11.3. Трансформація недемократичних режимів

11.3.1 Глобальний процес демократизації

Трансформація недемократичних політичних режимів і перехід до демократії значного числа держав – це одна з найсуттєвіших складових сучасного світового політичного процесу, який переживає третю і найпотужнішу хвилю демократизації. (див.: табл. 11.2).

Таблиця 11.2

Перша тривала хвиля демократизації	1828-1926	США, Франція, Італія, Німеччина, Аргентина
Перша хвиля зворотного руху (відкату)	1922-1942	Італія, Німеччина, Аргентина
Друга короткочасна хвиля демократизації	1943-1962	Австрія, ФРН, Італія, Японія, Ізраїль, Аргентина, Перу, Індія, Південна Корея
Друга хвиля зворотного руху (відкату)	1958-1975	Бразилія, Аргентина, Чілі
Третя хвиля демократизації	Триває з 1974 року	Португалія, Іспанія, Греція, низка країн Латинської Америки, Азії, Африки, країни Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР

Отже, третя хвиля демократизації, яку зараз переживає людство, почалася в середині 70-х років в країнах Південної Європи: Португалії, Іспанії, Греції. Потім, у 80-ті роки збанкрутували диктаторські режими в Чілі, Аргентині, Парагваї, Бразилії, Південній Кореї, на Філіпінах тощо. Особливе значення мав 1989 рік – рік оксамитових і не тільки оксамитових (Румунія) революційних переходів у країнах Центральної та Східної Європи. Нарешті, на початку 90-х років з тоталітарними режимами покінчили країни СРСР. Усього з комуністичним тоталітаризмом порвали 28 держав, що входили до складу СРСР і так званого соціалістичного табору. Більшість із них обрали шлях демократії.

Вивчення загальних і специфічних рис переходу до демократії у цих країнах здійснюється на основі двох теоретичних підходів: інституційного і генетичного. Перший допомагає одержати відповідь на запитання, які інститути найбільше сприяють стабілізації демократії в тій чи іншій країні, а отже, дає змогу окреслити підходящий для неї інституційний дизайн. Другий аналізує молоду демократію, що формується в перехідних суспільствах, під кутом зору її зародження і розвитку, намагається передбачити можливі стадії переходу.

В межах теорії переходу аналізуються спільні та відмінні риси процесів демократизації в різних країнах, стадії та фази трансформації. Враховується значення політичної і правової традиції, навичок громадянського життя для утвердження демократичних інститутів. Пропонуються найбільш підходящі форми демократичного правління та робляться прогнози щодо майбутнього. Вчені прагнуть, передусім, пояснити чому перехід до демократії, що починається одночасно і при зовні однакових чи дуже подібних умовах, в одних країнах відбувається успішно, а в інших ні; від чого залежить тривалість і специфіка руху до демократії; в чому полягає і від чого залежить її остаточний успіх.

11.3.2. Делегітимізація і лібералізація недемократичних режимів як передумова і підготовча стадія переходу до демократії

В основу наростання кризи недемократичних режимів покладено втрату політичною елітою контролю над соціально-економічними процесами і одночасно втрата правочинності її панування в очах суспільства, тобто делегітимізацію влади. З точки зору тривалого і стійкого поступу як тоталітаризм, так і авторитаризм показали свою нездатність адекватно реагувати на виклики часу, забезпечувати динамічний економічний і соціальний розвиток, свою протилежність природі сучасної цивілізованої людини, відверте нехтування її інтересами. Все це переконливо доводить, що вони вичерпали себе і потребують заміни.

Хоча процес трансформації недемократичних режимів у демократичні у різних країнах проходить по різному, зі своїми проблемами та труднощами, успіхами та перешкодами, йому притаманні і певні спільні риси, що дозволяють визначити його сутність та виділити стадії і типи переходів у різних країнах. Переходом називають такий спосіб заміни політичного режиму, який характеризується зламом інститутів попереднього режиму при збереженні правової неперервності. Або, інакше, перехід – це нереволюційний спосіб інституційної трансформації.

Процесові переходу, здебільшого, передує лібералізація старого режиму як підготовча стадія переходу до демократії. Етапу лібералізації притаманні наступні процеси:

• делегітимізація влади і втрата нею авторитету веде до наростання суперечностей і конфліктів в стані старої правлячої еліти;

• в еліті відбувається розкол на прихильників “твердої руки”, що виступають за виведення режиму з кризи шляхом жорсткого регулювання суспільних відносин аж до застосування насильства та прихильників “м’якої лінії”, які розуміють необхідність реформування суспільства і його політичної системи;

• протягом певного часу між цими частинами еліти ведеться боротьба за вирішальні позиції у владних структурах;

• після здобуття переваги над своїми суперниками представники “м’якої лінії” розпочинають лібералізацію режиму, яка передбачає:

а) послаблення контролю над засобами масової інформації;

б) допущення діяльності неконтрольованих державою громадських організацій;

в) примирливе ставлення до страйків, мітингів та інших акцій масового протесту;

г) запровадження альтернативних виборів тощо.

Спочатку прихильники “м’якої лінії” пропонують контрольовану лібералізацію, при якій допускаються лише деякі демократичні форми суспільного життя (наприклад, “гласність”), але в політичній системі принципово ще нічого не змінюється, процес прийняття рішень залишається авторитарним.

Тим часом внутрішня боротьба в середовищі правлячої еліти поглиблюється, що послаблює її позиції. Натомість зміцнює свої позиції контр еліта. Оскільки відбувається консолідація нової політичної еліти, пожвавлюється функціонування інститутів громадянського суспільства, з’являється незалежна преса, формується відкрита політична опозиція.

Перед владною елітою постають три можливі способи політичної поведінки.

1) Придушення опозиції силою. У такому разі, однак, усі проблеми, що призвели до кризи залишаються. Одночасно зростає загроза міжнародної ізоляції, реально може постати небезпека повної втрати влади.

2) Ігнорування вимог опозиції. Така поведінка неминуче призводить до радикалізації політичної опозиції і подальшого послаблення режиму.

3) Співробітництво з опозицією на підставі поступок та компромісів. Така позиція стає можливою, коли гору в старій еліті беруть реформаторські елементи.

Отже, лібералізація старого режиму, поступово переростає у власне перехід до нових відносин. Цьому процесові притаманні наступні три стадії.

Стадія переговорів і укладання угод між старою і новою елітою. На цій стадії провідну роль все ще відіграє стара еліта, але під тиском демократичної опозиції вона змушена йти на все нові і нові поступки реформаторським силам. Вона допускає конкуренцію в боротьбі за владу, погоджується на проведення демократичних виборів на основі нових виборчих законів, допускає формування багатопартійної системи.

Стадія прийняття рішень і творення демократичних інститутів. На цій стадії політична опозиція, яка в результаті виборів приходить до влади, перебирає на себе ініціативу у здійсненні переходу до демократії. Настає вирішальна стадія прийняття рішень з метою здійсненню важливих перетворень у політичній та економічних сферах: розбудови демократичної політичної системи в усіх її компонентах, приватизації і створення ринкових відносин в економіці, розвитку громадянського суспільства. Відбувається закріплення демократії через прийняття нових конституцій, здійснюється вибір ефективної форми державного правління, забезпечується збалансованість владних повноважень всіх гілок влади, гарантуються права і свободи людини і громадянина тощо.

Перехід завершується стадією консолідації демократії, звикання, адаптації суспільства до нових політичних механізмів і легітимізації нового демократичного режиму.

Завданнями цієї стадії є:

• забезпечення лояльності тієї частини старої еліти, яка здатна послідовно перейти на сторону демократії, включення її в демократичні процеси;

• поступове реформування державного апарату, армії, органів безпеки, внутрішніх справ з обов’язковим використанням кваліфікованих спеціалістів, їх досвіду;

• забезпечення лояльності і цілісності політичної опозиції (як правої, так і лівої);

• легітимізація демократичного режиму на рівні всього суспільства через реалізацію інтересів соціальних груп (обмеженість ресурсів вимагає обов’язкової черговості дій у цьому напрямку).

Особливість останнього етапу, навіть його певна небезпека полягає у масовому наростанні очікувань. Тому уряд має за будь-яку ціну довести свою ефективність, не чекаючи, поки настане розчарування мас в новому режимі. Легітимізація має здійснюватися послідовно, на ґрунті реалістичної політики, що дає довготривалий ефект. Зріла демократія встановлюється не відразу, а через одне-два покоління. Проте, на етапі демократичної консолідації долається інституційна криза, легітимізується влада, відновлюється ефективність політичної системи, зростає політична стабільність. Тому цей етап вважають завершальною стадією переходу.

Отже, за загальними правилами, трансформація недемократичного режиму в демократичний проходить чотири послідовні стадії:

• лібералізації недемократичного режиму,

• переговорів і укладання угод,

• прийняття рішень,

• консолідації демократичних інститутів, звикання суспільства до нових політичних механізмів.

Перша з них є підготовчою, а три наступні своїм змістом мають власне перехід. Тобто вони характеризуються домінуванням демократичних процедур та інститутів, які, проте, ще не є стійкими. З набуттям ними стійкості перехідний період закінчується і держава стає демократичною.