Рєсурсозабезпечення і його значення для розвитку народного господарства країни

За даними Українського науково-дослідного інституту та науково-технічної інформації Міністерства економіки України, із надр Украї­ни щорічно добувається понад 1,5 млрд. м³, гірничої маси, з якої 50-70 % йде у відвали. Для розміщення відвалів гірських порід щорічно відводяться сільськогосподарські угіддя у 1,0 тис. га. За даними дос­ліджень, проведених науковцями, сьогодні в країні заскладовано понад 30 млрд. гірничопромислових та інших відходів, які займають понад 200 тис. га землі.

Значні обсяги вскришних порід утворюються при видобуванні си­ровини відкритим способом: руд кольорових металів, сірки, вогнет­ривких глин, цементної сировини, бурого вугілля, різних природних будівельних матеріалів тощо.

Щоб переконатись у наявності відходів від промислового вироб­ництва і необхідності їх утилізації в масштабах країни, досить побу­вати в таких промислових центрах як Донбас, Кривбас, Придніпро­в'я, Приазов'я, в районах Калуша, Бурштина (Івано-Франківська обл.), Роздолу і Повоград-Волинська (Львівська і Волинська обл.). В Ук­раїні чимало ресурсних відходів і має місце неефективне їх викорис­тання в інших галузях народного господарства (сільському госпо­дарстві, виробництві, лісовій та хімічній галузях промисловості), недостатнє використання водних та різноманітних мінеральних ре­сурсів. Ми розглянемо тільки основні із них: земельні, лісові, водні та мінеральні ресурси.

Земельні ресурси. Україна має достатньо високий земельно-ресурсний потенціал, але такий цінний ресурс використовується не­ефективно. Сьогодні майже 1/3 земельних угідь перебуває в запуще­ному стані і не використовується належним чином.

Висока розораність земель і неефективне використання земельних ресурсів знижують потенціальні можливості регіонів не тільки забезпе­чувати власні потреби сільськогосподарською сировиною і продуктами харчування, але позбавляють державу експортних її можливостей.

На сьогодні немає науково-обґрунтованої і затвердженої належ­ним чином вдосконаленої структури земельного фонду, тому ці ре­сурси і не можуть ефективно використовуватись для потреб народ­ного господарства. Щодо нераціонального використання земельного фонду вчені України вбачають такі причини:

• розробки корисних копалин здійснюються з грубим порушен­ням екологічних і технічних норм;

• у галузях важкої індустрії допускаються наднормативні викиди забруднюючих і шкідливих речовин у ґрунт, повітря та водне середовище;

• в країні не вирішене, особливо в великих містах і промислових центрах, питання утилізації промислових, побутово-комунальних та інших відходів. Відкриті сміттєзвалища забруднюють навколишнє середовище;

• при гірничовидобувних роботах, розробці і розширенні відкри­того кар'єрного господарства, спорудженні нових об'єктів відбу­вається безпосереднє руйнування верхнього (родючого) шару ґрунту та його повне вилучення з користування;

• нераціональна структура земельних угідь і, в першу чергу, сільськогосподарських.

Крім цього, не упорядковані території населених пунктів, немає генеральних схем і планів їх забудови, що призводить до неефектив­ного використання значної частини земель. Часто під забудову відво­дяться високопродуктивні сільськогосподарські землі.

Надзвичайно цінними є землі з особливим правовим режимом охорони: природно-заповідні території, рекреаційно-оздоровчі, території історично-культурного призначення тощо.

Загальна площа даних земель становить 7,2 % території України. Збільшення площі даних земель на 15-20 % дасть можливість створи­ти необхідні умови стійкого природного середовища щодо антропо­генних забруднень.

Сьогодні, капи практично відбулася приватизація земель, необхі­дно встановити належний контроль за її цільовим використанням і, безперечно, має бути вставлена орендна плата за землю. При нецільо­вому і неефектному її використанні вона повинна вилучатись. Конт­роль за цільовим використанням земель треба покласти на місцеві органи самоврядування.

Лісові ресурси. Ліс якнайважливіша і одна з найбільших скла­дових земельного фонду виконує ряд життєво важливих функцій, які забезпечують оптимальний розвиток інших складових природного процесу. «У процесі розвитку ліс продукує органічну масу, виконую­чи при цьому ряд функцій: накопичує сонячну енергію, виробляє ки­сень, сприяє затриманню вологи на полях, регулює рівень води в річках, фільтрує воду, попереджує повені тощо. За різноманітністю будови, силою дії на навколишнє середовище ліс є найскладнішим І наймогутнішим рослинним угрупуванням, що позитивно впливає на гідрологічний і кліматичний рижими місцевості, ґрунтоутворення, флору та фауну».

Як бачимо, ресурсозбереження лісового фонду є важливим чин­ником підвищення ефективності використання лісових ресурсів на основі впровадження науково-технічного прогресу, раціоналізації господарських зв'язків, посилення режиму економії. В умовах дефі­циту деревини, при обмежених можливостях збільшення її заготівлі в Україні та суттєвому зменшенні завозу з-за кордону (Росії, Прибалтики) ресурсозбереження стає основним шляхом забезпечення по­треби народного господарства в лісопродукції. До основних напрямів ресурсозбереження науковці зараховують:

• впровадження прогресивних технологій, що забезпечують ско­рочення періоду лісовирощування і підвищення продуктивності лісо­вих насаджень;

• спеціалізацію і концентрацію лісовирощування, розширення поквартально-блокової системи вирубок лісу, спрямованих на скоро­чення затрат праці, коштів у лісовому господарстві;

• поліпшення заготівлі деревини, збору і утилізації лісосічних відходів;

• скорочення втрат продукції лісу за рахунок вилучення із про­цесу лісовирощування площі для будівництва об'єктів, не пов'язаних з веденням лісового господарства;

• впровадження економічно ефективних і екологічно безпечних лісогосподарських заходів з охорони і захисту лісу;

• збільшення площ лісопосадки і доведення їх до 22-24 % від всієї площі угідь, як нього досягли розвинуті європейські країни.

Проблеми ресурсозбереження необхідно вирішувати в деревооб­робній галузі, удосконалюючи техніку, технологію переробки дереви­ни, переходячи на безвідходне виробництво. Для цього потрібно орга­нізувати і використовувати новітні методи розпилення деревини, більш раціонально переробляти нестандартну сирови­ну, ефективно використовувати низькоякісну сировину як хвойних, так і листяних порід, переробляючи їх у деревинно-стружкову плиту (ДСП) та деревинно-волокнисту плиту (ДВГІ). З окремих відходів виробниц­тва можна виготовляти клепку, паркетну фризу, тару, штахетник, суве­ніри, тощо. Повна утилізація відходів на виробництві деревообробної галузі може зберегти близько 25-30 % ділової деревини. Це питання дуже важливої ваги, оскільки при невеликих витратах значно скоро­титься споживання ділового лісу. На базі відходів ділової деревини треба організувати цехи лісохімічного виробництва. Зокрема, із певного осмолу виробляється смола, скипидар, дерев'яне вугілля; із кори берези - фармакопейний дьоготь, із хвої - вітамінне борошно, хлорофілокаротинна паста і хвойний екстракт морської води, із хвойних і зелених гілок - вітамінне борошно. На технологічні цілі використову­ють тирсу від розпилювання лісу, стружку, тонко мірні і низькосортні деревовідходи від санітарних рубок та рубок догляду за лісом.

З метою подальшого удосконалення використання сировини лісових ресурсів в усіх структурних підрозділах лісового комплексу необхід­но переходити на ресурсозберігаючі, маловідходні і безвідходні тех­нології. Для цього потрібно переоснастити лісовиробництво сучас­ним устаткуванням, новою технікою. Міністерству лісогосподарсь­кого комплексу необхідно розробити та здійснити систему наукових, техніко-економічних і організаційно-господарських заходів. Науковці вважають основними такі заходи:

• удосконалення нормативної бази відходів, поліпшення їх обліку в процесі лісовирощуваиня, догляду за лісом, лісозаготівель і перероб­ки деревини;

• поліпшення організації збирання відходів, які утворюються в колективних сільськогосподарських підприємствах, сфері послуг, інших організаційних структурах, та передача їх для переробки спе­ціалізованим підприємствам;

• створення спеціалізованих пунктів з переробки відходів та по­стачання їх споживачам для виробництва деревних плит целюлози;

• оснащення опорних пунктів транспортними засобами для підвезення і поставки споживачам сировини;

• розробка менш деревомістких конструктивних матеріалів, ос­воєння нових і розширення виробництва високоефективних видів про­дукції (деревного борошна, паркету, пресованих паливних брикетів тощо);

• концентрація лісопиляння і деревообробки, поглиблення спе­ціалізації лісогосподарського і деревообробного виробництва.

У перспективі лісогосподарської діяльності необхідно здійснити реструктуризацію системи організаційної структури управління лісо­господарським комплексом, організувати єдиного господаря лісової галузі, створивши комплексні господарства - лісокомбінати, які б цим займались від посадки до вирощення лісів і глибокої переробки де­ревини. Досвід і практика показали, що не варто від'єднувати від підприємств деревообробної промисловості їх сировинну базу. Це має бути єдиний лісогосподарський комплекс, який забезпечуватиме без­відходне і маловідходне виробництво. Використання сировини вто­ринних ресурсів деревини у вигляді їх заготовки від виробництва інших галузей народного господарства сприятиме зростанню вироб­ництва продукції для широкого вжитку населення, яке займається до­машнім господарством.

Водні ресурси. Як уже було сказано раніше, у країні спостері­гається нестача водних ресурсів, тому їх ефективне і бережливе ви­користання має виняткове значення як для споживання населення, так і для виробничої діяльності. Галузь водопостачання є однією з найбільш енергомістких. Річне споживання електроенергії становить понад 8 млрд. кВт год, що дорівнює потужності майже всього каска­ду Дніпровських ГЕС.

Дослідження констатують, що за останні роки значно погірши­лась якість води основних джерел водопостачання, що характеризує незадовільну діяльність водогосподарських організацій. Значною мірою спостерігається забруднення річкових стоків і підземних во­доносних горизонтів органічними сполуками, фенолами, нітратами, нафтопродуктами, патогенними мікроорганізмами, промисловими і побутовими відходами тощо.

Як констатують санітарно-епідемічні служби, сьогодні в 260 насе­лених пунктах України питна вода за окремими фізико-хімічними показниками (загальний вміст солей, жорсткість, залізо, аміак при­родного походження) не відповідає вимогам стандарту. Крім цього, через відсутність місцевих джерел води близько 1200 населених пунктів в АР Крим і південних областях України частково або по­вністю забезпечуються привізною водою.

Значна частина раніше побудованих водопроводів та очисних спо­руд, фільтрувальних станцій, водозаборів не відповідають сучасним нормативним вимогам, і населенню надходить не якісна вода. Складні ситуації з водопостачанням у Луганській, Донецькій, Хмельницькій, Запорізькій, Херсонській, Харківській і ряді інших областей, де по­над 2 млн. м³ води (14 %) не відповідають вимогам стандарту.

Незважаючи на дефіцит води, непродуктивні її втрати за даними експертних оцінок становлять 32 %, а це додаткові втрати електрое­нергії, реагентів, матеріальних та трудових ресурсів.

У структурі промислового водокористування переважають во­домісткі галузі (енергетична, металургія, хімія), маловодомісткі ста­новлять близько 10 %.

Як за обсягом використаної води із водних джерел, такі за безпово­ротними її втратами до найбільш водомістких галузей належить сільське господарство. На його долю припадає 24 % загального і 57 % безповоротного водопостачання в Україні.

Прогноз і перспективи розвитку продуктивних сил України і її ре­гіонів повинні ґрунтуватись виключно на основі їх природної водо­забезпеченості, з урахуванням територіальної мінливості річкового стоку, кількісних і якісних показників природних вод та можливості обґрунтованого з еколого-економічних позицій їх перерозподілу. Ос­новним показником для визначення обсягів водних ресурсів, які мо­жуть бути залучені у господарський обіг народного господарства, має бути рівень ресурсної і самовідновної здатності водних об'єктів, які є, з одного боку, джерелами водопостачання населення, а з іншого - найважливішими компонентами природного середовища, що забез­печують його функціонування.

Мінеральні ресурси є основою виробничої діяльності народ­ногосподарського комплексу. Зміст ресурсозбереження полягає у найбільш повному і ефективному використанні розвіданих запасів корисних копалин. Це можна досягти шляхом:

• зменшення втрат в надрах у процесі видобування корисних ко­палин;

• зниження втрат корисних компонентів під час збагачення;

• комплексного використання сировини з урахуванням як основ­них, так і супутніх компонентів;

• максимального використання відходів видобування, збагачен­ня та хіміко-металургійної переробки корисних копалин.

В Україні резерви ресурсозбереження за зазначеними напрямками є дуже значними. Через використання недосконалих технологій знач­на частина розвіданих корисних копалин залишається в надрах. На­приклад, видобуток нафти становить тільки 35-40 % від розвіданих запасів. Застосування Інтенсивних технологій дозволяє підняти видо­бування її до 60-65 %. При шахтному добуванні залізних руд втрати в надрах становлять до 10-15 % запасів, а при відкритому кар'єрному способі видобутку вони знижуються до 3-4 %. Втрати вугілля станов­лять до 15-20 %, а кам'яної солі, калійних солей, гіпсу - до 50-60 %.

Одним з найбільш дієвих заходів щодо зменшення втрат є засто­сування технологій із закладкою відпрацьованих ділянок надр самотвердіючими породними сумішами. Вирішення проблеми відходів мас виходити із їх оцінки і як екологічно небезпечного чинника, і як знач­ного додаткового ресурсного джерела. Наукові дослідження стверджують, що відходи в багатьох випадках є повноцінного сировиною не тільки для виробництва будівельних матеріалів і для будіндустрії, а й для отримання ряду дефіцитних металів і мінералів, а також як паливо.

За даними наукових досліджень, в Україні використовується всьо­го 12-14 % відходів і вторинних ресурсів, тоді як в розвинутих євро­пейських країнах - 42-45 %. З мстою залучення у виробництво наяв­них додаткових вторинних ресурсів і відходів виробництва треба роз­робити і здійснити спеціальну державну програму. У ряді галузей ведуть наукові розробки з цієї проблеми. Так, наприклад, зі складу відходів вуглезбагачення ведеться розробка технологій одержання супутніх компонентів окремих елементів корисних копалин.

Надзвичайно актуальне питання розробки технології утилізації відходів як важливого напряму ресурсозбереження в мінерально-си­ровинному комплексі. Такий досвід є в розвинутих європейських краї­нах (Італії, Франції, Німеччині та ін).