Розділ 1. Ідея державності в політичній думці україни

1. 1. Державницькі та демократично-правові тенденції політичної думки України X - ХVI ст.

1.2. Ідеї національної державності у політичній і правовій думці періоду козацько-гетьманської держави XVII – XVIII ст.

1.3. Проблеми держави та політичних відносин у суспільній думці України періоду національного відродження ХIХ поч. - ХХ століття.

1.4. Концепції державності і національного відродження у політичній думці України ХХ ст.

Специфіка України полягає в тому, що через історичні обставини політична думка тут досить пізно почала перетворюватись у спеціалізоване політологічне знання. Оскільки протягом століть Україна не мала своєї державності, пріоритетними для її мислителів завжди були проблеми обґрунтування національних прав українського народу на самостійний розвиток і власну державність, пошуки шляхів здобуття і захисту незалежності. Інші проблеми відходили на другий план.

Чужоземна влада, яка робила все, щоб заблокувати поширення визвольних і державницьких ідей серед українського народу, перешкоджала формуванню ідейно-політичних течій і політичних шкіл, але не змогла все ж таки повністю спинити розвиток політичної думки в Україні, без якої немислиме жодне більш-менш розвинене суспільство. Окрім того, в українській історії маємо державницькі періоди: княжої держави (ІХ - ХІV ст.), козацької держави і Гетьманщини (ХVII - ХVIII ст.), УНР та ЗУНР у 1918-1921 рр. Відповідно й політична думка бере свій початок ще з часів Київської Русі. У періоди, коли форми національної державності набували обрисів та коли українські мислителі мали можливість контактувати із західноєвропейською наукою, у їхніх творах формулювалися передові погляди на природу політичної влади, розроблялися концепції політичного устрою України, її міжнародних стосунків.

1.1. Державницькі та демократично-правові тенденції політичної думки України X - хvi ст.

У ІХ - ХII ст. в Київській Русі відбулося формування феодального суспільства і, звісно, стали розвиватися держава і право, політичні погляди, наука, література, філософія тощо. Важливу роль у цьому процесі, як і у всьому житті, відігравало християнство, яке сприяло розвиткові духовного життя, економічних і культурних зв'язків Київської Русі з Візантією та іншими європейськими країнами. Водночас період Х - ХІІ ст. в історії Київської Русі збагачувався розвитком оригінальної літератури, яка відображала різні сторони тогочасного життя, і насамперед прагнення зміцнити феодальний лад та обґрунтувати впливове становище Київської держави на міжнародній арені.

Політична думка Київської держави розвивалася під впливом політичної думки Візантії. Основними творами, в яких відображені політичні ідеї, були „Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона, „Руська Правда” Ярослава Мудрого, „Повчання дітям” Володимира Мономаха, „Повість минулих літ” літописця Нестора, „Ізборник 1076 р.” та ін.

У суспільно-політичній думці Київської Русі того періоду висувалися ідеї об'єднання удільних князівств навколо престолу великого київського князя, самостійності і незалежності Русі тощо.

Двома головними концепціями суспільно-політичної думки княжих часів була концепція «богоугодного володаря і концепція „князівського одновладдя” (представники - митрополити Іларіон та К. Смолятич). Автори першої концепції сформулювали ідею «духовного проводу над світською владою», ідею необхідності об'єднання київських князів навколо церкви, а не навколо великокнязівського престолу, а також ідею божественної природи влади.

Київський митрополит Іларіон вбачав у сильній монархічній владі князя запоруку територіальної цілісності держави; церква, на його думку, повинна служити державі, охороняючи загальнодержавний централізм. Він вважав, що «закон» і «благодать» суперечать одне одному: закон роз'єднує народ, бо підносить одних й принижує інших, а благодать подарована всьому людству. На думку митрополита Іларіона, християнство повинно служити консолідації країни, а церква - державі та володарю.

Один із найдавніших документів русько-української писемності, в якому робилися спроби обґрунтувати ці ідеї, - „Слово про закон і благодать» (ХI ст.) київського митрополита Іларіона. Відкидаючи твердження про існування у світі того чи іншого „богообраного” народу, як і ідеї католицької і візантійської церков про необхідність всепоглинаючої „вселенської» імперії і церкви. Соціологічними та суспільно-політичними ідеями були пройняті і літописи. У сильній монархічній владі князя Іларіон вбачав запоруку територіальної цілісності держави; церква, на його думку, повинна служити державі, охороняти загальнодержавний централізм. Він вважав, що “закон” і “благодать” суперечать одне одному: закон роз’єднує народи, підносить одних і принижує інших, свідчить про рабський стан людини, а благодать подарована всьому людству, вона знімає однобічність закону. На думку митрополита Іларіона, християнство повинно служити консолідації країни, а церква – державі та володарю, тому він підтримав політику незалежності й самобутності Київської держави, виступивши проти “візантизації” церкви на Русі.

Великою цінністю є „Повість минулих літ» (XII ст.) літописця Нестора, де подаються відомості про діяльність князів, про боротьбу із зовнішніми ворогами, про народні повстання у Київській Русі. Нестор – творець головної ідеї першої православної церковної доктрини – династичного князювання. Повість Нестора не лише санкціонувала удільно-династичне князювання, але й оголосила його єдиною встановленою Богом формою правління. Центром єдності держави виступала не великокнязівська влада, а церква. Основна політична ідея – велич, єдність і незалежність Русі. Адже зміцнення політичної влади великого київського князя і згуртування навколо нього усіх князів – це запорука припинення княжих міжусобиць і руйнування держави.

Талановитим світським письменником у Київській Русі був князь Володимир Мономах, який залишив нащадкам один із своїх найвизначніших літературних творів – “Повчання своїм дітям” (ХII ст.). Мономах застерігав своїх синів-князів не тільки не чинити самим, а й заборонити „служивим» творити беззаконня. Князь як державний муж є носієм закону і законності, на цьому ґрунтується його діяльність, у цьому сила його князівської влади. Мономах повчав, що князь повинен бути для своїх підданих не тільки справедливим, згідно з законом, а й гуманним, милосердним, а тому він мусить зобов'язати і своїх „служивих отроків» дотримуватися закону, вимог милосердя, щоб вони не злодіяли, не кривдили людей, бо це підриває авторитет держави, князя та й самих „служивих”.

Важливе значення у розвитку державно-політичної думки у Київській Русі мало „Слово о полку Ігоревім” (XII ст.), у якому визначне місце посідали актуальні політичні питання, зокрема проводилася ідея необхідності політичного об'єднання руських земель і припинення міжусобної боротьби. Ці мотиви визначали в основному ідейну спрямованість „Слова”.

У той час Київська Русь зазнавала щораз відчутніших нападів з боку половців, татар, німців-хрестоносців, які її істотно ослаблювали. А князі тим часом діяли без взаємного погодження, без злагоди, на шкоду Русі. Руська земля стогнала, народ плакав, слава давніх князів згасала.

В процесі усвідомлення великої небезпеки з боку зовнішньої навали і необхідності об'єднання усіх сил для боротьби з нею сформувалася ідея єдності руських земель. Віхою в нагромадженні традицій утвердження української державності була політична діяльність Данила Галицького (1200-1264 рр.). У ній реалізувалися державницькі погляди, що мали неминуче значення для долі українського народу. Передусім чітко усвідомлювалася геополітична та історична визначеність європейського характеру українського народу. Пріоритетні настанови Данила Галицького про необхідність збереження влади і захисту України виявилися в дієвій дипломатичній тактиці щодо Батия і в орієнтації на об'єднаному будівництві Галицько-волинського князівства чимало було зроблено для обмеження свавілля світських і церковних феодалів та зміцнення верховної князівської влади. Створювалася модель державного управління, яка не поступалася кращим тогочасним європейським інститутам. Галицько-волинське князівство перетворилося в могутню європейську державу, що забезпечувала безперервність державотворчого процесу як історичного чинника національного самовизначення.