Тема 5. Сутність, мета і завдання регіональної економічної політики

1. Сутність державної регіональної економічної політики. Об'єкти і суб'єкти державної регіональної політики.

2. Основні цілі державної регіональної економічної політики. Завдання державної регіональної економічної політики.

3. Наукове обґрунтування регіонального розміщення продуктивних сил

5.1. Сутність державної регіональної економічної політики

Регіональна економічна політика є невід'ємною складовою загаль­нодержавної економічної політики. Вона ґрунтується на пріоритет­ному розвитку національно-державної, етнічно територіальної, регі­ональної самоврядності та самодостатності інтересів регіону. Здійснення цієї політики має забезпечити єдність державних, регіо­нальних та місцевих інтересів. Поняття регіональної економічної політики виникло в 60-х роках минулого століття, коли у колишньо­му СРСР були утворені Ради народного господарства (раднаргосп). З метою недопущення поширення національної самостійності в 1964 р. вони були реформовані в централізовану галузеву структуру роз­витку народного господарства. 85-90 % всіх галузей народного гос­подарства були підпорядковані міністерствам союзного і союзно-республіканського призначення.

Нині державна регіональна економічна політика все ширше ціле-спрямовується на комплексний розвиток регіонів, який містить комплекс державних рішень, узгоджених зі стратегією держави. Ця по­літика характеризується сукупністю цілей, завдань і механізмів, які визначають стратегію і тактику втілення їх в життя. Вона передбачає врахування широкого спектра національних, політичних, соціальних факторів, які відповідним чином можуть впливати на тенденції регі­онального розвитку. Регіональна економічна політика охоплює всю систему взаємовідносин між державою і регіонами з одного боку та регіонами - з другого. Розвиток і економічне зростання регіонів змінюватиме економічний потенціал держави. Державна регіональ­на економічна політика має формуватись таким чином, щоб забезпе­чити територіальну цілісність держави, створити рівноправні умови функціонування регіональних виробничих комплексів. Основні прин­ципи регіональної економічної політики держави:

• конституційність і законність, на основі яких реалізація по­літики здійснюється відповідно до Конституції та законів України, законодавчих актів президента та Кабінету Міністрів України на засадах чіткого розподілу завдань, повноважень та відповідальності як органами виконавчої влади, так і органами місцевого самовряду­вання;

• забезпечення унітарності України та цілісності її території, включаючи єдність економічного простору на всій території дер­жави, її грошово-кредитної, податкової, митної та бюджетної си­стеми;

• наближення надання послуг органами державної влади та орга­нами місцевого самоврядування до безпосередньо споживачів;

• диференційоване надання державної підтримки економічним регіонам відповідно до умов, критеріїв та строків, передбачених законодавчими актами;

• стимулювання співробітництва між органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування у розробленні та реалі­зації заходів, спрямованих на економічний розвиток регіонів.

Здійснення них конкретних заходів державної регіональної еко­номічної політики передбачає:

• сформувати нову територіальну структуру державного сек­тора економіки;

• реформувати систему управління державним сектором еко­номіки;

• посилити економічні основи місцевого самоврядування та роз­ширити його соціально-економічні функції;

• поетапно перейти на обґрунтовану систему бюджетного ре­гулювання та розширення права місцевих органів виконавчої влади в бюджетній політиці України.

Крім наведених вище принципів, як свідчить досвід країн Євро­пейського Союзу(ЄС), важливе значення мають принципи субсидіарності, децентралізації, партнерства, програмування, концентрації, адиціоналізму.

Основним є принцип субсидіарності, згідно з яким вищі суспільні одиниці повинні розв'язувати лише ті проблеми, які непідвладні для вирішення нижчим структурним підрозділам.

Децентралізація передбачає розподіл повноважень, ресурсів, бюд­жетних коштів на користь менш розвинутих регіонів, посилення їх самостійності. Ці два принципи сприяють активізації місцевої ініціа­тиви і мають важливе, принципове значення для регіональної політики.

Принцип партнерства стимулює активне співробітництво між суб'єктами господарювання з мстою досягнення єдиної кінцевої цілі. Провідне місце тут посідає міжрегіональне співробітництво та роз­виток транскордонного співробітництва, особливо в прикордонних регіонах держави.

Принцип програмування означає необхідність розробки стратегії розвитку регіону і урахуванням довгострокових цілей. Програмування має передбачити чіткий порядок дій, джерела і порядок фінансуван­ня, виконавців, можливі негативні наслідки здійснюваних заходів. Таким чином воно забезпечує цілеспрямоване виконання відповід­них проектів - від визначення мети до її повного досягнення, а також координацію дій у просторі н часі. Немаловажне значення в регіональній економічній політиці ма­ють принципи концентрації та адиціоналізму. Вони є взаємодопов­нюючими і забезпечують розвиток місцевих ініціатив, пошук додат­кових, джерел фінансування програм регіонального економічного розвитку. Реалізація цих принципів забезпечує зниження навантажен­ня на національний бюджет і сприяє залученню відповідних місце­вих ресурсів для здійснення конкретних регіональних проектів еко­номічного і соціального розвитку регіонів.

Як показує досвід країн Європи, єдиної універсальної моделі регіональної економічної політики, прийнятної для будь-яких умов господарювання, не існує. Кожний регіон в своєму соціально-економіч­ному розвитку залежить від значної кількості факторів, які різняться між собою виходячи із територіальних особливостей. Відмінності між існуючими моделями зумовлені відмінностями в ідеях, які покладені в основу політики держави.

Класична теорія регіональної політики спирається на принципи, обґрунтовані Дж. Кейсом ще у 30-х роках минулого століття. Він вва­жав, що утримувати рівновагу без втручання держави просто немож­ливо. Сформульована ним концепція регіонального розвитку одер­жала назву «захисної», оскільки вона передбачає активне втручання держави в регіональний розвиток з метою зменшення диспропорції у рівні розвитку окремих територій. З цією метою використовується широкий спектр економічних засобів впливу - фінансові трансфер­ти, прямі інвестиції, зміни в системі оподаткування, окремі пільги тощо. У центрі уваги такої політики, як правило, економіка депре­сивних територій, що характеризується загостренням проблем струк­турного безробіття, різким зниженням рівня життя населення.

Американський економіст А. Фрідман запропонував модель регіонального розвитку, яка ґрунтується на засадах ідеї неокласичної теорії економічного розвитку. За його моделлю, втручання держави у сферу господарювання є мінімальним, а головне завдання регіональ­ної політики полягає не в подоланні регіональних диспропорцій, а в загальному підвищенні ефективності регіонального господарського комплексу. Найбільш гострі проблеми депресивних територій повинні вирішуватися не пріоритетні, а в міру нагромадженні необхідні кошти внаслідок підвищення ефективності функціонування комп­лексів інших територій.

Світова практика підтверджує цей тезис і доводить, що зростання соціально-економічно відсталих територій не повинне відбуватись за рахунок механічного перерозподілу доходу, створеного у розвину­тих регіонах.

У зв'язку з посиленням процесів глобалізації та регіональної інтег­рації виникла необхідність у розробці нової концепції державної ре­гіональної політики України. Необхідно зазначити, що регіональну політику треба розглядати крізь призму конкретизації інтересів, які вона реалізує. Наскільки специфічними є інтереси регіонів, що відоб­ражають історичні, етнічні, природні, економічні, соціальні, культурні особливості території, настільки конкретно диференційованими є інтереси держави по відношенню до них.

Враховуючи, що Україна інтегрується в Європу і бере активну участь у європейському регіональному співробітництві, спираючись на нор­ми європейського міжнародного права, їй необхідно здійснити рефор­му адміністративно-територіального устрою держави. В ній треба чітко визначити статус регіонів, механізму взаємодії інститутів на місцево­му та регіональному рівнях.

Об'єкти і суб'єкти державної регіональної політики.

Серед науковців немає одностайної думки щодо однозначного визначення суб'єкта і об'єкта державної регіональної політики. На дум­ку більшості, домінує погляд, згідно з яким провідним суб'єктом цієї політики визнається держава, а об'єктами - соціально-економічні процеси, що протікають на певній території, соціальні верстви насе­лення, територіальні чи галузеві пропорції господарства. У законо­давчому плані суб'єктами державної регіональної економічної по­літики визнаються центральні та місцеві органи державної влади та органи місцевого самоврядування, які в межах своєї компетенції ви­рішують питання, пов'язані з соціально-економічним розвитком ре­гіонів.

До об'єктів державної регіональної економічної політики зарахо­вують територіальні утворення, в межах яких здійснюється держав­не управління і місцеве самоврядування.

Об'єктами державної регіональної економічної політики в ринко­вих умовах господарювання виступають самі регіони, які відрізняють­ся між собою за темпами економічного розвитку, умовами для зайня­тості населення та рівнем Його життя. Спеціальним об'єктом регіо­нальної економічної політики можуть бути депресивні чи моно-профільні території, зони стихійного лиха, природних, антропо- і тех­ногенних катастроф. Як правило, у центрі уваги державної регіональ­ної економічної політики постійно перебувають проблемні регіони, території яких характеризуються найвищим загостренням соціально-економічних проблем, пов'язаних з нераціональним розміщенням про­дуктивних сил. Такі проблемні регіони існують в усіх країнах світу незалежно від рівня їх соціально-економічного розвитку.

При формуванні і реалізації ефективної регіональної економічної політики розробляють типологію регіонів як об'єктів цієї політики. В основу типології можуть бути покладені різні ознаки: природно-географічні, геополітичні, демографічні, соціально-економічні. Ос­новними індикаторами, за якими визначають тип регіону, є:

- виробництво внутрішнього валового продукту (ВВП) на душу на­селення;

- показники демографічної ситуації та якості життя людей;

- техногенне навантаження економічних районів; - фінансовий стан і самозабезпеченість регіону; - активність інвестиційної політики, забезпеченість бюджетної сфери.

Відповідно до структури економіки регіони, вирізняють індустріальні, індустріально-аграрні і аграрні території. Для успішної реалізації Державної регіональної економічної політики необхідно враховувати міжрегіональні і міждержавні економічні зв'язки. Виділяють також експортно та імпортно орієнтовані території. Часто виділяють страте­гічно важливі для держави території з метою можливого залучення іноземних інвестицій, зайнятості робочої сили, ефективного викорис­тання природних ресурсів. Сюди належать природні географічні та геополітичні характеристики територій, зокрема прикордонні, відда­лені від основної території держави, приморські території.

Класифікація регіонів також здійснюється за такою ознакою, як рівень економічної і соціальної безпеки. Внутрішньою загрозою со­ціальній безпеці регіонів є інтенсивне посилення майнового розша­рування населення, зростання бідності та чисельності безробітних. Певну загрозу економічній безпеці регіонів становить низька конку­рентна спроможність продукції, високий рівень опрацювання основ­них виробничих фондів, незадовільна екологічна ситуація та недо­статня забезпеченість інфраструктур ними об'єктами, зокрема кому­нального господарства.

Типологія регіонів дає можливість конкретно оцінити ситуацію і визначити прийнятні методи і форми регулятивного впливу на регіо­нальний розвиток та диференціювати їх залежно від реальної со­ціально-економічної ситуації в регіоні.

Як бачимо, суб'єктно-об'єктні відносини мають динамічний ха­рактер. Реальною може бути ситуація, коли об'єкт виступає суб'єктом і навпаки. В умовах зростання ролі регіонів у розбудові держави і зміцненні її економічного потенціалу, територіальні громади, орга­нізації, колективи перетворюються з об'єктів регіональної політики в активних суб'єктів, які разом з державними органами істотно впли­вають на процес формування і реалізації регіональної політики.

Отже, держава відіграє провідну роль у формуванні і реалізації регіональної економічної політики. Вона визначає концептуальні ос­нови та інституційні засоби регіональної політики, здійснює її пра­вове, наукове і організаційне забезпечення.