86.Вірш в. Сосюри «Любіть Україну» і його доля.

Весною 1944 року Сосюра повернувся з фронту до Києва і не впізнав улюблену столицю. Будинки з вибитими шибками, вулиці, понівечені вирвами відомий, чорний спалений Хрещатик вразили поета, і він пише вірш «Любіть Україну», у якому виразив увесь свій жаль, усю любов до рідного краю.У цьому творі поет звертається із закликом любити Україну і щасливої миті, її в годину негоди. Батьківщина для кожної людини одна, а тому треба жити і радіти заради неї.Поет не молить і не наказує любити рідну землю. Він розповідає, нагадує, що Батьківщина наша там, де ми народилися, де наше коріння, а не там, де нас добре приймають і де сите життя. Треба цінувати все, що є у рідному краю: квітку, пташину, пісню, дитячу посмішку, дівочу усмішку. Поет порівнює Україну і неопалимою купиною, «що горить — не згора». Любляче серце може віднайти образ Батьківщини «у степах, у дібровах, у зойках гудків, і у хвилях Дніпра, і в хмарах отих пурпурових…»Вірш закінчується звертанням до юних громадян віддати Україні і сміх, і сльози, «і все до загину», любити її завжди — «у труді, у коханні, в бою». І тоді житиме Україна і вічним буде народ.Вірш «Любіть Україну» із захопленням читали, вивчали, переписували усі шанувальники творчості Володимира Сосюри. І раптом, як грім серед ясного неба, у газеті «Правда» виходить стаття, у якій поета називають націоналістом, що пише про Україну поза часом і простором. Згадали Сосюрі його службу у Симона Петлюри, називали продажним бандерівцем, дехто із колег відмовлявся від знайомства з ним. Але прості люди іноді відкрито, а частіше потай, дружнім потиском руки, підтримували поета. Сосюра після усіх тих нападів та звинувачень чекав на арешт, та після смерті Сталіна і розстрілу Берії чиясь владна рука захистила його.Читаючи вірш «Любіть Україну», ловлю себе на думці, що цей твір поет написав ніби на одному подиху, без творчих мук і правок. Кожне слово, кожен рядок на своєму місці: ні змінити, ні переінакшити, ні домислити нічого не можна. Так писати можна тільки маючи палке, любляче серце і чисту душу.

87.Кіноповість «Україна в огні» о. Довженка, її історія.

У своєму творі Довженко таврував колгоспний лад передусім не за те, що він призвів багатого колись українського хлібороба до крайньої межі зубожіння і безправ'я, а за те, що вбив у людях гідність і почуття національної гордості. У доповіді Сталіна це названо «нахабним глумлінням з правди», а самого Довженка — «куркульським підголоском і відвертим націоналістом».Словоблуддя кровожерного кремлівського володаря вражало своїм цинізмом, агресивною демагогіч­ністю і нечуваною брутальністю: на завершення своєї доповіді генсек зажадав, аби «від нього (Довженка) залишилося тільки мокре місце».

Довженко не став на коліна, не благав прощення в Сталіна ні на тому засіданні-судилищі, ні пізніше. Де ж брав він сили для боротьби проти сатанинської сталінської системи? У свого народу, в його, хоч ^знівеченій і окраденій, але живій і чистій душі. У щирому зверненні до генсека Довженко писав: «Товаришу Сталін, коли б ви були навіть богом, я й тоді не повірив би вам, що я націоналіст, якого треба плямувати і треба тримати в чорному тілі. Невже любов до свого народу є націоналізм? Чи націоналізм... у невмінні художника стримати сльози, коли народу боляче?»

Послухаймо самого Довженка і зрозуміємо, за що справді він був так тяжко покараний:

Написав я «Україну в огні» з огненним болем у серці і палким стражданням за Україну, що перебувала в німецьких лапах, з болючим жалем і страхом за її долю...

Кому ж, як не мені, сказати було слово на захист свого народу, коли отака велика загроза нависла над нещасною моєю землею. Україну знає лише'той, хто був... на її пожарах сьогодні...

Моя повість «Україна в огні» не вподобалася Сталіну, і' він її заборонив для друку і для постанови... Прикрита і замкнена моя правда про народ і його лихо. Значить, нікому, отже, вона не потрібна і ніщо не потрібно, крім панегірика... Блюстителі партійних чеснот, чистоплюї і перевиконавці завдань бояться, щоб не збаламутив я народ своїми критич­ними висловлюваннями...

Сьогодні роковини моєї смерті. 31 січня І944 року мене було привезено в Кремль. Там мене було порубано на шмаття, і скривавлені частини моєї душі було розкидано на ганьбу й поталу на всіх зборищах. Все, що було злого, недоброго, мстивого, топтало й поганило мене. Я тримався рік і впав. Моє серце не витримало тягара неправди й зла. Я народився і жив для добра і любові. Мене вбила ненависть великих якраз у момент їхньої малості...