5. Риси української ментальності та їх відображення в світогляді. Українська міфологія.

В умовах загострення глобальних проблем сучасності, коли актуальними стають світоглядні аспекти різних видів діяльності, є потреба допомогти людині у визначенні цінності і самоцінності життя, моральних принципів, гуманістичних ідеалів. З огляду на сучасне національне відродження України, яке включає в себе відтворення й осмислення історичної пам’яті народу, активізується пошук нових загальнотеоретичних та методологічних парадигм.

У наші дні проблема ментальності викликає підвищений інтерес як у філософії та культурології, так і в історії, політиці, філології, психології та інших науках. Актуальність зазначеного питання обумовлюється, перш за все, постійними процесами самоусвідомлення людиною себе як суб’єкта духовної діяльності (Див. [2, с. 104-114]).

На сучасному етапі ментальність та національна ідея стали об’єктами дослідження таких вчених, як І.Бичко, П.Гнатенко, І.Грабовська, П.Кравченко, О.Лісеєнко та ін. Проблема з’ясування специфіки духовного світу нації важлива з точки зору літературознавства, оскільки сьогодні чимало науковців аналізують твори окремих авторів на основі ментальних особливостей.

Спільним моментом поглядів вітчизняних вчених є акцентування зв'язку поняття ментальність з поняттям душі народу та її складовими: психічними характеристиками, волею, розумом.

Дослідники ментальності українського народу (М.Шлямкевич, В.Дорошенко, С.Білокінь, Я.Ярема, В.Янів, П.Юркевич ін.) вважають, що духовний світ українства вирізняється емоційно-чуттєвим характером, характеризується дуалістичною цілісністю несвідомого і надсвідомого, ірраціонального і розумового, почуттів і волі. Вершинною формою вияву української ментальності є духовність як сутність свідомого творчого життя - служіння високим ідеалам істини, добра, краси і мудрості.

Ментальність, на думку багатьох українських сучасних вчених, це глибинний рівень колективної та індивідуальної свідомості, усталена й водночас динамічна сукупність настанов особистості, демографічної групи у сприйманні залежно від етногенетичної пам'яті, культури тощо.

Ментальність українського народу формувалась під впливом складних історичних умов. Розташування між Сходом і Заходом, тривале бездержавне існування, розчленованість народу у минулому здебільшого визначили український менталітет. Основну роль відіграло геополітичне розташування України на перехресті історичних шляхів зі Сходу на Захід і з Півночі на Південь. Ця обставина зумовила химерне поєднання у світогляді українців західної (індивідуалістичної, матеріалістичної) та східної (пасивно-споглядальної, спрямованої на вищі істини) ментальності (Див.[1, с.211-219]).

Особливості ментальності українців мають яскравий вияв у традиційно-побутовій системі. Українець дуже прив’язаний до своєї родини, в якій намагається будувати міцні і надзвичайно близькі стосунки. Така щільність родинних стосунків певною мірою теж визначається історичним минулим: на території, що лежала на перехресті західного й східного світів, практично не припинялися війни і грабіжницькі напади. Жити тут було небезпечно, панування часто змінювалося, і зберегтися як єдине ціле можливо було лише замкнувшись у колі найближчих.

Виключна перевага селянського класу в деякі періоди української історії мала також і позитивний вплив на українську ментальність: селянський побут, який більшою мірою узалежнює людину від природи, ніж від іншої людини, спричинює високе емоційне переживання природи, спокійну, витриману вдачу, ніжність і схильність до рефлексії. Ці риси сприяли також збереженню родинних і родових груп, приятелювання й побратимств (Див.[3, с.8-25]).

Традиційні риси менталітету українців протягом останніх років державності супроводжуються інноваціями, зокрема, такими як очищення від рудиментів тоталітаризму, посткомуністичної ідеології, радянського світовідчуття та ін.

Таким чином, вести мову про менталітет українців — це аналізувати їхні помисли й ідеали, їхній світогляд, індивідуально-національні риси характеру й життєдіяльності, основи та своєрідність духовності. А це означає бачити їх і в загальній типовості, проте обов'язково в особовій неповторності, визнавати за ними право на самобутнє буття. Саме тому, формуючи свою сучасну ментальність, українство має зробити головними найкращі риси, що їх було виплекано впродовж сторіч нелегкої історичної долі.

Характерні риси української міфології

Великою пошаною в українській міфології користувалися звірі, особливо великі і сильні. Деякі звірі ставали вірними покровителями людини, захисниками певного роду чи племені, тобто були їх тотемами. Навколо кожного тотема об'єднувалась певна трупа людей (рід, плем'я тощо), і всі вони вважались родичами. В епоху тотемізму відбулась велика персоніфікація, уособлення звірів (лисичка-сестричка, вовчик-братик і т. п.). Багато легенд є про перетворення людини на звіра чи птаха і навпаки.

Досить розвинутою у наших предків була демонологія — віра в духів-демонів, які пов'язувались з явищами природи, побутово-господарським життям. Ці істоти одухотворювались, персоніфіковувались і були сильнішими від людини. Як правило, вони панували над певними своїми ділянками. Люди прагнули налагодити стосунки з ними, зрозуміти їх, щоб ті якомога менше шкодили. Одних задобрювали, проти інших проводили ворожіння, заклинання, свята, ігрища, використовували спеціальні знаки, амулети-обереги.

В українських народних казках, переказах, піснях, обрядовості змальовані різні демонічні істоти, найчастіше з людською подобою, тобто наділялись антропоморфними рисами. Це русалка, відьма, диявол (чорт), вихор, вовкулак, песиголовець, домовик, змій тощо. У «Лісовій пісні» Лесі Українки, яка є шедевром у змалюванні міфологічної картини світу, є такі духи-демони, як Лісовик, Водяник, Мавка, Куць, Перелесник. Одні з них були носіями добра, інші — зла.

У повір'ях українців значне місце займає образ Долі як втілення щастя, удачі. Але Доля може бути не тільки доброю, а й злою (Недоля, Лихо, Біда, Злидні тощо).

[5]Протилежності „порядок-хаос”, „своє-чуже” осмислюються у відповідній символіці „світ-темрява”, „верх-низ”, „праворуч-ліворуч”. У давньоукраїнській свідомості переважає виокремлення „світу”, „верху”, „праворуч” – як цінністно переважаючи, що протистоять символам „темряви”, „низу”, „лівостороннього”. Простір впорядкованого космосу сприймається невід’ємно від людини, що освоює цей простір, встановлюючи порядки в ньому. Досить показати щодо цього є притаманні міри довжини – п’ядь, лікоть, стопа, крок.

[5]Зазначені особливості мислення позначилися й на характері уявлення про людину, яким у давньоукраїнській культурі притаманна відсутність чіткого протиставлення душі і тіла, так характерного для типового християнського розуміння. Виявом цього є властиве сов’янській міфології уявлення про „множинність” душ.

[5]Відсутність чіткої антитези „дух-тіло” позначилось і на розумінні слов’янами акту творіння, яке не мислилось як перетворення „ніщо” на „щось”, а розумілось у вигляді акту впорядкування, під час якого людині відводилось роль активного співучасника світових подій.

[5]У межах Києво-Руської культури склався притаманний українській духовній традиції тип мислення, не схильний до абстрактного, відірваного від життя філософського теоритезування.

Знайомлячись з українською міфологією, варто звернути увагу на таку її особливість, як пантеїзм. У прадавній народній вірі українців природа, природні стихії обожнювалися, набували сакрального характеру. Людське буття було поєднане з природою, а відтак і з божеством. Як зазначав І. Нечуй-Левицький, «пантеїстичний мотив зробив для українського народу всю природу живою, розумною, говорячою й думаючою». Таке обожнювання всіх небесних світил та явищ природи призвело до того, що в уяві наших предків виникла ціла система різних богів, яким люди поклонялись, тобто для українського міфологічного світогляду був характерним політеїзм.

6. Роль філософії у процесі відродження української нації.

У XIV—XVI ст. філософію України оригінально представляли єресі. Філософські ідеї єретиків проявлялися у світоглядній оцінці діяльності церковної ієрархії, ченців. Єретики пропагували критичне ставлення до деяких православних догматів, церковних обрядів, розвивали думку про свободу волі, умовою реалізації якої вони вважали поширення освіти.

Важливу роль у розвитку філософської культури тогочасної України відіграла Острозька академія — перша українська школа вищого типу. В Острозькій академії вивчали сім так званих вільних наук, викладали старослов'янську, грецьку та латинську мови. Філософія як окрема дисципліна в Острозькій академії ще не значилась, але читався курс логіки, яка називалась тоді діалектикою. Рівень викладання вільних наук (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, фізика й астрономія) мав узагальнюючий, філософський характер.

Певний інтерес становлять філософські ідеї такого представника Київського братства, як Кирило Транквіліон-Ставровецький. Транквіліон, розглядаючи проблему "Бог-світ", створює вчення про чотири світи. Транквіліон, розрізняючи чотири світи, передусім показує, що не весь світ — зло. Він наголошує на красі й доброті тілесного світу, в тому числі тіла й тілесних почуттів людини.

В.Каразін прагнув забезпечити навчальний процес в університеті кращими науковими та педагогічними силами. На посаду професора філософії було запрошено німця Йогана Шада. Навколо його філософської школи зібралася певна кількість освічених людей, які мали великий вплив на формування світогляду студентів та освіченого кола харківського громадянства. У лекціях, а також у праці "Теорія нації" він наголошував на великому значенні свободи і гідності людини. У цьому відношенні його ідеї були співзвучними з ідеями українського відродження, філософськими традиціями України.

В добу дворянського українського відродження на початку XIX ст. зацікавлення німецькою класичною філософією помітно зросло. Одним із перших українських вчених, які познайомилися з творами І.Канта, був П.Лодій із Закарпаття (1764-1829 pp.). У 1782 р. він навчався у Львівській греко-католицькій семінарії, а згодом став професором філософії Львівського університету (1787—1802 pp.). Потім П.Лодія запросили на викладацьку роботу до Краківського та Петербурзького університетів. У власні наукові твори з проблем філософії він вводив русько-слов'янську термінологію, близьку до тодішньої народної мови, був автором підручника з логіки — "Логічні настанови" (1815 p.), що отримав високу оцінку наукової громадськості.

Філософськими проблемами захоплювався також М.Полетика (1768—1824 pp.). Він написав цікаву працю "Філософські проблеми про людину і її відношення та призначення". її видав французькою мовою в Галле (Німеччина) колишній викладач філософії Харківського університету Л.Якоб (1759—1827 pp.).

Великий інтерес до німецької класичної філософії виявив видатний український вчений, етнограф та історик М.Максимович (1804— 1873 pp.), який був добре обізнаний з творами Ф.Шеллінга. На думку вченого, вихідною точкою філософії є "любов до мудрості", яку можна збудувати не лише на фундаменті розуму, а й серця.