40. Повсякденне знання і повсякденна мова.

Найбільш поширеною формою ненаукового пізнання є повсякденне (буденне пізнання). Буденне - це пізнання, що спирається на здоровий глузд людей, воно є узагальненням їх життєвого повсякденного досвіду. Воно включає в себе різні форми уявлень про навколишній світ: вірування, прикмети, традиції, перекази, повчання, передчуття. Також буденне пізнання включає розрізнені наукові дані, естетичні, моральні норми і ідеали. Однак це пізнання, на відміну від наукового, не організовано і не систематизовано.

Повсякденне знання:

• ґрунтується на життєвому досвіді та здоровому глузді;

• не припускає постановку будь-яких пізнавальних завдань, які б йшли далі потреб повсякденної практики;

• усвідомлюється не в повному обсязі, і, як правило, не формалізується;

• обумовлено соціальними, професійними, національними, віковими особливостями носія;

• навантажено моральними та естетичними нормами та ідеалами, релігійними віруваннями, поширеними в даній культурі;

• результати виражаються та закріплюються у досвіді, системі інтелектуальних навичок.

У структурі буденного знання зазвичай розрізняють практичне і духовно-практичне знання. Практичне знання виникає і функціонує в контексті різних практик (обробка землі, будівництво будинку, догляд за дитиною, виховання, лікування хворих і т.д.). Це знання поставляє елементарні відомості про природу, а також про самих людей, умови їхнього життя, спілкування, соціальні зв’язки і т.д. Отриманні на цій базі знання носять хоча і чіткий, але хаотичний характер, представляючи собою простий набір відомостей, правил, і т. д.

Духовно-практичне знання - це нормативне, ціннісно-світоглядне знання. Воно є результатом накопичення, обробки та передавання пізнавального досвіду, даного в контексті людського світу. Малюючи картину світу крізь призму інтересів і потреб людини, духовно-практичне знання говорить про те, як слід ставитися до світу, до інших людей, до самих себе. Основні форми (і функції) духовно-практичного знання - унормування, цілепокладання і побудова ідеалів діяльності. Воно виражається в притчах, ритуальних дій, легендах, культових зображеннях. Критерієм його прийнятності є погодженість з системою суспільних відносин.

Лінгвістична філософія (філософія буденної мови) - галузь аналітичної філософії, прихильники якої вбачають коріння традиційних філософських проблем в способах повсякденного спілкування і займаються його дослідженням в цілях прояснення цих проблем, а також задля поглиблення знань про мову. Склалося у середини XX в. і отримало поширення у Великобританії і США. Основоположними для лінгвістичної філософії стали ідеї Дж. Мура і Л. Вітгенштейна, продовжені в роботах Дж. Остіна, Г. Райла, Д. Уіздома, Р. Хеара та ін.

Мур, слідуючи «філософії здорового глузду», розглядає ужиткові вислови й свідомо використовує їх для спростування філософських парадоксів. У вивченні мови він бачить ключ до її розуміння. Вітгенштейн вважає, що завдання філософії – усунення метафізичних труднощів за допомогою лінгвістичного аналізу.

Джон Остін (1911-1960), британський філософ-аналітик, розробив концепцію, в основі якої лежить ідея аналітичної філософії про те, що головною метою філософського дослідження є тлумачення виразів повсякденної мови. У нього відносно мало опублікованих робіт, тому що аналіз повсякденної мови здійснювався більше в обговореннях, ніж у пресі. Студенти зібрали й обробили його лекції, які були видані посмертно. Багато лекцій Дж. Остіна були спрямовані проти неправильного вживання слів і цілих фраз окремими філософами, що порушує логіку повсякденної мови.

Тема 8. Наукове пізнання. 41. Гносеологія і епістемологія.  Проблеми пізнання вивчає гносеологія. її цікавить широке коло питань: предмет пізнання, джерела і шляхи пізнання, досягнення істинного знання та його критеріїв. Отже, гносеологія - це філософське знання про сутність, закономірності, шляхи та межі знання й пізнання. Гносеологічні проблеми були властиві філософії, починаючи від її зародження. Проте пріоритетними вони стають у добу Нового часу (XVII ст ). Шістнадцяте сторіччя підготувало ґрунт для дослідження гносеологічних проблем. Це було сторіччя відкриттів нових світів і нових ідей, які спричинили зародження науки. Сімнадцяте сторіччя дало світу людей, які створили науку як дисциплінарне знання. Зокрема, серед них: Г. Галілей,Р. Декарт, Дж. Лок, Ґ. Ляйбніц, І. Ньютон та інші. Завдяки їхньому генію гносеологічні проблеми стали самостійною цариною дослідження. Однак в окрему ділянку філософії вони вирізнилися лише наприкінці XVIII сторіччя. Цьому сприяла філософія І. Канта.

Найважливішою проблемою в гносеології є проблема можливостей адекватного пізнання. Як зазначає О. Кульчицький, головну проблему гносеології традиційно пов'язували з відповіддю на запитання: чи узгоджується пізнання предметів із буттям предметів, на які звернено пізнання? Завдання гносеології полягало в тому, щоб з'ясувати питання, чи можлива і за яких умов досяжна гака узгодженість пізнання з його предметом .

У розумінні можливостей пізнання в історії філософії можна виокремити дві традиції, які згодом виявили себе в гносеології Нового часу: гносеологічний оптимізм і гносеологічний скептицизм.

Гносеологічний оптимізм - це віра у всесильність людського пізнання, визнання його необмежених можливостей. Згідно з цією позицією істина в принципі досяжна шляхом адекватного відтворення предмета у розумі людини. Адекватність пізнання розуміють як відповідність змісту пізнання буттю предметів. Таке класичне розуміння істини, яке ще має назву кореспондентної істини, сформулював Аристотель. Отже, істиною називають такий зміст наших знань, який відповідає дійсності.

Гносеологічний оптимізм домінував у історії філософії до XVIII ст. Зокрема, більшість грецьких філософів відстоювали позиції гносеологічного оптимізму. Греки були переконані, що кардинальна відмінність людини від тварини полягає в тому, що вона може пізнавати, причому не лише одиничні факти, а й універсальні істини, числа, сутності, вічне.

Гносеологічний оптимізм був притаманний і схоластичній філософії. Адже вона була синтезом аристотелізму і християнського світогляду. Пізнання ґрунтувалося на вірі в те, що речі, як результат Божого творіння, відповідають ідеї, згідно з якою вони створені. Створеним є і людський розум. Він, як дана Богом здатність, призначений пізнавати Божисті ідеї. Розум у своїх судженнях прирівнює думки до речі, яка, своє чергою, узгоджуються з ідеєю. Можливість досягнення істини в процесі пізнання ґрунтується тут на тому, що річ і судження про неї узгоджуються між собою, бо відповідають Божистій ідеї. Водночас у схоластичній філософії були встановлені межі розумового пізнання. Розум не всесильний, він не здатний осягнути Божисті істини, а тому має смиренно схилитись перед вірою.

Гносеологічний скептицизм виникає в античній філософії як сумнів у можливості достовірного пізнання. Скептики вважали, що істинне знання принципово недосяжне.

Предтечею скептицизму вважають Ксепофана, який першим серед стародавніх філософів засумнівався щодо можливості вірогідного знання. Ілюзорність знання Ксенофан пов'язував з антропоцентричністю людського мислення, нездатністю людини вийти за межі власної свідомості. Підтвердженням тому є уявлення людей про своїх богів. Так, ефіопи уявляють їх чорношкірими із кирпатими носами, а фінікійці - блакитноокими та рудоволосими. Існувало дві форми скептицизму: радикальний і поміркований. Представники поміркованого скептицизму давньогрецькі філософи Аркесілаос (II ст. до н. е.) і Карнеад (II ст. до н. е.) припускали різні щаблі адекватності пізнання, хоча й заперечували можливість пізнання абсолютної істини. На їхню думку, уявлення вводять нас в оману, вони не можуть бути критерієм істини. Розум також суперечливий. Якщо він замикається в собі, то це веде його в глухий куг, якщо ж спирається на чуттєві дані, то теж дає фальшиві знання. Тому необхідно утримуватися від категоричних суджень. Із двох суджень, що суперечать одне одному, про той самий предмет, одне більш імовірне, ніж інше.

Представники радикального скептицизму заперечували можливість будь-якого достовірного знання. До них належали давньогрецькі філософи Пірон, Епесідемос, Секст Емпірик (II ст., автор терміна "скептицизм"). Ключове слово у скептицизмі - сумнів, проте не в значенні "сумніваюся, щоб дійти до істинного знання", а у значенні "сумніваюся, оскільки істинне знання неможливе". Як аргумент, вони наводили логічну недоказовість знання, залежність його від звичаїв, традицій та умов життя.

У добу Нового часу в гносеології, крім емпіризму, сформувалося ще дві течії: раціоналізм і сенсуалізм. Прибічники раціоналізму перебільшували роль розуму в пізнанні, недооцінюючи відчуття. Цей напрям у гносеології XVII ст. презентують Р. Декарт, Б. Спіноза, Ґ. Ляйбніц. Їхні опоненти - сенсуалісти - перебільшували роль відчуттів у пізнанні та недооцінювали розум. Сенсуалізм існував у двох різновидах: матеріалістичний, який представляють Т. Гобс і Дж. Локк, та ідеалістичний, який представляють Дж. Берклі та Д. Г'юм.

Такі риси філософського знання, як загальність, універсальність, тотальність, свідчать про його всеохопність, а отже, стосуються не лише світоглядно-ціннісного ставлення людини до світу, але й науково-пізнавального. Цариною філософського знання, предметом якої слугують сутність, закономірності функціонування та розвитку науки, є епістемологія - теорія знання. Вона прагне відповісти на питання: що таке наука та в яких формах існує наукове знання? Ставлячи питання про критерії, ідеали та норми наукового знання, епістемологія здійснює його типологізацію, класифікацію методів наукового дослідження, виявляє філософські засади наукової картини світу. 

Епістемологія виникає в 30-х роках XIX ст. як результат розвитку науки та перетворення її в соціальний інститут. Так, уже для XVIII ст. стає характерним масовий розвиток інституціональних форм освіти та поєднання її з наукою. У той час науку вперше почали систематично викладати в системі освіти, де вона отримує здатність розширеного самовідтворення. Дев'ятнадцяте сторіччя з огляду на розвиток науки характеризує поглиблення процесу її диференціації. У гой період окреслюють свій предмет дослідження гуманітарні науки: історія, народознавство, соціологія, психологія тощо. Виникають технічні науки, які обслуговують матеріальне виробництво, що долає відірваність науки від виробничої діяльності. У XIX ст. зароджується інженерна діяльність та інституалізована інженерна освіта.

У зв'язку з цим постає потреба визначити критерії наукового знання та здійснити його класифікацію. Ці проблеми стають предметом дослідження першого позитивізму, фундаторами якого були французький філософ Опост Конт (1798- 1857) та англійські філософи Джон Стюарт Міл (1806-1873) і Герберт Спенсер (1820-1903).

42. Наука як спеціалізована форма пізнання. Наука виникає як спеціалізований та спеціально культивований вид пізнавальної діяльності, як свідоме нарощування техніко-технологічного аспекту пізнання та свідомості. За загальним погодженням сучасних дослідників, наука починається там і тоді, де й коли техніко-рецептурні знання про те, як слід діяти, щоб отримати певний результат, починають обґрунтовуватись, доводитись, аналізуватись. Загалом наука виникає як розроблення і фіксація внутрішньої необхідності у предметній діяльності людини. А тому вона повинна вбирати в себе принаймні такі змістові компоненти: за змістом її можна поділити на: знання про світ, про алгоритми дій та дійових операцій та знання про можливості людини в її ставленні до світу.

Вже в 20 столітті під поняттям "Науки про дух" розумітимуть гуманітарні дисципліни (історію, філософію, психологію, культурологію), відмінні від природних дисциплін (фізика, хімія, біологія) передусім по методу дослідження (методи інтерпретації, розуміння розробляються герменевтикою; методи того, що "уживається", "відчувається" - психологією).

Протиставлення "наук про дух" і "наук про природу" було близьке Декартівському дуалізму духу і природи. Але декартівський ідеал науки як системного знання про загальні закони, що допускають математичне вираження, був орієнтований на точне природознавство і склав основу для наук тих, що пояснюють. Дж. Віко намагався обгрунтувати інший ідеал, орієнтуючись на історію і філологію, вважаючи, що історичний світ,. перетворюваний людиною, є доступнішим і тим самим більш відповідним для виявлення "перших істин", ніж світ природи. Саме ідеї Віко утілили в 19-20 столітті "філософія життя" і герменевтика. У ті часи, коли Ньютон споглядав перед собою неосяжний океан істини, закони природи були оповиті непроникною завісою таємничості, благоговіння й забобонного страху. Науки, у нашому розумінні, не існувало. Із механікою І. Ньютона прийшли потужні машини, зокрема паровий двигун - рушійна сила, що перевернула світ: зруйнувала аграрне суспільство, створила фабрики й пожвавила торгівлю, наблизила промислову революцію і відкрила цілі континенти за допомогою залізниць.

Тріумфальний поступ наукового пізнання зумовив зміну філософського світогляду. В духовно-культурному житті Західної Європи відтепер пріоритетне місце посідає наука, бо наука - це шлях до природи. Індустріальна цивілізація, яка починає свою історію винаходами XVI сг. (компас, порох, книгодрукування) та машинним виробництвом потребує фактичного, достовірного знання дійсності, надійних методів його пошуку та перевірки. Філософія орієнтує па пізнання природи, акцентуючи увагу на цінності знання, що лаконічно виразив Френсіс Бекон: "Знання - це сила!".

Започатковує філософію Нового часу англійський дипломат і політичний діяч Френсіс Бекон (1561-1626). Головні гносеологічні проблеми своєї доби філософ виклав у працях "Новий Орґанон" (1620) і "Про гідність і примноження наук" (1623). Наука, за Ф. Беконом, не самоціль. Мета наукового пізнання - приносити користь людському роду. Наука має збільшувати владу людини над природою. Знання й могутність людини збігаються: ми стільки можемо, скільки знаємо, наголошував він.

Наука пізнає причинові зв'язки природних явищ заради їхнього використання на благо людей. Вона - спосіб опанування природи в ім'я користі й успіху життя. Отже, філософія Ф. Бекона не лише орієнтувала на наукові знання, а й на їхнє практичне застосування. Причому практичну ефективність знань він уважав за доказ їхньої істинності, а істинність - як запоруку подальшого практичного використання. Цей погляд поділяли філософи й природодослідники XVII ст., а саме: Рене Декарт, Блез Паскаль, Роберт Бойль, Ісаак Ньютон та інші.

Гносеологічні функції науки: опис, пояснення та завбачення.

43. Роль парадигм в науці. Т.Кун.   Парадигма (від грец. - зразок) - це система норм, базисних теоретичних поглядів, методів, фундаментальних фактів і зразків діяльності, які визнаються і поділяються усіма членами даного наукового співтовариства як логічного суб’єкта наукової діяльності. Вчений, згідно з Куном, може бути зрозумілий як учений тільки по його приналежності до наукової спільноти, члени якого дотримуються певної парадигми.

Створення парадигми означає досягнення згоди з питання про загальні зразках теоретичних і емпіричних знань, методології дослідження. Як правило, парадигма знаходить своє втілення в класичних працях учених і підручниках і на багато років визначає коло проблем та методів їх рішення в тій чи іншій галузі науки. Тому більшість вчених звільнено від роздумів про найбільш фундаментальних питаннях своєї дисципліни: вони вже «вирішені» парадигмою. Головна їхня увага спрямована на вирішення невеликих конкретних проблем (у термінології Куна - «головоломок»).

Парадигма виконує дві функції - заборонну і проективну. З одного боку, вона забороняє все, що не відноситься до даної парадигми і не узгоджується з нею, з іншого - стимулює дослідження в певному напрямку. Згідно з Т. Куном, парадигми несумісні, тобто неможливо логічно вивести одну з іншої, позаяк вони формально-логічно суперечать одна одній. Несумісність парадигм зумовлена ще й тим, що вони використовують різні поняттєві мови теорії та спостережень, а також різні методи досліджень та оцінки отриманих результатів. Саме тому вибір тої чи тої теорії на роль парадигми, на думку Т. Куна, не є раціонально-логічним процесом, адже ні за допомогою логіки, ні теорії ймовірності неможливо намовити тих, хто не хоче увійти в коло однодумців. Подібно до участі в політичних революціях, у виборі парадигми немає інстанції, вищої за згоду відповідного співтовариства.

Наукові співтовариства є засновниками і творцями наукового знання, а тому розвиток науки, за Т. Куном, постає як конкурентна боротьба, яку він розглядав як чергування епізодів змагань між ними. Такими епізодами є нормальна наука (період неподільного панування парадигми) та наукова революція (зміна парадигми).

Під нормальною наукою вчений розуміє період досліджень, коли науковці мають справу з парадигмальною теорією, ігноруючи альтернативні. У цей період уточнюються факти, поповнюється емпірична база науки, зіставляються факти з теорією, розвивається теорія в рамках заданої парадигми.

Нові факти, які несумісні з теорією, сприяють прогресу науки, тоді як альтернативні гіпотези заважають йому. Отже, нормальна наука є кумулятивним етапом розвитку, суть якого полягає в постійному розширенні знання та його уточненні на основі емпіричних фактів. Доки парадигма дає змогу успішно розв'язувати проблеми, наука розвивається нормально. Цей етап, за Т. Куном, є необхідною передумовою наукової революції.

Під науковою революцією Т. Кун розуміє некумулятивний етап розвитку науки, у процесі якого стару парадигму замінюють новою несумісною з попередньою. Безперечно, нова парадигма народжується зі старої і зазвичай вбирає в себе значну частину як концептуальних, так і експериментальних принципів, термінів, прийомів. Але в рамках нової парадигми старі терміни, поняття та експериментальні дані постають у нових відношеннях, що веде до перебудови наукового знання.

У загальному вигляді Кунівська концепцію розвитку науки можна сформулювати наступним чином:

• початкова допарадигмальна стадія розвитку науки. Вона характеризується наявністю різних точок зору, фундаментальних теорій, загальновизнаних методів і цінностей;

• створення єдиної парадигми на основі консенсусу членів наукової спільноти;

• на основі цієї парадигми здійснюється нормальний розвиток науки, накопичуються факти, удосконалюються теорії та методи;

• в процесі такого розвитку виникають аномальні ситуації, що призводять до кризи, а потім до наукової революції;

• наукова революція-період розпаду парадигми, конкуренції між альтернативними парадигмами - і утвердження нової парадигми.