Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
шпори холод 1-84.doc
Скачиваний:
1
Добавлен:
01.07.2025
Размер:
1 Мб
Скачать
☆

81. Дайте аналіз ленінсько-комуністичної течії в дисидентському русі Росії.

На початку 70-х років в дисидентство позначилися тенденції, досить різні по ідеалам і політичної спрямованості. Спроба точної класифікації, як завжди в подібних випадках, призводить до спрощення. При всьому тому можна виділити, принаймні, у загальних рисах, три основні напрямки: ленінсько-комуністичну, ліберально-демократичний і релігійно-націоналістичний. Всі вони мали активістів, але, врешті-решт, кожне з них найшло виразника своїх ідей в особі однієї найбільш помітної особистості. У всіх трьох випадках це були люди виняткових якостей і сильного характеру. Три напрями були представлені, відповідно, Роєм Медведєвим, Андрієм Сахаровим і Олександром

Солженіциним - людьми вельми несхожими, з корінними відмінностями в позиціях унаслідок дуже серйозних розбіжностей у поглядах. Але всі троє опинилися вимушеними протистояти могутності держави. Це було єдине, що їх ріднило. Але цього єдиного вистачало, щоб полеміка між ними не переростала у відкриту ворожнечу і не поклала кінець співпраці в стані опозиції. Найбільше схожості було між двома першими зі згаданих течій -- комуністичним і демократичним. Імена Сахарова і Медведєва стояли поруч. У петиції, написаних на рубежі 60-х і 70-х років, включаючи спільне політичне звернення до Брежнєва, Косигіну і Подгірному (останній формально був главою держави), що склало одну з перших 13 політичних платформ дисидентства. Неокомуністичну рух випливало безпосередньо з антисталінських настроїв, періодично виникають урадянської історії. Його народження співпало з протестами проти «реабілітації»

Сталіна. У цьому сенсі воно може розглядатися як відображення поглядів деяких членів самої КПРС і функціонерів апарату держави-партії, все ще продовжували живити реформістські надії. Воно було спрямоване наможливий компроміс з групами опозиції, або, як тоді говорили, на союз «між кращими представниками інтелігенції і найбільш прогресивними представниками апарату». Основним устремлінням неокомуністів було поєднання політичної демократії з соціалізмом, за характеру менш державним і більш близьким до вихідних ідей Маркса і Леніна. Саме наголос на демократію як на «основну цінність» зближував це перебіг і з Сахаровим, і з «ревізіоністськими» напрямками європейського комунізму як на Сході, так і на Заході.

Дисидентський рух мав три основні течії: 1.Правозахисне, або демократичне, дисиденство, репрезентоване в Росії А.Сахаровим, О.Солженіциним та їхніми однодумцями. 2.Релігійне дисиденство, що мало на меті боротьбу за фактичне, а не декларативне визнання свободи совісті. 3. Національно орієнтоване дисиденство, яке рішуче засуджувало шовінізм, імперську політику центру, форсовану русифікацію, виступало на захист прав і свобод усіх народів та їхню співпрацю в боротьбі за умови життя, гідні цивілізованого світу. Отже, виникнення політичної опозиції кінця 50-х – першої половини 60-х рр. мало величезне значення. Своєю діяльністю представники опозиційних до панівного режиму сил фактично боролися за відродження національної самосвідомості, культури, переконували громадськість у можливості реального існування опору в репресивній державі.