49)8.9. Методи пізнання в мовознавчих науках, в теорії перекладу

Особливої уваги заслуговує зв'язок мовознавства з філософією, яка вивчає найзагальніші закони природи, суспільства і мислення. Філософія дає мовознавству методологію. Системний підхід до вивчення мовних явищ, принцип історизму в поясненні мовних фактів, критерій перевірки одержаних результатів на практиці - ось тільки деякі із засадничих передумов лінгвістичних студій. Доречно нагадати, що мовознавство зародилося в лоні філософії і лише згодом виокремилося як наука.

Отже, мовознавство пов'язане майже з усіма науками, бо мова є невід'ємним компонентом усіх без винятку видів діяльності людини й основним джерелом збереження інформації.

Спільними для всіх наук є вихідні підходи до дослідження явищ - індукція й дедукція. їх часто називають методами.

Індукція (від лат. inductio "наведення") - метод дослідження, згідно з яким на підставі знання про окреме роблять висновок про загальне.

Дедукція (від лат. deductio "виведення") - метод дослідження, згідно з яким на основі загальних положень (аксіом, постулатів, гіпотез) роблять висновки про окремі факти.

У мовознавстві частіше використовують індуктивний метод. До дедуктивного вдаються здебільшого в тому випадку, коли досліджують явища, які безпосередньо не можна спостерігати, наприклад, механізм сприймання і породження мовлення. Дуже часто в мовознавчих дослідженнях індукцію й дедукцію використовують одночасно, що робить результати дослідження достовірнішими, об'єктивнішими.

Описовий метод.

Його мета - дати точний і повний опис мовних одиниць. Суть методу полягає в інвентаризації та систематизації мовних одиниць. Так, наприклад, якщо необхідно дослідити фонетичну систему якоїсь мови, вчений повинен вичленити з мовлення всі звуки, ідентифікувати їх і подати їх повний список (інвентаризувати звуки), відтак класифікувати їх (виділити голосні й приголосні, приголосні поділити на сонорні й шумні, шумні - на дзвінкі й глухі тощо). Цей метод має велике практичне значення, оскільки пов'язує лінгвістику з суспільними потребами. На його основі створено так необхідні описові граматики різних мов і тлумачні, орфографічні, орфоепічні та інші нормативні словники.

Порівняльно-історичний метод.

Його об'єктом є споріднені мови, тобто ті, які мають спільного предка. Головне завдання цього методу - відкриття законів, за якими розвивалися споріднені мови в минулому. За його допомогою можна реконструювати (відтворити) давні не зафіксовані в пам'ятках писемності мовні одиниці - звуки, слова, їх форми і значення. Наприклад, порівняння східнослов'янської (української, російської, білоруської) форми слова город із польською grod (ogrod), болгарською град, литовською gardas, німецькою Garten, англійською garden дало можливість реконструювати індоєвропейську форму цього слова "gordi" (при реконструкції цієї форми враховували фонетичні закони, тобто закономірні зміни звуків, які мали місце в різних мовах після розпаду індоєвропейської прамови). Якщо описовий метод застосовують до вивчення сучасного стану мови, то порівняльно-історичний - до минулого, до того ж дуже далекого, яке не засвідчене писемними документами. Саме на основі порівняльно-історичного методу вчені дійшли висновку, що у далекому минулому існувала індоєвропейська мова-основа (прамова), відтак спільнослов'янська (праслов'янська) мова, з якої розвинулися всі слов'янські мови. На основі порівняльно-історичного методу створено історичні й порівняльно-історичні граматики мов і етимологічні словники (словники, які пояснюють походження слів).

Зіставний метод.

Його об'єктом є вивчення різних мов - споріднених і неспоріднених. Мета - шляхом зіставлення виявити спільні, однакові (ізоморфні) й відмінні, специфічні (аломорфні) риси зіставлюваних мов у звуковій, словниковій і граматичній системах. Так, наприклад, зіставлення дієслова в українській і англійській мовах виявить наявність в українській мові категорії виду (доконаного і недоконаного) і відсутність її в англійській мові, а зіставлення іменника - наявність в англійській мові категорії означеності (виражається артиклем the) і неозначеності (виражається артиклем а), якої немає в українській мові. Практичне застосування зіставний метод знайшов у теорії та практиці перекладу і в методиці викладання іноземних мов. На його основі створюють зіставні граматики мов, порівняльні типології мов та двомовні перекладні й диференційні словники.

Структурний метод.

Він застосовується при дослідженні структури мови, а його метою є пізнання мови як цілісної функціональної структури, елементи якої співвіднесені й пов'язані строгою системою відношень і зв'язків. Структурний метод реалізується в чотирьох методиках лінгвістичного дослідження - дистрибутивній, безпосередніх складників, трансформаційній і компонентного аналізу.

Дистрибутивний аналіз

(Від лат. distributio "розподіл"). Опирається на положення про те, що різні мовні елементи мають різне оточення (дистрибуцію). Оскільки оточення кожного елемента є своєрідним, специфічним, неповторним, то на його (оточення) основі можна докладно вивчити досліджуваний мовний елемент. Почувши слово вудити, кожен легко вгадає його "партнера" рибу. Перед англійським am завжди знаходиться тільки І, а перед німецьким bist - du. Маючи текст, ми можемо вивчати дистрибутивні властивості мовної одиниці (звука, морфеми, слова), навіть не знаючи, як вона вимовляється і що вона означає. У невідомому тексті на основі дистрибуції можна визначити межі слова, відокремити основу від закінчення (закінчення в тексті буде частіше траплятися, ніж основа), визначити суфікси, префікси, голосні та приголосні звуки.

Дистрибутивний аналіз є корисним для машинного перекладу (на основі оточення визначають значення багатозначного слова) і для дешифрування невідомих текстів.

Аналіз за безпосередніми складниками.

В його основу покладено поступове членування мовної одиниці (слова, словосполучення, речення) на складники, яке продовжується доти, поки не залишаться нерозкладні елементи.  Тема 9. Філософське вчення про вартощі.  50) Онтологія і аксіологія. Виникнення проблематики вартостей

1. Вчення про буття - або онтологія (З грец. Онтос - суще, буття; логос - вчення). Вона включає в себе питання про систематизують первоначалах буття, вчення про єдиного, про сущому буття, про його первопрінціпах. Антична філософія починалася з онтології: стародавні шукали основу світобудови. Мілетці (представники мілетської школи) бачили літературних уподобань основу буття в природних стихіях: Фалес - у воді, Анаксімен - у повітрі, Геракліт - у вогні ("огнелогосе"). Емпедокл з ганте - відразу в чотирьох елементах: воді, повітрі, землі й вогні. Інші прагнули універсалізуватися уподобань: Піфагор вважав їм число, Анаксімандр - Апейрон, Анаксагор - гомеомеріі (елементарні, найдрібніші насіння речей), Демокріт і Епікур - атоми (неподільні найдрібніші частинки), Платон - ідеї (світ ідей-ЕЙДОС).

Продовжуючи цей ряд далі античності, також можна виявити різноманітність, безліч прийнятих підстав, які вибудовували онтологію в тій чи іншій конкретній філософії. Наприклад, у Декарта - дві підстави: матеріальне (протяжне) і духовне (мисляча), а у Спінози - тільки матеріальне (природа); у Лейбніца - безліч монад, а у Фіхте - суб'єктивне "Я"; у Гегеля - Абсолютна Ідея, а у Шопенгауера - Світова воля; у Маркса і Енгельса - матерія і економічні відносини; в екзистенціалізмі (Гайдеггер, Ясперс, Сартр, Камю, Бердяєв) - свобода; у релігійній філософії - Бог.

У принципі, все різноманіття цих онтологічних підстав можна звести, спрощуючи, всього до двох, визначальним те чи інше вчення, ту чи іншу позицію: матеріальні підстави - і, отже, матеріалістична (або близька до неї) філософія і духовні (ідеальні) підстави - і, отже, ідеалістична філософія.

Вчення про людину -філософська антропологія(Від грец. "Антропосе" - людина) і вчення про цінності -аксіологія(Від грец. "Аксіо" - цінність). Філософська антропологія та аксіологія - це специфічні і найважливіші частини філософського знання. Вони займаються аналізом проблем людини, його природи та сутності, спосіб її життя, пошуками головних орієнтирів людської діяльності. Аналізують ціннісні орієнтації людини і включають в себе вчення про такі цінності, як свобода особистості, сенс буття і сенс життя, щастя, любов, доля, смерть і безсмертя, краса, добро, моральність в цілому. Вони дають установку на ієрархію цінностей. Специфічні філософські дисципліни - етика і естетика призначені займатися духовним світом людини, є антропологічними та аксіологічного знанням про нього.

На базисній основі складових наук філософії і виникає проблематика вартостей, коли людина починає осмислювати речі і рохдумувати над цінністю цих речей.

.51.Постмодерн і вартощі

Постмодерн – період європейської історії, що починається після завершення Модерну та особливий умонастрій у куль- турі Заходу, який поширений у всіх сферах людської життєдіяльності, культурі, філо- софії, політиці, економіці тощо. В межах сучасної філософської думки постмодерн отримав обґрунтування в роботах таких західноєвропейських філософів як Ж. Дер- ріда, Ж.-Ф. Ліотар, Ж. Бодріяр, Р. Рорті, М. Фуко та ін.

Одним із основних своїх завдань постмодерн вбачає критику класичної філософії з властивими їй «центризмами» («логоцентризм», «теоцентризм», «антро- поцентризм» тощо). Основою постмодерністського філософського світогляду до теперішнього часу вважають працю Ж.-Ф. Ліотара «Ситуація постмодерну», де стисло й переконливо викладено характерні риси постмодерністського бачення світу: на- самперед прощання з метапоясненнями, «метанарраціями», тобто з тими великими проектами, що пропагують ту чи іншу основну ідею, якої мусять дотримуватися сучасні її теоретики та практики.

Філософська аксіологія постмодернізму (вартощі) послуговується положенням про суб'єкт-об'єктну природу цінностей, світ яких (аксіобуття) утворює сама людина. Завдяки цьому людина наділяє навколишнє середовище значеннями культури, емоційно-психологічно "перетворює" його. Однак цінності не притаманні самому природному буттю, вони належать до ідеальних сфер розуму. Предмет набуває аксіологічного значення ("благо", "краще", "щастя" тощо), якщо суб'єкт виявляє до нього схильність, надає йому перевагу. Суб'єктивісти доводять, що ціннісна свідомість не цікавиться, чим є об'єкт сам по собі, для неї важливо лише те, яке значення він має, у чому його корисність для людини. Прекрасне і потворне, піднесене і низьке, трагічне і комічне, добро і зло, справедливе і несправедливе не існують самі по собі. Вони сприймаються людьми як оцінки, набувають у зв'язку з цим морального значення. Діалектика об'єктивного і суб'єктивного у змісті ціннісних уявлень проявляється в усіх видах цінностей. .