1. Хвилі цивілізаційного розвитку

Критикуючи марксистську теорію формації, ряд дослідників, проте, підтримує саму ідею виділення стадій у світовому історичному процесі. Ось,- приміром, якою бачиться всесвітня історія О. Тоффлеру. 10 тисяч років тому почалася перша хвиля великих змін. Вона перетворила племена кочівників в осілих селян. Ця аграрна революція поклала початок цивілізаційному етапу людської історії. Таким чином, першою стадією світової цивілізації стало аграрне або традиційне суспільство. Потім, приблизно 300 років тому, у Західній Європі почалася промислова революція. її результатом стало перетворення аграрного суспільства в індустріальне. І знову істотно змінився спосіб життя людей. Сьогодні ми спостерігаємо третю хвилю змін, що не менш глибока, ніж промислова революція, але протікає значно швидше. Світ вступає в стадію постіндустріального інформаційного суспільства.

Подібну схему суспільно-історичного розвитку запропонував інший американський соціолог У. Ростоу. Він виділяє п'ять стадій розвитку, дві з яких є проміжними, що забезпечують перехід до нової фази розвитку:

1. Традиційне суспільство. Це аграрні суспільства з досить примітивною технікою, перевагою сільського господарства в економіці, станово-класовою структурою і владою великих земельних власників.

2. Перехідне суспільство. На цьому етапі розвитку відбуваються досить бурхливі зміни в суспільному житті: росте сільськогосподарське виробництво" з'являється новий вид діяльності - підприємництво і відповідний йому новий тип заповзятливих людей, складаються централізовані держави, посилюється національна самосвідомість. Усе це готує передумови для переходу суспільства до нового ступеню розвитку.

3. Стадія "зрушення" із промисловими революціями і наступними за ними соціально-економічними і політичними перетвореннями.

4. Стадія "зрілості", пов'язана з розвитком науково-технічної революції, ростом значення міст і чисельності людського населення.

5. Ера "високого масового споживання". її найважливіша риса - значний ріст сфери послуг, виробництва товарів споживання і перетворення їх в основний сектор економіки.

Сьогодні прихильники стадіально-цивілізаційного підходу, з огляду на економічні фактори розвитку, усе більше значення надають духовним цінностям суспільства. Так, постіндустріальне суспільство характеризується, в першу чергу, такими поняттями, як "знання", "інформація", "освіта", "наука".

Стадіально-цивілізаційний підхід широко використовується в сучасному суспільствознавстві, хоча багато хто визнає його слабкі сторони. Так само як і формаційний підхід, він схематичний, слабко враховує особливості розвитку окремих країн і регіонів. Критикується і ставлення до західного суспільства як до "локомотива історії"" що прокладає шляхи розвитку всього людства.

Ю.ГАБЕРМАС

Соціальна еволюція і принципи організації суспільства

Питання про те, чому і на якій основі певне суспільство досягає певного рівня розвитку, ніяк не зв'язується з питанням, як функціонує суспільна система на кожному рівні згідно з логікою своєї придбаної структури. Вузькоекономічний підхід щонайбільше описує логіку структурної зміни, залежність надбудовних відносин від базису. Але базис, затверджує Хабермас, не обов'язково співпадає з економічною системою. Цю функцію, наприклад, бере на себе в примітивному суспільстві система родинних відносин, а у високорозвинений суспільствах - політичні інститути. '' Поняття способу виробництва є вузькоекономічним для того, щоб представляти рівні універсального суспільного розвитку'.

Необхідно, по Хабермасу, більш фундаментальна основа, що пояснює соціальну еволюцію як зміну соціальної інтеграції, її інституційного ядра, що пояснює одночасно і логіку, і динаміку розвитку. Принцип, який пояснює область можливих змін структури організації соціальної інтеграції, її інституційне ядро, рамки розвитку нових продуктивних сил, можливості управління, Хабермас називає '' суспільним принципом організації''. Соціальна еволюція трактується при цьому як еволюція різних '' суспільних принципів организації''. '' Надією, - пише Хабермас, - є спроба безпосередньо класифікувати форми соціальної інтеграції, які визначаються через принципи суспільної организації''. '' Суспільні формації, - продовжує він в іншому місці, - я хотів би розрізнювати по їх організаційним принципам''. Суспільні принципи організації, в його розумінні, являють собою абстрактні визначення соціальної структури, які показують, '' всередині яких структур можливі зміни системи інститутів; в якому об'ємі можуть використовуватися продуктивні сили, що є, тобто стимулюватися розвиток нових продуктивних сил; а також як можуть підвищуватися успіхи управління''. Вони визначають межі можливих соціальних змін, що не порушують '' тотожності суспільної системи'', і встановлюють, '' яка часткова система в суспільстві може взяти на себе функціональний примат, тобто керівництво соціальною еволюцією''.

У поясненні еволюційної зміни соціальних систем Хабермас пропонує вийти з '' взаємозалежності двох протилежних причинностей'': з аналізу логіки розвитку структури свідомості і з самого історичного процесу. Його початкова посилка та ж: розділення інструментальної і комунікативної дії, праці і інтеракції. Введення нової форми соціальної интеракції, згідно Хабермасу, вимагає, швидше, знання, що відображає сферу комунікативного відношення, чим знання технічного, що визначає розвиток продуктивних сил.

Відповідно суспільним принципам організації Хабермас виділяв чотири суспільно-економічні формації: псевдовисококультурну, традиційну, капіталістичну і посткапиталістичну, куди включаються і державно-соціалістичні суспільства.

У псевдовисококулътурної або первинної суспільної формації система спорідненості, сімейні структури визначають, по Хабермасу, всю систему суспільного спілкування. Нормативні структури побудовані навколо процесів ритуалу і табу, що не вимагають ніяких незалежних санкцій. Організаційний принцип даної формації з'єднаємо тільки з сімейною і родовою мораллю. Продуктивні сили тут не можуть бути збільшені за рахунок посилення експлуатації робочої сили. Механізм навчання знаходиться в колі інструментальних дій і приводить до незначних фундаментальних нововведень. На первинній стадії розвитку, стверджує Хабермас, не існує постійного мотиву для виробництва додаткового продукту, що виходить за рамки виробництва товарів, необхідних для задоволення потреб. Таким чином, перший організаційний принцип можна визначити як принцип спорідненості.

Організаційним принципом традиційної суспільної формації виступає принцип панування. Виникнення держави приводить до виділення центра управління. Виробництво і розподіл суспільного багатства не здійснюється сімейною організацією, а визначається відношенням до засобів виробництва. Система спорідненості не є більше за інституційним ядром всієї системи. Центральні функції влади і управління переходять до держави. Виробничі відносини мають безпосередню політичну форму. Протилежність інтересів, що міститься в класових відносинах являє собою, по Хабермасу потенціал конфлікту. Ця протилежність інтересів, - продовжує він, - в рамках легітимаційної держави може залишатися прихованої за допомогою ідеології. Родова мораль замінюється державною етикою. Даний принцип організації дозволяє збільшити продуктивні сили шляхом підвищення міри експлуатації.

Організаційним принципом ліберально-капіталістичної суспільної формації є закладене в буржуазній системі приватного права відношення найманої праці і капіталу. Від держави відділяється незалежна сфера спілкування приватних власників товарів. Інституалізується товарний ринок, створюється світова торгівля, з політико-економічної системи виділяється '' цивільне суспільство'', що означає деполітизацію класових відносин і анонімізацію класового панування. У дусі М. Вебера Хабермас відносить державу до додаткової прибудови до саморегульованого ринкового спілкування. У зовнішніх відносинах держава no-колишньому зберігає територіальну цілісність і конкурентоздатність вітчизняного господарства за допомогою політичних коштів. У внутрішньому плані медіум управління, що раніше панував, тобто легітимна влада, служить передусім збереженню загальних умов виробництва, які роблять можливим регульований ринком процес збільшення капіталу; обмін стає пануючим медіумом управління''. Новий організаційний принцип відкриває широкі можливості для розвитку продуктивних сил і нормативних структур. Саморегульоване ринкове спілкування поступається місцем раціональному державному управлінню; встановлюються абстрактне право і стратегічно-утилітаристська мораль в області суспільної праці. Виробничі відносини відділяються від політичної форми і здатні легітимувати самі себе, інститут ринку може спиратися на властиву еквівалентному обміну справедливість.

Організаційним принципом цього періоду виступає '' принцип суспільства''. Він означає відмову від принципу панування, пов'язаного з ідеєю ієрархії. Суспільство при цьому стає асоціацією, і соціальна інтеграція існує не внаслідок соціального або природного тиску, а завдяки '' волі окремих індивідів''.

Державно-керований капіталізм, затверджує Хабермас, з одного боку, пов'язаний з процесом концентрації підприємств і організації ринків товарів, капіталу і труда, а з іншого боку, посилюється '' втручання'' держави в функціональні дірки'' ринку, що збільшуються ''. Сучасний державний капіталізм характеризується змінами в трьох основних системах: економічної, адміністративної і законодавчої. У першій з цих систем Хабермас відмічає зміни, передусім за рахунок суспільного сектора, який заважає функціонувати '' незалежно від ринку в своїх інвестиційних решениях'', чи все одно йде мова про підприємства, безпосередньо контрольовані державою, або про приватні фірми, існуючі за рахунок державних замовлень. Істотні зміни, продовжує він, сталися в адміністративній сфері. Це пов'язано з тим, що державний апарат регулює загальноекономічний цикл коштами '' глобального планування''.