3.4. Економічне районування і його практичне значення. Особливості районування та сучасна мережа економічних районів.

Економічне районування України на державній організаційній основі розпочалося у 1921 р. за проектом Держплану територія була поділена на два економічні райони:

• Південний гірничопромисловий, з розвинутим землеробством і гірничозаводською промисловістю;

• Південно-Західний (Правобережжя України), в основному сіль­ськогосподарський.

У довоєнний період для внутрішньо республіканського планування територію України було поділено на частини на основі об'єднання ве­ликої групи адміністративних округів, але цей поділ через не­стабільність був короткочасним.

Тільки в післявоєнний період, коли стабілізувався адміністратив­но-територіальний поділ України, розпочалось науково обґрунтоване розроблення мережі економічних районів. У 1952 р. вченими під керівництвом академіка К. Воблого, враховуючи особливості економіко-територіального положення і формування господарства у мину­лому та тогочасну спеціалізацію, було виокремлено п'ять економіч­них районів (груп областей):

Центральний (Київська, Чернігівська, Житомирська, Вінниць­ка, Кам'янець-Подільська області);

Південно-Східний (Сталінська, Ворошиловградська, Дніпропетровська, Запорізька області);

Північно-Східний (Харківська, Полтавська, Сумська області);

Південно-Західний (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Кіро­воградська, Ізмаїльська області);

Західний (Львівська, Волинська, Дрогобицька, Станіславська, Тернопільська, Рівненська, Чернівецька, Закарпатська області).

У 1957 р. з організацією Рад Народного Господарства (РНГ) і переходом від галузевого до територіального розвитку народного господарства СРСР була затверджена нова мережа, яка складалася з економічних адміністративних районів. За цією мережею територія Ук­раїни була розподілена на 11 економічних адміністративних районів.

У 1960 р. їх кількість була збільшена до 14. Але практика показа­ла, що ці адміністративно-економічні райони надто подрібнені, а уп­равлінський апарат занадто великий. Тому в 1962 р. вони знову були зменшені від 14 до 7-ми.

До мережі цих економічно-адміністративних районів (Рад Народ­ного Господарства) увійшли:

Донецький (Донецька і Луганська області).

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровог­радська області).

Харківський (Харківська, Полтавська, Сумська області).

Київський (Київська, Житомирська, Чернігівська, Черкаська області,).

Подільський (Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Черні­вецька області).

Львівський (Львівська, Волинська, Рівненська, Івано-Франківсь­ка, Закарпатська області).

Чорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська і Кримська області).

Ця мережа економічних районів найбільш об'єктивно відобража­ла реально існуючі економічні райони України. Винятком була Чер­нівецька область, яка пізніше була включена до Карпатського еконо­мічного району.

Такий поділ праці економічних районів проіснував до 1965 р. В кінці 1964 р. Ради Народного Господарства були ліквідовані і з січня 1965 р. рішенням уряду СРСР були створені галузеві міністерства, одночасно реформувалась мережа економічних районів в масштабі території Радянського Союзу. У результаті було утворено 18 великих економічних районів і один середній (мезорайон) - Молдавська РСР. За цією мережею в Україні було виокремлено три макрорайони: Донецько-Придніпровський (8 областей), Південно-Західний (13 областей) і Південний (4 області).

Ця мережа економічних районів існувала до 1990 р. Після розпаду СРСР в умовах переходу України до ринкової економіки і самостійно­го економічного розвитку стара мережа великих економічних рай­онів втратила своє призначення. Тому виникла невідкладна пробле­ма розроблення і затвердження нової мережі економічних районів, яка б відповідала потребам подальшого розвитку держави.

У 1990-х роках економіко-географами і економістами України було запропоновано декілька варіантів удосконалення мережі економічних районів. У запропонованих варіантах економічними районами Украї­ни визначаються території, які раніше були названі об'єктивними підрайонами Донецько-Придніпровського і Південно-Західного макроекономічних районів у системі союзного поділу праці. До них нале­жать Північно-Східний, Донецький, Придніпровський, Столичний, Подільський, Західноукраїнський. Однак різні теорії і пропозиції щодо економічного районування не знайшли належної підтримки і дискусії з цих питань тривають. На основі пропозицій сучасних вчених щодо доцільності економічного районування Кабінет Міністрів України зап­ропонував так мережу економічних районів:

Донецький (Донецька і Луганська області);

Придніпровський (Дніпропетровська, Запорізька, Кіровог­радська області);

Східний (Харківська. Полтавська, Сумська області);

Центральний (Київська, Черкаська області і м. Київ);

Поліський (Рівненська, Волинська, Житомирська і Чернігівсь­ка області);

Подільській (Вінницька, Тернопільська, Хмельницька області);

Причорноморський (Автономна Республіка Крим, Миколаївсь­ка, Одеська, Херсонська області і м. Севастополь);

Карпатський (Львівська, Закарпатська, Івано-Франківська і Чернівецька області).

Проте запропонований варіант має і свої недоліки. Цей проект економічного районування ляже в основу майбутнього територіального визначення економічних районів з урахуванням можливостей і адміністративного-територіального поділу держави, що сприятиме вдосконаленню мережі економічних районів України.

Економічне районування дає можливість практично втілю­вати в життя так проблеми:

• поступове зближення рівнів соціально-економічного розвитку областей України на основі здійснення раціонального розміщення про­дуктивних сил;

• посилення інтеграційних процесів в економічному розвитку ре­гіонів за рахунок спеціалізації і кооперації виробництва, ефективно­го використання природно-ресурсного і трудового потенціалу;

• зростання ринку власних товарних ресурсів і витіснення то­варів іноземних фірм, які можуть вироблятися підприємствами Ук­раїни;

• загальне піднесення рівня життя і добробуту населення. При цьому обґрунтовуються основні завдання й показники соціально-еко­номічного розвитку регіонів та шляхи вирішення соціальних, еконо­мічних і екологічних проблем.

Отже, економічне районування є науковим методом територіаль­ної організації народного господарства і, водночас, одним із засобів раціонального розміщення виробництва, вдосконалення його спеціалізації та піднесення соціально-скономічного розвитку.

Особливості районування та сучасна мережа економічних районів

Особливості районування полягають у тому, що в нинішніх умовах господарювання змінюється структура виробничої діяльності і форми власності основних виробничих фондів, а звідси і всього економічно­го потенціалу.

В сучасному районуванні необхідно враховувати в комплексі соціальну сторону в розвитку економіки, забезпечення населення соціально-куль­турними об'єктами, його духовного розвитку, зміцнення могутності своєї держави і її захисту від непередбачуваних факторів. Необхідно також враховувати територіальні диспропорції в соціально-економічному роз­витку регіонів країни.

Щодо особливостей районування з точки зору формування регіо­нальної економічної політики головними проблемами регіонів є: слаборозвинуті (відсталі) регіони, депресивні регіони, прикордонні регіони (області).

Слаборозвинуті регіони традиційно мають низький рівень життя порівняно з більшістю регіонів країни. Регіони цієї групи зна­ходяться в стані застою. Для них характерна слаборозвинуті галузе­ва структура, науково-технічний потенціал, соціальна сфера, по­літичні, етнічні та екологічні проблеми. Виробництво ВВП на душу населення менше 50 % від середнього по країні, такий самий і розмір грошових доходів. В основному такі регіони розміщені на периферії. В цьому випадку держава повинна надавати допомогу економічно відсталим регіонам у формі розвитку інфраструктури, стимулюван­ня потоків інвестицій, надання відповідних податкових пільг, дотацій підприємства з метою забезпечення оптимальної зайнятості працез­датного населення.

Депресивні регіони - це просторово локальні утворення, в яких через економічні, політичні, соціальні, екологічні та інші причини перестають діяти стимули саморозвитку. Тут немає підстав розрахо­вувати на самостійний вихід із кризової ситуації. Депресивними тре­ба вважати регіони, в межах яких темпи спаду виробництва, рівня життя, зростання негативних тенденцій у сфері зайнятості, демог­рафії, соціальних послуг тощо вищі за макрорегіональні і загально­державні.

Ці райони могли втратити своє економічне значення в результаті різних причин; зменшення попиту на промислову продукцію, зни­ження конкурентоспроможності, вичерпання мінерально-сировинних ресурсів, погіршання геологічних умов тощо.

Прикордонні регіони. Відіграють важливу роль у забезпеченні безпеки, міжнародного співробітництва та організації прикордонної торгівлі. Поняття «прикордонний регіон» означає, що територія, яка до нього належить, перебуває під впливом державного кордону.

Проблемність (перспективність) прикордонних регіонів визначаєть­ся в основному особливістю і характером сусідства. Якщо немає мож­ливостей для масштабного співробітництва, то ці райони стають пе­риферійними і, відповідно, відстають від інших територій в економіч­ному розвитку. Завдяки підвищенню ролі прикордонних регіонів збільшуються повноваження місцевих органів влади, розширюється їх компетенція у співробітництві з органами влади відповідних територій сусідніх, країн.

Сучасна мережа економічних регіонів в Україні залишилася після розпаду Радянського Союзу і проголошення незалежності України. Як уже було сказано раніше, сьогодні існують три економічні райони:

Донецько-Придніпровський, до якого входять Дніпропет­ровська, Донецька, Київська, Кіровоградська, Луганська, Полтавсь­ка, Сумська, Харківська, Чернігівська області (9 областей).

Південно-Західний, до якого входять Вінницька, Волинська, Житомирська, За­карпатська, Івано-Франківська, Львівська, Рівненська, Тернопільсь­ка, Хмельницька, Черкаська, Чернівецька області (11 областей).

Південний Автономна республіка Крим, Запорізька, Миколаї­вська, Одеська, Херсонська області.

Академіки НАН України Долішній М. і Паламарчук М. підтрима­ли поділ України на шість соціально-економічних макрорайонів з невеликими уточненнями їх внутрішнього складу. При опрацюванні схеми районування автори спираються на нерозривність економічних і соціальних процесів в різних районах. Саме тому була запропонована така схема соціально-економічного районування Украї­ни, яка враховує визначальну роль великих промислових центрів (міст-мільйонерів), що повинні стати осередками Українського державот­ворення, регіональними національно-духовними центрами. Виділені соціально-економічні макрорегіони мають назви: Центральний, Донецький, Західний, Придніпровський, Причорноморський, Харківський. Організаційними центрами виділених районів виступають: Київ, До­нецьк, Львів, Дніпропетровськ, Одеса, Харків — найбільші міста Украї­ни. У них зосереджені наукові підрозділи Національної Академії Наук України з висококваліфікованими науковими кадрами, які можуть взя­ти участь у розробці і реалізації державних програм соціально-економічного розвитку макроекономічних регіонів.

Лекція 4. (2 год.)