Словник найбільш уживаних термінів

Бюрократична еліта – представники управлінського апарату, котрі мають владні повноваження, впливаючи на виконання важливих державних функцій.

Контреліта – антисистемна опозиція, яка протистоїть владі і з якої в майбутньому може сформуватися новий тип політичної еліти.

Лідер політичний – особа, що має постійний пріоритетний вплив на те чи інше політичне об’єднання або на всі суспільство завдяки своїй участі в політиці; за якою визнане право приймати відповідальні рішення. Політичне лідерство, зазвичай, пов’язане з керівним місцем в суспільній ієрархії, урядовою посадою, владою (формальний аспект). Неформальний аспект політичного лідерства виражається в індивідуальних якостях людини, її здібностях виконувати лідируючу роль, у визнанні за нею права на лідерство з боку суспільства, організації або групи, її прагненні володарювати (в залежності від мотивів).

Неформальний аспект лідерства – лідерство в силу особистих якостей людини.

Опозиція – угруповання або партія, що провадить політику протидії більшості або владі.

Політична еліта – активна і компетентна меншість населення, яка приймає найважливіші рішення у суспільстві або впливає на їх прийняття і править більшістю.

Правляча еліта – група осіб, рішення яких істотно впливають на процес функціонування і розвитку суспільних інституцій.

Формальний аспект лідерства – лідерство в силу посади, статусу, влади.

Питання для самоконтролю

1. Чи не суперечать концепції панування політичних еліт ідеям і принципам демократії?

2. Які Ви можете назвати особливості функціонування та шляхи формування політичних еліт в демократичному і тоталітарному суспільствах?

3. Які існують сучасні теорії походження еліт?

4. Існування яких аспектів політичного лідерства Ви можете назвати?

5. Чим відрізняються системи рекрутування політичних лідерів у демократичних і недемократичних суспільствах?

6. Яку типологію політичного лідерства Ви можете назвати?

Література до розділу

1. Деркач Ж. Політичний лідер у ретроспективі // Віче. – 1999. – №1.

2. Політичний енциклопедичний словник – К., 1997.

3. Політологія /За ред. Бабкіної О. – К., 1998.

4. Політологія /За ред. Катеренчука Б., Гетьманчука М. – Львів, 2000.

5. Політологія /За ред. Колодій А. – К.: Ельга, Ніка-Центр, 2003.

6. Політологія /За ред. Ф.М. Рудич. – К., 2000.

7. Політологія у таблицях схемах визначеннях: навчальний посібник для курсантів та студентів вищих військових навчальних закладів / За ред. Гетьманчука М.П. – Львів: Військовий інститут, 2006.

8. Словник-довідник політологічних термінів / за ред. Гетьманчука М.П. – Львів: Військовий інститут, 2006.

9. Шляхтун П.П. Політологія (теорія та історія політичної науки). – К., 2002.

Розділ 9. ДЕРЖАВА ТА ГРОМАДЯНСЬКЕ СУСПІЛЬСТВО

9.1. Держава як політична організація суспільства: сутність, походження та функції.

9.2. Форми держави.

9.3. Правова держава і громадянське суспільство.

9.1. Держава як політична організація суспільства: сутність, походження та функції.

Проголошення 24 серпня 1991 р. незалежності України актуалізувало необхідність вивчення проблем, пов’язаних з державою як політичною формою організації суспільства.

Вивчення держави передбачає, перед усім, з’ясування притаманних їй ознак, функцій, прерогатив, структури, форм. Не менш важливим є ознайомлення з теоріями походження держави, концепціями сучасної держави, ознаками правової держави та механізмами її співвідношення з громадським суспільством.

На сьогодні у світі існує близько 200 держав, які відрізняються одна від одної своєю історією, рівнем соціально-економічного та культурного розвитку, соціально-політичною організацією, величиною території, чисельним та якісним складом населення, ступенем впливу на міжнародній арені. Однак, кожна з цих держав є найголовнішим системоутворюючим елементом політичної системи, її ядром, що включає в себе сукупність безпосередніх суб’єктів політики.

Дослідники різних епох демонстрували сталий інтерес до природи держави, при чому погляди на державу змінювались історично. В країнах Стародавнього Сходу держава розглядалась як щось святе, що виникає внаслідок Божої волі, а тому потребує беззаперечного підкорення. До початку ХХ століття таке розуміння збереглось в суспільствах з одноособовою (монархічною) формою влади, що передавалась в спадок. Проте, ще у Стародавній Греції різні філософи та філософські течії починають пов’язувати державу з вимогами справедливості (піфагорійці), законності (Сократ), турботи про суспільне благо (Демокріт). Арістотель трактував державу як вищу форму спілкування між людьми. На думку Арістотеля, держава виникає не лише для господарського обміну і протидії несправедливості. „Вона з'являється тільки тоді, коли створюється спілкування заради благого життя між сім’ями і родинами, заради досконалого і достатнього для себе самого життя”. У своїй багатотомній праці „Політика”. Арістотель описав 158 грецьких і варварських державних устроїв. Найбільш вдалою формою держави він вважав конституційну помірковано-демократичну республіку (політію), що спирається на середні верстви суспільства, на вільних людей середнього статку і передбачає правління більшості в інтересах всього суспільства.

Розвиток історичної думки призвів до появи значної кількості іноді навіть протилежних думок про походження, суть та основне призначення держави. В середні віки, коли визначальну роль в житті суспільства відігравала Церква, панівною була теологічна теорія, яка трактувала виникнення держави та державної влади з Божої волі. Звідси випливає святість, недоторканність держави, покора всіх підданих державній владі. Патріархальна теорія обґрунтовує патріархально-патерналістичну концепцію держави, згідно якої держава - це результат історичного розвитку сім’ї. Природний процес розростання сім’ї у роди, потім у племена призводить до появи великих спільнот, якими і стали держави. За цією теорією, спадковий монарх це нащадок племінних вождів, які ведуть свій родовід від Адама.

У ХVІІ- ХVІІІ століттях великої популярності набуває теорія суспільного договору, яка доводить, що держава виникає на певному етапі історичного розвитку людства як наслідок укладання угоди між народом і правителем. Держава тут виступає як орган загального примирення людей, які перебували у природному стані, коли йшла „війна всіх проти всіх”. Концепція суспільного договору існувала у двох різновидах. У першому випадку наголос на тому, що народ добровільно віддав право керувати суспільством монархові і тому має добровільно підкорятись, виправдовував абсолютизм. Інша концепція наголошувала на тому, що в разі невиконання правителем своїх обов'язків, занедбаності умов угоди народ має право на супротив правителю.

Існують і інші теорії походження держави. Зокрема, органічна трактує виникнення держави як наслідок природної диференціації органів „суспільного організму”; психологічна пояснює походження держави особливими властивостями психіки визначних осіб; теорія завоювання трактує появу держави як результат завоювання та поневолення одних племен іншими і встановлення на завойованій території влади завойовника; класова теорія пов’язує появу держави з поділом, внаслідок майнового розшарування суспільства на класи, з яких один панує, а інші підкоряються. Сучасна загальна теорія походження держави є юридичною. Вона пов’язує виникнення держави з правами людини, розглядає як правову форму організації і функціонування політичної влади.

Сьогодні, коли історичний метод в політичних дослідженнях не відіграє важливої ролі, дискусії навколо проблеми виникнення держави припинилися. На думку багатьох політологів, держави виникали різними шляхами і на їх утворення впливали різноманітні фактори та чинники.

Погляди вчених на природу і головне призначення держави теж відрізнялись неоднорідністю та суперечливістю. На думку Т. Мора, держава – це змова багатих проти бідних (таке розуміння держави пізніше було притаманне марксистам та анархістам); німецький філософ Г. Гегель трактував державу як втілення моральної ідеї, „образ і дійсність Розуму”, „ходу Бога в світі”; інший німецький філософ І. Кант вважав, що призначенням держави є забезпечення максимальної відповідності державного устрою принципам права. На думку К. Маркса і Ф. Енгельса, мораль, право і заснована на них держава у класовому суспільстві повинні бути повністю підпорядковані інтересам панівного класу. У розумінні Г. Кельзена держава – це „позитивний правопорядок, який примусово регулює суспільство людей”, звідси, кожна держава вже за означенням є правовою. Відмінною є думка українського вченого Б. Кістяківського, який вважав, що наявність законів не є підставою для ототожнення держави з правом і що „тільки маючи справу з уповноваженими особами, котрі можуть виставляти правові вимоги до самої держави, державна влада виявляється змушеною незмінно дотримуватись законів”. Отже, розмаїття підходів до сутності та призначення держави дає кардинально відмінні трактування. Від розуміння держави як апарату насильства „чудовиська, що пожирає людей” (Т. Гобс, Ф. Ніцше, В. Ленін) до трактування її як інструмента здійснення солідарних планів людей, втілення їх спільної волі та досягнення „загального блага”.

З метою систематизації різноманітних підходів до розуміння суті держави та її стосунків з неполітичною сферою суспільства в політології використовується поняття парадигми. Парадигма - це концептуальна схема, модель теоретичного осмислення явища та його сприйняття суспільною свідомістю. Для пояснення суті і призначення держави в сучасній політології прийнято використовувати три парадигми держави, які виділив іспанський політолог Х. Карраседо.

Парадигма справедливої держави – традиційна формула технократичних і раціоналістичних концепцій від Платона до Гегеля і Маркса на сьогодні практично втілена у країнах Сходу та в державах ісламського світу. Концепція „справедливої держави” декларує: держава – це все, вона наділена вищою мудрістю, знанням одвічних і незмінних законів, вона втілює в собі і в своїй діяльності абсолютний порядок, який вона встановлює остаточно, а громадяни повинні лише безапеляційно його виконувати. Держава повністю підпорядковує собі громадянське суспільство, втручається і регламентує усі сфери життя суспільства, поширює свій вплив на сімейні і приватні відносини, на релігію і мораль. Критикувати діяльність такої держави заборонено. Не підлягають перегляду абсолютні (наприклад класові) інтереси, встановлені абсолютні етичні межі, які не можна порушувати. Така держава – це наставник, опікун, а її політика це свого роду педагогіка. Держава вирішує всі проблеми своїх підданих чи громадян, а останні, в свою чергу, завдячують усім, чим володіють, державі. На практиці така держава тяжіє до деспотизму і тоталітаризму (колишній СРСР). Її відносини з громадянами носять патерналістичний характер (від лат. pater - батько), що призводить до того, що держава контролює не лише поведінку людей, а і їх думки, переконання, ціннісні орієнтації.

Парадигма держави політичного реалізму притаманна ліберальним демократіям і передбачає мінімум державності, яка є гарантом особистої свободи кожного члена суспільства у її „негативному” трактуванні (як „свободи від...”, перш за все від втручання в особисте життя) і використовує механізми примусу лише у випадку крайньої необхідності. Мета такої держави – створення, завжди тимчасової, рівноваги між протилежними інтересами різних суспільних груп, що сприяє запобіганню конфліктів. Найбільшим політичним досягненням такої держави є ефективні дії, які дають бажані результати, при цьому політичні настанови постійно модифікуються, а на шляху досягнення політичних цілей не існує жодних моральних обмежень. У суспільстві панує прагматичне ставлення до держави, яке опирається на тезу про етичну нейтральність влади. Крайнім виявом держави політичного реалізму стала наприкінці XVIII – в першій половині ХІХ століття у США концепція „держави – нічного сторожа”, яка не втручається в повсякденні справи громадян, а лише оберігає їх спокій і майно, коли вони сплять.

Парадигма „правової держави” передбачає раціональне співвідношення індивідуальної та громадянської свободи з державною владою, яка функціонує згідно з принципом верховенства права, опираючись на усталені правові норми, встановлені у визначеному конституцією порядку, що виникає на основі консенсусу. Правова держава не лише гарантує права людини, а й відповідає за рівномірний розподіл первинних благ. Метою державної політики є забезпечення автономії особи шляхом поєднання вимог свободи (як позитивної так і негативної) з рівністю (права людини в їх динаміці та розвитку). Правова держава – це вища форма державного буття, найдосконаліший ступінь державної організації (див. Таблицю 9.1.).

Незважаючи на наявність різноманітних теорій держави, поглядів та підходів до розуміння її суті та призначення, політологи визнають підставові характеристики державної організації серед яких:

• наявність публічної влади, яка не ототожнює себе з суспільством і в розпорядженні якої є особлива система органів та установ, що професійно виконують функції управління (чиновництво) та захисту населення (військо, правоохоронні органи тощо);

• утримання системи суспільної влади і державного апарату управління за рахунок податків з населення;

• територіальна організація населення і верховенство державної влади над даною територією;

• наявність системи правових норм, санкціонованих державою і обов’язкових для всього населення;

• право представляти інтереси всього суспільства і виступати від його імені як всередині країни так і на міжнародній арені (суверенність влади) (див. Таблицю 9.2.).

Суверенітет як верховенство державної влади вирізняє державу від інших інститутів політичної системи, стосовно яких вона є самостійною і незалежною. Лише держава представляє все суспільство, інтереси всіх соціальних груп, захищає права і свободи громадян та забезпечує їх загальносоціальні потреби. Суверенність державної влади виражається у монополії на продукування загальнодержавних актів, виробленні та реалізації внутрішньої і зовнішньої політики. З іншого боку, диференціація суспільства на різні групи, які мають свої інтереси і прагнуть їх задовольнити шляхом оволодіння державною владою, призводить до того, що держава як сукупність владних та адміністративних органів може здійснювати управління в інтересах певної групи, найбільш наближеної до влади або володіючої нею монопольно.

Держава використовує певні прерогативи до яких належить:

• управління суспільством з метою стабілізації суспільної системи та збереження цілісності суспільства;

• застосування організованого примусу;

• збирання податків, мита, випуск грошей і регулювання грошового обміну;

• використання всіх суспільних ресурсів для здійснення внутрішньої і зовнішньої політики.

Підсумовуючи сказане, можемо дати наступне визначення держави:

держава – це структурована і правовим шляхом, унормована суверенна суспільна (публічна) влада, що здійснює контроль над даною територією і виступає від імені всього суспільства при вирішенні внутрішніх і зовнішніх питань. Вона є основним системоутворюючим елементом політичної системи.

Своє суспільне призначення держава здійснює через виконання своїх функцій, які традиційно поділяються на внутрішні і зовнішні. Такий поділ до певної міри є умовним, оскільки кожна функція держави включає в собі і внутрішні, і зовнішні аспекти.

До зовнішніх функцій відноситься:

• оборонна функція, яка забезпечує цілісність держави, її безпеку, розвиток військового потенціалу;

• дипломатична, яка спрямована на створення та забезпечення сприятливих умов для розвитку держави в системі міжнародних відносин, розвиток співробітництва з іншими країнами, інтеграцію у світове співтовариство.

Виконуючи зовнішні функції, держава прагне забезпечити реалізацію національних інтересів на міжнародній арені.

Серед внутрішніх функцій виділяють:

• адміністративно-управлінську;

• нормотворчу;

• правозахисну;

• виконання загальносуспільних робіт;

• розв’язання конфліктів і стабілізацію суспільних відносин;

• здійснення політичного керування;

• інтеграційну;

• національно-консолідуючу та інші.

В Україні, яка протягом кількох століть була пошматована і перебувала у складі інших держав, розвиток національної свідомості і культури проходив під впливом імперських центрів. Саме тому, після проголошення незалежності, особливого значення для української держави набула національно-консолідуюча функція. Вона проявляється в тому, що держава:

• об’єднуючи всі приналежні до даної держави території, визначає зовнішні рамки, в яких відбуваються процеси економічної, мовної, культурної інтеграції;

• обумовлює спільність історичної долі та традиції, зокрема у відносинах з іншими народами;

• сприяє творенню єдиної для всієї нації системи цінностей, в яких відображена специфіка національного поступу і які водночас виступають орієнтиром для подальшого вирішення суспільних проблем;

• сприяє розвитку національної культури (національна система освіти, національна наука, мистецтво, література);

• часто ініціює створення національної релігії (Англіканська церква у Англії, ініціювання екуменічного руху в Україні).