2 Грудня було підписано перемир'я строком до 1 січня 1918 року.

Переговори про сепаратний мир проходили на конференції, відкритої в Брест-Литовську 9 (22) грудня 1917 р. У радянську делегацію були додатково включені Л. Каменєв і М. Покровський, а з кінця грудня замість Іоффе делегацію очолив нарком закордонних справ Л. Троцький.

На першому засіданні радянська делегація запропонувала німецькій стороні в основу договору покласти ідею загального миру і укласти мир без контрибуцій і приєднання захоплених під час війни територій. Кюльман і Чернин не заперечували проти цих умов, але поставили їх у залежність від участі в переговорах держав Антанти.

Одночасно з Росією Німеччина вела переговори з Українською Радою, що оголосила в Україні «народну республіку», незалежною від Росії. Німеччина запропонувала Центральній Раді взамін на хліб і м'ясо військову допомогу в поваленні Радянської влади (тоді в Україні були дві влади - Центральна Рада у Києві і Радянська влада в Харкові). Такий договір був укладений. Уклавши його, Німеччина зажадала від Росії відторгнення Польщі, Литви, частини Латвії та Естонії і прилеглих до них островів (понад 150 тис. кв. Км). Троцький назвав це прихованою формою анексії, супротивної декрету про мир. Переговори були призупинені, радянська делегація заявила, що залишає Брест-Литовський для консультації з урядом, оскільки раніше припускала, що «германці просто відмовляться від окупованих областей і віддадуть їх більшовикам».

62.Селянський рух та страйкова боротьба робітників у лютому – жовтні 1917 р.

Перша світова війна (1914 - 1918 рр..), В якій Росія не могла не брати участь, прирекли широкі верстви населення, особливо на селі, на крайні лиха, відчай і озлоблення.

У грудні 1916 р. криза урядових заготовок змусив стати на шлях хлібної розкладки, провівши розподіл необхідного державі кількості хліба між губерніями, селищами господарствами як зобов'язання на його постачання. Така розкладка державної потреби по території країни приводила до того, що хлібними поставками зобов'язувалися і незернові губернії - Вологодська, Новгородська, Костромська і ін. У хлібовиробних же районах розверстка відразу виявилася непосильною для селянських господарств.

І тверді ціни, і продрозкладка, і навіть створена тоді "хліб-армія" не змогли вирішити завдання через свою частковості, обмеженості закупівлями на військові потреби. Тримачі хлібних запасів, що мали ринкове значення, воліли спекулювати, домагаючись невтримного зростання цін, посилюючи продовольчі труднощі для незаможних верств населення, як у місті, так і в селі. Гасло "Хліб голодним!" став одним з головних в російських  революціях  1917 р. - і Лютневої, і Жовтневої.

Закон, прийнятий 25 березня 1917 мав цілком більшовицьке назву "Про передачу хліба в розпорядження держави".

Однак занадто тісний зв'язок з егоїстичними інтересами великих землевласників і торговців, непослідовність і нерішучість дій Тимчасового уряду призвели до того, що хлібна монополія і передача хліба в розпорядження держави на ділі здійснені не були. Провал заготовок з урожаю 1917 р. став очевидним відразу. Вже 20 серпня Міністерство продовольства розіслало на місця директиву: "У разі небажання здавати хліб повинні бути застосовані заходи примусові, в тому числі збройна сила". І сила ця застосовувалася, коли здавати хліб відмовлялися селяни.  До осені 1917 р. продовольча криза охопила практично всю територію Європейської Росії, включаючи фронт.  Голод став реальним і найбільш сильним фактором розвитку подій по країні в цілому.

Захвати поміщицьких земель і розгроми садиб почалися в березні-квітні, місцями (наприклад, в Ранненбургском повіті Рязанської губернії) до початку польових робіт основна маса поміщицьких маєтків була зметена. Фактичним захопленням частини поміщицьких земель було припинення виплата селянами орендної плати, здійснене і повсюдно. Селянське заперечення минулого стало граничним. Воно знаходило вираження, насамперед, у прагненні змести поміщицькі маєтки. І тепер при розгромі садиб селяни не зупинялися перед розправою з власниками, якщо вони чинили опір.

Програма селянської революції, що з'явилася в 1905 р., набула ще більшу визначеність в масову підтримку села. Написані в травні 1917 р. накази депутатам Всеросійського з'їзду селянських Рад вимагали повного і негайного знищення приватної власності на землю і передачі її в трудове користування на рівних засадах. Невизначеність позиції Тимчасового уряду і затягування з виборами Установчих зборів призвели до того, що селянська революція стала вирішувати питання про землю самостійно.

Влітку - восени 1917 р. селянський рух затихало лише на період самих напружених польових робіт. Проте навіть невелика пауза між сінокосом і прибиранням хлібів у липні відразу дала майже 2 тис. офіційно зареєстрованих виступів, пов'язаних з порушенням земельних порядків. Ця селянська війна розгорнулася з закінченням робіт - в кінці серпні-вересні. З 1 вересня по 20 жовтня було зареєстровано понад 5 тис. виступів. Основна маса їх припадала на райони поміщицького землеволодіння - чорноземний центр, Середнє Поволжя і Україною, а також Білорусію, Смоленську, Калузьку, Тульську, Рязанську і Московську губернії. Епіцентром нового соціального вибуху виявилася Тамбовська губернія.

. Декрет "Про землю" і прийнятий на його основі у лютому 1918 р. закон "Про соціалізацію Землі" знімали напруження стихійної боротьби і вносили певний порядок у практику конфіскації і розподілу поміщицьких, а слідом за і перерозподілу всіх сільськогосподарських земель, включаючи селянські. Однак узаконення конфіскації і перерозподілу поміщицьких земель не змогло зупинити розгроми садиб, розтягування майна, причому не тільки виробничого. У розгромної хвилі, що почалася навесні 1917 р. і не зупинилася восени, зникли всі скільки-небудь розвинені форми аграрного капіталізму, в тому числі і багато культурних господарювання, що мали велику цінність. Гинули багатющі бібліотеки, зібрання творів мистецтва, особливо живопису і скульптури. У 1917 р. відбулося два Всеросійських з'їзду селянських депутатів, історія яких наочно відображає стрімку радикалізацію мас і ту запеклу боротьбу, яку вели соціалістичні партії за вплив на селянство.

I Всеросійський з'їзд селянських депутатів (травень-червень 1917 р.) в цілому підтримав Тимчасовий уряд і погодився з тим, що остаточне рішення аграрного питання має дати Установчі збори. Однак у спеціальній резолюції з'їзду були закріплені принципи майбутньої реформи: перехід всіх земель у всенародне надбання без викупу.

Так, на II з'їзд селянських депутатів прибутих 790 осіб, з них більшовики - 91, ліві есери - 350, праві есери - 305 осіб. На з'їзді стався розкол: спочатку за підтримку Установчих зборів висловилися не тільки праві есери, але частина лівих есерів і більшовиків. Ліві есери намагалися включити в свою фракцію депутатів, які не мали право голосу. На знак протесту 347 делегатів, що стояли за захист Установчих зборів, на чолі з правими есерами 4 грудня покинули II Всеросійський з'їзд селянських депутатів і організували свій, альтернативний з'їзд, який оголосив Рада народних комісарів незаконним загарбником влади.

23 лютого 1917 р. на Путиловському заводі розпочався страйк. Поступово страйк охопив основні заводи Петрограда, і в суботу 28 лютого вже страйкували 240 тис. робітників. Страйки були викликані локаутом через трудовий конфлікт на Путиловському заводі, погіршенням постачання населення хлібом, падінням реального життєвого рівня. Це був стихійний вибух невдоволення невирішенністю соціальних проблем, що накопичилися.

Ні опозиційні партії, ні урядові кола не були готові до такого повороту подій. Спроба поліції за наказом царя придушити виступи робітників лише загострила ситуацію. А залучення військ до проведення каральних операцій викликало обурення серед солдатів. 27 лютого солдати Волинського полку відмовилися стріляти в демонстрантів і перейшли на їхній бік. Звістка про це розлетілася столицею. Гарнізон Петрограда перейшов на бік повсталого народу. 28 лютого до Петрограда вступили частини, викликані з фронту. Розпочалися вуличні бої. Проте опір урядових сил було зламано, повсталі оволоділи ключовими пунктами міста. За прикладом столиці аналогічні події стались у Москві.

У цих умовах більш рішучим став рух Фабрично-заводських комітетів , які почали об'єднуватися.

Спочатку в столиці відбулася конференція заводських комітетів Петрограда , за якою повинен був піти скликання всеросійського з'їзду. Радикалізація руху викликала до життя , незалежно від впливу більшовиків , кілька ефемерних спроб самоврядування.