Тема 4. Регіон у системі територіального поділу праці.

1. Територіальний поділ праці - головна умова спеціалізації економічних регіонів.

2. Спеціалізація економічних регіонів та методики її оцінки.

3. Методологічні підходи до типології регіональних суспільних систем.

Література: 24-26,35, 37, 40,42-45, 47-55, 58-61, 70-94.

Навчальна мета заняття: надати студентам необхідні системні знання з теоретичних і прикладних питань регіональної економіки і регіонального розвитку; поглиблення знань про об'єктивну необхідність територіального поділу праці - головної умови спеціалізації економічних регіонів, засвоєння спеціалізації економічних регіонів та методики її оцінки; вивчення специфіки методологічних підходів до типології регіональних суспільних систем.

Виховна мета заняття:

Актуальність теми: територіальний поділ праці між економічними районами країни має винятково важливе значення в прогнозуванні розвитку госпо­дарських комплексів економічних макрорегіонів і мікрорегіонів, в проведенні регіо­нальних наукових досліджень перспективи розміщення продуктив­них сил і їх розвитку.

4.1. Територіальний поділ праці - основа формування економічних районів

Територіальний події праці (ТПП) — це об'єктивний процес виробничої спеціалізації території, зумовлений посиленням міжрегіо­нальної кооперації, обміном спеціалізованою продукцією та послуга­ми. Це просторовий вияв поділу суспільної праці, який зумовлений економічними, соціальними, природними, національно-історичними особливостями різних територій та їхнім географічним положенням. Розвиток суспільного виробництва постійно супроводжується поділом праці між різними сферами людської діяльності і територіями (район, область, регіон, країна). Поділ праці, в процесі якого закріплюються галузі господарства за певними територіями, називають територіаль­ним (географічним). Він розкриває дію законів господарської спеціа­лізації і комплексного розвитку території в цілому. В процесі терито­ріального поділу праці формуються різноманітні населені пункти цілі економічні райони внаслідок виробничої і невиробничої діяльності.

Основне поняття суспільний поділ праці - це форма організації праці, за якої окремі групи виробництв закріплюється на тривалий період за певними видами виробничої діяльності. Це один із основних факторів підвищення продуктивності суспільної праці, він є формою прояву розвитку продуктивних сил і, водночас, умовою формування економічних районів.

Поглиблення територіального поділу праці між економічними районами країни сприяє також вдосконаленню спеціалізації виробницт­ва, підвищенню якості товарів та обміну виробленою продукцією.

Розглядаючи територіальний поділ праці як об'єктивний процес, ми наголошуємо на тісному взаємозв'язку двох його сторін - спеціа­лізації та обміну товарів.

Спеціалізація - найбільш активна сторона цього процесу. Вона про­являється у відокремленні певних видів людської діяльності з метою ефективного її використання. За допомогою обміну товарами, ресур­сами встановлюються взаємозв'язки між різними сферами, які стають взаємозалежними на певному етапі виробничої діяльності, з метою спеціалізації, піднесення рівня виробництва, якості продукції. Як пра­вило, спеціалізація районів передбачає у кожному з них розвиток тих видів діяльності, які найбільш характерні для даного району і найбільш ефективні порівняно з іншими районами, тобто характеризуються ниж­чими витратами на виробництво одиниці продукції та нижчими затра­тами праці. Розвиток і поглиблення територіальної спеціалізації дифе­ренціює господарство районів країни, що є необхідною умовою взаєморозвитку і обміну між ними. Таким чином, спеціалізація районів і територіальний товарообмін - це дві нерозривні і взаємопов’язані сто­рони процесу територіального поділу праці.

Якщо розглядати наявний економічний потен­ціал на території держави як складну цілісну систему, що поділяєть­ся на територіальні частини, то об'єктивний процес поділу праці між ними є основою для встановлення просторових відношень у народ­ному господарстві. Даючи визначення територіального поділу праці в своїй науковій праці «Економічна географія. Економічна картографія». М. Баранський писав: «Всяка зміна цілого-якісна чи кількісна, - не може не відбитись так чи інакше на кожній з його частин, а з іншого боку, зміни у кожній окремій частині не можуть не позначи­тись на цілому. Механізмом, що передає ці зміни, є знову ж таки си­стема географічного поділу праці».

Найбільш важливими факторами, що впливають на територіальний поділ праці і спеціалізацію економічних районів, є природні і еко­номічні. Природні умови ресурси - це об'єктивно існуючі передумо­ви для виникнення і розвитку територіальних відмінності у господарстві, їх реалізація обумовлена відповідними суспільними умовами вироб­ництва та обміну товарними ресурсами, які визначають можливі на­прями територіальної спеціалізації. Однак ефективність виробництва залежить від економічних факторів, оскільки в одному районі можна виробляти декілька основних видів продукції. Разом з тим, одна й та сама продукція в різних районах буде вироблятися з неоднаковими суспільними затратами. І, безперечно, перевага буде надаватись тим районам, в яких суспільні виробничі затрати найнижчі.

Україна, як і будь-яка держава, має свої специфічні особливості щодо територіальної диференціації в просторовому розподілі населення і за­собів виробництва. Такий географічний розподіл елементів продуктивних сил зумовлює передусім актуальність проблем раціоналізації розміщення виробництва. У сучасних умовах господарювання сус­пільство втрачає значні кошти на перевезення сировини і матеріалів, комплектуючих деталей, напівфабрикатів і агрегатів, паливних ресурсів, готової продукції. Територіальне віддалення елементів виробництва, як правило, призводить до зростання витрат на переміщення певних видів ресурсів. Удосконалення розміщення виробництва передбачає впровадження комплексу противитратних заходів і, особливо, зниження транспортних витрат. Вирішальну роль тут має відігравати раціоналі­зація розміщення продуктивних сил з точки зору екологічного обґрун­тування розміщення нового виробництва, оптимізації міжгалузевих зв'язків комплексного розвитку території. Тому райони з найбільш сприятливими умовами виробництва завжди матимуть низькі виробничі затрати і ефективну спеціалізацію.

Територіальний поділ праці великою мірою залежить від регіо­нальної економічної політики, яка ведеться на державному рівні. Цілеспрямована регіональна політика сприяє підвищенню рівня ме­ханізації і автоматизації виробничих процесів за рахунок спеціалі­зації і кооперації виробництва, а також зростанню продуктивності праці та зниженню собівартості продукції. Рівень зростання продук­тивності праці дає змогу реально оцінити місце України в міжнарод­ному поділі праці, визначити рівень розвитку її продуктивних сил та стратегічну перспективу

Сьогодні формується нова система міжнародного поділу праці, спеціалізації та інтернаціоналізації економічної діяльності, де основ­ними факторами високої конкурентоспроможності виступають нау­ково-технічний потенціал, освіта, передові методи маркетингу та ме­неджменту. Нині домінує інноваційний шлях розвитку серед розви­нутих країн світ. Орієнтація на новітні прогресивні світової тенденції розвитку і розміщення продуктивних сил з урахуванням національ­ної специфіки є невідкладним завданням для держави. У зв'язку з цим необхідно у найближчій перспективі досягти якісно нових зру­шень в основних структурних, функціональних і відтворювальних характеристиках продуктивних сил на основі процесів їх модерні­зації і оновлення.

Ступінь ТПП залежить від рівня суспільного поділу праці у даній країні й таким чином може характеризувати рівень розвитку її про­дуктивних сил.

Деякі вчені дають своє визначення територіального поділу праці. М. Баранський так визначає ТПП: «Під географічним поділом праці ми ро­зуміємо просторову форму суспільного поділу праці. Необхідна умова географічного подіту праці полягає в тому, щоб різні країни (або райо­ни) працювали одна на одну, щоб результат праці перевозився з одного місця до іншого, щоб, таким чином, утворювався розрив між місцем виробництва та місцем споживання».

Таким чином, ТПП між країнами або районами передбачає на­явність просторового розриву між окремими стадіями виробництва або між виробництвом і споживачем. До ТПП включають не лише обмін товарами, але й переміщення їх з одного місця до іншого. Отже, в основі ТПП лежать не тільки природні умови і ресурси, різно­манітність територій, але також відмінність між народами, що там про­живають, та історично сформованими навичками праці. Це і сприяє кон­центрації виробництва і територіальному подіту праці, в наслідок чого виготовлення одного й того ж продукту на одній території потребує мен­ших витрат праці, ніж на іншій. Тому доцільно зосереджувати зусилля на виробництво саме того продукту, витрати на який найнижчі, відмо­вившись від виробництва деяких інших товарів, виробництво яких ефек­тивніше на інших територіях. Розглядаючи народногосподарський комплекс у територіальному ас­пекті, можна виділити систему виробничо-територіальних утворень різної величини, що склались на основі внутрідержавного територіаль­ного поділу праці. Такі утворення М. Колосовський розглядав як «орга­нізовану в певних технічних формах суспільну людську працю з енерге­тичним і машинним її озброєнням, прикладену до певного поєднання природних ресурсів». Враховуючи, що природні умови є об'єктивними передумовами для появи і розвитку ТПП, Ю. Саушкін виділив шість різновидів територіального поділу праці:

генеральний ТПП- розвивається між державами і великими еко­номічними районами. Наприклад, між Росією і Україною за експор­том нафти і газу; між країнами Середньої Азії (Казахстан, Узбекистан, Туркменістан) та Україною за експортом бавовни, газу тощо;

внутрішньорайонний - між промисловими вузлами й міста­ми. Як правило, в одному з них розташовується головне підприєм­ство, в іншому - його філії, або в порядку кооперації йдуть комплек­туючі вироби між виробництвами;

навколо економічного центру (міста, концерну, комбінату). Тут може відбуватись взаємна кооперація ТПП. Крім цього, за раху­нок організації приміського сільського господарства, - постачання його продукції економічному центру;

постадійний, за якого стадії виробничого процесу територіаль­но роз'єднані. Наприклад: вилов риби - переробка - консервування, копчення, соління; впрошування бавовни - виготовлення пряжі, тка­нини, пошив одяїу;

фазовий - одна і та ж сама продукція (наприклад, овочі, фрук­ти) надходять до центрів з різних місць протягом року;

епізодичний - райони або країни здійснюють обмін товарами між собою не постійно.

У своєму навчальному посібнику «Розміщення продуктивних сил і територіальна організація виробництва» академік Академії наук Вищої школи, професор Іщук С. подає галузевий і територіальний поділ праці в системі суспільного поділу праці. За масштабами просторового охоп­лення він виділяє такі рівні територіального поділу прані: світовий поділ праці; міжнародний; міжрайонний внутрідержавний; внутрішньорайонний; внутрішньообласний; локальний.

Рівень територіальної спеціалізації (мікрорайонна, внутрірайонна, внутрішньообласна) визначають виходячи з масштабів територіально­го поділу праці. Галузі спеціалізації світового і міжнародного зна­чення розглядаються окремо, хоча вони одночасно виконують важ­ливі функції і в регіональному (територіальному) поділі праці краї­ни. Таким чином, спеціалізація виробництва економічних районів, як і процес районоутворення, в будь-якій території чи країні знахо­дяться під впливом об'єктивного процесу територіального поділу праиі, який виникає лише за певних умов. Вивчення умов розвитку цього складного процесу є одним з найбільш важливих завдань про­ведення наукових регіональних досліджень.

М. Баранський, який одним із перших розкрив зміст просторової форми поділу праці, розрізнив два можливі випадки його розвитку:

Рис.1. Галузевий і територіальний поділ праці в системі суспільного поділу праці.

- район ввозить необхідну продукцію, яку не може виробляти внаслідок несприятливих не відповідних природних умов для органі­зації її виробництва. У цьому випадку на перший план виступає гео­графічне положення району-споживача щодо районів - виробників цієї продукції;

- район ввозить продукцію, яка може виготовлятися на місці, однак затрати на її виробництво значно вищі ніж в інших районах, звідкіля він її ввозить.

Перший випадок названий вченим абсолютним, а другий - віднос­ним. Завдяки науковому аналізу територіального поділу праці відкри­лися широкі можливості для виявлення конкретних форм його про­яву при вивченні різних об'єктів (галузей господарства, міжгалузе­вих поєднань, районів та окремих країн). Отже, для вивчення кожного окремого об'єкта мають застосовуватись методологічні основи те­риторіального поділу праці. За науково-технічного прогресу терито­ріальний поділ праці набуває низки специфічних рис:

- ускладнюється територіальна спеціалізація господарства, а також галузева, функціональна, розселенська та техногенна струк­тури:

- прискорюється територіальна концентрація господарської діяльності, розвиваються нові форми територіальної організації виробництва.