3.2. Економічний район, його головні ознаки, районоутворюючі фактори

Ще наприкінці XIX ст. М. Драгоманов, а у 1926 р. С. Рудницький поділяли Україну на Правобережну, Лівобережну та Південну. В ос­нові цього поділу лежав історико-географічний принцип, зокрема та обставина, що у 1686 р. уся тогочасна Україна була поділена між Ро­сією та Польщею по Дніпру. У складі Російської імперії найбільш тривалим був поділ України на дев'ять губерній, об'єднаних у три регіони: 1) Південно-Західний край (Волинська, Київська, Подільська губернії); 2) Лівобережна Україна (Полтавська, Харківська, Чернігі­вська губернії); 3) Новоросія (Катеринославська, Таврійська та Хер­сонська губернії).

У колишньому Радянському Союзі постійною проблемою було економічне районування країни. На сьогодні більш актуальною є соціально-економіко-територіальна регіоналізація України. Районуван­ня - це своєрідна територіальна систематизація, процес розподілу території на певні складові, що виділяються за тією, чи іншою озна­кою (однорідне районування) або ж за їх поєднанням та взаємодією (функціональне районування). Але кожний із виділених районів відра­зу набуває специфічну якість - своє місце розташування, тобто роз­міщення відносно інших районів. У цьому полягає головна відмінність району (як одиниці територіальної систематики) від будь-яких інших таксонів - типів, видів, класів, що виділяються незалежно до місця розташування відповідних об'єктів.

В. Поповкін дає таке визначення економічного району: економіч­ний район - це територіальна частина народного господарства краї­ни, якій органічно притаманна географічна цілісність та економічна спільність. Ним обґрунтована дворівнева схема еко­номічного районування країни, що включає п'ять макроекономічних районів та десять мезорайонів.

Економічний район — це не просто теоретична або й «паперова» конструкція. В сучасних умовах економічне районування розглядають як засіб управління господарством у територіальному розрізі, як ос­нову розробки і реалізації державної регіональної політики. Еконо­мічний район, з одного боку, - об'єкт державного управління, основ­на складова частина регіональної політики. З другого боку, це відпо­відна територіальна природно-ресурсна господарська цілісність, що має свою специфіку - історичну, природну, соціальну, економічну, а також свій певний потенціал, який сприяє його розвитку. В свою чергу це є основа підходу до регіонального управління, організаційного по­єднання державного управління з місцевим самоврядуванням.

Процеси формування економічних районів зумовлені відмінностя­ми в історичному розвитку різних земель України, їх природних умов і природно-ресурсного потенціалу, етнокультурних та соціально-демог­рафічних особливостей, рівня розвитку продуктивних сил території, їх господарської спеціалізації та структури господарства. Оскільки ук­раїнські землі протягом тривалого часу перебували у межах кордонів інших держав, українські вчені-економісти та географи не могли не зважати на становище українських регіонів у складі цих держав.

Територіальна цілісність країни й ефективне функціонування соціально-економічного комплексу кожного регіону в тісній взаємодії з іншими регіонами є головним фактором регіональної соціально-еко­номічної політики української держави, яка має враховувати загаль­нонаціональні потреби та інтереси.

У зв'язку зі стрімким розвитком важкої індустрії та хімічної га­лузі в окремих регіонах за останні роки проблемним фактором регіоналізації стає екологічна ситуація, наявність спільних для регіону природоохоронних та соціально-екологічних проблем. Це має стати регулюючим фактором як розвитку регіональної економіки, так і міжрегіональної, де на першому місці має бути здоров'я населення і охорона навколишнього середовища.

Один з факторів, що найбільш впливають на формування економіч­них районів, це економічний.

Головним районоутворювальним фак­тором у кожній країні є суспільний територіальний поділ праці, який є результатом просторового прояву дії загального економічного закону суспільного поділу праці.

Другим районоутворювальним фактором, похідним від територіального поділу праці, є територіальні виробничі комп­лекси (ТВК). Територіальний поділ праці зумовлює формування га­лузей спеціалізації окремих територій, які, в свою чергу, зумовлю­ють склад галузей, що їх обслуговують і доповнюють. Це приводить до виникнення ТВК. До складової частини ТВК входять елементарні техніко-економічні комплекси.

До основних районоутворювальних чинників належать також найбільші міста країни - великі регіональні та індустріальні центри із зонами економічного тяжіння до них периферійних територій. Велике місто, як економічний центр, впливає на навколишню тяжіючу до ньо­го місцевість, а найбільше місто об'єднує своєю зоною районоформуючого впливу всі менші міста. Так забезпечується зв'язок центру і пе­риферії економічного району. В Україні такими центрами є Київ, Харків, Донецьк, Дніпропетровськ, Одеса, Львів.

Не менш важливе районоутворювальне значення мають особли­вості економіко-географічного положення території району, які знач­ною мірою впливають на формування спеціалізації його господар­ства.

На утворення економічного району також важливий вплив мають природні умови і ресурси, особливо природні ресурси як основа роз­витку спеціалізації сільського господарства та промисловості райо­ну. Вони мають значний вплив на формування галузевої структури територіально-виробничих комплексів, на розвиток і розміщення енерго-, водо-, трудомістких та інших виробництв, а також на галузе­ву спеціалізацію сільського господарства. Наявність великих родо­вищ і басейнів паливно-енергетичних, рудних і нерудних ресурсів створює передумови для визначення спеціалізації економічних рай­онів на тих чи інших галузях промисловості.

Не менш важливе значення мають промислові центри, промислові вузли, багатогалузеві промислові райони, локальні, районні і обласні агропромислові комплекси як районоутворюючі фактори, які разом з транспортним комплексом та інфраструктурою об'єднуються в господарський комплекс економічного району.

Великий вплив на формування економічних районів має національ­но-політичний устій та адміністративно-територіальний поділ краї­ни. В умовах ринкової економіки ще значна частина промислових підприємств залишається власністю держави, а в сільському госпо­дарстві зберігаються кооперативні сільськогосподарські підприєм­ства, тому адміністративні області залишаються ще як єдине господарське ціле зі своїми органами управління, господарством. В їх ме­жах функціонують територіальні виробничі комплекси, основні скла­дові частини або окремі ланки народногосподарського комплексу великого економічного району.

Адміністративні районні центри, як правило, є важливими еконо­мічними центрами, вони створюють свої зони впливу на навколиш­ню територію і цим також зв'язують її в єдине ціле.