10.3. Типологія демократичних режимів (моделі демократії)

Порівняльний аналіз демократичних режимів та притаманних їм форм правління складає важливий напрямок сучасної політології. Вагомий внесок у його розвиток зробив голадський політолог А. Лійпхарт. Йому належить, зокрема, спроба типологізації демократичних режимів та визначення найбільш придатних моделей демократії і форм врядування для молодих демократичних держав. Він відніс країни, в яких демократичні режими проіснували неперервно 50 і більше років (з кінця другої світової війни), до стабільних демократій. Згідно підрахунків А. Лійпхарта у 1980 році таких держав нараховувалося 21 (див. табл. 9.4.). В той же час існувало 30 (новоутворених та нестабільних) демократій. Разом вони охоплювали приблизно 37% населення земної кулі.

На думку А. Ліпхарта, стабільність демократії характеризується такими рисами як високий ступінь відповідальності урядів перед своїми виборцями (уряди відгукуються на вимоги і враховують преференції (побажання) тих суспільних груп, за допомогою яких вони прийшли до влади). При цьому А.Лійпхарт нагадує, що дії урядів перебувають у відносно тісній відповідності з бажаннями відносно великого числа громадян протягом тривалого часу. Щоб перекласти преференції людей на мову політики, використовуються різноманітні формальні і неформальні інститути та зразки практики. Відмінності ж між ними, так само як і спільні, повторювальні риси, дозволяють виділити певні моделі демократії, або, що те ж саме, типи демократичних режимів, які функціонують в сучасному світі і до певної міри можуть бути використані країнами, що тільки зробили чи роблять свій вибір на користь демократичної системи врядування.

Посилаючись на означення демократії як поліархії А. Ліпхарт вирізняє дві діаметрально протилежні її моделі (два типи демократичних режимів): мажоритарну або Вестмінстерську модель, взірцем якої є Великобританія і консенсусну модель, котра може бути найвиразніше представлена через політичну систему Швейцарії.

Суть Вестмінстерської моделі – правління більшості (всі важливі питання вирішуються шляхом голосування за принципом більшості голосів). Вона, як підкреслює А.Лійпхарт, є найбільш придатна для гомогенних суспільств. Суть консенсусної моделі – поділ влади між якомога більшою кількістю людей (через надання меншинам права вето з питань, що зачіпають їхні інтереси та через інші механізми). Консенсусна модель допоможе вирішувати проблеми гетерогенних (поділених, сегментованих, багатоскладникових) суспільств.

Кожній з цих моделей відповідає певний тип взаємовідносин між виконавчою і законодавчою владами, спосіб створення урядових коаліцій, ступінь концентрації влади в законодавчих органах, ті чи інші типи виборчих систем, конституційного і державно-територіального устрою.

В узагальненому вигляді вони можуть бути представлені у вигляді таблиці 10.3.

Виокремлення цих двох моделей є певною теоретичною абстракцією. Сучасний же політичний дизайн різних країн є набагато строкатішим. Проте наявність цієї типології допомагає упорядкувати відомості про все розмаїття режимів.

Таблиця 10.3.

Мажоритарна модель	Консенсусна модель
Концентрація влади у виконавчих структуррах: однопартійні кабінети абсолютної більшості	Поділ влади у рамках виконавчих структур, інститут „великих коаліцій”
Злиття влади при домінуючій ролі кабінету міністрів.	Розподіл влад: формальний і неформальний
Антисиметрична двопалатність законодавчого органу.	Збалансована двопалатність і представництво меншостей.
Одна головна лінія партійного розмежування	Багатовимірна система політичних розмежувань.
Плюральна (мажоритпрна) система виборів	Пропорційне представництво
Гнучка (неписана) конституція і суверенність парламенту.	Негнучка (писана) конституція і вето меншості
Унітарна, централізована система управління країною	Територіальний або інший федералізм і децентралізація
Виключно репрезентативна демократія (немає місця для прямої демократії)	Використання інститутів прямої демократії залежить від традиції.