1. Дифузіонізм

До кінця 19 ст. відбулися зміни в етнології: безпосередніми етнографічними дослідженнями займалися підготовлені науковці, а не торговці й місіонери, як це було раніше. Методологічна криза еволюціонізму призвела до появи дифузіоністичних шкіл, які протиставили еволюціонізму вивчення обмеженого кола історичних проблем. Їх ціль — показати просторово поширені культури або окремі культурні елементи, виявити області їх походження.

Термін «дифузія» (лат. — поширення) було запозичено з фізики. В етнокультурології став означати поширення культурних явищ через контакти між народами (торгівля, переселення, завоювання і т. д.).

У Скандинавії існував історично-географічний напрям дифузіонізму (представник — Ерік Норденшельд), у Німеччині — культурно-історичний (Фриц Гребнер, Вільгельм Шмідт) та антропогеографічний (Лео Фробеніус), у Північній Америці ідеї дифузіонізму були втілені в теорії культурних ареалів (Едуард Сепір, Мелвілл, Герсковіц), у Великобританії цей напрям розвивався у рамках геополітичної школи (Графтон Еліот-Сміт, Вільям Ріверс).

Засновником дифузіонізму є Фрідріх Ратцель. Він звернув увагу на закономірності розповсюдження явищ культури за країнами та зонами. У своїх дослідженнях виявляв загальну картину розселення людства по землі й розвиток культури у зв'язку з географічними умовами. Вважав, що роль розповсюдження етнографічних предметів у спілкуванні між народами набагато більша, ніж розповсюдження мов або расових характеристик. Предмети залишаються на території навіть тоді, коли народ припинив існування, тому вивчення географічного розповсюдження предметів є найважливішим при дослідженні культури.

Лео Фробеніус створив концепцію морфології культури, став засновником теорії «культурних кіл». Вважав, що культури — організми, що існують за загальними законами всього живого. Зміни в культурі відбуваються через те, що поширюються не окремі елементи, а цілі комплекси культурних явищ. Люди — продукт або об'єкт культури, який розповсюджує її, а не створює. Кожна культура має власний характер — «пайдеум» — це культурно-психологічне поняття, духовна структура народу. Ділив культури на жіночі й чоловічі. Досліджував африканські культури, серед яких виокремив два типи: теллургічна культура (направлена вгору від землі) й хтонічна (направлена до землі).

Фріц Гребнер (1870 — 1934) головною проблемою етнології вважав розробку методу дослідження культурно-історичних зв'язків або самостійного походження культур. Вважав, що в історії культури нема закономірностей.

56. Етнолого-історичні теорії української культури (п. Куліш, і. Чубинський, м. Антонович, і. Огієнко, і. Мірчук).

Визначні представники української культурологічної думки завжди обстоювали право українців на розвиток власної мови, освіти, культури, разом з тим, вони бачили Україну невідділимою часткою світу.

П.Куліш

Одним із головних стимулів для своєї подвижницької праці Пантелеймон Куліш (1819-1897) вважав вивчення і збереження національних традицій, розвиток української мови та культури, утвердження національної самосвідомості, поповнення духовного арсеналу нації культурними здобутками світової цивілізації. Він реально усвідомлював, що без розбудови національної культури неможливо виробити навіть елементарних форм державності. Найбільшим його творчим успіхом була двотомна збірка фольклорно-історичних та етнографічних матеріалів "Записки о Южной Руси". У його доробку - також український буквар і читанка "Граматка", велика монографія "Записки о жизни Николая Васильевича Гоголя", переклад українською мовою значної частини Біблії та багато наукових праць, які не втратили актуальності й понині.

І.Чубинський

Павло Чубинський працював у надзвичайно складних умовах переслідування царським урядом української культури і за своє недовге життя встиг зробити стільки, що, за висловом його друга і співробітника Федора Вовка, його заслуг вистачило б і на декількох професіональних учених. Один лише вірш «Ще не вмерла Україна» зробив його ім’я безсмертним навіки. Що вже казати про титанічну працю його в галузі етнографії. За словами академіка Л.Берга, експедиція, очолювана Павлом Чубинським у Південно-Західний край, була найвидатнішим явищем в історії тогочасної етнографії. Вже в наш час академік Олександр Білецький писав, що видання етнографічних та фольклорних праць П.Чубинського було надзвичайним фактором у галузі збирання пам’яток. Вражає обсяг і глибина дослідницької праці експедиції, як вражають і ті незліченні скарби народної культури, зібрані в семи томах ( дев’яти книгах) «Праць етнографічно-статистичної експедиції в Західно-Руський край», які вийшли в Петербурзі у 1872—1879 роках. Домогтися від уряду, який вважав, що українського народу, української мови немає й ніколи не було, а є лише південна окраїна Російської імперії і зіпсоване польськими впливами «малороссийское наречие», було вельми складно, а вже здійснити таку широкомасштабну експедицію — й поготів. «Я старався збирати матеріали ще й тому, — писав Чубинський у передмові до першого тому «Праць», — що численні пам’ятки народної творчості вимирають, народ їх забуває.

М. Антонович

М. Антонович з'ясував 1) що народ – це не маса атомарних індивідуумів, одиниць, а певна етнонаціональна цілість – "ет- нографічна індивідуальність" ("етнографічна одиниця"); 2) що у світі не було й не може бути двох однакових народів, кожен – унікальний, і тому 3) неповторно світоглядно самовизначається й практично самостверджу- ється, спираючись на властиві лише йому етнопсихологію, національний характер і національну ментальність, 4) що кумулятивним проявом націо- нальної ідентичності є "провідна ідея нації", яку 5) вона мусить усвідомити й реалізувати в своєму національно-історичному процесі.

І.Огієнко

Значний внесок у вивчення історії української культури зробив Іван Огієнко (1882-1973) - культуролог, філолог і мовознавець, історик церкви, автор кращого перекладу Біблії сучасною літературною мовою, перший ректор Українського університету (1918-1919), міністр культів (віросповідань) в уряді Директорії, один з ініціаторів відродження Української автокефальної

православної церкви (пізніше взяв ім'я Іларіон, оскільки став митрополитом УПЦ в Канаді). У спадщині І. Огієнка близько 1000 праць, більшість з яких присвячена проблемам української національної культури. Серед найзначніших - багатотомна "Наша літературна мова", в якій опрацьовано тисячі історичних та етнографічних джерел і літературних творів, "Історія українського друкарства", "Дохристиянські вірування українського народу", "Українська церква", "Візантія й Україна", "Князь Костянтин Острозький" та ін.

У 1917-1918 рр. І. Огієнко читав у Київському університеті курси української мови та культури. На їх основі він видав книгу "Українська культура. Коротка історія культурного життя українського народу" (Київ, 1918), яку можна вважати першим підручником з історії української культури. Головний акцент у ній зроблено на національній самобутності культури, виявленні визначальних тенденцій її розвитку, доведенні впливу української культури на інші культури, передусім на російську. І. Огієнко докладає зусиль, щоб зруйнувати стереотип сприйняття української культури як похідної, залежної від російської чи польської. Він доводить, що протягом тривалих віків історії українська культура, по суті, майже не мала сприятливих умов для розвитку, він виділяє навіть окремий розділ про "кривди, заподіяні народу українському", логічно підводячи до думки, що витворення національної державності є необхідною умовою і гарантом нормального культурного процесу в Україні.

І.Мірчук

Іван Мірчук визначав філософію як науку про світогляд і свою основну працю, видану 70 років тому, назвав «Світогляд українського народу». Слідом за В’ячеславом Липинським він розглядав Україну як цивілізаційне пограниччя, що ним пролягає культурний кордон між Заходом і Сходом. Тому у сприйнятті світу українцями філософ убачав, окрім проявів національної вдачі, риси одночасно західного і східного світоглядів. Особливості українського світосприйняття, вважав Мірчук, виразно простежуються при порівнянні його із західним (насамперед німецьким) і російським світоглядами. Німецькій свідомості, писав філософ, притаманна ґрунтовність, дисципліна, системність і віра у силу розуму: «Цілісне наставлення до життя мусить бути продиктоване розумом, усі рішення під безпосереднім впливом почувань – заборонені. При такому способі життя втрачає значною мірою у своїй вартості, але, з іншого боку, не вдається заперечити величність такої спроби систематизації нашого духу»

Українцям, на думку Мірчука, властива саме європейська, індивідуалістична настанова – їхнє духовне життя, розуміння суспільного ладу, моралі, права та практичної діяльності теж виходять із поняття вільної, самодостатньої особистості. Тож вони завжди неґативно сприймають будь-яке підпорядкування особи чи обмеження її прав – навіть у громадських інтересах. Унаслідок цього, наголошує філософ, в Україні радянська влада наразилася на масовий, затятий опір: «Колективістичні експерименти, які проводились Совітами й приносили мільйони людських жертв, найкраще свідчать про те, що зроблене урядом в самій Росії не стрічало великого спротиву, тоді як український селянин готовий був вести і вів боротьбу на життя й смерть за збереження приватної власності як підстави західної культури». Крім індивідуалізму, українців, за Мірчуком, вирізняє внутрішній зв’язок із власною землею, «тисячолітня інтимна сполука зі “скибою”», ґрунтом, ріллею, чорноземом, із природою, а відтак зі своєю місцевістю, зі звичним краєвидом, з оцим-от «призначеним долею простором».  Нарешті, ще одна підвалина українського світогляду – ідеалізм, за якого у картині світу людини переважають суб’єктивні уявлення, а її думками та вчинками керує не стільки розум, скільки почуття та воля. Наслідком такого ідеалізму, підкреслює філософ, є особлива чутливість, емоційність і релігійність, розвинуте відчуття краси та схильність до ідеалізації, що «виявляється в українців також у ставленні до жіноцтва, яке в українському громадянстві посідає упривілейоване місце». Однак усі ці, такі привабливі, складові українського світогляду, застерігає Іван Мірчук, можуть стати небезпечними для історичної долі нації: «Надмірний ідеалізм, що цілком не враховує вимоги дійсності, а також непогамований індивідуалізм, який відкидає будь-який авторитет, заперечує значення традиції, а власні інтереси ставить вище від добра спільноти, перевага чуттєвості над розсудком – все це, на загал беручи, тяжкі хвороби, які за несприятливих умов можуть привести до катастрофи».

57. Діалогічна концепція культури (М. Бахтін). Сама ідея діалогу культур не нова для філософії, але основні положення, розроблені М.М. Бахтіним і продовжені в роботах В.С. Біблера , поглибили, розширили, уточнили її. М.М. Бахтін розуміє культуру як: форму спілкування людей різних культур, форму діалогу; для нього "культура є там, де є дві (як мінімум) культури, і що самосвідомість культури є форма її буття на межі з іншою культурою" ; як механізм самодетермінації особистості, з притаманною їй історичністю і соціальністю; як форма набуття, сприйняття світу вперше.

Ці аспекти розуміння і осмислення культури як цілісної і неподільної пов'язані з поняттям особистості, бо культура є породження людини, властива тільки їй. Людина з'являється на світ як індивід у взаємодії його психофізіологічних якостей, що втілюють родову приналежність людини. Тільки у взаємодії з середовищем, в спілкуванні з іншими людьми індивід набуває якісні характеристики, він стає особистістю. Поняття "Інший" (Співрозмовник, противник самого себе) стає ключовим для філософії Бахтіна, оскільки особистість стає особистістю і пізнає себе як таку тільки в співвіднесеності з Іншим. Але самодетермінація індивіда в горизонті особистості в культурному контексті можлива лише в діалозі, який базується на трьох значеннях: діалог є загальна основа людського взаєморозуміння; "Діалогічні відносини ... - це майже універсальне явище, що пронизує всю людську мову і всі відносини і прояви людського життя, взагалі все, що має сенс і значення ... Де починається свідомість, там ... починається і діалог"; діалог як загальна основа всіх мовних жанрів; незвідність діалогу до спілкування, інакше кажучи, діалог і спілкування не тотожні, але спілкування включає в себе діалог, як форму спілкування. Діалогічне розуміння культури передбачає наявність спілкування з самим собою як з іншим. Мислити - значить говорити з самим собою ... значить внутрішньо (через репродуктивне уяву) чути себе самого ", - за твердженням Канта. Внутрішній мікродіалог є складовою частиною ідеї діалогу культур. Спілкування з іншим через твір, текст передбачає мікродіалог у Великому часі культури. В.С. Біблер застерігає від примітивного розуміння діалогу як різних видів діалогу, що зустрічаються в мові людини (науковий, побутовий, моральний і т.д.), які не мають відношення до ідеї діалогу в рамках діалогової концепції культури. "В" діалозі культур "мова йде про діалогічність самої істини (... краси, добра ...), про те, що розуміння іншої людини передбачає взаєморозуміння" Я - ти "як онтологічно різних особистостей, що володіють - актуально чи потенційно - різними культурами, логіками мислення, різними смислами істини, краси, добра ... Діалог, який розуміється в ідеї культури, - це не діалог різних думок чи уявлень, це - завжди діалог різних культур. Спілкування особистостей в діалозі відбувається завдяки деякому атому спілкування - тексту. М.М. Бахтін у своїй "естетики словесної творчості" писав, що людину можна вивчати тільки через тексти. Текст, за Бахтіним, може бути представлений у різних формах: як жива мова людини; як мова, відбита на папері чи іншому носії (площині); як будь-яка знакова система (іконографічна, безпосередньо речова, діяльнісна і т.д.) У кожній із цих форм текст може бути зрозумілий як форма спілкування культур. Кожен текст спирається на попередні та наступні йому тексти, створені авторами, мають своє світобачення, свою картину або образ світу, і в цій своїй іпостасі текст несе сенс минулих і наступних культур, він завжди на межі, він завжди діалогічний, так як завжди спрямований до іншого. Розуміння, що виступає у взаємодії своєї структури і контекстів, є основним методом пізнання з позицій концепції діалогу культур, на відміну від пояснення. "При поясненні - тільки одна свідомість, один суб'єкт; при розумінні - дві свідомості, два суб'єкти ... Розуміння завжди діалогічне.