44 Ютоно-картезіанська парадигма.

Парадигма некласичної науки.Парадигму можно определить как набор убеждений, ценностей и техник, разделяемых членами данного научного сообщества. Из-за чрезвычайной сложности реальности при решении какой-либо проблемы ученый вынужден отбирать весьма ограниченный круг факторов, которые существенны для проблемы, и отбрасывать остальные факторы, как несущественные. Этот выбор и направляется ведущей парадигмой данного времени. Со временем эти несущественные факторы могут оказаться настолько важными, что в корне изменят саму парадигму.

   Всякая парадигма содержит некоторый набор априорных убеждений, фундаментальных установок и ответов на вопрос о природе реальности и человеческого знания. Это накладывает ограничения на область применимости парадигмы, но эти границы могут быть определены только с позиций парадигмы более высокого порядка. Принятая парадигма становится обязательной точкой зрения, четко разграничивает, что возможно и что невозможно в реальности. При этом обычно забывают о том, что парадигма является лишь картой, модельюреальности, а не самой реальностью.

   Старая парадигма начала формироваться трудами Галилея, но окончательно сформулирована в конце 17-го века физиком Исааком Ньютоном и дополнена философом Рене Декартом.

   Согласно ей мир представляет собой бесконечное трехмерное эвклидово пространство, в котором равномерно течет время, выступающее в качестве удобного физического параметра. В этом абсолютном пространстве и времени, как на сцене, размещены объекты и происходят события. Объекты состоят из атомов - небольших ненаблюдаемых твердых шариков, которые при столкновении взаимодействуют подобно бильярдным шарам. Движение объектов определяется силами и подчиняется трем законам механики. Это движение происходит по траекториям, которые можно бесконечно продолжать, как в прошлое, так и в будущее. Одна из сил задана Ньютоном в явном виде - в виде закона всемирного тяготения и она прекрасно описывает движение небесных тел в Солнечной системе и существование тяготения на Земле. Вещество небесных тел держит вместе сила тяготения. Вопрос о том, что держит вместе атомы твердых тел и жидкостей, игнорируется, тем более, что механистический подход позволяет описать многие свойства твердых тел, жидкостей и газов. Были введены специализированные силы - упругости, трения, сопротивления и др. Позже по примеру физики начали вводить экзотические силы и другие науки - в химии - силу химического сродства, в биологии - жизненную силу и т.п.

   Благодаря этой парадигме достигнуты впечатляющие успехи в развитии науки и технологии в 18-ом, 19-ом и, в значительной мере, в 20-ом столетии.

   Вклад Рене Декарта заключается, прежде всего, в том, что он разделил материю и сознание (или дух). Следствием этого стало убеждение, что материальный мир можно описать объективно без влияния человека - наблюдателя, которому присущи многие заблуждения и иллюзии, главная из которых - необратимость времени.

   Декарт создал метод аналитического мышления: суть метода состояла в том, чтобы разбить сложный феномен на части и понять поведение целого на основе свойств этих частей. Декарт обосновывал свое мировоззрение на фундаментальном разделении двух независимых и изолированных миров -- разума и материи. Материальная вселенная, включая живые организмы, виделась Декарту машиной, которая в принципе может быть понята полностью посредством анализа ее мельчайших частей.

   Итоговым образом Вселенная предстала в виде гигантского полностью детерминированного часового механизма, который был когда-то сотворен и запущен Богом, но дальше его движение управляется лишь установленными законами механики. Если бы удалось в некий момент времени зафиксировать точные координаты и импульсы (произведение массы наскорость) всех частиц (атомов) Вселенной (такую возможность называют демоном Лапласа), можно было бы рассчитать все прошлое и все будущее Вселенной и любой самой малой ее части. Эта возможность вытекает из симметрии законов динамики относительно времени - замена хода времени на противоположное направление не меняет законы, и они так же детально описывают траекторию движения тела в прошлом, как и в будущем. То, что в окружающем мире мы постоянно видим необратимый ход времени, считалось присущим лишь человеческому сознанию, склонному к иллюзиям.

Наука як цілісний феномен виникає в Новий час внаслідок відокремлення від філософії і проходить у своєму розвитку три основних етапи: класичний, некласичний, постнекласичний (сучасний). На кожному з цих етапів розробляються відповідні ідеали, норми і методи наукового дослідження, формулюється певний стиль мислення, своєрідний понятійний апарат і т.п. Критерієм (підставою) даної періодизації є співвідношення (протиріччя) об'єкта і суб'єкта пізнання:  1. Класична наука (XVII-XIX ст.), Досліджуючи свої об'єкти, прагнула при їх описі і теоретичному поясненні усунути по можливості все, що відноситься до суб'єкта, засобів, прийомів та операцій його діяльності. Таке усунення розглядалося як необхідна умова отримання об'єктивно-істинних знань про світ. Тут панує об'єктний стиль мислення, прагнення пізнати предмет сам по собі, безвідносно до умов його вивчення суб'єктом.  2. Некласична наука (перша половина XX ст.), Вихідний пункт якої пов'язаний з розробкою релятивістської і квантової теорії, відкидає об'єктивізм класичної науки, відкидає уявлення реальності як чогось не залежного від форм її пізнання, суб'єктивного чинника. Вона осмислює зв'язки між знаннями об'єкта і характером засобів і операцій діяльності суб'єкта. Експлікація цих зв'язків розглядається в якості умов об'єктивно-істинного опису і пояснення світу.  3. Істотна ознака постнекласичної науки (друга половина XX - початок XXI ст.) - постійна включеність суб'єктивної діяльності в "тіло знання". Вона враховує співвіднесеність характеру отриманих знань про об'єкт не тільки з особливістю засобів і операцій діяльності суб'єкта, що пізнає, а й з її ціннісно-цільовими структурами.  Некласична наука  Підриву класичних уявлень в природознавстві сприяли деякі ідеї, які зародилися ще в середині XIX століття, коли класична наука перебувала в зеніті слави. Серед цих перших некласичних ідей, в першу чергу, слід зазначити еволюційну теорію Ч. Дарвіна. Ці та інші революційні з точки зору класичної науки ідеї привели на самому початку XX століття до кризи природознавства, корінний переоцінці цінностей, що дісталися від класичної спадщини.  Наукова революція, що ознаменувала перехід до некласичного етапу в історії природознавства, в першу чергу, пов'язана з іменами двох великих учених XX століття - М. Планком і А. Ейнштейном. Перший ввів у науку уявлення про кванти електромагнітного поля, але по істині революційний переворот у фізичній картині світу зробив великий фізик-теоретик А. Ейнштейн (1879-1955), який створив спеціальну (1905) і загальну (1916) теорію відносності.  В механіці Ньютона існують дві абсолютні величини - простір і час. Простір незмінно і не пов'язано з матерією. Час - абсолютно і ніяк не пов'язане ні з простором, ні з матерією. Ейнштейн відкидає ці положення, вважаючи, що простір і час органічно пов'язані з матерією і між собою. Тим самим завданням теорії відносності стає визначення законів чотиривимірного простору, де четверта координата - час. Ейнштейн, приступаючи до розробки своєї теорії, прийняв у якості вихідних два положення: швидкість світла у вакуумі незмінна і однакова для всіх системах, що рухаються прямолінійно і рівномірно один щодо одного, і для усіх інерційних систем всі закони природи однакові, а поняття абсолютної швидкості втрачає значення , так як немає можливості її знайти.  Крім того, він побудував математичну теорію броунівського руху, розробив квантову концепцію світла, а за відкриття фотоефекту в 1921р. йому була присуджена Нобелівська премія, дав фізичне тлумачення геометрії М. М. Лобачевського (1792-1856).  Буквально протягом першої чверті століття був повністю перебудований весь фундамент природознавства, який в цілому залишається досить міцним і в даний час.  Як реакція на кризу механістичного природознавства і як опозиція класичному раціоналізму в кінці XIX ст. виникає напрям, представлене В. Дільтея, Ф.Ніцше, Г. Зіммель, А. Бергсоном, О. Шпенглером та ін, - "філософія життя". Тут життя розуміється як первинна реальність, цілісний органічний процес, для пізнання якої неприйнятні методи наукового пізнання, а можливі лише ірраціональні способи - інтуїція, розуміння, відчуття та ін..

.