7.4. Зони спільного підприємництва

Першими зонами спільного підприємництва (ЗСП) у світі вва­жались території великих морських портів, залізничних вузлів, аеро­портів. Вони, як правило, відділялись за допомогою митного режиму від основної території країн та функціонували за рахунок безмит­ного ввезення та вивезення товарів. Утворенню таких зон передувало оголошення "вільних портів", тобто територій, де могли б безмитно зберігатись товари, що привозяться у зону для подальшого їх про­дажу. Перші звістки про "цільні порти" пов'язані з XVI —XVII ст. Перші законодавчі акти про митні зони були прийняті у США 1934 р., у Мексиці — 1946 р. Діяльність ЗСП регулюється міжна­родними договорами: Конвенцією від 18 травня 1973 р. (м. Кіото, Японія) та Постановою Ради Спільноти країн ЄС від 25 липня 1986 р. "Про вільні митні зони та склади". Сьогодні більше ніж у 80 країнах світу функціонують понад 700 ЗСП. їхній щорічний торговельний оборот оцінюється на 15 — 25 млрд. дол.

На перших етапах зони створювались для комерційної діяль­ності у вигляді консигнаційних (складських) територій. Тут товари складувались та піддавались операціям, скерованим на збереження їхньої якості та поліпшення зовнішнього вигляду, У 60-ті роки з'яви­лись перші варіанти промислово-складських зон, у яких, окрім збе­рігання товарів, здійснювалась додаткова їх обробка, розфасовка з метою збільшення добавленої вартості товару. Для залучення іно­земного капіталу у ЗСП розроблялась система пільг: 1) скасува­лось оподаткування у рахунок права на експорт; 2) частково або повністю скасовувались податки на прибуток іноземного персоналу, який працює у ЗСП; 3) податки на прибуток на визначений термін;

4) зменшувались мита на ввезену сировину, матеріали, паливо, на­півфабрикати та обладнання, а у деяких випадках — і на ввезену готову продукцію. При цьому країна, що надавала частину своєї території для створення ЗСП, переслідувала такі цілі:

1. Забезпечення повнішої зайнятості робочої сили як у ЗСГІ, так і в країні. Ця мета є передумовою для створення ЗСП у країнах, що розвиваються, — Китаї, Мексиці, Індії,Таїланді тощо. Іноземні фірми, що вкладають кошти у розвиток цих зон, розраховують одер­жати додатковий прибуток за рахунок використання дешевої робо­чої сили порівняно з своїми країнами.

2. Залучення інвестицій, особливо у вільно конвертованій ва­люті. Цей мотив характерний для створення ЗСП у Китаї та у краї­нах Східної Європи (зокрема и Україні), де розраховують за допо­могою валютних надходжень під ЗСП на своїй території зібрати кошти для модернізації економіки.

3. Організація у економічних зонах таких виробництв, продук­ція яких пішла б на експорт, а також сприяла б модернізації техно­логії! і залученню "ноу-хау" в провідні галузі виробництва.

4. Розвиток відсталих регіонів, навчання фахівців та робітників новим методам праці та управління. У Китаї ЗСП з 1979 року ста­ли важливою складовою економічної політики держави. їхня кількість зростає: до таких зон на півдні країни, як Шеньчжень, Чжухаії, Сямень, Шаньтоу, додалось ще 14 приморських міст, а також острів Хайнань. Тепер це суцільна агломерована зона вздовж Тихооке­анського узбережжя, де переважають дні форми залучення капіта­лу: організація спільних виробництв, у яких статутні фонди ство­рюються за рахунок іноземних та китайських фірм, а також на усноі!І співпраці, коли капітал та технологія — іноземні, а земля та тру­дові ресурси — китайські.

5. Використання власних сировинних і трудових ресурсів для виробництва експортної продукції. Такі зони створені у Гані для переробки бокситів, у Об'єднаних Арабських Еміратах — для екс­порту та переробки нафти, у Находці — для експорту й часткової переробки деревини, кам'яного вугілля та інших природних ресурсів.

У світі є 23 види ЗСП, основні з них такі:

1. Безмитні багатопрофільні зони, розташовані на основних пе­рехрестях транспортних систем (Шеннон у Ірландії, о. Хайнань, Сінгапур). Сінгапур має тепер валютний запас — понад 40 млрд. дол., що дорівнює валютному запасу Китаю та Індії разом узятих (для порівняння; площа Сінгапуру 0,6 тис. км², населення 2,7 млн. чол.; відповідно площа Індії та Китаю — 3288 та 9561 тис. км, а населен­ня — 890 та 1209 млн. чол.). У Сінгапурі найдешевші у світі товари та безмитна торгівля. Сінгапур — третій найбільший центр пере­робки нафти у світі після Роттердама й Г'юстона, другий найбіль­ший порт світу. Кожних 10 хвилин у цей порт заходить судно, а кожних 20 хвилин — танкер. На рік Сінгапур відвідує 3 млн. ту­ристів, хоча історичних пам'яток тут обмаль. З 70-х років у Сінга­пурі пріоритетний розвиток одержали наукомісткі та капіталомісткі галузі. Тут розміщено понад 200 найбільших комерційних та торгівельних банків. Він входить до двадцятьох найбагатших міст світу: валовий національний продукт на душу населення становить 10 500 дші. Морський порт — основа вільного міста — найсучас­ніший у світі: його відвідують 40 тис. суден на рік, тут розташовані представництва 700 морських компаній, здійснюється повна комп'ю­теризація зберігання, облік, навантаження та розвантаження.

2. Експортні промислові зони, орієнтовані на зовнішню торгівлю. Китайська зона Шеньчжень займається випуском експортних товарів вітчизняної сировини та за допомогою вітчизняної робочої сили. За десять років чисельність жителів міста зросла з 30 тис. до 1 млн чол. Тут працює 2,5 тис. екологічно чистих підприємств, випускається 1115 найменувань товарів, з яких 650 йде на експорт. Площа зони — 327 км², на її території діє 3,8 тис. спільних підприємств, інозем­ний капітал становить 18,5%. Подібні зони створені у Південній Кореї, на Шрі-Ланці, у Єгипті, Гонконгу, Малайзії, Індії, Мексиці.

3. Зони економічного та науково-технічного розвитку — це район країни, де надаються пільгові умови для створення та діяль­ності національних, спільних та іноземних підприємств. Такі зони створюються переважно у розвинутих країнах. У США є 141 еко­номічна зона, у Швейцарії — 26, в Іспанії — 22, в Італії — 11, у Франції - 1, у Фінляндії - 7, у ФРН — 6. Завдяки цьому підприємці одержують можливість на пільгових умовах імпортува­ти необхідні компоненти, вести складання виробів, експортувати продукцію; ці зони підвищують конкурентоздатність товарів, сти­мулюють їхнє виробництво за світовими стандартами.

4. Зони страхових та банківських послуг сприяють зміцненню економіки країни, характерні для невеликих країн: Сінгапур, Гон­конг, Багамські острови, Бермудські острови, Тайвань, а також Ту­реччина та Філіппіни. У вільних банківських зонах приймаючою стороною формуються сприятливі умови для проведення кредитно-фінансових операцій (пільговий режим оподаткування банків, а у деяких зонах — повна відсутність такого). Такі зони одержали назву "податкового сховища" або "податкового раю". З 1985 р. у Туреччині з'явились "вільні міста": Мерсии, Ізмир, Адана, Трабзоп, Стамбул. Основна мета їхнього створення — залучення інвестицій за максимально низькими ставками. Мінімальна сума сплаченого статутного капіталу спільного банку у ЗСП повинна була складати не менше за 1 млн. дол.

5. Імпортно-промислові зони та зони з заміщення імпорту. Вони забезпечують сторону, яка приймає, сучасними товарами, а місцеві підприємства — передовою технологією. Такі зони є у Франції, США, Китаї та інших країнах.

6. Складські (консигнаційні) зони формуються у районах між­ народних морських та авіапортів. У Русі на Дунаї створена зона безмитної торгівлі зі складськими приміщеннями на площі 100 га. Такі ж зони сформувались під Іллічівськом та у Рєні.

7. Зони цільної торгівлі, де немає мита на ввезення та виведення товарів для їхнього продажу. Іноді вони прив'язані до великого морського або авіапорту (Шенон у Ірландії, Сінгапур, Руса, Буда­пешт, Белград тощо).

Варіанти створення зон спільного підприємництва в Україні. У нас за останні роки з'явилось багато варіантів створення ЗСП. Серед них Кримська, Донбаська, Севастопольська, Ренійська, Скадовська, Одеська, Закарпатська, Сиваш. Європа-Центр. Маріупольська та інші. Верховна Рада ухвалила закон про особливі економічні зони.

ЗСП "Європа-Центр" у Закарпатті передбачає утворення кон­сигнаційної (складської) зони між Україною, Угорщиною, Словач­чиною та Румунією, а також видобуток золота на Мужиївському золотоносному родовиті. У 1995 р. в Україні утворено понад 20 ліцензійно-консигнаційних складів, локальних зон "порто-фран­ко" у Києві, Одесі, Рені, Ізмаїлі.