Література до розділу

1. Політологія./ За редакцією А.Колодій. – К., 2000. – 584 с.

2. Політологія: Підручник /І.С.Дзюбо, К.М.Левківський, В.П.Андрущенко та ін. – Київ: Вища школа, 2—1. – 415 с.

3. Основи політичної науки: політичні процеси, системи та інститути. Ч. 2 / за ред. Б.Кухти. – Л., 1997. – 334 с.

4. Політологія / за ред. Б.Катеринчука, М.Гетьманчука. – Львів, 2000 .

5. Основи політології / за ред. Ф.М.Кирилюка. – Київ, 2000 – 247 с.

6. Касьянов Г.В. Теорії нації та націоналізму. Монографія. - К., 1999.

7. Картунов О.В. Етноси, нації та етнонаціональна політика // В підруч. Політологія / За ред. Ю.І. Кулагіна, В.І. Полуріза. - К., 2002.

8. Колодій А. Нація як суб’єкт політики. — Львів, 1997.

9. Мала енциклопедія етнодержавознавства /За ред. Ю. І. Римаренка. - К., 1996.

10. Обушний М.І. Етнос і нація: проблеми ідентичності. - К., 1998.

11. Ребкало В., Обушний М., Майборода О. Етнонаціональні процеси в сучасній Україні. - К., 1996 .

12. Сміт Е. Національна ідентичність: Пер. з англ. - К., 1996.

13. Варзар І.М. Політична етнологія як наука. — К., 1994.

14. Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії. — К., 1993.

15. Ребет Л. Теорія нації. — Львів, 1996.

16. Боренько Я. Інтерпретація концепції груп інтересу у дослідженні політичного процесу в Україні // Вісник Львівського університету. Серія: Філософські науки. – 2000. - Вип. 2. – С. 373-379.

17. Головатий М. Ф. Мистецтво політичної діяльності: Навчальний посібник. – Київ: МАУП, 2002. – 176 с.

18. Мацієвський Ю. Теорія конфліктів: методологічні засади // Генеза. – 1995. - № 4. – С. 219-227.

19. Лісничук О. В. Групи інтересів у багатоскладовому суспільстві. Політологічний аналіз: Автореф. дис. ... канд. політ. наук: 23.00.02 / НАН України; Інститут політичних і етнонаціональних досліджень. - К., 2000. – 20 с.

Розділ 8. Політична еліта і політичне лідерство

8.1. Еліта як суб’єкт політики.

8.2. Політичне лідерство: суть, концепції, механізм рекрутування.

8.1. Еліта як суб’єкт політики.

Різні суб'єкти політики справляють на політику неоднаковий вплив. Окремі громадяни і соціальні групи не беруть безпосередньої участі в політичному житті, а цим займається особливий прошарок людей – політична еліта.

Починаючи з XII ст. термін „еліта” використовувався для позначення товарів вищої якості, а згодом був перенесений на сферу соціального життя для вирізнення груп „кращих” людей – вищої знаті, духовенства, військових. Тобто, еліта – це вищі соціальні групи в системі соціальної ієрархії, які здійснюють керівництво у певних галузях суспільного життя. Еліти можуть виділятись як у суспільстві в цілому, так і в окремих його сферах. Тому виділяють національну еліту, яка включає в себе господарську, військову, духовну, інтелектуальну, політичну та інші еліти.

Отже, політична еліта – це носії політико-управлінських якостей. Це поняття застосовують до людей, які оволоділи певними позитив­ними якостями, цінностями і пріоритетами (влада, багатство, компе­тентність, культура, сила волі тощо), займають провідні, найбільш впливові позиції у суспільстві.

Політична еліта здебільшого визначається як меншість суспільства, достатньо самостійна, відносно привілейована група (або сукупність груп), яка має відповідні психологічні, соціальні та політичні якості й бере безпосередню участь у формуванні та здійсненні політичних рішень, пов'язаних з використанням державної влади чи впливом на неї, користується перевагами свого соціального становища.

В добу Античності елітарні погляди найбільш системно розвинув Платон, на думку якого управляти державою можуть лише вибрані люди, що отримали спеціальне виховання і мають досвід державного правління.

Мислитель в концепції „ідеальної держави” право володарювати залишає за філософами-правителями, які мають природні нахили до управління державою, помножені на багаторічні тренування. Стан філософів відокремлений жорсткими рамками від двох інших станів – простолюдинів та воїнів-охоронців. Платон допускав перехід з одного класу в інший лише за виняткових обставин, що, однак, дозволило багатьом сучасним дослідникам теорії політичних еліт вважати мислителя попередником теорії „циркуляції” еліт.

Засновниками сучасної теорії еліт вважають італійських мислителів В.Парето і Г.Моску. В.Парето вважав, що кругообіг еліт є універсальним законом людської цивілізації, з допомогою якого забезпечується стабільність соціальної системи. На його думку, в процесі циркуляції політичної еліти відбувається постійна і послідовна зміна двох типів еліт – „левів” і „лисиць”. „Леви”, яким властива агресивність, консерватизм, авторитарність, схильність до насильства, з часом перестають відповідати потребам суспільства і змінюються „лисицями”, які є майстрами маневрів, комбінацій, обману і спекуляцій, використовують компроміси і угодництво.

Г.Моска теж вважав поділ людства на панівну меншість і політично залежну більшість універсальною умовою існування цивілізацій. Із зміною історичних обставин змінюється і політична еліта, але вона завжди існує. До її складу входять люди, які володіють здібностями, що відповідають потребам політичного управління в дану епоху.

Німецький соціолог і політолог Р. Міхельс, розглядаючи теорію еліт, розробив «залізний закон олігархії». Відповідно до його вчення діяльність де­мократії суворо обмежується через існування організації, яка спираєть­ся на „активну меншість” (еліту), безпосереднє панування мас техніч­но не можливе і призводить до загибелі демократії. Згідно із залізним законом олігархії демократія, щоб зберегти себе і досягти певної стабільності, вимушена створювати організацію, а це пов'язане з виокремленням еліти, активної меншості.

Серед українських науковців, що досліджували проблеми еліт, привертає увагу концепція “національної аристократії” В.Липинського. Вона грунтувалась на положенні, що етнографічна маса людей, як така, автоматично не створює нації. Це робить якась активна група серед цієї етнографічної маси, яка є носієм національної ідеї, а відтак здійснює керівництво всією нацією. Для існування і виконання своїх функцій “національна аристократія” повинна мати матеріальну силу та моральний авторитет. Тільки за цих умов вона може здійснити та завершити процес структурування та організації нації.

Необхідність існування еліт у різних концепціях обгрунтовується різноманітними способами. Відповідно існують різні підходи щодо обгрунтування і функціонування еліт:

1. Біологічний напрямок (О.Амман) обґрунтовує необхідність поділу суспільства на еліту і масу відмінностями генетичного характеру: приналежні до еліти люди володіють цінними і вищими біологічними потенціалами, а відтак і фізичними та розумовими. На цей підхід спирався, зокрема, фашизм.

2. Психологічний напрямок (З.Фрейд, Е.Фромм) стверджує, що і еліта і маса відрізняються певними, лише їм притаманними психологічними якостями. Оскільки більшість людей мають антикультурні і антисуспільні нахили, неможливо обійтись без примусу, який повинна здійснювати меншість. Панування меншості є необхідною, тому що маси характеризуються недалекоглядністю і заохоченням один одного до розпусних дій, а відтак відчувають бажання підкорятись означеній меншості.

3. Функціонально-технократичний підхід (Дж.Бернхем, А.Фірмат) пояснює існування еліти як функції соціальних відносин, що полягає у забезпеченні потреб суспільства в управлінні. В межах цього напрямку зазначається, що через відчуження управління від власності нова еліта формується із представників усіх верств населення, а розвиток НТР спричиняє утвердження інтелектуальної еліти. Оскільки влада в цих умовах визначається лише як доступ до знань і інформації, то це, на думку представників функціонально-технократичного напрямку, свідчить про перехід влади від еліти власників до еліти професіоналів, фахівців виробництва.

4. Ціннісний підхід виходить з положення про наявність природного виокремлення найбільш цінних людських ресурсів, здатних найкраще здійснювати керівництво. Елітарність є виявом закономірного наслідку рівності можливостей і не суперечить сучасній представницькій демократії; концепції плюралізму стверджують, що наявність багатьох еліт одночасно обмежує їх вплив тією чи іншою сферами діяльності і зазнає постійного впливу мас; існування демократичної концепції між елітами; відносність відмінностей між елітою та масою через відкритість еліти.

Ціннісні теорії еліт вважають еліту головною конструктивною си­лою суспільства, але прагнуть пристосувати елітарну теорію до реального життя сучасної демократичної держави. Основні положення цих теорій такі:

а) еліта – найцінніший елемент суспільства, який володіє високими здібностями і показниками в найважливіших для всього сус­пільства сферах діяльності. Згідно із 3. Фрейдом, це позначена особ­ливими якостями група, яка діє на людей подібно до магнітної сили;

б) панівне становище еліти відповідає інтересам усього суспільства, оскільки це найбільш продуктивна й ініціативна частина населення. Маса – це не мотор, а лише колесо історії, провідник у життя рішень, що приймаються елітою.

в) формування еліти — результат природно­го відбору суспільством найбільш цінних представників. Так, у ході історії відбулася зміна аристократії приватними підприємцями, які, в свою чергу, поступаються місцем менеджерам й інтелектуалам.

Ціннісні теорії еліт найбільше відповідають реаліям сучасного де­мократичного суспільства. Дійсна еліта не панує, а керує масами з їхньої згоди, що виявляється на вільних виборах.

Теорії елітарної демократії виходять з розуміння демократії як кон­куренції між потенційними керівниками за довіру й голоси виборців. Керівний прошарок розглядається не тільки як група, здатна до уп­равління, а й як захисник демократичних цінностей, що стримує про­яви масового ірраціоналізму, неконтрольованого тиску, емоційної не­врівноваженості та радикалізму.

Проте реальність виявилася дещо іншою. З'ясувалося: якщо пред­ставники еліт переважають нижчі прошарки суспільства в сприйнятті ліберально-демократичних цінностей (свобода особи, слова, друку, політичної конкуренції тощо), політичній толерантності, терпимості до чужої думки, в засудженні диктатури, то водночас вони консервативніші в питанні про визнання і реалізацію соціально-економічних прав громадян: на працю, страйк, соціальне забезпечення.

5. Плюралістичний (функціональний) підхід грунтується на запереченні еліти як єди­ної привілейованої, відносно згуртованої групи. На думку прихиль­ників цього напрямку, існує багато еліт, і жодна з них не спроможна домінувати у всіх сферах життя. Кожна з елітних груп – професійних, регіональних, релігійних, демократичних виділяє власну еліту, яка віддзеркалює її інтереси, захищає цінності й водночас активно впли­ває на її розвиток. З допомогою різних демократичних механізмів (ви­борів, референдумів, опитів, преси, формування груп тиску) можна тримати еліти під контролем мас. Відмінності між елітою і масою відносні, умовні й розмиті. Головний суб'єкт політичного життя – не еліта, а групи інтересів. Доступ до лідерства відкриває не тільки багат­ство й високий соціальний статус, а й насамперед особисті здібності, знання, активність.

6. Ліволіберальний підхід до теорії еліт є антиподом плюралістичному. Найбільш повно суть підходу викладено в книзі Р. Мілса «Владарююча еліта» (1959). Автор на прикладі політичної системі США показує, що влада – це піраміда трьох рівнів: нижнього, тобто пасивного, практично безправного населення; середнього, який віддзеркалює групові інтереси; і верхнього, де й приймаються найважливіші політичні рішення. Можливості впливу мас на еліту за допомогою виборів та інших демократичних інститутів дуже обмежені. Заняття ж ключових позицій в економіці, політиці, військових і інших інститутах забезпечує людям владу і таким чином конституює еліт. Вихідці з народу можуть потрапити до еліти лише тоді, коли займуть високі пости в суспільній ієрархії. Проте реальних шансів на це у них порівняно небагато.

Сучасні політичні діячі, як правило, поділяють основні принципи існуючої ринкової системи і бачать в ній оптимальну для даного суспіль­ства форму соціальної організації. Через те в політичній діяльності вони прагнуть до стабільності суспільного устрою, в основі якого – при­ватна власність і плюралістична демократія.

Ліволіберальні концепції еліт ґрунтуються на структурно-функціональному підході до еліти: стверджують про наявність відмінностей між елітою та масою і складний характер еліти.

Не зважаючи на певні відмінності у поглядах на політичну еліту, всі названі концепції стверджують, що управління не може виконуватись всім суспільством, а потребує для цього кваліфікованої еліти. Вона досягає своєї мети через використання у якості основного знаряддя – держави, де всі основні засади обіймаються представниками правлячої еліти.

У сучасних умовах політична еліта становить невід'ємну, активну і впливову частину соціальної структури суспільства, котра здатна брати на себе провідну, відповідальну, консолідуючу роль у забезпеченні і розвитку стабільності будь-якої системи.

Розглядаючи структуру політичної еліти, виділяють широке і вузьке її трактування. У вузькому розумінні до політичної еліти належать лише ті люди, які безпосередньо приймають політичні рішення (передусім, члени вищих органів державної влади). Розглядаючи ж політичну еліту в широкому розумінні, до неї зараховують всіх, хто справляє вагомий вплив на політику держави: політичних діячів, вище духовенство і офіцерство, підприємців, освітян і науковців та ін. Сюди також відносять тих, хто має необхідні для еліти якості і може її потенційно поповнити.

Виходячи з вищесказаного, виділяють еліту влади та еліту впливу, а також субеліту – суспільну верству, яка за своїм статусом наближається до еліти і слугує джерелом її нових членів.

У державі правлячій політичній еліті протистоїть опозиція і контреліта (антисистемна опозиція). Відмінність між контрелітою і опозицією полягає в тому, що метою опозиції в разі приходу до влади є управління державою на основі тих самих політичних цінностей, що і правлячої еліти, використовуючи, при тому, дещо відмінні методи керівництва суспільством. Що ж стосується контреліти, то метою її приходу до влади є злам існуючої політичної системи і побудова якісно нової моделі суспільства. Тобто, контреліта – це політично активна верства, з якої в майбутньому може бути сформований новий тип політичної еліти, що прийде на зміну існуючій.

Політична еліта у будь-якому суспільстві виконує ряд функцій:

• консолідація суспільства, забезпечення його стабільного розвитку;

• репрезентація суспільних груп в політичному житті суспільства;

• регулятивно-контролююча функція;

• артикуляція інтересів великих соціальних груп;

• формування інституційно-організаційної волі суспільних груп;

• кадрова функція (розташування, зміщення посад, виховання і вишкіл резервного фонду еліти).

Правляча еліта - це група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інститутів. Якщо розглядати еліту в площині структури влади, то вона складається з групи, яка виносить політичні рішення, і групи, яка здійснює політичний тиск.

Правляча еліта складається з трьох взаємопов'язаних елементів:

1) політичної еліти, яка є частиною правлячої і носієм владних функцій. Вплив політичної еліти на систему владних відносин залежить від співвідношення політичних сил у державі, форми політичної устрою, наявністю і гостротою конфліктів у суспільстві. Зазвичай політична еліта бере безпосередню участь у схваленні та здійсненні рішень, пов'язаних із використанням державної влади чи впливом на неї;

бюрократична еліта охоплює представників управлінського апарату, котрі мають владні повноваження, впливаючи на виконання важливих державних функцій;

3) комунікативна та ідеологічна еліта - це представники науки, культури, духовенства та засобів масової інформації.

Аналізуючи еліти, потрібно враховувати конкретні історичні етапи розвитку суспільства, оскільки кожен тип історичної епохи має свої критерії оцінки і шляхи формування еліт. Так, Белл вважає, що „еліта крові” відповідає рівню розвитку доіндустріального суспільства; „еліта багатства” – індустріального суспільства; „еліта знань” – постіндустріального суспільства.

На основі певних елітарних рис у контексті конкретного історичного типу суспільства і політичного режиму еліти поділяють на такі типи: відкриті і закриті, легітимні і нелегітимні, що розкриває спосіб їх формування та зв'язок з іншими соціальними групами.

Відкрита еліта припускає спонтанний прихід нових членів, здійснює саморегуляцію суспільства. Головні принципи її формування – економічна вага, політичний статус. Пріоритетною цінністю виступає високий рівень професіоналізму в певній царині діяльності. Відкрита еліта є публічною, її члени дбають про свою репутацію.

Закрита еліта регулює мобільність своїх членів за допомогою спеціальних органів, поповнення рядів відбувається повільно, доступ до них є заформалізованим і ускладненим. Особисті якості теж мають велике значення, але все ж вони підпорядковані відданості системі, вождю тощо. Пріоритетною цінністю стає абсолютна лояльність. Ця еліта байдужа до громадської думки і недоступна їй.

Легітимними вважають ті еліти, які отримали владу при добровільній підтримці мас, а нелегітимними є ті, що панують над більшістю за допомогою примусу, насильства, ідеології.

Ще однією підставою для типологізації еліт є їх місце в елітарній ієрархії. Тут виокремлюють: вищі еліти - особи, котрі займають найвищі пости в уряді, парламенті, основних партіях, впливових групах тиску і приймають стратегічні рішення; середні еліти - це депутати, вищі адміністративні посадові особи регіональних і муніципальних органів, бізнесмени, діячі культури, які впливають на процес прийняття рішень; нижчі еліти – адміністративний апарат державних органів, керівники регіональних відділень основних партій, керівники невпливових партій.