68.Картина «Катерина» т.Шевченка.

Геній Т. Г. Шевченка втілився не тільки у поезії, але і в живопису. Шевченківські картини заслуговують на увагу не менше, ніж його вірші.

Катерина — звичайна українська дівчина. На ній біла сорочка, червоний фартух, спідниця. її голову прикрашає червона стрічка з квітами.

Йде дорогою вродлива українка. Ступає повільно босими ногами. Нахилила голову, опустила очі. Руками взялася за край фартуха. Здається, щоб витерти сльозу. Шевченко майстерно намалював, як Катерина переживає своє горе. Дівчина зображена одразу після зустрічі з москалем, якого вона кохала, який її зрадив. Москаль також є на картині. Він їде верхи, поганяючи свого коня, і обертається, щоб подивитись на Катерину. Він позаду, і його обличчя погано видно. Але по обличчю дівчини стає зрозуміло, що вона покинута назавжди.

Якийсь чоловік у білому одязі сидить на дорозі, грається маленьке цуценятко, росте велике дерево, на задньому плані стоїть млин. Нічого не бачить Катерина. Опустивши руки і нахиливши голову, йде вона дорогою.

Картину створено на тему однойменної поеми "Катерина". Про створення картини та її сюжет художник повідомляв у листі до Григорія Тарновського від 25 січня 1843 року, де на третій сторінці зробив начерк композиції картини (25,5 х 20).

Ця композиція посідає особливе місце в мистецькій спадщині художника. Її глибинність і багатошаровість спричинюють часом протилежні оцінки і тлумачення. Академічна композиція, м'яке пастозне письмо з тонким класичним лесируванням не відповідають художнім методам і прийомам, притаманним українському народному живописові. У межах академічних прийомів Шевченко намагається створити жанрове полотно з умовно задумливим і водночас трагічним та беззахисним обличчям героїні, ретельно і жорстко виписаним одягом, академічно визначеними межами світла і тіні. І водночас художник зумів висловити сміливість і внутрішній протест проти академічного мистецтва, прагнення сказати про життя українців без умовностей. Вже ця робота дає змогу наголосити на метафоричності Шевченкової пластичної мови. Символи-архетипи тут, окрім візуального, мають ще й асоціативне навантаження. Тому зміст твору сприймається воднораз як часовий і понадчасовий, читається і на глибинному зрізі історично-національних та моральних імперативів.

69.Скит Манявський як духовна пам’ятка.

Скит - чоловічий Хресто-Воздвиженський чоловічий монастир в селі Манява, заснований 1608 року вихованцями Афону Йовом Княгиницьким та Іваном Вишенським. 1621 року Манявський Скит отримав Грамоту Ставропігії від Константинопольського патріарха, що по суті означало пряме підпорядкування монастиря Константинополю, а це був унікальний випадок в історії православ'я. Право ставропігії надало сильного поштовху до розвитку монастиря. Вже в середині XVII ст. у Манявському Скиті перебувало понад 200 ченців. 1628 року на Київському соборі монастир отримав звання прота, тобто головуючого. Таким чином в підпорядкування Скиту попало 556 монастирів.. Скит обгородили мурами і побудували три оборонні вежі, що дозволяло ченцям відбивати татаро-турецькі напади. Під час одного з них (1776 р.) монастир таки не вистояв і був знищений турками. Проте вже 1781 року він був відбудований. 1785 року, коли Галичина потрапила під владу Австрії, монастир було закрито. У 1970-1980 рр. на території монастиря проводилися реставраційні роботи, після яких цю територію було оголошено історико-архітектурним заповідником. У травні 1998 року в Манявському Скиті знову було відкрито чоловічий Хресто-Воздвиженський монастир (УПЦ КП). Тоді було відбудовано дерев'яний Хресто-Воздвиженський собор, попередник якого після закриття монастиря був перевезений в Надвірну і згорів у 1914 році. Місце розташування монастиря вважається святим: тут двічі з'являлася Пресвята Діва Марія. Святістю славились також некрополь та зовнішній цвинтар Скиту, де спочиває прах тисяч вірних християн.