранний процес просування організму внаслідок вроджених або набутих аномалій. У дітей із порушеннями розвитку у процесі компенсації відбувається формування нових динамічних систем умовних зв’язків, виправлення порушених або ослаблених функцій, розвиток особистості.

Корекція розвитку дітей - спеціально організований педагогічний процес, спрямований на послаблення, подолання недоліків розвитку, запобігання їм та сприяння розвиткові аномальної дитини загалом із метою якнайбільшого наближення до норми.

Корекційна педагогіка – це наука, що вивчає сутність, закономірності, принципи, методи, форми організації освіти дітей із порушеннями розвитку.

Корекційна робота – це діяльність, спрямована на поліпшення процесів розвитку і соціалізації дитини, послаблення або подолання психофізичних вад учнів у процесі навчання і виховання з метою максимально можливого розвитку їхньої особистості та підготовки до самостійного життя.

Косоокість - це патологія окорухового апарату, що супроводжується відхиленням однієї із зорових ліній від спільної точки фіксації та глибокими сенсорними порушеннями.

Криза – (грец. кrisis – рішення, перелом) – нормативний, нестабільний процес, який виникає під час переходу людини від одного вікового періоду до іншого, пов’язаний з якісними перетвореннями у соціальних відносинах, діяльності, свідомості і виявляється в цілісних психічних і особистісних змінах.

Ліворукі – це особи, які активно використовують ліву руку під час здійснення процесу письма та у побуті. Вирізняють також «амбідекстрів», які рівноцінно користуються обома руками та частіше мають змішаний профіль асиметрії. Негативне ставлення до ліворуких дітей, лівшів, яке виявлялося в переучуванні «з лівої руки на праву», пригнічувало їхній психічний розвиток, формувало комплекси невдачі, невпевненість у собі, високу тривожність у спілкуванні.

Лівші - це особи з лівою (лівосторонньою) перевагою показників функціональної асиметрії у діяльності кори великих півкуль. До них належать також «побутові лівші» (використання під час здійснення процесу письма правої руки, а у побуті - лівої).

Логопедія – наука, яка розробляє спеціальні методи та навички перевиховання та навчання людей із порушеннями мовлення – як усного, так і письмового. Вивчає діагностику виникнення, профілактику дефектів мовлення.

Мікрофтальм - груба структурна зміна ока, яка характеризується зменшенням розмірів одного або обох очей і значним зниженням зору.

Міопія - вид аметропії, при якому паралельні промені, що йдуть від предметів, котрі знаходяться вдалині, з’єднуються не на сітківці, а поза нею.

Мовленнєве порушення – це відхилення у мовленні того, хто говорить, від мовної норми, загальноприйнятої у даному середовищі.

Мовлення - це важлива психічна функція, якою володіє лише людина. На основі мовлення і його одиниці (слова) формуються і розвиваються такі психічні процеси, як сприймання, уява, пам’ять. З використанням різних видів мовлення людина спілкується – здійснює складний процес взаємодії особистостей у конкретному часовому й просторовому вимірі.

Наркоманія – це хвороба, яку може бути викликано систематичним уживанням наркотиків. Ознаками наркоманії вважають психологічну і (або) фізичну залежність від уживання наркотиків, втрату здоров’я, деградацію особистості людини. Також наркоманію розглядають як хворобливий психічний стан, зумовлений хронічною інтоксикацією внаслідок зловживання наркотичними засобами, що віднесені до таких конвенціями ООН чи Комітетом із контролю за наркотиками при Міністерстві охорони здоров’я України, що позначається психічною або фізичною залежністю від них. Наркоманія приводить до найтяжчих психічних, особистісних і поведінкових розладів, адміністративних порушень і карних злочинів, небажання відвідувати освітні установи, бродяжництва, до венеричних захворювань та СНІДу.

Негативне самопред’явлення у дошкільників і молодших школярів пов’язане із особливо яскравою потребою в увазі до себе. Порушення загальноприйнятих норм поведінки під час негативного самопред’явлення є свідомими.

Неуспішність - відставання в учінні, під час якого школяр не може опанувати за відведений час той обсяг знань, який передбачено програмою.

Осліплі - діти, що втратили зір у дошкільному віці і пізніше.

Особливі освітні потреби - потреби дітей із порушеннями психофізичного розвитку у такій організації навчально-виховного процесу, яка забезпечує реалізацію їх потенційних можливостей у взаємодії, спілкуванні з дорослим, навчанні, вихованні, засвоєнні культурного і соціального досвіду суспільного функціонування.

Поліомієліт – дитячий спіральний параліч, дитячий інфекційний параліч – гостре інфекційне захворювання, яке характеризується ураженням нервової системи.

Педагогічна занедбаність - довготривалий, несприятливий для розвитку особистості стан дитини, що є наслідком недостатності, суперечливості або негативності впливів мікросередовища (родини, школи, групи дозвілля), які ще погіршуються (посилюються, ускладнюються) внутрішніми індивідуальними умовами розвитку такої дитини. Для педагогічно занедбаних дітей характерними є соціальна незрілість, бідність духовних запитів та інтелектуальних інтересів, відсутність або недорозвиненість моральних потреб і установок.

Педагогічна реабілітація - запровадження комплексу заходів, що створюють передумови для оволодіння дітьми з особливими освітніми потребами системою знань, умінь і навичок, застосування яких сприяє подальшому розвитку особистості, підвищенню освітнього, кваліфікаційного рівня, здатності до самостійної трудової діяльності, організації побуту, адекватного планування самостійного життя.

Первинний дефект дитини (порушення слуху або зору, розумова відсталість, дефекти мовлення і рухів) - викликає різноманітні і складні зміни у її психіці. Чим старшою за віком є дитина, у якої виникає первинний дефект, тим менше негативних особливостей відмічають у розвитку її пізнавальної діяльності. Однак втрату зору, слуху, паралічі рухів, які відбулися пізніше, дитина переживає більш важко, ніж дефект, який був у неї ще з раннього дитинства.

Плеоптика – спеціальні прийоми, що використовуються ортоптистами для стимуляції нормальної функції жовтої плями сітківки (найбільш чутливої ділянки сітківки ока) у людей з порушеннями цієї функції як результату косоокості.

Працетерапія – використання процесу праці в якості профілактичного і виховного фактору. Широко застосовується для відновлення мовлення, усунення залишкових явищ після паралічів, парезів. Цінність працетерапії полягає у тім, що у ній присутні елементи творчості і змагання.

Психологічна реабілітація – система дій, спрямована на корекцію та розвиток психічних функцій, особистості у цілому, створення оптимальних умов для подальшого становлення кожної дитини як особистості у процесі засвоєння цінностей та пристосування до вимог та критеріїв суспільства.

Психологія спеціальна – розділ психології, присвячений вивченню психологічних особливостей дітей і підлітків з аномаліями розвитку.

Психолого-медико-педагогічні консультації - постійнодіючі державні діагностико-корекційні заклади у сфері освіти і науки, що здійснюють психолого-педагогічний супровід освітньо-виховного процесу і соціально-трудової адаптації дітей з порушеннями фізичного чи (або) розумового розвитку. Провідними завданнями їх є вияв­лення, облік та діагностичне вивчення дітей віком до 18 років з вадами у психофізично­му розвитку та визначення форм допомоги для них.

Працетерапія – використання процесу праці в якості профілактичного і виховного фактору. Широко застосовується для відновлення мовлення, ліквідації залишкових явищ після паралічів, парезів. Цінність працетерапії полягає у тім, що у ній присутні елементи творчості і змагання.

Ринолалія (від грець. rhinos – ніс, лат. lalia – мовлення) – порушення тембру голосу і звуковимови, обумовлені анатомо-фізіологічними дефектами мовного апарату. Проявляється у патологічній зміні тембру голосу і хибній звуковимові.

Розпад мовлення - різке або поступове порушення вже розвиненого мовлення.

Розумово відстала дитина – дитина, яка має стійке порушення психічного розвитку, пов’язане з недостатністю пізнавальної діяльності. Розумова відсталість обумовлена органічним ураженням головного мозку.

Самооцінка - один із центральних механізмів самосвідомості особистості. Як складне когнітивно-емоційне утворення вона є проекцією усвідомлення людиною ставлення до себе, ставлення до інших людей та до очікуваних результатів ставлення інших до себе.

Сімейна ізоляція полягає в затримці дитини в системі родинних відносин, приманних дітям більш раннього віку, невмінні адаптуватися в колективі дошкільників або молодших школярів. Єдиним соціальним інститутом, де така дитина почувається комфортно, є родина.

Синдром гіперактивності із дефіцитом уваги – порушення розвитку, яке полягає у тому, що у дітей порушено увагу, вони гіперактивні та імпульсивні. Перші симптоми синдрому розвиваються у віці до 7 років і зберігаються не менше шести місяців, що є показовим для виставлення діагнозу.

Слабозорі - діти з гостротою зору від 0,05 до 0,2. Головна відмінність цієї групи дітей від сліпих: при вираженому зниженні гостроти сприйняття зоровий аналізатор залишається основним джерелом сприймання інформації про навколишній світ і може використовуватися у якості провідного у навчальному процесі, включаючи читання і письмо.

Сліпоглухонімота – вроджена або така, що виникла у ранньому віці, втрата зору та слуху і пов’язана з відсутністю слуху німота. Без спеціального навчання сліпоглухоніма дитина не набуває елементарних життєвих навичок. Такі діти мають можливість різнобічно розвиватися внаслідок спеціального навчання. Зв’язок з оточуючим світом здійснюється за допомогою пальцевої азбуки (дактилологія), якої вчать за принципом дотику.

Сліпонароджені - це діти із вродженою тотальною сліпотою або такі, що втратили зір у віці до трьох років. Вони не мають зорових уявлень, і весь процес психічного розвитку здійснюється в умовах повної відсутності зорової системи.

Сліпота – стійка повна втрата зору на обидва ока (відсутнє світлосприймання). Сліпі - це діти з повною відсутністю зорових відчуттів, що мають залишковий зір (максимальна гострота зору - 0,04 на оці, що краще бачить, із застосуванням звичайних засобів корекції - окулярів) або зберегли здатність до світловідчуття.

Слух – властивість організму сприймати і розрізнювати звукові коливання. Здійснюється звуковим (слуховим) аналізатором.

Соціальна адаптація (від лат. adapto - пристосовую) – приведення індивідуальної і групової поведінки аномальних дітей у відповідність із системою суспільних норм і цінностей, забезпечення адекватних стосунків із суспільством, колективом, усвідомленого виконання соціальних норм і правил.

Соціальна дезорієнтація – поведінка, що проявляється у труднощах, що виникають під час оволодіння суспільними нормами і правилами.

Соціальна реабілітація (лат. rehabilitas - відновлення придатності, здатності) в медико-педагогічному значенні – включення аномальної дитини в соціальне середовище, залучення до суспільного життя і праці на рівні її психофізичних можливостей. Реабілітація здійснюється за допомогою медичних засобів, спрямованих на усунення або пом’якшення дефектів розвитку, а також спеціального навчання, виховання і професійної підготовки.

Сурдопедагогіка (від лат. surdus - глухий + давньогрець. παιδαγωγική «мистецтво виховання», παῖς - дитина і ἄγω - веду) - складова частина корекційної педагогіки, що є системою наукових знань про освіту осіб із порушеннями слуху.

Тахілалія (від грець. tachys – швидкий і лат. lalia – мовлення) – патологічно прискорений темп мовлення. Проявляється у прискореній артикуляції.

Тифлопедагогіка - наука, що досліджує особливості виховання і навчання людей із порушенням зору.

Тифлопсихологія (від грецьк. typhlos – сліпий, психологія - давньогрець. ψυχή — душа; λόγος — знання, вчення) – наука, що вивчає закономірності й особливості психічного розвитку осіб із порушеною функцією зору.

Туговухість – стійке зниження слуху, яке викликає труднощі у сприйманні мовлення. Вроджена туговухість, а також туговухість, яка виникла у ранньому дитинстві, може призводити до порушень розвитку мовлення дитини.

Уникнення діяльності – порушення поведінки, що з’являється у дітей, які не можуть реалізувати притаманну їм демонстративність.

Фонастенія – розлади функціонального характеру за типом втрати голосу, охриплості. Зустрічається в осіб, які перенапружують голос, після психічних травм, нервових переживань, пов’язаних із напругою голосу. Може виникати раптово і продовжуватися довго.

Характер – сукупність індивідуальних психічних якостей людини, що впливають на її поведінку та діяльність. Характер надає людині неповторної своєрідності, є однією із важливих рис індивідуальності даного суб’єкта.

Хронічна неуспішність дошкільників з’являється тоді, коли дитина не виправдовує очікувань дорослих. У результаті в дитини підвищується тривожність, знижується самооцінка, це веде до дезорганізації дій і падіння впевненості у собі, низької результативності.

Шкільна дезадаптація проявляється у формі порушення навчання, поведінки, конфліктних стосунків, психогенних захворювань та реакцій, підвищеного рівня тривожності, відхилень в особистісному розвитку.

Біографічні довідки

Боскіс Рахіль Марківна (1902–1976) народилася в Україні у місті Бердичів. Трудову діяльність розпочала в 1920 році вчителем Київської школи для глухих дітей.

У 1926 році Р. Боскіс закінчила медичний інститут. Поєднання педагогічної, психологічної і медичної підготовки дозволило Р. Боскіс глибоко розуміти структуру порушень психічного розвитку, виявляти закономірності і специфічні особливості розвитку глухих і слабочуючих дітей і знаходити ефективні шляхи корекційної роботи і розвиваючого навчання.

У 1931 році Рахіль Марківна стає науковим співробітником експериментально-дефектологічного інституту в Москві, який пізніше було перетворено в Науково-дослідний інститут дефектології Академії педагогічних наук.

Р. Боскіс поєднувала теоретичне розроблення проблем розвитку дітей із порушеннями слуху з науково-організаційною діяльністю, спрямованою на практичне використання створених нею методів навчання і виховання слабочуючих дітей у спеціальній школі.

Дослідження Р. Боскіс дозволили створити психолого-педагогічну класифікацію, що стала основою диференційованого навчання дітей із порушеннями слуху. Р. Боскіс розроблено науково обґрунтовані принципи формування словесного мовлення в дітей із недоліками слуху.

У роки Великої Вітчизняної війни Р. Боскіс займалася відновленням мовлення у поранених і контужених.

Основними працями Р. Боскіс є: «Особенности речевого развития при нарушении слухового анализатора у детей» (1953), «Глухие и слабослышащие дети» (1963). Наукова діяльність Р. Боскіс отримала широке визнання, її було обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних наук.

Виготський Лев Семенович (1896-1934) – видатний радянський психолог, професор, автор багатьох експериментальних і теоретичних досліджень в галузі загальної, дитячої, педагогічної, спеціальної, а також клінічної психології. Виготський висунув прогресивну тезу про провідну роль навчання і виховання у психічному розвитку дитини, провів перші дослідження засвоєння понять у процесі шкільного навчання.

Досліджуючи розвиток різних категорій аномальних дітей, Виготським було з’ясовано, що спеціальний педагогічний вплив на вторинні зміни психіки, що виникають на основі первинного дефекту, може бути ефективним за умови мобілізації всіх компенсаторних можливостей аномальної дитини. Він започаткував розвиток різних галузей спеціальної психології у колишньому Радянському Союзі.

У діяльності і у творчості Лева Семеновича проблеми дефектології посідали значне місце. Лев Семенович паралельно з психологічними дослідженнями вів теоретичну і експериментальну роботу в галузі дефектології. Загальний обсяг досліджень, які він виконав у цій галузі, є достатньо значним.

У 1926 році ним було організовано лабораторію з психології аномального дитинства при Медико-педагогічній станції. В 1929 році на базі цієї лабораторії створено Експериментальний дефектологічний інститут Наркомпросу (ЕДІ). В інституті здійснювалося обстеження аномальної дитини, діагностування і планування подальшої корекційної роботи з глухими і розумово відсталими дітьми. В ЕДІ існувала школа-комуна для дітей з відхиленнями в поведінці, допоміжна школа (для розумово відсталих дітей), школа глухих і клініко-діагностичне відділення. У 1933 році Л. Виготський разом із директором інституту І. Данішевським вирішили розпочати вивчення дітей із порушеннями мовлення. Дослідження, які було проведено Л. Виготським у цьому інституті, і досі є фундаментальними для продуктивного розроблення проблем дефектології.

У сфері наукових інтересів Л. Виготського було велике коло питань, пов’язаних із вивченням, розвитком, навчанням і вихованням аномальних дітей. Серед найбільш значущих можна виділити проблеми, які допомагають зрозуміти сутність і природу дефекту, можливості і особливості його компенсації і правильної організації вивчення, навчання і виховання аномальної дитини. Надзвичайно важливим для удосконалення теорії компенсації і проблеми навчання аномальних дітей було висунута Л. Виготським ідея щодо створення обхідних шляхів розвитку дитини, яка патологічно розвивається. Це, на думку Л. Виготського, «альфа і омега» спеціальної педагогіки. «У процесі культурного розвитку, - пише він, - у дитини відбувається заміщення одних функцій іншими, прокладання обхідних шляхів, і це відкриває нам зовсім інші можливості у розвитку аномальної дитини. Якщо ця дитина не може досягти чогось прямим шляхом, то розвиток обхідних шляхів починає бути основою її компенсації».

Вирвати аномальну дитину із стану ізольованості, відкрити перед нею широкі можливості для справжнього людського життя, залучити її до суспільно корисної праці, виховати з неї свідомого члена суспільства – ось завдання, які, на думку Л. Виготського, має в першу чергу вирішити спеціальна школа.

Розвінчавши хибну думку щодо знижених «суспільних імпульсів» у аномальної дитини, Лев Семенович ставить питання щодо необхідності її виховання не в якості інваліда, що знаходиться на утриманні, а в якості активної свідомої особистості.

Єременко Іван Гаврилович (1916-2002), видатний український дефектолог. Л. Вавіна та Г. Мерсіянова («Дефектологія». - 2006, № 3. – С. 53-54), аналізуючи творчий і життєвий шлях та науковий доробок Івана Гавриловича, пишуть, що він, переживши тяжкі роки голодомору, пройшовши солдатськими шляхами Великої Вітчизняної війни, ковтнувши сповна повоєнного лихоліття, з 1949 р. пов’язав свою долю з дефектологією, вступивши до аспірантури діючого в ті роки Науково-дослідного інституту дефектології Міністерства освіти Української РСР. З 1959 по 1986 роки плідно працював у Науково-дослідному інституті педагогіки МО України на посаді завідувача відділу дефектології, а згодом - лабораторії олігофренопедагогіки.

Саме завдяки діяльності І. Єременка, його ініціативності, пошукам здібних до науки практиків та їх підготовці до науково-дослідної діяльності через аспірантуру, розробці під його науковим керівництвом науково-методичних засад корекційної педагогіки українська дефектологія сформувалася як самостійна педагогічна наука, знана в усьому світі.

Особливості процесу спеціального навчання, шляхи удосконалення методів, прийомів і засобів навчання; корекційна спрямованість морального, трудового, естетичного, фізичного виховання учнів допоміжної школи, розвиток їх пізнавальної діяльності, навчання користуватися на практиці знаннями і вміннями; розробка наукових психолого-педагогічних основ організації диференційованого навчання розумово відсталих учнів і типології уроку в допоміжній школі; розвиток системи середньої спеціальної і вищої освіти в Україні - ці та багато інших актуальних проблем були предметом досліджень Івана Гавриловича, ініціювалися та організовувалися ним. Це був досвідчений експериментатор, організатор спеціальної освіти і дефектологічної науки в Україні, вмілий керівник і наставник практиків і молодих науковців. На такому високому рівні, масштабно, із залученням значної кількості учасників із числа учнів, учителів, працівників освіти, науковців організувати і здійснити експеримент умів лише Іван Гаврилович Єременко.

Іван Гаврилович Єременко упродовж свого життя мріяв про створення Інституту дефектології України як самостійної науково-дослідної установи. Не випадково у складі Науково-дослідного інституту педагогіки УРСР за його ініціативи і підтримки в різні періоди було створено кілька самостійних лабораторій дефектологічного профілю - логопедії, сурдопедагогіки, тифлопедагогіки, олігофренопедагогіки. У 1994 р. під керівництвом його однодумця Віталія Івановича Бондаря було створено Інститут дефектології (нині - спеціальної педагогіки) в системі АПН України, в якому Іван Гаврилович працював головним науковим працівником.

Солідний доробок наукових праць І. Єременка є національним надбанням, джерелом наукової думки, інноваційних ідей, які й досі є актуальними для подальшого розвитку дефектологічної науки і практики навчання дітей з особливими потребами. Серед опублікованого: підручник «Олігофренопедагогіка» (1985), «Дидактичні основи уроку у допоміжній школі» (1966), «Аномалії у дітей» (1966), «Пропедевтична основа формування готовності до навчання учнів допоміжної школи. Методичні рекомендації» (1997).

Лєвіна Роза Євгеніївна (1908-1989) – професор, доктор педагогічних наук, логопед видатний дослідник дитячого мовлення, засновник педагогічного напряму логопедії.

У 1927 році вона вступила на педагогічний факультет МДУ, де в той період читав лекції і вів семінари з психології Л.С. Виготський. Р. Левіна - одна із групи вчених, найближчих учнів і послідовників, яких Лев Семенович називав «п’ятіркою». Іншими членами цієї групи були О.В. Запорожець, Н.Г. Морозова, Л.І. Божович, Л.С. Славіна, які пізніше очолили напрями в науковій і практичній психології.

З ініціативи Л.С. Виготського Р. Лєвіна очолює невелику групу співробітників у складі Дефектологічного інституту, пізніше – в НДІ дефектології Академії педагогічних наук СРСР, яка отримала назву «Клініка мовлення».

У 1941 році Р. Лєвіна захистила кандидатську дисертацію «Дослідження алексії і аграфії у дитячому віці», де вперше у вітчизняній логопедії показала, що недоліки читання і письма є наслідком неповноцінного розвитку мовлення.

Під час Великої Вітчизняної війни Роза Євгеніївна в госпіталі Уфи займалася реабілітацією поранених, що постраждали від наслідків черепно-мозкових травм.

Найбільш значущою заслугою Р. Лєвіної є побудова концепції загального недорозвинення мовлення.

У 1961 році Р. Лєвіна завершує дослідження, яке представляє у вигляді докторської дисертації і монографії, - «Порушення письма у дітей із недорозвиненням мовлення».

Підсумком значного періоду наукової діяльності Р. Лєвіної є широко відома логопедам книга «Основи теорії і практики логопедії» (1968), написана колективом співробітників під її безпосереднім керівництвом.

Під впливом досліджень Р. Лєвіної змінилися наукові уявлення щодо складної природи мовленнєвої діяльності аномальних дітей. Відповідно змінилися і напрями логопедичних досліджень. На перший план вийшов педагогічний зміст логопедичної науки, а це передбачало необхідність формування у дитини із порушеним мовленням складних психічних процесів, нормалізацію її психічної діяльності, забезпечення готовності до повноцінного навчання.

Значним є внесок Рози Євгеніївни в проблему психологічного вивчення неуспішності молодших школярів.

Учена завжди підкреслювала, що раннє розпізнавання ознак аномалії є необхідною умовою здійснення ефективного профілактичного впливу. Значним внеском у розвиток фундаментальних основ організації логопедичної допомоги в системі освітніх закладів є розроблена Р. Лєвіною психолого-педагогічна класифікація порушень мовлення.

Яскравою рисою Рози Євгеніївни було поєднання теоретичної глибини і новизни з практичною спрямованістю і оперативним впровадженням в організацію і зміст діяльності системи дошкільних і шкільних закладів.

Марія Монтессорі, італ. Maria Montessori (1870-1952) - італійський лікар, педагог, перша італійка, що стала доктором медицини; прославилась розробкою педагогічної методики для роботи з соціально занедбаними дітьми. Згодом її методика показала непогані результати при роботі зі звичайними дітьми.

На формування педагогічних поглядів М. Монтессорі впливали наукові ідеї видатних вчених епохи Просвітництва. Гуманістичні ідеї П. Пінеля, теорія вільного виховання Ж.-Ж. Руссо, вчення про розвиток здібностей дитини на основі законів природи Й. Песталоцці, система дитячого садка Ф. Фребеля стали базовими у формуванні педагогічних поглядів та ідей М. Монтессорі на природу дитячої особистості, фізичний, розумовий та духовний розвиток вихованців. Світоглядний розвиток італійського педагога відбувався на основі наукових праць відомих філософів Й. Гербарта та Дж. Локка і вилився у створення «Космічної теорії». Педагог-філософ розрізнила природу дорослої людини і дитини, визначила роль і значення людини у власному житті, її місце у цьому світі та основні завдання – удосконалення оточуючого середовища і вдосконалення себе як особистості. Ця теорія є методологічним обґрунтуванням системи М. Монтессорі.

Аналіз історико-педагогічної літератури засвідчив, що М. Монтессорі зробила вагомий внесок у розвиток різних форм допомоги дітям із порушеннями психофізичного розвитку. З 1899 року італійський педагог започаткувала роботу зі складної справи – виховання й навчання розумово відсталих дітей, залишених батьками і взятих під опіку державою. Вона вивчала перші системи виховання дефективних дітей, що зародилися в епоху французької буржуазної революції. У цей період розпочинається перший етап науково-педагогічної діяльності італійського педагога.

Тривалий час М. Монтессорі вивчала досвід Жана Ітара та Едуарда Сегена, які вперше практично довели можливість виховання і навчання глибоко розумово відсталих дітей, аналізувала праці Е. Сегена та переклала і власноручно переписала його твори. Вона відвідала Бісетр – місто, в якому працював Е. Сеген під керівництвом видатних психіатрів П. Пінеля та Ж. Ескіроля, де більш детально ознайомилася з його дидактичними матеріалами. Концепція виховання та дидактичні матеріали Е. Сегена стали базовими у розробці обґрунтованої цілісної педагогічної системи М. Монтессорі. Матеріали, що впливають на відчуття, спонтанна активність, а також можливість вчитися за індивідуальною програмою становлять основу методу Монтессорі.

Марія Монтессорі розробила курс лекцій для римських учителів із проблем виховання розумово відсталих дітей, який у 1898 році було покладено в основу проекту «Державна Ортофренічна школа для відсталих дітей». «Ортофренічна школа» вперше в Італії почала готувати вчителів для роботи з розумово відсталими дітьми. Саме тут зароджується відомий «метод Монтессорі», поширений як у нинішніх західноєвропейських загальноосвітніх школах, школах-Монтессорі та дитячих садках, так і в нашій країні.

З 1907 року розпочинається другий етап науково-педагогічної діяльності М. Монтессорі. У цьому році 6 січня в Сан-Лоренцо італійський педагог відкриває школу «Будинок дитини», яка відрізнялася від інших своєю педагогічною організацією. Це був не просто притулок, а «школа для виховання», в якій використовувалися прогресивні педагогічні погляди М. Монтессорі. 7 квітня 1907 року в кварталі Сан-Лоренцо було відкрито другий «Будинок дитини», 4 листопада 1908 року у Римі засновано третій аналогічний заклад. Працюючи з розумово відсталими та педагогічно занедбаними дітьми, педагог переконалася: вони можуть розвиватися, якщо навчати їх за спеціальною методикою, створивши відповідні умови для виховання.

Третій етап науково-педагогічної діяльності розпочинається у 1911 році, коли системою М. Монтессорі зацікавилися у різних країнах світу. На початку ХХ ст. відкриваються дитячі садки-Монтессорі та школи у США, Індії, Японії. У 1929 році педагог організувала Міжнародну Монтессорі Асоціацію, що діє і нині, Монтессорі-товариства в Аргентині (1927 р.), Англії (1930 р.), Ірландії (1934 р.), разом зі своїми однодумцями проводила міжнародні конференції в Хельсінкі (1925 р.), Ніцце (1932 р.), Амстердамі (1933 р.), Римі (1934 р.), Оксфорді (1936 р.), Копенгагені (1937 р.), Единбурзі (1938 р.), Сан-Ремо (1949 р.), Лондоні (1951 р.), Парижі (1953 р.), де презентувала свої наукові погляди.

На цьому етапі виходять у світ фундаментальні праці М. Монтессорі: «Будинок дитини. Метод наукової педагогіки» (1909 р.), «Педагогічна антропологія» (1913 р.), «Самовиховання та самонавчання у початковій школі» (1922 р.), «Таємниця дитинства» (1936 р.), «Виховання для нового світу» (1946 р.), «Розвиток потенційних можливостей людини» (1948 р.), «Відкриття дитини» (1948 р.), «Всотуючий розум» (1949 р.), «Формування людини» (1950 р.) та інші, в яких науковець описує свої спостереження за дітьми та проведену педагогічну роботу.

Система М. Монтессорі стала відомою також у Росії та Україні, де друкувалися її книги, а досвід висвітлювався у журналах. Прихильниками методу М. Монтессорі були Ю. Фаусек, Т. Сухотіна, А. Перроте, А. Виготська, Н. Соколова, С. Сазонова. У післяреволюційний період стає актуальним питання відповідності освітньо-виховної роботи ідеологічним догмам, що панували на той час у радянській державі. Тому після 20-х років ставлення до педагогів, які пропагували виховання вільної дитини, у тому числі й до педагогіки М. Монтессорі, стає негативним. На початку 30-х років педагогічні ідеї М. Монтессорі були розкритиковані як буржуазні. Її упереджено звинувачували в сенсуалізмі розроблених нею поглядів, які ніби знижують активну, провідну роль навчання в розвитку дитини. Основною причиною критики її поглядів було те, що педагогічна система М. Монтессорі не відповідала основним вимогам єдиної трудової школи того часу за такими параметрами, як: відсутність колективного виховання, зв’язок теорії з життям, із суспільно корисною працею і в кінці 30-х років використання педагогічної системи було заборонено.

Сікорський Іван Олексійович (1842 - 1919) - український вчений, психіатр, педагог, громадський діяч. Народився у селі Антонів Сквирського повіту Київської губернії у родині сільського священика. Іван був старшим з чотирьох братів. Його майбутнє пов’язували зі служінням Богу, тому він закінчив Київську духовну семінарію. Але у 20-річному віці він вирішує навчатися у Київському університеті св. Володимира.

Створивши за власним проектом перший в Україні заклад для аномальних дітей у Києві - Лікарсько-педагогічний інститут для дітей із психічними вадами, він, разом зі своїми доньками Ольгою та Оленою Сікорськими, втілив у його діяльності свої теоретичні й практичні розробки. Експериментальні дослідження, проведені професором Сікорським у даній установі, було покладено в основу його багатьох фундаментальних праць «Психіатрія», «Душа дитини», «Основи виховання і навчання», «Виховання у віці першого дитинства», «Початки психології», «Заїкання», які заклали основу багатьом напрямкам, течіям як наукового, так і громадського життя не лише в Україні, Росії, а й в багатьох інших країнах світу. У даних працях уперше в світі ним всебічно було проаналізовано найважливіші проблеми дітей з позиції психопатології, патопсихології, дитячої психології, спеціальної психології й педагогіки.

До Івана Олексійовича мислення аномальних дітей вивчалося науковцями лише з негативної точки зору (порівняно з нормальним) і відзначалася лише відсутність одного або іншого компоненту. І. О. Сікорський вважав, що для того, щоб охарактеризувати недорозвинене мислення, необхідно починати з найбільш примітивних форм судження, які у звичайній психології зовсім не розглядаються або, якщо розглядаються, то не мають навіть особливих назв. І. О. Сікорський, досліджуючи особливості психічного розвитку розумово відсталої дитини в порівняльному аналізі норми й патології з позицій антропологічного підходу, визначив новий напрямок у психології – спеціальну психологію, що ґрунтується на поєднанні знань з медичних, гуманітарних, природничих і педагогічних наук.

Він також очолював наукове Товариство психіатрів і Київське Фребелівське товариство (далі КФТ) з 1908 року. Підтримуючи все нове і прогресивне, зважаючи на інтереси свого сина до авіації, у 1909 році він фінансує його навчання в авіашколі в Парижі. Мабуть, завдяки цьому стало відоме ім`я видатного авіаконструктора Ігоря Сікорського.

Сьогодні очевидно, що І. О. Сікорський є одним із засновників вітчизняної вікової і педагогічної психології та дефектологічної науки. Погляди вченого на дитячий розвиток, його рушійні сили і фактори, цілі і засоби виховання завжди високо оцінювалися фахівцями, у тому числі й провідними радянськими психологами - О. В. Запорожцем, Д. Б. Ельконіним та іншими.

Іван Олексійович Сікорський брав неабияку участь у науковому житті Росії та України, був членом комісії з покращення роботи в середніх загальноосвітніх школах при Міністерстві народної освіти. Упродовж багатьох років Іван Олексійович редагував журнал «Питання нервово-психічної медицини». Результати його досліджень публікувалися у вітчизняній і закордонній пресі. У 1900 р. вийшло п’ятитомне зібрання його основних праць. Запропонований ним метод вивчення феномену стомлення слугував основою для організації аналогічних досліджень в Австрії, Німеччині та інших країнах.

Донині не втратили значення І. О. Сікорського погляди на можливість і своєрідність розвитку осіб з психофізичними вадами, визначені ним специфічні особливості процесу навчання даної категорії осіб та порушені і розв’язані проблеми дидактики корекційної педагогіки.

І. О. Сікорський - один з найяскравіших представників антрополого-гуманістичного напрямку вітчизняної психолого-педагогічної думки кінця ХІХ - початку XX століття, один із засновників науки про аномальне дитинство - спеціальної психології й корекційної педагогіки. Він залишив оригінальну наукову спадщину, що несе величезний гуманістичний заряд.

Головною тезою гуманістичної психолого-педагогічної концепції І. О. Сікорського є положення про те, що у процесі навчальної роботи об’єктом уваги педагога має бути не хвороба дитини, а дитина як особистість, її природа. Вчений підкреслював, що у «ненормальності» дитини більшість вбачають тільки хворобу, у той час як є колосальна кількість якостей, які не ушкоджені хворобою. На цьому ґрунті він формує важливе для практики положення про орієнтацію у медико-педагогічній практиці не на дефект, а на неушкоджені хворобою потенційні можливості, які, розвиваючись, сприятимуть успішності навчання дитини. І. О. Сікорський заперечував правомірність фатального погляду на розумову відсталість, доводячи можливість розвитку таких дітей, здатність їх до навчання за умови корекції ослаблених і недостатньо розвинених психічних функцій. Ці ідеї І. О. Сікорського одержали подальший розвиток у вітчизняній корекційній психології й педагогіці в працях Л. Виготського, Г. Трошина, В. Бєхтерєва, П. Блонського та багатьох інших науковців.

Соколянський Іван Опанасович (1889 – 1960) – професор, видатний дефектолог, засновник радянської педагогіки сліпоглухих.

І. Соколянському належить багато яскравих ідей, присвячених особливостям навчання і виховання сліпоглухонімих. Пізніше ці ідеї розвинув його улюблений учень О. І. Мєщєряков.

Ще у ранньому дитинстві І. О. Соколянський познайомився з глухонімими людьми. Саме така дівчинка його виховувала, вона ж познайомила з іншими глухими дітьми. Вони товаришували, вільно говорили за допомогою жестів.

Приїхавши до Петербургу навчатися, спочатку І. О. Соколянський вступив до Вищих сільськогосподарських курсів і водночас почав слухати лекції П. Лесгафта, де вперше дізнався про існування шкіл для глухонімих в Америці. Через рік перейшов навчатися до Психоневрологічного інституту, в якому зібралися найкращі викладачі в галузі фізіології і спеціальної педагогіки.

При цьому інституті існувала своя клініка «Притулок братерства в ім’я Цариці Небесної», де було зібрано дітей з різними дефектами, у тому числі сліпоглухонімих.

На засіданні прогресивної суспільної організації «Батьківський гурток» Іван Опанасович почув доповідь «Без світла, без звуку, без мови», присвячений сучасним зарубіжним досягненням у галузі навчання сліпоглухонімих дітей.

У 1919 році він організував в Умані школу для глухонімих дітей і працював там до 1920 року, водночас завідуючи міським відділом народної освіти. У ці роки зароджується дружба Соколянського з педагогом А. Макаренком, майбутнім кінорежисером О. Довженком.

З 1923 року І. Соколянський працює в Харківському Інституті народної освіти викладачем дефектології. Саме у ці часи він знайомиться і починає товаришувати з О. Вишнею, М. Хвильовим, П. Тичиною, В. Блакитним, Л. Курбасом, співпрацює з О. Граборовим.

Починаючи у 1923 році роботу зі сліпоглухонімими дітьми, І. Соколянський хотів створити нову систему навчання сліпоглухонімих мовленню. На перший план у навчанні він ставив завдання їх розумового розвитку. Для цього було потрібно створити доступні для сліпоглухих засоби спілкування – жести, а не усне мовлення, як тоді вважали.

Клініка сліпоглухих існувала у Харкові протягом 15 років, до 1938 року. Її діяльність можна умовно поділити на два періоди, пов’язані з арештами І. Соколянського у 1933 і 1937 роках. Загальна кількість глухонімих, що навчалися в цьому закладі за всі роки його існування – дев’ять осіб.

Умови життя Соколянського у ці роки були дуже складними. За ним закріпилася репутація буржуазного націоналіста.

У 1938 році клініку закрили, дітей планували переводити до будинків інвалідів. Чотирьох із них Соколянський зміг у 1940 році перевести до ленінградської групи сліпоглухих, але троє із них загинуло під час блокади. Живою залишилася Ольга Скороходова, яка перед війною виїхала з Харкова до родичів.

У 1947 році вийшла книга О. Скороходової під редакцією І. Соколянського «Як я сприймаю оточуючий світ». Публічні виступи сліпоглухої письменниці набули широкої популярності, про неї було видано значну кількість публікацій. Її славу розділив І. Соколянський.

Сухомлинський Василь Олександрович (1918 – 1970) - видатний український педагог. Навчався у Кременчуцькому учительському інституті (1934-1935 роки), але через хворобу змушений був припинити навчання.

У 1935-1938 рр. викладав українську мову та літературу у Василівській та Зибківській семирічних школах Онуфріївського району Кіровоградської області та заочно навчався у Полтавському педагогічному інституті, де здобув кваліфікацію вчителя української мови та літератури. З 1938 року і до початку Великої Вітчизняної війни Василь Олександрович працював вчителем, а згодом - завідуючим навчальною частиною Онуфріївської середньої школи. У 1941-1942 роках перебував на фронті. В 1942 році під Ржевом був тяжко поранений. З червня 1942 по березень 1944 року працював директором середньої школи і вчителем російської мови та літератури у селищі Ува Удмуртської АРСР.

Навесні 1944 року В. Сухомлинський переїжджає до Онуфріївського району Кіровоградської області, де протягом 4-х років працював завідуючим райвідділом народної освіти. З 1948 року і до останніх днів життя В. Сухомлинський був директором Павлиської середньої школи.

У 1955 році В.О. Сухомлинський захистив кандидатську дисертацію на тему «Директор школи – керівник навчально-виховної роботи», з 1957 року став членом-кореспондентом Академії педагогічних наук РРФСР, з 1958 року - заслуженим учителем УРСР. У 1968 році Василю Олександровичу було присвоєне звання Героя Соціалістичної Праці, у цьому ж році його обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних наук СРСР.

Різноплановий і багатоаспектний творчий доробок В. О. Сухомлинського складає 36 монографічних праць і брошур, понад 600 статей, близько 2-х тисяч художніх творів для дітей. Його книги виходили і виходять масовими тиражами в багатьох країнах світу (Росії, Німеччині, Японії, США, Канаді, Китаї та ін.).

«Константи Сухомлинського (Г. Клочек, 2008) не втрачають свого значення, не розмиваються з плином часу, навпаки, набувають дедалі більшої актуальності. Пояснюється це тим, що директор школи з Павлиша весь свій рідкісний талант педагога, усю феноменальну працездатність зосередив на проблемі, яка була, є і буде одвічною для людства, - плекання Добра в людині. З усіх можливих загальнолюдських моральних проблем ця є найголовнішою. Вічне протистояння добра і зла завжди було в центрі уваги митців і мислителів. Сухомлинський належить до їх числа.

Український педагог подарував нам цілісну педагогічну систему виразного гуманістичного спрямування. І то вже наша проблема, як зуміємо скористатися нею. Маємо підніматися до неї і серцем, і розумом.

Педагогічний талант Сухомлинського - у рідкісній здатності відчувати й розуміти внутрішній світ дитини. Як ніхто інший, він знав, якими засобами можна впливати на формування дитячої душі. Йому не було рівних не тільки в здатності бачити розмаїття цих засобів, а й в умінні точно обирати їх для здійснення того чи того педагогічного завдання. Виховання особистості, на його думку, відбувається під впливом великої кількості взаємопов’язаних, об’єднаних однією педагогічною надією засобів. У своїх книжках і статтях Сухомлинський щедро ділився тим, що йому відкривалося як людині, наділеній особливою педагогічною проникливістю. Колосальне розмаїття засобів, прийомів, підходів, що містяться в його публікаціях, і є тим невичерпним джерелом, з якого живиться і буде живитися педагогічна наука».

Найважливішими працями Сухомлинського є: «Воспитание коллективизма у школьников» (1956); «Трудовое воспитание в сельской школе» (1957); «Педагогический коллектив средней школы» (1958); «Виховання в учнів любові і готовності до праці» (1959); «Воспитание коммунистического отношения к труду» (1959); «Воспитание советского патриотизма у школьников» (1959); «Система роботи директора школи» (1959); «Верьте в человека» (1960); «Як ми виховали мужнє покоління» (1960); «Виховання моральних стимулів до праці у молодого покоління» (1961); «Духовный мир школьника» (1961); «Формирование коммунистических убеждений молодого поколения» (1961); «Людина неповторна» (1962); «Праця і моральне виховання» (1962); «Дума о человеке» (1963); «Нравственньй идеал молодого поколения» (1963); «Шлях до серця дитини» (1963); «Воспитание личности в советской школе» (1965); «Щоб у серці жила Батьківщина» (1965); «Моральні заповіді дитинства і юності» (1966); «Трудные судьбы» (1967); «Павлышская средняя школа» (1969); «Сердце отдаю детям» (1969); «Народження громадянина» (1970); «Методика виховання колективу» (1971); «Разговор с молодым директором школы» (1973); «Как воспитать несовершеннолетнего человека» (1975); «Мудрая власть коллектива» (1975) та багато інших. У 1976 р. видані вибрані твори Сухомлинського у 5-ти т. У 1974 році за книгу «Серце віддаю дітям» Сухомлинський удостоєний Державної премії УРСР. Нагороджений орденом Леніна та багатьма медалями.

Рацул А. Б., Шишова І. О. Корекційна педагогіка. Навчальний посібник. – Кіровоград: видавництво. - 2012. – 380 с.