3.Два напрями в російській поезії іі половини хіх століття. «Некрасівська школа».

Школа «чистого мистецтва» в російській поезії. Лірика Афанасія Фета та Федора Тютчева

В російській поезії ІІ половини ХІХ століття одночасно існували два напрями.

«Некрасівська» школа. Представники цього напряму вважали, що поезія повинна відображати життєві проблеми, служити інтересам народу. Їх поезія відрізнялася звинувачувальними мотивами, критичним та сатиричним пафосом. Поети не цуралися тем «на злобу дня», для них було характерно швидкий відгук на актуальні проблеми сучасності. Представники: Микола Некрасов, Іван Курочкін, Василь Курочкін, Іван Нікітін.

Школа «чистого мистецтва». Представники цього напряму віддавали перевагу особистим інтимним переживанням, зображенню навколишньої дійсності вони протиставляли філософські та моральні пошуки. Вони були прихильниками «чистого мистецтва». Представники: Афанасій Фет, Федір Тютчев, Аполон Майков, Костянтин Толстой.

Афанасій Афанасійович Фет

(1820 – 1892)

Народження А. Фета пов’язане з багатьма пересудами. Батько Фета, багатий і родовитий орловський поміщик Афанасій Шеншин, таємно привіз із Німеччини колишню дружину дармштатського чиновника Шарлотту. Офіційне одруження Шеншина з нею відбулося вже після народження сина Афанасія. Через багато років церковні власті розкрили “незаконність” народження Афанасія Афанасійовича, і вже в 15-літньому віці його стали вважати не російським дворянином Шеншиним, а сином німецького чиновника Фета.

Разом із прізвищем у майбутнього поета було забрано не тільки дворянський титул і право на спадщину, а й право називатися росіянином. Насмішки, глузування, а іноді і відверті знущання супроводжували Фета протягом навчання у німецькому пансіоні (1835 – 1837рр.).

Під час навчання в Московському університеті (1838 – 1844) А.Фет знайомиться з А. Григор’євим, Я.Полонським, С.Соловйовим. їх об’єднувала не лише тепла дружба, а й єдність естетичних поглядів та захоплення поезією.

Після закінчення університету А.Фет іде на військову службу, прагнучи відновити дворянський титул, але це йому не вдається, і все своє подальше життя він змушений докладати чимало зусиль, щоб повернути втрачені привілеї і дворянське звання.

В цей час розвивається його поетичний талант, він пише вірші про кохання і природу.

1840 року літературні спроби А.Фета були зібрані в першу поетичну збірку “Ліричний пантеон”. Більшість віршів, які увійшли до неї, написані під впливом творчості Байрона і Гете. Попри яскраво виражене наслідування, критика поставилася до неї доброзичливо, відзначивши в збірці “благородну простоту” і навіть “грацію.

Основними темами творів тих років, як, втім, і всієї наступної творчості, були кохання і природа. Аналіз поетичних текстів дозволяє зробити висновок, що фетівська тема кохання найчастіше має відтінок трагічності, вірші адресовані, як правило, одній жінці, образ якої, оповитий серпанком таємничості, то наближається, то віддаляється, але ніколи не зупиняється біля тієї риски, коли б він став упізнаваним для читачів. Без сумніву, творчість поета свідчить і про бажання бути співцем російської природи. І тут Фет підходить до зображення пейзажу не так, як багато з його попередників. Цікавим у цьому плані є вірш “Весняний дощ”. Як живописець Фет помічає ледь вловимі рухи світла і повітря, найменші зміни кольорової гами пейзажу і, вибравши на словесній палітрі необхідні фарби, фіксує свої враження, перетворюючи миттєве у вічне.

Мов крізь сито з синіми отворами ллються сонячні промені і, змішавшись з темними струменями дощу, створюють ту “завісу”, що “від неба до землі, хитаючись, рухається”. А утворившись від зіткнення двох начал (світла і темряви), сонячні краплі розсипаються, перетворюючись на “золотий пил”, через який просвічується зелена “галявина лісу”. Тут очевидне вміле володіння Фетом асоціативно-метафоричним мисленням, яке передбачало і відповідні засоби виразності.

Вірш “Я прийшов до тебе, мила…” – один із ранніх і найпопулярніших творів А.А.Фета. вперше надрукований у журналі “Отечественные записки” (№7, 1843р.). Вірш відкривав журнал – став своєрідним заголовком, в ньому видавці побачили безперечну художню цінність і він їм сподобався. Вірш написаний на тему кохання. Тема не нова в літературі, більше того – вічна. А ось вірш Фета сповнений свіжості і новаторства: “Поезія обов’язково потребує новаторства і нічого для неї немає спустошливішого, більш вбивчого, аніж повтори, а до того ж самого себе… Під новаторством я розумію не нові предмети, а нове їх висвітлення чарівним ліхтарем мистецтва”.

У зачині вірша Фета не всі слова видаються рівнозначними. У жанровому звучанні деякі з них особливо виділяються, стають мовби опорними, визначають головну думку: мила, сонце, світло. За емоційним навантаженням вони близькі, асоціації, які вони викликають, створюють уявлення про велике переживання – радості, щастя, кохання. Це мов дзвінкий музичний акорд. Решта все йде від нього з поступовим зростанням, посиленням – і в чіткому звуковому і словесному ряді.

Вірш відзначається дивною цілісністю, що забезпечує цілісність читацького сприйняття.

Все у вірші внутрішньо пов’язане, все цілеспрямоване, мовиться в єдиному поруху почуття, на єдиному диханні. Предмети зовнішнього світу і почуття героя співвідносяться, перегукуються далекими і близькими своїми значеннями. Почуття відводять до предметів, а предмети, за смисловими і музичними асоціаціями, вказують на почуття, особливим чином виражають його. І все це перебуває в русі, в розвитку. Цілісності віршу надають також повтори.

Цей вірш має свого адресата. Під час військової служби А.Фет знайомиться з дочкою відставного генерала Лазича Марією. Це була серйозна, освічена дівчина, прекрасний музикант, любителька поезії. Її симпатична зовнішність і внутрішня краса підкорили серце молодого поета, а сама вона безоглядно закохалася в того, чиї вірші вважали перлиною досконалості. Але на заваді щастю стали матеріальні негаразди. Відставний полковник не міг дати Марії посагу, бо був збіднілим багатодітним поміщиком.

У Фета також нічого не було. Поступово холодний розум людини, яка вирішила всупереч долі стати багатою і незалежною, бере верх над серцем поета, що пізнав насолоду чистого кохання і надіявся на сімейне щастя. Через декілька місяців Фет розірвав свої стосунки з Марією Лазич.

Вона дуже глибоко переживала розрив з коханою людиною. Через деякий час сталася трагедія, про яку з жахом говорили у всіх родовитих маєтках Херсонської губернії: Марія згоріла. Пожежа виникла, як думали, від необережно кинутого сірника. Ті, хто знав про її душевну драму, вважали, що це самогубство. Та ж сама думка не давала спокою А.А.Фету. тільки тепер поет відчув, що щастя, яке було поруч, загинуло. І винуватцем був він сам. Образ Марії Лазич в ореолі чистого почуття і мученицької смерті на довгі роки полонив творчу уяву Фета і до останніх днів його життя був джерелом натхненних рядків, повних каяття, ніжності і кохання.

У своєму потягу до вічних ідеалів краси і жіночності Фет випередив свій час і заклав основи російського символізму, недаремно російські символісти називали класика своїм попередником.

Вірш “Шепіт… Ніжний звук зітхання…” написаний у кінці 40-х років. Вперше надрукований у журналі “Москвитянин” в 1850 році (у другому числі). З усіх ранніх віршів цей найнезвичайніший і найбільш нетрадиційний. Він став “найбільш фетівським віршем”, своєрідним поетичним “автопортретом”.

Вірш побудований лише на називних реченнях. Жодного дієслова. Тільки предмети і явища, які називаються один за одним: шепіт – ніжний звук зітхання – солов’їний спів – срібна гра і т.д.

Попри все предметним і речовим вірш не назвати. Може, це є найдивнішим і найнесподіванішим. Предмети у Фета – не-предметні. Вони існують не самі по собі, а як знаки почуттів, станів. Вони ледь світяться, мерехтять. Називаючи ту чи іншу річ, поет викликає в читача не пряму уяву, а ті асоціації, які можуть бути з нею зв’язані. Головне смислове поле вірша – між словами, за словами.

“За словами” розкривається і основна тема вірша: почуття кохання. Почуття тонке, яке словами не висловити, невимовно велике. Так про кохання до Фета ніхто не писав.

Вірш “Сонця промінь палкий… “ – один із кращих зразків лірики Фета. Більше того, це один з кращих зразків російської любовної лірики. Вірш має свого адресата. Мова йде про сестру Софії Андріївни Толстої Тетяну Андріївну Кузьмінську. Вперше Тетяна Андріївна побачила Фета в себе вдома, коли їй було 15-16 років. Він приїхав разом з Л.М.Толстим. потім були ще зустрічі – уже з дорослою жінкою. Зустрічі для Фета дуже пам’ятні. Тетяна Андріївна Кузьмінська була жінкою жвавою, чарівною, з гарним голосом. В історію російської літератури вона увійшла не лише завдяки присвяченому їй віршу Фета. Вона була одним з реальних прототипів толстовської Наташі Ростової.

Федір Іванович Тютчев

(1803 – 1873)

Федір Тютчев народився 23 листопада 1803 року у сім’ї дворянина у маєтку Овстуг Орловської губернії. Батько – Іван Миколайович Тютчев, мати – Катерина Львівна Толстая, люди освічені й заможні, дали синові ґрунтовну й різнобічну освіту. Тютчев рано захопився читанням, рано навчився говорити по-французьки. Його матері, втім, дуже хотілося, щоб син її перш за все добре знав російську мову. Так в домі Тютчевих з’явився Семен Єгорович Амфітеатров, поет і перекладач, відомий в літературі під іменем Раїча. Між учителем і учнем налагодилися дружні стосунки.

Вони проводили час у співбесідах і під час прогулянок читали оди Горація. Латина і російська мова чергувалися. Два голоси: один – хлоп’ячий, інший – впевненіший, молодий (Раїчу тоді був двадцять один рік) – зливалися в один. Раїч був знавцем класичної давнини та італійської літератури. На його уроках Тютчев черпав глибокі знання з історії давньої та нової літератури. Ще підлітком Федір починає писати й сам. Його ранні вірші дещо застарілі й “важкі”, однак свідчать про талант юнака. У 14 років Тютчев стає членом Спілки любителів російської словесності. У 1819-му вперше з’являється друком його вільний переклад “Послання Горація до Мецената”. Протягом 1819 – 1821рр. Тютчев навчався на словесному відділенні Московського університету. Листи, щоденники цього періоду засвідчують його літературні уподобання. Він захоплювався Пушкіним, Жуковським, німецькими романтиками, читав твори французьких просвітителів, поетів і філософів Давньої Греції та Риму. Коло його інтелектуальних інтересів було досить широким і охоплювало не лише літературу, а й історію, філософію, математику, природничі науки.

Московський університет початку 20-х рр. Стає центром політичної та суспільної думки. І хоча Тютчев не цікавився політикою, мати, боячись шкідливого впливу на нього революційних ідей, настояла на достроковому завершенні навчання та вступові сина на дипломатичну службу.

Тютчев був зарахований до Колегії закордонних справ. Незабаром він виїздить до Європи, де прожив майже 22 роки, представляючи російську дипломатичну місію у Мюнхені, потім у Турині та при дворі сардинського короля. Мюнхен (столиця Баварського королівства) був одним із найбільших центрів європейської культури. Тютчев знайомиться там з ученими, літераторами, художниками, занурюється у вивчення німецької романтичної філософії та поезії. Він зближується із визначним філософом – ідеалістом Ф.Шеллінгом, товаришує з Г.Гейне, першим починає перекладати його твори російською мовою, перекладає також Ф.Шіллера, Й.-В.Гете та інших європейських поетів. Це допомогло Тютчеву відшліфовувати та вдосконалювати свою поетичну майстерність. У велику поезію його ім’я ввійшло у 20-ті рр. Вірші Тютчева періодично з’являлися в різних московських журналах та альманахах, і найчастіше підписані були лише ініціалами поета. Сам Тютчев не вельми високо оцінював власний доробок. Більшість з написаного або зникло, або було знищено. Навдивовижу скромний і вимогливий до себе, під час одного з переїздів Тютчев, спалюючи непотрібні папери, кинув у полум’я і декілька зошитів своєї поезії.

Чотири сотні віршів Тютчева дають змогу простежити становлення його світогляду, ознайомитися з найвизначнішими подіями його життя.

У студентську пору та на початку перебування за кордоном поет знаходився під впливом волелюбних ідей. Його вірш “До оди Пушкіна “Вольність” за ідейною спрямованістю близький до творів романтизму, але вже в ньому відчутною є відмінність від соціальної лірики Пушкіна декабристського періоду. Тютчев використовує лексику, характерну для поезії декабристів (“вогонь свободи”, “звук ланцюгів”, “пил рабства” тощо), але вбачає сенс поезії не в заклику до боротьби, а в заклику до миру та душевного спокою. У його оді є рядки, звернені до поета з проханням чарівною струною “пом’якшувати, а не тривожити серця” читачів.

Ставлення до Росії у Тютчева було суперечливим. Він глибоко любив свою батьківщину, вірив у її майбутнє, проте розумів її економічну та культурну відсталість, занедбаність, не міг миритися з політичним режимом “канцелярії та казарми”, “батога і чину”, котрі уособлювали самодержавну Росію.

Для Тютчева завжди залишалися несприйнятливими будь-які насильницькі форми боротьби. Звідси – суперечливе ставлення до декабристських подій, на які він відгукнувся віршем “14-е грудня 1825 року”. Поет з повагою поставився до сміливих дій дворян заради ідей суспільної свободи, що переступили через власні інтереси, проте водночас він вважав їх “жертвами нерозумних намірів”, стверджував, що вчинок їхній позбавлений сенсу, тому й не залишить сліду в пам’яті нащадків.

Кожного року майстерність поета вдосконалювалася. До середини 30-х років він видрукував такі перлини, як “Весняна гроза”, “Весняні води”, “Літній вечір”, “Silentium!”, проте ім’я поета залишалося невідомим пересічному читачеві, оскільки окремі вірші Тютчева (й частина без авторського підпису) з’являлись у різних журналах і альманахах розрізнено і “губились” у морі віршів низького ґатунку.

Лише 1836 р. за ініціативою свого приятеля І.Гагаріна Тютчев зібрав свої поезії в окремий рукопис з метою опублікування. Доробок було передано П.В’яземському, той показав його В.Жуковському й О.Пушкіну. Три корифеї російської поезії були в захваті, і в “Сучасникові” (а часопис у цю пору належав його засновникові О.С.Пушкіну) були опубліковані 24 вірші під заголовком “Вірші, надіслані з Німеччини” з підписом Ф.Т.

Тютчев був гордий увагою до нього першого поета Росії й мріяв про особисту зустріч. Проте зустрітися їм не судилося. На смерть О.Пушкіна Тютчев відгукнувся віршем “29 січня 1837 року”.

Як і М.Лермонтов, Тютчев звинувачував у смерті Пушкіна світську верхівку, але вважав, що поет глибоко помилявся, відволікаючись від чистої поезії. Наприкінці вірша він стверджує безсмертя поета: “Тебе ж, як і перше кохання, серце Росії не забуде”.

З роками посилюється відчуття соціальних зрушень, які відбуваються у світі, розуміння того, що Європа стоїть на порозі епохи революцій. Тютчев переконаний: Росія піде іншим шляхом. Відірваний від батьківщини, він створює своєю поетичною уявою ідеалізований образ Миколаївської русі. У 40-ірр. Тютчев майже не займається поезією, його більше цікавить політика. Свої політичні переконання він тлумачить у ряді статей, у котрих пропагує ідею панславізму, відстоює православ’я, вважаючи релігійність специфічною рисою російського характеру. У віршах “Російська географія”, “Пророкування” звучать заклики до об’єднання всіх слов’ян під короною російського самодержавства, засудження революційних рухів, які поширювалися в Європі і загрожували Російській імперії. Тютчев вважає, що слов’яни повинні об’єднатися навколо Росії, а революціям протиставити просвіту. Однак, ідеалістичні настрої щодо російського самодержавства були зруйновані ганебною поразкою Росії в Кримській війні.

Тютчев пише гострі, дошкульні епіграми на Миколу І, міністра Шувалова, цензурний апарат.

Інтерес до політики постійно спадав. Поет приходить до розуміння невідворотності змін в основі суспільно-політичного ладу Росії, і це тривожить і водночас хвилює його.

“Я усвідомлюю, - пише Тютчев, - безрезультатність усіх відчайдушних зусиль нашої бідолашної людської думки розібратися в тому жахливому вихорі, в якому гине світ… так, дійсно, світ руйнується, і як не згубитися в цій страшній круговерті”. Страх перед руйнацією і радість від усвідомлення упевненої ходи нового тепер живуть разом у серці поета. Саме йому належать слова, що стали крилатими: “Блаженний, хто відвідав цей світ у його фатальні хвилини…”

Не випадково він вживає слово “фатальні” (“Цицерон”). Тютчев за своїми переконаннями був фаталістом, уважав, що і доля людини, і долі світу наперед визначені. Проте це не викликало у нього відчуття приреченості та песимізму, навпаки – загострене бажання жити. Рухатись вперед, щоб побачити, нарешті, майбутнє.

На жаль, себе поет відносив до “уламків старого покоління”, гостро відчуваючи відстороненість, відчуженість від “нового молодого племені” і неможливість іти поряд з ним назустріч сонцю і рухові (“Безсоння”).

У статті “Наш вік” він стверджує, що провідною рисою сучасника є роздвоєність. Цю “дволикість” світовідчуття поета ми чітко бачимо в його ліриці. Він закоханий у тему бурі, грози, зливи. У його поезії людина приречена на “безнадійний”, “нерівний” бій із життям, долею, самою собою. Однак ці песимістичні мотиви поєднуються з мужніми нотами, які уславлюють подвиг незламних сердець, сильних духом осіб. У вірші “Два голоси” Тютчев оспівує тих, хто долає життєві труднощі і суспільні незгоди й може бути зламаний лише хіба що Фатумом. На таких людей із заздрістю дивляться навіть олімпійці (тобто боги). У поезії “Фонтан” також уславлюється той, хто прагне вгору, - до сонця, до неба.

Філософсько-соціальна лірика Тютчева часто побудована на основі композиційного прийому паралелізму. У І-й частині зображується звична для нас картина або явище природи, у ІІ-й строфі автор робить філософський висновок, спроектований на людське життя і долю. Тематично вірші Тютчева поділяємо на три цикли: соціально-філософська лірика (про неї вже йшлося), пейзажна лірика та інтимна лірика (про кохання).

В історію світової літератури Тютчев увійшов як неперевершений співець природи. У російській літературі не було раніше поета, у творчості якого природа важила б так багато. Вона виступає основним об’єктом художніх почувань. До того ж самі по собі явища природи передані небагатослівно, основна ж увага зосереджується на почуттях, асоціаціях, котрі викликають вони у людини. Тютчев – досить спостережливий поет, уже за допомогою кількох слів може відтворити незабутній образ.

Природа у поета мінлива, динамічна. Вона не знає спокою, знаходячись одвічно у стані боротьби протиріч, зіткнень стихій, у безперервній зміні пір року, дня і ночі. Вона має багато “облич”, насичена фарбами і запахами (вірші “Яке ж бо гарне ти, нічне море”, “Весняна гроза”, “Який веселий гуркіт літньої бурі” тощо).

Епітет і метафора мають несподіваний характер, вони за своїм значенням здебільшого є такими, які взаємовиключають одна одну. Саме це допомагає створити картину боротьби протилежностей, постійних змін, тому особливо привертають увагу поета перехідні миттєвості у природі: весна, осінь, вечір, ранок (“Є в осені…”, “Осінній вечір”). Та найчастіше Тютчев звертається до весни.

Природа у віршах Тютчева олюднена. Вона близька людині. І хоча у віршах не натрапляємо на безпосередній образ людини чи якісь ознаки її присутності (помешкання, знаряддя праці, предмети побуту та ін.), ми внутрішньо відчуваємо, що йдеться саме про людину, її життя, почуття, про те, що на зміну старому поколінню приходить молоде. Виникає думка про вічне свято життя на землі.

Творчо засвоївши вчення Шеллінга про панування у світі єдиної “світової душі”, поет переконаний, що вона знаходить своє вираження як у природі, так і у внутрішньому світі окремої людини. Через це природа і людина органічно злиті в ліриці Тютчева і утворюють нерозривне ціле. “Дума за думою, хвиля за хвилею – два вияви однієї стихії” (“Хвиля і дума”).

Почуття оптимізму, утвердження свята життя є сутністю тютчевської поезії. Саме тому Л.Толстой кожну весну зустрічав рядками вірша Тютчева “Весна”. М.Некрасов писав з приводу поезії “Весняні води”: “Читаючи вірші, відчуваючи весну, звідкись, і сам не знаю, стає весело і легко на серці, ніби на кілька років помолодшав”.

Традиції пейзажної лірики Тютчева мають витоки з поезій Жуковського і Батюшкова. Для стилю цих поетів характерним є, так би мовити, перетворення якісних характеристик об’єктивного світу в емоційні. Проте Тютчева вирізняє філософська спрямованість думки і яскрава, мальовнича мова, яка надає віршам милозвучності. Він використовує особливо ніжні епітети: “блаженний”, “світлий”, “чарівний”, “солодкий”, “блакитний” тощо. У пейзажній ліриці Тютчев постає як поет-романтик, а в окремих його віршах відчутними є тенденції до символізму (“Дні і ночі”, “Тіні сизі”).

Високої майстерності досягає Тютчев і в інтимній ліриці. Він підносить її до висоти такого ж узагальнення, як це спостерігаємо і в пейзажній ліриці. Проте, коли пейзажна – пройнята філософськими думками, то інтимна – психологізмом у розкритті внутрішнього світу закоханої людини. Уперше в російській ліриці увага автора змістилася від ліричних страждань чоловіка до жінки. Образ коханої вже не є абстрактним, він набуває живих, конкретно-психологічних форм. Ми бачимо її рухи (“Вона сиділа на підлозі…”), дізнаємося про її переживання.

У поета є навіть вірші, написані безпосередньо від імені жінки (“Не кажи: мене він любить, як раніше…”).

У 40-50-і рр. Жіноче питання в Росії стає проблемним. Іще живим залишається романтичний ідеал, згідно з яким жінка уявлялася феєю, царицею, проте аж ніяк не реальним земним створінням.

Жорж Санд у світовій літературі розпочинає боротьбу за емансипацію жінки. У Росії опубліковано безліч робіт, у яких окреслюється характер, інтелектуальні можливості жінки: чи є повноцінною вона, порівняно з чоловіком? У чому її призначення на землі?

Революційно-демократична критика і література розглядали жінку як рівноцінну чоловікові істоту, але безправну (роман Чернишевського “Що робити?”, поема Некрасова “Російські жінки”). Тютчев поділяв некрасовську (“Панаєвський цикл”) позицію. Проте, на відміну від демократів, кличе не до соціального, а до духовного розкріпачення жінки.

Перлиною поезії Тютчева є “Денисьєвський цикл”.

У 1850-му, коли поету виповнилося 47 років, він бере цивільний шлюб з Оленою Денисьєвою, 24-літньою небогою і вихованкою інспектриси Смольного інституту шляхетних дівчат, у якому вчилися і доньки поета. Їхній зв’язок тривав 14 років (за цей час народилося троє дітей). Вище товариство не визнавало і засуджувало Денисьєву. Делікатна ситуація пригнічувала молоду жінку, що і спричинило її хворобу на сухоти і ранню смерть.

“Денисьєвський цикл” – воістину роман у віршах про кохання. Ми дізнаємося про радість першої зустрічі, щастя взаємної любові, невблаганне наближення трагедії (кохана поета, яку засуджує оточення, не має можливості жити з коханим одним життям, має сумніви щодо вірності і сили його почуття), а потім смерть коханої і “гіркий біль і розпач” з приводу втрати, які не полишають поета до кінця життя (“Чому молилась ти з любов’ю”, “І я один…”).

В інтимному циклі багато особистого, пережитого самим автором, проте тут немає місця суб’єктивізму. Вірші хвилюють читача, асоціюються з власними почуттями.

Багато хто з літературознавців відзначає близькість у розкритті теми кохання Ф.Тютчева та І.Тургенєва. в обох кохання жінки трагічне, бо той, хто її кохає, не в змозі відповісти їй взаємністю такою мірою, як відчуває вона. Причина страждань полягає в жіночому та чоловічому характерах. Жінка може жити одним коханням, а у чоловіка почуття завжди співіснує з потребами соціальної чи інтелектуальної діяльності. Через це ліричний герой розкаюється у тому, що не здатний кохати з такою ж силою, як його обраниця (“Ой, не тривож мене…”).

Кохання ліричного героя Тютчева безсиле, таке, як і кохання героїв тургенєвських романів. І це було типовим для того часу.

Тютчев за своїм світоглядом був ліберал. І його життєва доля схожа на долю героїв тургенєвських романів. Тургенєв-реаліст убачає причину неспроможності героїв кохати у їхній соціальній суті, соціальному безсиллі. Тютчев-романтик намагається знайти причину у неможливості зрозуміти до кінця людську природу, в обмеженості людського “я”. Кохання набуває руйнівної сили, воно порушує відокремленість і цілісність внутрішнього світу людини. Прагнення самовиразитися, досягти повного взаєморозуміння робить особу вразливою. Навіть взаємне почуття, бажання обох закоханих “розчинитися” в новій єдності – на зміну “я” – “ми” – не в змозі попередити, як призупинити руйнівний спалах індивідуальності, “особливості”, відчуженості, яка фатально супроводжує закоханих і яка традиційно “видається” за мить гармонії душ (“О, як же вбивчо ми кохаємо…”).

Більшість віршів Тютчева були покладені на музику і стали популярними романсами.

Однак визнали поета лише на схилі його життя. 1850 року в часописі “Сучасник” була опублікована стаття М.Некрасова “Російські другорядні поети”, котра, в основному, була присвячена Ф.Тютчеву. Критик підносить його до рівня О.Пушкіна та М.Лермонтова: бачить у ньому поета “першої величини”, позаяк головна цінність його поезій – у “живому, граціозному, пластично-точному зображенні природи”. Пізніше у вигляді додатку до одного з наступних номерів часопису було опубліковано 92 вірші Тютчева.

1854 року за редакцією І.Тургенєва побачив світ перший збірник віршів Ф.Тютчева. У статті “Декілька слів про вірші Ф.І.Тютчева” Тургенєв ставить його вище від усіх сучасних російських поетів.

Уолт Уїтмен(1819 - 1892) Критики одностайні у думці, що в Америці важко знайти письменника, який був би таким щирим і серйозним у пошуках життєвих цінностей, який був Уолт Уїтмен, джерело і пафос усієї його поезії закодовані у тріаді: “Що є людина? І – що я? І – що ти?”.

Уолт Уїтмен народився 31.05.1819 року на Вест Хілзі, район Лонг-Айленду, штат Нью- Йорка. У багатодітній родині фермера було дев’ятеро дітей, серед яких Уолт був найстаршим. Разом із братами він допомагав батькові. Деякий час (з 1825 по 1830рр.) відвідував бруклінську школу, але син теслі не міг здобути хорошу освіту. Його трудова біографія налічує багато професій: вчитель, набирач у друкарні, тесля, будівельник. Він любив подорожувати. За свідченнями біографів, Уолт Уїтмен пішки пройшов через 17 штатів. Його любов до усамітнення дивувала оточуючих. Працюючи журналістом, він опублікував кілька сентиментальних повістей і поем у стіннівках та популярних журналах. Навесні 1855 року творча доля Уїтмена круто змінилася, він створив кілька поем у новому, не звичному для читачів стилі. Поет не зміг знайти видавця для своєї збірки, тому вирішив продати будинок і за власні кошти видати “Листя трави”. На обкладинці не було ані імені автора, ані назви видання, але вміщено портрет поета. На обкладинці домінував зелений колір. “…Це прапор моїх почуттів, зітканий із зеленої тканини – кольору надії”, - пояснював У.Уїтмен.

Збірка перевидавалася кілька разів, кожного разу доповнювалася новими творами і редагувалася автором.

Починаючи з 1874 р. Уолт Уїтмен бореться з тяжкою недугою: у 54-річному віці його розбив параліч, і до кінця життя він уже не міг позбавитися хвороби. Прикутий до ліжка, письменник продовжує писати, і вірші його, як не дивно, сповнені оптимізму, сили і впевненості. Останню редакцію збірки Уїтмен зробив у 1892 році. Вона налічує близько 400 віршів та поем.

Великий вплив на формування світогляду Уолта Уїтмена мала філософія трансценденталізму.

Трансценденталізм – (від лат. Transcendence – той, що виходить за межі, даний поза досвідом) – релігійно-філософська й етична система. Американські трансценденталісти поділяли думку І.Канта про апріорне знання, яке нібито одвічно притаманне свідомості і є умовою й основою для всякого досвіду. Вони вважали, що людська свідомість від народження – не tabular rasa (чиста дошка). Вони вважали, що людська душа від народження несе в собі весь попередньо накопичений досвід людства. Тобто людина в часі перебуває не у ХІХ столітті, а на 19 століттях. Схематично це можна зобразити так. Час – лінійна категорія, з минулого у майбутнє, і нуль у такому разі позначатиме початок нашої ери.

До безкінечності Початок нашої ери До безкінечності

у минуле у майбутнє

Таким чином, людина вписана в історичний контекст, але не несе в собі від народження попередній досвід людства, а мусить протягом життя засвоїти його.

Якщо вона стоїть на вершині піраміди часу, то весь попередньо пройдений шлях людства концентрується у ній. Протягом свого життя людина не засвоює вже відкриті, усвідомлені істини, а йде далі, накопичує своїм досвідом спадок майбутньому.

Тож Уїтмен відчував себе одиницею, центром Всесвіту, частиною цілого, якими вважав й інших людей.

Провідні риси трансценденталізму:

• критика капіталізму, заперечення культу збагачення;

• самозаглиблення та “довіра до себе”;

• заперечення офіційної віри заради “природної релігії”;

• “опрощення”, фізична праця і добровільна бідність;

• демократична рівність, заперечення всілякого насильства над особистістю, зокрема рабовласництва;

• любов до батьківщини;

• віра в осяяння, інтуїтивне розуміння істини, пророцьке покликання поета.

Естетико-стильові особливості поезії У.Уїтмена.

• трансцендентна сутність життя;

• верлібр – вільна строфічна форма, відсутність рими;

• основні образи – море, ніч, небесні світила, вітер, цвітіння, пори року, людська душа, людське тіло, узагальнений образ Америки;

• синтаксичні та антитетичні паралелізми, анафоризм, “каталоги”, питальні й окличні речення;

Завдання та запитання для закріплення матеріалу

1. Що таке декаданс?

2. Що таке "чисте мистецтво?В творчості яких поетів проявляються осзнаки цих естетичних теорій?

3. Що таке "Некрасівська школа"та "школа чистого мистецтва" в російській поезії?

Література по темі:

А.А.Фет

Ф.І. Тютчев

Модуль 1 Літературний процес ХІХ століття